Головна Історія Інтелігенція і влада ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ОСВІТИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ У ХІХ СТОЛІТТІ (ПОРЕФОРМЕНИЙ ПЕРІОД ДЕРЖАВНО - ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ)
joomla
ЕВОЛЮЦІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ОСВІТИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ У ХІХ СТОЛІТТІ (ПОРЕФОРМЕНИЙ ПЕРІОД ДЕРЖАВНО - ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ)
Історія - Інтелігенція і влада

С. А. Федоренко

Церква в усі часи одним із важливих своїх завдань вважала підготовку майбутніх служителів культу. Упродовж тривалого періоду науковцями була проведена масштабна робота з вивчен­ня діяльності духовенства у сфері духовної (релігійної) освіти. В останнє десятиліття автори наукових розробок відійшли від усталених раніше стереотипів та прагнули до максимальної об’єктивності у розкритті питань, які стосувалися Російської православної церкви та ролі духовенства в культурно-освітніх процесах; застосовували нові підходи до вивчення історії духов­ної освіти й окремих духовних навчальних закладів, до висвіт­лення діяльності кращих представників церковної школи і на - уки XIX — початку XX ст. Серед них можна назвати роботи узагальнюючого характеру (А. С. Полонського, С. В. Римсько­го та ін.) [6; 8] та спеціальні розвідки, в яких розглядалася ді­яльність духовенства в царині духовної освіти (С. I. Мешкової, Г. В. Степаненко, К. В. Шумського та ін.) [5; 12; 21]. Проте питання щодо політики уряду Російської імперії та Святійшо­го Синоду в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. й на сьогодні залишається недостатньо вивченим та потребує по­дальшого дослідження.

Система духовної освіти в Російській імперії зазнавала змін упродовж усього XIX ст. та відобразилася в реформах 1808­1814 рр., 1840 р., 1851 р., 1867-1869 рр. і, нарешті, 1884 р. Кожна з реформ проголошувала головною метою удосконален­ня духовної освіти. Проте корінним переломом для неї можна вважати реформу 1867-1869 рр. Саме її впровадження дозво­ляє виділити два періоди в діяльності духовних навчальних закладів: дореформений та пореформений.

Головним завданням російського уряду на другому порефор - меному етапі стало відродження авторитету церкви та духовен­ства за допомогою створення універсальної системи духовної освіти, покращення якості професійної підготовки священно­служителів, адже на фоні загальних буржуазно-демократичних реформ 1860-1870-х рр. консерватизм РПЦ та схоластичність духовної освіти опинились у різкій суперечності з тими проце­сами модернізації, що відбувалися в Росії. Початком цього про­цесу можна вважати 1857 р., коли Духовно-навчальне управ­ління при Св. Синоді почало збирати пропозиції “від знаючих і начальницьких осіб” щодо покращення початкової та середньої духовної освіти [17, с. 355; 13, с. 232]. У 1859-1861 рр. під керівництвом голови Духовно-навчального управління князя

С. М. Урусова провели екстрену ревізію семінарій та духовних училищ. Комісія зробила невтішні висновки: становище духов­них навчальних закладів жахливе як у матеріальному відно­шенні, так і в організації навчально-виховного процесу [13, с. 233].

Паралельно з державною інспекцією, у 1859 р. розпочали власну ревізію представники окружної або єпархіальної адміні­страції. У 1860 р. з метою аналізу результатів ревізій та інших відгуків про стан духовних навчальних закладів при Св. Сино­ді створили особливий комітет під головуванням архієписко­па Херсонського Д. Мурєтова. Надходження звітів відбувалося дуже повільно і тривало аж до 1864-1865 рр. Надії уряду провес­ти реформу духовної освіти одночасно з початковою світською не справдилися. Незважаючи на відсутність реальних резуль­татів, у 1863 р. міністр народної освіти видав розпорядження про зрівняння семінарського курсу з гімназичним, що стало важливим кроком на шляху до ліквідації станової замкненості православного духовенства та своєрідним стимулом прискорен­ня реформи духовної школи. Згідно з цим документом випус­кники семінарій отримували право вступати до університетів на тих самих умовах, що й абітурієнти світського походження, без іспитів (Загальний Статут Університетів 1863 р., § 86) [18, арк. 1]. У Московському, Санкт-Петербурзькому, Харківсько­му, Казанському, Київському університетах керівництво інко­ли відступало від цих правил.

Підготовка реформування духовної освіти значно прискори­лася після призначення в 1865 р. обер-прокурором Св. Синоду графа Д. А. Толстого, який з 1866 р. став ще й міністром на­родної освіти [23, с. 447]. Одночасне обіймання двох посад (до 1880 р.) надало йому можливість застосовувати в системі духов­ної освіти елементи реформи світської школи, а також здобути значної влади в церковних колах [11, с. 452]. 14 березня 1866 р. відновилось державне фінансування духовних навчальних за­кладів. Сума державної допомоги (1 млн 500 тис. крб сріблом) розраховувалася на 5 років. Ці кошти надавали можливість частково вивести заклади зі скрутного становища та створи­ти сприятливі умови для вдосконалення навчально-виховного процесу [1, с. 105]. Згідно з указом Св. Синоду від 2 березня 1871 р. штатні витрати на виплату окладів працівникам духо­вних училищ брав на себе Синод, решта витрат покладалася на місцеві єпархіальні кошти. Таким чином, з 1871 р. духовні училища утримувалися єпархіальним або церковним коштом, який складався з 3 джерел: 1) вінчикового збору; 2) свічкових прибутків; 3) 2-копійкового збору (ця сума диктувалася потре­бами училищ і тому за рішеннями місцевих з’їздів духовенства час від часу могла збільшуватися).

Д. А. Толстой в церковних справах домігся позитивних на­слідків: розширив права місцевого парафіяльного духовенства з питань церковного управління; полегшив процедуру виходу представників духовенства з духовного відомства; намагався збільшити число церковнопарафіяльних шкіл та сприяв зрос­танню рівня викладання в них; підвищив академічний рівень семінарій, що відкрило випускникам семінарій доступ до уні­верситетів; сприяв збільшенню посадових окладів працівникам духовних навчальних закладів. Причиною цих реформ були далеко не ліберальні погляди обер-прокурора, а швидше страх розповсюдження серед молоді атеїзму як провісника револю­ції. Відкриваючи випускникам семінарій доступ до універси­тетів, він сподівався посилити консерватизм студентства, а зміцнюючи та підтримуючи церковнопарафіяльні школи, на­магався затримати кількісне зростання земських початкових шкіл, в яких багато вчителів за своїми переконаннями були радикалами-народниками.

На посаді обер-прокурора Св. Синоду Д. А. Толстой викону­вав свої функції грубо та деспотично, не припускаючи можли­вості компромісів. Під час розробки проекту реформи духов­ної школи неодноразово використовував практику розпуску комісій, якщо плани останніх не збігалися з його задумами. Наприклад, перша така комісія запропонувала перетворення семінарій на загальноосвітні гімназії з дещо підсиленим бого­словським профілем. Вони мали підпорядкуватися міністер­ству освіти та опікуватися місцевим єпископом. Церковні гім­назії призначалися переважно для дітей духовенства, причому останні не мусили продовжувати духовну освіту. У такому разі вони мали право вступати до спеціальних церковних інститу­тів з 4-річним терміном навчання. Туди ж могли потрапити й випускники світських навчальних закладів за умови скла­дання заліків з предметів елементарного богослов’я. Так само до університетів могли зараховуватися випускники церковних гімназій. Проте Д. А. Толстой розпустив цю комісію і в 1867­1869 рр. провів власну реформу, за якою зберігався класичний тип семінарії з дещо підсиленим викладанням богословських дисциплін у трьох старших класах [7, с. 195].

Протягом 1866 р. процес підготовки духовно-навчальної ре­форми відбувався дуже активно. 27 лютого 1866 р. в усіх 50 російських православних семінаріях остаточно відмінили при - к ладні “протасівські” дисципліни, замість яких запровадили викладання педагогіки [20, арк. 2]. 19 березня 1866 р. з метою розробки духовно-шкільних статутів організували новий комі­тет, головне завдання якого полягало у прискореному прове­денні реформи церковної школи з метою забезпечення чіткої системи в духовній освіті на основі досягнень теоретичної пе­дагогіки. Комітет очолив Київський митрополит Арсеній (Мо - сквін).

Після тривалих дебатів серед членів комітету були виробле­ні головні положення, покладені в основу реформи духовної освіти: 1) у кожній єпархії мала започатковуватися семінарія як безстановий духовний навчальний заклад; 2) утримання ви­хованців передбачалося власним коштом (перші 2 роки навчан­ня) та державним (останні 4 роки); 3) духовенство отримувало право започатковувати училища (за рахунок місцевих коштів); 4) безпосереднє управління духовними училищами покладало­ся на єпархіальне керівництво, яке забезпечувало їх утриман­ня відповідно до статуту та штату; 5) у духовних училищах (також безстанових) навчання було платним та безкоштовним; 6) при семінаріях та училищах планувалися річні богословські курси [1, с. 105]. Реформування духовних навчальних закладів розпочиналось у першу чергу в тих єпархіях, де на цю справу відпускалися місцеві кошти (наприклад, полтавські заклади були реформовані у вересні 1876 р.) [4, с. 229].

Розроблені комітетом проекти статутів духовних семінарій та училищ затвердив імператор у 1867 р. [14; 15]. Вони внесли кардинальні зміни в адміністративну структуру духовних на­вчальних закладів: управління та контроль над ними поклада­лися на єпархіального архієрея. Семінарські правління керува­ли та контролювали організацію навчально-виховного процесу в духовних училищах, в яких 6-річний термін навчання замі­нявся 4-річним. Духовні училища, втративши самостійність, стали підготовчими навчальними закладами для семінарій. Тер­мін навчання в семінаріях, на відміну від училищ, збільшився: замість 3 років вихованці навчалися 6. З навчальних програм вилучили 10 дисциплін, у тому числі медицину, природничу історію, сільське господарство; замість них вводилося вивчен­ня педагогіки (з цією метою при кожній семінарії відкривали недільну школу) [20, арк. 1-1 зв.; 22, с. 269]. Особлива увага приділялася класичним мовам та філософським наукам. Кла­сична основа середньої освіти залишалася незмінною. Певної реорганізації зазнав педагогічний склад: викладачів поділили на молодших та старших (мали додатковий оклад).

Унаслідок коригування навчального навантаження, відве­деного на викладання дисциплін, світські дисципліни зайняли домінуючу позицію в духовних навчальних закладах, особливо в семінаріях. їх випускники здобували різноманітні знання за­гальноосвітнього характеру, що дозволяло не тільки продовжу­вати богословську освіту, але й вступати до світських навчаль­них закладів, повідомивши про це єпархіальну консисторію та за умови виходу з духовного відомства (постанова Св. Синоду від

11 січня 1867 р.). Класичні мови (грецька і латинська) входили як до училищних, так і до семінарських навчальних курсів.

Статути 1867 р. значно покращили матеріальне становище працівників духовної освіти. Заробітна платня збільшилася майже втричі. Скасовувався, як несправедливий, попередній розподіл єпархій на розряди, що дозволило встановити в усіх єпархіях Російської імперії однакову градацію викладацьких окладів [14, с. 31]. Загалом за 1867-1869 рр. система духовної освіти зазнала кардинальних перетворень: скасували духовні навчальні округи, 14 травня 1867 р. при Св. Синоді організу­вали Навчальний комітет для здійснення управління та контр­олю за навчально-виховним процесом в училищах та семіна­ріях [22, с. 269]. Цей комітет виконував ті ж функції, що й Комісія духовних училищ (1803-1839) та Духовно-навчальне управління (1839-1867). Його очолювала особа духовного сану, а членами обирались як представники духовенства (на розсуд Св. Синоду), так і світські особи (кандидатури подавались за пропозицією обер-прокурора та затверджувалися Св. Синодом) [24, с. 105-106].

Позитивним побічним продуктом змін у духовно-освітній політиці стали щорічні єпархіальні з’їзди духовенства, поява яких була викликана небажанням держави фінансово допома­гати реформованій духовній школі. Головна їх мета полягала у віднайденні додаткових джерел внутрішнього фінансування. Утримання духовних училищ здебільшого силами місцевого ду­ховенства стурбувало єпархіальних керівників, що спричинило неоднозначне ставлення до реформи. Навіть серед представни­ків російської громадськості зародився сумнів щодо спромож­ності духовенства надавати вихованцям освіту відповідного рів­ня за новими, надто складними програмами [10, с. 507-508].

Враховуючи всі наслідки впровадження реформи 1867­1869 рр., у 1879 р. Д. А. Толстой був змушений провести контр­реформу, необхідність якої була зумовлена усвідомленням власних помилок щодо настроїв семінаристів. Адже в 1874­1878 рр. у багатьох семінаріях з’являлись ознаки революційної діяльності (розповсюдження антиурядових “опусів”, поява під­пільних гуртків, співробітництво з місцевими комітетами “На­родної волі”). Семінаристи виявилися ще радикальнішими за світських студентів. Іншою причиною контрреформи стало те, що світська молодь поспішила скористатися можливостями, наданими статутом 1867 р. (нарівні з вихованцями духовного походження користувалася правом отримання стипендій і без­коштовної освіти), та вступала до семінарій. За десять років пореформеного періоду вона вже становила суттєвий відсоток від загальної кількості семінаристів, але, як правило, за фахом не працювала. Вихованці світського походження ставали важ­ким тягарем для церковної казни. За ініціативою Міністерства народної освіти та зі згоди обер-прокурора Св. Синоду особам світського походження закрили вільний доступ до семінарій (відтепер вони зараховувалися тільки за умови прийняття ду­ховного сану одразу ж після закінчення навчального закладу), а семінаристів — до університетів (вони мали складати вступні іспити) [19, арк. 4].

Остання реформа духовної освіти в другому періоді її іс­нування (1883-1884), еволюція церковно-освітньої політики пов’язані з діяльністю обер-прокурора Св. Синоду К. П. Побе­доносцева (1880-1905). Вона припала на роки, коли в Росії про­водилися контрреформи в багатьох галузях суспільного життя. Тому істотні зміни у сфері духовної освіти відображали загаль - ноімперську урядову політику згортання тих ліберальних та демократичних елементів, що встигли зародитися у 1860-ті рр. Значного удару по них завдало скасування самоуправління корпорацій педагогів академій та семінарій, які наділялися ви­борним правом у формуванні керівного та викладацького скла­ду духовних навчальних закладів. Ці корпорації потрапили під пильний нагляд Св. Синоду, фактично обер-прокурора, який володів правом вето при їх обранні.

К. П. Побєдоносцев на відміну від його попередника Д. А. Тол­стого, який намагався запобігти революційним подіям шляхом підсилення позицій консерваторів, обрав тактику радикального згортання будь-яких проявів лібералізму, ставився з осторогою до освіченого духовенства, що спонукало його впроваджувати політику скорочення місць у духовних академіях. Віддаючи пе­ревагу священикам із семінарською освітою, а не академічною, увів жорсткий відбір кандидатів-семінаристів до вступу в акаде­мії, максимально зменшив кількість місць у цих закладах для випускників світських шкіл. К. П. Побєдоносцев упереджено ставився до незаможних верств населення, вважаючи достатнім та припустимим для них лише здобуття найнижчого рівня на­родної освіти (у церковнопарафіяльних школах). Цей тип по­чаткового навчального закладу для них мав стати єдиним мож­ливим місцем здобуття знань, ні в якому разі не стаючи першою сходинкою для подальшої освіти [7, с. 197-198].

Обер-прокурор прагнув ліквідувати всі результати реформ 1867-1869 рр., проте ректори академій (крім Київської) енер­гійно опротестували його пропозиції, що, врешті-решт, призве­ло лише до незначних “поправок” та видання в 1884 р. нових статутів духовних навчальних закладів. Відповідно до статутів, затверджених імператором 22 серпня 1884 р. [202; 2, с. 237], переглядалися штати, підкреслювалася безстановість духов­них навчальних закладів [9, с. 511]. Більше повноважень в управлінні академіями отримали єпархіальні архієреї і ректо­ри. Поділ академій на факультети — богословський, церковно - історичний та церковно-практичний — скасували. Відновився нагляд академій над семінаріями, а семінарій — над училища­ми. Поряд з богословськими в духовних академіях з’явилися три кафедри філософії (логіки, психології і метафізики, історії філософії), дві кафедри всесвітньої історії та по одній кафе­дрі російської історії, теорії словесності та історії іноземних літератур, російської та церковнослов’янської мов, історії ро­сійської літератури; а також грецької, латинської, єврейської, французької, німецької та англійської мов.

Програма курсу семінарії разом із духовними училищами почала включати повний курс класичної гімназії, а також пси­хології, основ та стислої історії філософії. У деяких семінарі­ях відновили викладання медицини та сільського господарства [22, с. 269], а також для бажаючих — французької, німецької та єврейської мови, іконопису [9, с. 523-524].

Відповідно до статуту 1884 р. духовні училища як нижчі духовні навчальні заклади готували кандидатів до вступу до семінарії. Завідували училищем ректор з інспектором та прав­ління, до складу якого входив депутат від духовенства училищ­ного округу. Програма навчання розраховувалася на 4 класи. У разі необхідності на місцеві кошти духовенства відкривалися паралельні класи, а також підготовчий (п’ятий) клас (§ 8, 9) [9, с. 534]. Кількість вихованців визначалася штатами. Щоріч­на плата за утримання учнів призначалася правлінням училища та затверджувалася єпархіальним архієреєм. Сироти священи­ків та причетників або зовсім звільнялися від плати за навчан­ня, або сплачували меншу суму. Навчальна програма училищ відповідала трьом молодшим класам гімназій, за виключенням тих мов, що не входили до переліку основних навчальних дис­циплін, а викладалися для бажаючих; дещо ширшим була про­грама із Закону Божого [9, с. 539; 22, с. 274-275].

З 1888 р. з метою підвищення освітнього рівня духовних нав­чальних закладів центральне управління духовно-навчального відомства започаткувало регулярне видання особливих цирку­лярів. У них містилися розпорядження та укази керівного ор­гану духовно-навчального відомства щодо навчально-виховної роботи в духовних семінаріях та училищах (у тому числі жі­ночих). Значне місце в циркулярах відводилося закладам, які досягли певних результатів у внутрішньому функціонуван­ні та ставали гідним прикладом для наслідування [3, с. 315]. У 1896-1899 рр. з ініціативи обер-прокурора Св. Синоду здій­снили останню спробу реформування духовної освіти, причи­ною якої став незадовільний стан навчально-виховного про­цесу в духовних навчальних закладах. 18 листопада 1898 р. імператор затвердив додаткову щорічну казенну допомогу на утримання духовних навчальних закладів починаючи з 1 січня 1899 р. у розмірі 100 тис. крб 1901 р. для розробки нових на­вчальних планів та програм створили Комісію з 12 найкращих викладачів. Однак революційними подіями 1905 р. її робота була перервана.

Отже, пореформений період державно-освітньої політики припадає на обер-прокурорства Д. А. Толстого та К. П. Побє - доносцева. Перший здійснив кардинальну реформу духовної освіти 1867-1869 рр., а в 1879 р. — згортання окремих її по­ложень. Другий — реформу в 1884 р., якою сподівався ради­кально згорнути всі ліберальні прояви в діяльності духовних навчальних закладів. Проте заборонна політика царизму, яку проводив К. П. Побєдоносцев, виявилася малоефективною за тогочасної соціально-політичної ситуації.

Джерела та література

1. Белявский Ф. О реформе духовной школы. Краткий очерк прош­лого средней духовной школы / Ф. Белявский. — СПб. : Синод. тип., 1907. — Ч. I. — 1907. — 230 с.

2. Всеподданнейший Отчет Обер-прокурора Св. Синода по ведом­ству православного исповедания за 1885 г. — СПб. : Синод. тип., 1887. — 292 с.

3. Всеподданнейший Отчет Обер-прокурора Св. Синода по ведомству православного исповедания за 1888-1889 гг. — СПб. : Синод. тип., 1891. — 472 с.

4. Историческая записка о Полтавском духовном училище за по­следнее 25-летие его существования (1876-1901 гг.) // Полтав­ские епархиальные ведомости ( далі: ПЕВ). — Ч. Оф. — 1902. — № 5. — С. 225-231.

5. Мешковая С. I. Світський компонент православної духовної освіти в Російській імперії (1857-1884) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.02 “Всесвітня історія” / Меш­ковая С. I. — X., 2004. — 19 с.

6. Полонский А. Православная церковь в истории России: синодальный период / А. Полонский // Преподавание истории в школе. — 1996. — № 1. — С. 8-25.

7. Поспеловский В. Д. Православная церковь в истории Руси, Рос­сии и СССР : учебное пособие / В. Д. Поспеловский. — М. : Библейско-Богословский институт Св. апостола Андрея, 1996. — 408 с.

8. Римский С. В. Церковная реформа 60-70-х годов XIX века / С. В. Римский // Отечественная история. — 1995. — № 2. —

С. 166-175.

9. Сборник действующих и руководственных церковных и церковно­гражданских постановлений по ведомству православного испове­дания / [упорядкув. Т. Барсов] — СПб. : Синод. тип., Б. г. — Т. I. — 656 с.+CLXXVIII с.

10. Светская литература текущего года о семинариях и о преобразова­нии их // Христианское чтение. — СПб., 1867. — С. 483-508.

11. Смолич И. К. История Русской Церкви : в 10 кн. // И. К. Смо - лич — М. : Спасо-Преображенский Валаамский монастырь, 1996. — Кн. 8 : 1700-1917. — 1996. — 800 с.

12. Степаненко Г. В. Освітня діяльність православного духовенства в Україні (XIX — початок XX ст.) : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Степаненко Галина Володимірівна — К., 2002. — 225 с.

13. Титлинов Б. В. Духовная школа в России в XIX в. (Протасовская эпоха и реформы 60-х годов) / Б. В. Титлинов. — Вильна : Тип. “Русский почин”, 1909. — 421 с. (Вып. II.).

14. Устав духовных училищ. — К. : б. и., 1867. — 32 с.

15. Устав православных духовных семинарий. — К. : б. и., 1867. — 44 с.

16. Уставы православных духовных семинарий и училищ, высочайше утвержденных 22 августа 1884 г. с относящимися к ним постанов­лениями Св. Синода. — СПб. : б. и., 1888. — 202 с.

17. Флоровский Г. В. Пути русского богословия / Г. В. Флоровский. — К. : Xристианско-благотворительная ассоциация “Путь к истине”, 1991. — 600 с.

18. ЦДІАК України. — Ф. 711, Оп. 2, спр. 5898. — 1863 р. — 21 арк.

19. ЦДІАУК. — Ф. 707, оп. 46, спр. 7. — 1880 р. — 34 арк.

20. ЦДІАУК. — Ф. 711, оп. 2, спр. 5995. — 1866 р. — 20 арк.

21. Шумський К. В. Духовно-навчальні заклади Таврійської єпархії (1859-1920 рр.) : дис. ... канд. іст. наук : 07.00.01 / Шумський Костянтин Володимирович. — Сімферополь, 2004. — 180 с.

22. Энциклопедический словарь. Т. 21. / [Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Эфрон]. — СПб. : Типолитография И. А. Эфрона, 1893. — 966 с.

23. Энциклопедический словарь. Т. 65. / [Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Эфрон]. — СПб. : Типолитография И. А. Эфрона, 1901. — 478 с.

24. Энциклопедический словарь. Т. 69. / [Изд. Ф. А. Брокгауз, И. А. Эфрон]. — СПб. : Типолитография И. А. Эфрона, 1902. — 476 с.

Анотації

Федоренко С. А. Эволюция православного религиозного обра­зования в Российской империи XIX века (пореформенный период государственно-образовательной политики).

В статье проанализированы особенности реформирования духов­ного образования в Российской империи в пореформенный период государственно-образовательной политики (1867-1869 гг. — нача­ло XX в.); охарактеризованы основные положения уставов духов­ных училищ, семинарий, академий; обозначены позитивные и не­гативные последствия внедряемых реформ.

Fedorenko S. A. Orthodox education development in the Russian empire of the XIX century (state educational policy post-reform pe­riod).

The article analyses peculiarities of the Russian empire clergy edu­cation of state educational policy post-reform period (1867-1869 — early XX century). The article presents statutes basic characteristics of clergy schools, seminaries and academies. The work singles out positive and negative consequences of the reforms implemented.