Головна Історія Інтелігенція і влада Цвілюк С. А. Як ми “українізували” Росію. Історичні есеї і публіцистика. — Одеса: Автограф, 2005. — 308 с
joomla
Цвілюк С. А. Як ми “українізували” Росію. Історичні есеї і публіцистика. — Одеса: Автограф, 2005. — 308 с
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська

Зміцнення української державності, відродження духовнос­ті, мови нашого народу вимагають виховання громадян нової генерації, національно свідомих, здатних втілювати в життя загальнолюдські ідеали добра і справедливості. Наука, культу­ра покликані сприяти формуванню національного світогляду і вихованню патріотизму громадян України у такому вимірі, щоби наступні покоління осягнули велич національних над­бань, культурних здобутків українців серед світових досягнень культури, науки, техніки. Тож і книга професора С. А. Цвілюка вкотре доводить незаперечну істину, що наша культура, істо­рія, наука, хоч де б і коли вони творилися, мають функціонува­ти як цілісний організм для пробудження національної гіднос­ті українського народу, для відродження природного зв’язку з європейською і світовою культурою, для процесу українського державотворення. Книгу склали історичні есеї та статті з наці­онально-культурної і мовної проблематики, котрі публікували­ся в регіональній і всеукраїнській періодиці — часописах “Чор­номорські новини”, “Одеські вісті”, “Вечерняя Одесса”, “Шлях перемоги”, “Українське слово” та інших виданнях.

Порушена проблематика не є новою для автора. Вже опу­бліковано цикл його праць про українське державотворення й шляхи національного і культурного відродження України

XX століття. Останні книги: “Відродження держави: Україна 1991 — 2001 рр.” (2002 р.), “Українізація України: Тернистий шлях національно-культурного відродження за доби сталініз­му” (2004 р.), “Трагедія нескореної нації: Політичний і наці­ональний терор України в період сталінського тоталітаризму” (2005 р.).

Загалом структура книги побудована за проблемно-хроноло­гічним принципом. Першу частину присвячено проблемі укра­їнської мови в Україні та супутній їй проблемі русифікації. Привертає увагу позиція автора, який відстоює право украї­нців на рідну мову, українську мову та культуру він називає “багатими й невмирущими скарбами нашої нації” і вважає, що у процесі створення Української держави рідна мова фактично є єдиним консолідуючим фактором нації. З цим не зовсім мож­на погодитися, адже мова, звичайно, є одним з тих стрижнів, на основі яких формуються політичні нації, але, крім мови, є й інші чинники: територія, державність, спільне походження, культура, історія, традиції. Тим не менш, автор захоплює сво­їм пишанням рідною мовою, він вважає, що мова — предмет гордості українців і висловлює надію, що вони неодмінно пове­рнуть їй належну повагу. Автор наводить висловлювання про рідну мову зарубіжних пошанувачів слова XVII ст.: французь­кого ученого і дипломата П’єра Шевальє, який відзначав, що українська мова “дуже ніжна і сповнена лагідних висловлю­вань і надзвичайно витончених оборотів”, турецького хроніста і мандрівника Евлія Челебі, котрий повідомляв, що “україн­ці — давній народ”, а їхня мова “всеохоплююча і надзвичайно багата”. Сам автор зазначає, що українську мову “ще назива­ють солов’їною, калиновою, співучою, мелодійною” і наділя­ють “дюжиною інших епітетів, характерних тільки для нашої прекрасної мови”.

Цікавий сюжет становить поданий автором історичний роз­виток мовної проблеми. Автор повідомляє, що лінгвоцид україн­ської мови почався ще в 1690 р. московською забороною “київ­ських нових книг”, неодноразово згадує Валуєвський циркуляр 1863 р., яким заборонялось українське друковане слово в ім­перській Росії, ганебний Емський указ 1876 р., що перекрив широкі й вільні шляхи для її природного розвитку. Як відомо, зазначені антиукраїнські законодавчі акти зберігали чинність аж до революції 1905 — 1907 рр., а після придушення револю­ції знайшли своє продовження в Столипінських циркулярах.

Автор із сумом констатує, що в 1991 р. лінгвоцид україн­ської мови завершився лише формально, він звертає увагу на неповажне, нігілістичне ставлення до мови не тільки серед оби­вателів, але й серед викладачів вищих навчальних закладів, авторитетних осіб (напр., О. Солженіцин). Автор підкреслює, що планомірне поступове впровадження української мови в школах та університетах знаходиться у сфері інтересів розви­нутої Української держави.

Друга частина книги відбиває історію “українського пи­тання”, починаючи з Переяславського договору 8 (18) січня 1654 р., показує “незмінність імперської політики Росії, царсь­кої і радянської, відносно подій, пов’язаних з українсько-росій­ськими історичними взаємовідносинами”. Автор замислюється над питаннями, навколо яких раз за разом влаштовувалися в Росії дискусії, — про етногенез українців, про їхні “родинні” зв’язки з росіянами. Автор повідомляє про пануюче становище в офіційних колах російської історичної науки і за часів цар­ських, і радянських теорії впливового російського історика і письменника, академіка Петербурзької Академії наук Михай­ла Погодіна, який намагався довести, ніби “малороси” — то лише “гілля великоросів”, а їхня мова — “наріччя російської”. Автор пише, що дана теорія, яка й “дотепер продовжує слу­гувати усім прибічникам проімперських великодержавних по­глядів”, “не витримує жодної критики, її вже давно розвінчано як антинаукову і заполітизовану”, “легковажною” називав її і видатний український учений — мовознавець і філософ Олек­сандр Потебня. Спираючись на історичні джерела, літературу, автор відзначає традиційно високий рівень освіти в Україні і поширення її в народних масах і пише про українські впливи на Московщину, активну допомогу в подоланні її неписьменно­сті і безкультур’я після укладення Переяславсько-Московської угоди.

Автор розгвинчує міфи про “загальноросійську культуру”, “всенародний героїзм”, “всенародну перемогу” у Другій світо­вій війні; на історичних прикладах переконливо доводить про імперський характер політики російської влади, спрямованої на пограбування інтелектуального потенціалу України і вико­ристання його в інтересах зростання величі імперії та її куль­тури; розкриває незмірну й непростиму провину сталінського керівництва у здійсненні масового народовбивства українців голодом і репресіями.

Висвітлюючи процеси радянської українізації 1923 — 1933 рр., наводячи статистичні дані, біографічні довідки на визначних українських діячів, автор не завжди посилається на джерела. З іншого боку, викладення матеріалу у формі есеїв та публікацій не передбачає повного дотримання вимог до на­укових видань, обраний спосіб подання інформації цілком ви­правданий, оскільки він дозволив авторові у більшій мірі про­явити творчі здібності, логічно, обґрунтовано, а також яскраво і доступно, з залученням творів художньої літератури довести головні думки та ідеї.

Книга стане в пригоді не лише науковцям та студентам ви­щих навчальних закладів, оскільки вона не є суто науковим виданням, а й усім, хто цікавиться історичним минулим Укра­їни, її мови та культури.


[1] Депутат Польського Сейму називався послом, депутат Польського Се­нату — сенатором.

[2] Мається на увазі не курс, а оцінка населенням їх стабільності.

[3] Накопичення — є важливою ознакою зростання цінності грошей. В роки громадянської війни населення в першу чергу намагалось позбутись “поганих” грошей, “кращі” ж ховало до ліпших часів. Так відбувалось з золотою та сріб - ною монетою в роки Першої світової війни, потім з мідною монетою, пізніше з царськими грошима. Час від часу, в залежності від політичної та економічної ситуації більшу або меншу цінність отримували ті чи інші гроші. У травні 1918 року внаслідок появи великої кількості крон в Одесі і жорсткої політики Дер­жавного банку по відношенню до курсу австро-угорських грошей (він вказував на те, що в міжнародних угодах щодо офіційного курсу крон та марок йшлося лише про торговельні угоди, і домовленості не стосуються валютних операцій) цінність бон серед населення пішла вгору. (Див.: Денежный рынок // Одесский листок. — 1918. — 18 мая (№ 97). — С. 3).

[4] На бонах давалось зображення в основному на сувії чи у картуші (лише на 10 карбованцях — на щиті) державного орла у верхній частині і якоря — у нижній без відповідного для герба міста забарвлення.