Головна Історія Інтелігенція і влада ВНЕСОК В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА В КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ (1995 — 1996 РР.)
joomla
ВНЕСОК В’ЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА В КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ (1995 — 1996 РР.)
Історія - Інтелігенція і влада

І. Б. Кривдіна

Проблема розвитку конституційного процесу є актуальною на сучасному етапі розбудови Української держави. Внесок В’ячеслава Чорновола — широко відомого політичного діяча у вирішення цього питання у другій половині 90-х років XX ст. в Україні важко переоцінити. Саме його активна громадська позиція та радикалізм мали незаперечний вплив на розвиток подій в зазначений період.

Розгляд активної діяльності В’ячеслава Чорновола як депу­тата Верховної Ради (й таким чином, суб’єкта конституційного процесу за офіційним статусом) у процесі прийняття Консти­туції України 1996 р. з метою можливого застосування украї­нськими політичними лідерами основних його конституційних ідей на практиці є науковим завданням автора статті.

Аналіз останніх досліджень та публікацій за даною тема­тикою має такий вигляд: існують два ґрунтовних збірника, які широко репрезентують особу В’ячеслава Чорновола — “Твори: у 10 томах” [1] та “Пульс української незалежності: Колонка редактора” (діяльність у газеті “ЧАС/Тіте”) [2]. Ос­новні публікації про В. Чорновола містяться в монографіях з загальних питань політичного життя України (Гончарук Г. І. “Народний рух України. Історія”, Касьянов Г. В. “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років в Укра­їні”, Курносов Ю. О. “Інакомислення в Україні (60-ті — пе­рша половина 80-х років XX ст.)) [3] та у публіцистичних статтях в різноманітних періодичних виданнях [4]. Таким чином, історіографічна база зазначеної проблеми знаходить­ся на стадії розробки.

Основним завданням роботи слід назвати визначення внес­ку відомого українського політика у конституційний процес у другій половині 90-х років XX ст. в Україні.

Невирішеними частинами цієї загальної проблеми є: розгляд конституційних питань В. Чорноволом у різні періоди громад­сько-політичної діяльності (правозахисної та депутатської), а також визначення його ролі у розробці та прийнятті Конститу­ції України 1996 року.

Питання протиріччя Конституції СРСР і 62-ої статті Кри­мінального кодексу УРСР В’ячеслав Чорновіл підіймав ще на­прикінці 60-х років XX ст. Зокрема, ним вказувалося, що 62-га стаття — позаконституційна, повністю перекреслює свободи, що їх гарантує громадянам Конституція СРСР. Критика наці­ональної політики за відхід від ленінських норм дозволяється Конституцією СРСР, але за Кримінальним кодексом УРСР її можна витлумачити як “пропаганду з метою підриву чи ослаб­лення радянської влади” [5].

У 1977 р. В. Чорновіл став подавати заяви в конституційну комісію Союзу РСР з поправками та зауваженнями до текс­ту конституції, яку тоді обговорювали. Майже кожен ранок в ПКТ (приміщенні камерного типу, де знаходився правоза­хисник — І. К.) починався з твору... короткого юридичного есе про “нову” конституцію. М. Хейфець у книзі “В’ячеслав Чорновіл — зеківський генерал” згадував: “Наприклад, якась стаття конституції говорила, що вся влада належить народові в особі Рад народних депутатів, а сусідня проголошувала, що лише КПРС є ядром та керівною силою політичної системи в СРСР. Як же знайти вихід з такого казусу, питав у заяві Чор - новіл, якщо народ обере хоча б одну Раду, в якій комуністи не стануть “ядром” влади? Якій статті конституції віддати пе­ревагу — чи тій, де говориться про народовладдя, чи тій, де говориться про роль партії. І такі заяви подавав день за днем, вивчаючи пункт за пунктом” [6].

12-14 січня 1988 р. в м. Єревані відбулася Перша нарада пред­ставників вірменського, грузинського та українського підкомі­тетів Міжнаціонального Комітету захисту політв’язнів (МКЗП). У зустрічі брав участь й В’ячеслав Чорновіл. Звернення МКЗП до Радянського Уряду, зокрема, містило положення про те, що враховуючи безпосередній зв’язок між репресивною політикою радянських властей і невирішеністю національних проблем, На­рада ставить перед Урядом СРСР такі мінімальні вимоги: впро­вадити до Конституції усіх союзних республік положення про корінну мову як державну мову республіки й суворо додержува­тися його на практиці, себто забезпечити повноцінне функціону­вання національних мов у всіх без винятку сферах державного і громадського життя республік, лишивши за російською мовою за межами РРФСР лише функцію ланки для зв’язку між меш­канцями та установами різних республік [7].

1-2 червня 1995 р. в Заяві Народного Руху України про кризу влади в Україні, під якою стояв і підпис В. Чорновола, пропонувався такий вихід: підписати Конституційний договір (Верховної Ради з Президентом про розподіл повноважень між гілками влади) і створити Конституційну асамблею (з легітим­них представників народу, передусім з числа депутатів Верхов­ної Ради, які підримують передбачені Декларацією про Держав­ний суверенітет України чіткий поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову) [8].

Що ж до Конституційної угоди, то у вересні 1995 р. В. Чор­новіл вважав, що її треба було підписувати, щоб розмежувати гілки влади. Йшлося, зокрема, про якнайшвидше завершення і винесення на всенародний референдум нової Конституції Укра­їни. Депутат вважав, що у складний період творення нової дер­жави передавати всю повноту влади в одні руки ризиковано, потрібно забезпечити чітку систему противаг. Зазначалося й таке: “можливо, в новій Конституції треба вернутися до прин­ципу формування місцевої влади місцевими представницькими органами із введенням в регіонах (область, район) президенсь - кого представництва з контролюючими функціями. Не виправ­дала себе і виборність народом голів областей та районів, її ма­буть, варто залишити тільки на базовому рівні (село, селище, місто)” [9].

Найбільш розгорнутий аналіз конституційного проек­ту представив Вячеслав Максимович 24 листопада 1995 р. у статті “А де ж український народ? Про проект нової Консти­туції України”. Вказувалося, що при всій своїй підкресленій антипартійності запропонована Конституція, якби була такою прийнята, відверто і навіть цинічно обслуговувала б одну-єди - ну партію — партію влади, денаціоналізовану комуністичну номенклатуру. Згруповано було основні ґанджі проекту. Так, запропонований проект Конституції вважався послідовно ан­тинаціональним, глибоко антипартійним та по суті своїй ан - типарламентським. Особливій критиці піддавалися ст. 10 про державну мову, ст. 11 про нацменшини, ст. 15 про символі­ку тощо. “Національно глухі розробники проекту забули про необхідність для молодої держави, що тільки-но звільнилася з-під колоніального гніту, найвищої ідеології — ідеології са­мої української держави. Консервується безпартійність (тобто безвідповідальність) органів влади та їх керівників... Йдеться не про спробу утвердити президентський тип держави, в якій парламент, до речі, теж відіграє значну роль. йдеться про се­рйозніше — спробу паралізувати діяльність парламенту взага­лі”, — такі висновки робить автор [10].

На початку березня 1996 р. Президія Центрального Прово­ду Руху звернулася до Президента з вимогою встановити чіткі межі розгляду проекту Конституції у Верховній Раді, а при недотриманні їх самому винести проект на всенародний рефе­рендум. Закликали також об’єднаними демократичними сила­ми проводити в областях, районах, містах конституційні фору­ми, створювати комітети підтримки Конституції. Вважалося, що Всеукраїнського референдуму за прийняття Конституції не уникнути.

У квітні 1996 року В. Чорновіл наголошував, що “Конститу­ція потрібна. насамперед, як гарант внутрішньої стабільності

І незворотності обраного. в серпні 1991 р. шляху. Її прийняття означатиме остаточний крах спроб повернутися до “соціалістич­ного вибору” радянської системи чи нової УРСР. Більше того, заклики до ліквідації власної держави, якими вільно розки­дається сьогодні частина депутатів з комуністичного табору, можуть стати незаконнними та кримінально карними” [11].

Фракція Руху, яка не вважала проект конституційної комі­сії ідеальним, подала свої зауваження (стосовно функцій дер­жавної мови, ролі політичних партій, виборів на основі про­порційно-мажоритарної виборчої системи, формулювання щодо приватної власності, зокрема приватної власності на землю, функцій парламенту, щодо способу формування уряду, судової системи тощо). Вони не були враховані. Й фракція погодилася взяти за основу проект Конституційної комісії, в якому, як вважалося, є основне — українська держава.

Вже після прийняття Основного Закону, в липні-серпні 1996 р. вийшов ряд статей В. Чорновола з особистою оцінкою цього процесу та ролі в ньому, зокрема, фракції Народного руху України, керівником якої він був. Вказувалося, що добре при­служився внесенню в Конституцію державотворчіх положень ор­ганізований Рухом “круглий стіл” партій, що передав до консти­туційної комісії важливі пропозиції, які були враховані. Важко переоцінити заслугу Руху у проведенні петиціної кампанії та збиранні трьох мільйонів підписів на підтримку Конституції. Ді­яльність створених Рухом громадянських комітетів підтримки Конституції зробили дуже багато для формування громадської думки щодо необхідності ухвали Основного Закону.

Крім того, В’ячеслав Максимович вважав, що “...саме депута­ти фракції Руху, “Державності” і почасти “Єдності”, “Реформ”. врятували Конституцію від кастрації. Заблокувавши напередод­ні роботу сесії, ми зірвали наміри спікера і його однопартійців “прогнати” більш-менш нейтральні статті, а потім окремо пре­парувати, або, при неможливості прийняти в залі, винести на референдум тільки окремі положення Конституції — про при­ватну власність, мову, символіку, тощо. Ми примусили О. Мо­роза повернутися до преамбули і проголосувати її, тільки наша позиція врятувала від голосування наприкінці “в пакеті” (як було з символікою) статті про мову. Це ми примусили лівих, які раніше найбільше спекуляцій робили на розділі про права лю­дини, “прогнати” його майже без зупинки. Коли ж голосували статті, які могли бути заблоковані (ст. 37 про заборону висту­пати проти незалежності, ст. 41 — про право приватної влас­ності тощо), ми дружно включилися в голосування. .під час голосування символіки ми протестували проти ув’язування її в один “пакет” із зростаючими щохвилини сепаратистськими ви­могами депутатів від Криму. нам вдалося зірвати голосування в одному “пакеті” із символікою та Кримом ще й вибухонебез­печне питання про фактичне підпорядкування прем’єр-міністра парламентові, що призвело б до розщеплення виконавчої гілки влади і непотрібної колотнечі в суспільстві. Ми певні, що якби не відступництво частини центристів, до ранку нам вдалося б таки розірвати незаконно зв’язаний пакет, проголосувати окре­мо за символіку. а потім бодай не погіршити і без того поганого розділу про Крим, подарувавши кримським сепаратистам ще й власну конституцію. У нас була можливість хоч частково виправити історичну помилку Л. Кравчука і попереднього пар­ламенту, що подарували Україні цю “державу в державі” для переселенців. Ми погодилися голосувати за такий “пакет”, тіль­ки вичерпавши всі можливості спротиву...” [12].

Стосовно національного питання, яке знайшло висвітлення в прийнятій Конституції, то В. Чорновіл детально його проана­лізував. Так, ним зазначалося наступне: “Ми. часто забуваємо про корінну українську націю; що у нас досі не опрацьована і не взята на озброєння вищим керівництвом держави ідеологія українського державотворення, наша “національна ідея”. Це виявилося і під час прийнятття Конституції України, коли зі­ткнулися дві концепції держави: національна (“європейська”), що передбачає державне самовизначення на своїй землі корін­ної (“титульної”) нації, — і космоплітична (“американська”), що фіксує створення держави різноетнічним конгломератом людей, що поселилися на певній території. На щастя, пере­могла перша концепція — і в преамбулі Конституції з’явило­ся положення про багатовікову історію українського державо­творення, відповідальність перед попередніми поколіннями і здійснення українською нацією права на самовизначення. Сим­волами держави закріплені національні символи українського народу, а українську мову визнали єдиною державною, якій має бути забезпечено “всебічний розвиток і функціонування у всіх сферах суспільного життя на всій території України”. Прирівнявши росіян до решти національних меншин України, зокрема, щодо мовних гарантій, включивши в Конституцію за пропозицією фракції Руху поняття “корінні народи” (кримсь­котатарський, гагузький та ін.), що вимагає особливої уваги держави, ми, здається, досягли в Конституції оптимальних співвідношень між державною нацією і правами нацменшин, що відображається, зокрема, в ст. 11.” [13].

Але В. Чорновіл та його однодумці розуміли, що не можна зупинятися на досягнутому, потрібно активно діяти й у май­бутньому. Центральний Провід Руху через кілька днів після прийняття Основного Закону держави сформулював наступне: завершився тільки перший етап українського державотворен­ня. З перших днів нової сесії ставилося завдання категорично і безкомпромісно добиватися підписання присяги всіма депута­тами або відсіву з парламенту тих, хто не визнає Української держави та її Конституції, а також приведення у відповідність із Конституцією керівництва парламенту.

Таким чином, можна зробити висновки, що розглядом кон­ституційних питань Вячеслав Максимович Чорновіл займався протягом всієї громадсько-політичної діяльності, починаючи з кінця 60-х років XX ст. В цей період спостерігається крити­чний підхід до чинного законодавства взагалі, вказується на його невідповідність Конституції УРСР та її нормам. Основна й найбільш активна робота проводилася у другій половині 90-х років й апогеєм її було прийняття Верховною Радою Конститу­ції України 1996 року. Внесок відомого правозахисника та по­літика в український конституційний процес незаперечний та вагомий. Саме його радикальні погляди та безкомпромісність в окремих питаннях прийняття Основного Закону України мали вплив на позицію ряду демократичних сил при відстоюванні питань державної мови, символіки, співвідношення прав дер­жавної нації та нацменшин тощо.

Стосовно подальших розвідок у даному напрямку, то перспе­ктивним може вважатися розгляд у майбутньому такого аспек­та діяльності В. Чорновола, як міжнародне співробітництво як у правозахисній, так і політичній площині.

Джерела та література

І. Чорновіл В. Твори: у 10 т. — Т. 1. — К.: Смолоскип, 2002. — Т. 1. — 640 с.

2.Чорновіл В. Пульс української незалежності: Колонка редакто­ра. — К.: Либідь, 2000. — 624 с.

3. Гончарук Г. І. Народний рух України. Історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 378 с.; Касьянов Г. В. Незгодні: українська ін­телігенція в русі опору 1960-80-х років в Україні. — К.:Либідь, 1995. — 222 с.; Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.). — К.:ІІУ, 1994. — 220 с.

4. Вячеслав Чорновіл // Крилаті. — 1979. — Ч. 10. — С. 7-8; Вячес­лав Чорновіл, член Великої Ради Руху // Вісник Руху. — 1990. —

Ч. 7. — С. 60.

5. Лист про порушення процесуальних норм ведення суду і слідства / Я нічого у вас не прошу. Лист В. Чорновола до секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста. — Торонто, 1968. — С. 44.

6. Чорновіл В., Пенсон Б. Хроніка таборових буднів. Хейфець М. Вячеслав Чорновіл — зеківський генерал. — Мюнхен: Сучасність, 1976. — С. 136.

7.3вернення Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів до Радянського Уряду. 12 січня 1988 р. // Український вісник. —

1988. — № 11-12 (січень — березень 1988 р.). — К. — Львів — Нью-Йорк, 1989. — С. 232.

8.3аява Народного Руху України про кризу влади в Україні // Чор­новіл Вячеслав. Пульс української незалежності: Колонка редакто­ра. — К.: Либідь, 2000. — С. 59.

9. Камо грядеши, Україно? // Там само. — С. 76.

10. А де ж український народ? Про проект нової Конституції України // Там само. — С. 108.

11. Конституція — це держава: бути чи не бути? // Там само. — С. 156.

12. Як приймали Конституцію: правда і вигадки // Там само. — С. 188­190.

13. Україна починається з тебе // Там само. — С. 204.

Анотації

Кривдина И. Б. Вклад Вячеслава Чериовола в конституцион­ный процесс в Украине (1995 — 1996 гг.)

Статья посвящена известному украинскому политику, журна­листу и правозащитнику Вячеславу Черноволу. Определяется его вклад в конституционный процесс во второй половине 90-х годов XX в. в Украине.

Krivdina I. B. The contribution of Vyacheslav Chornovol in the constitution process in Ukraine (1995 — 1996).

The article is devoted to Vyacheslav Chornovol — the famous Ukrainian politician, journalist and law-defender. His contribution to the constitution process in the second half of the 90-ties of the 20th century in Ukraine is analyzed.


Похожие статьи