Головна Історія Інтелігенція і влада «КРАЩЕ СУД ПАНСЬКИЙ, НІЖ СЕЛЯНСЬКИЙ»: ВОЛОСНИЙ СУД В РОСІЇ В УМОВАХ МОДЕРНІЗАЦІЇ СЕЛА ПОРЕФОРМЕНОЇ ДОБИ
joomla
«КРАЩЕ СУД ПАНСЬКИЙ, НІЖ СЕЛЯНСЬКИЙ»: ВОЛОСНИЙ СУД В РОСІЇ В УМОВАХ МОДЕРНІЗАЦІЇ СЕЛА ПОРЕФОРМЕНОЇ ДОБИ
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 94(47).08«1861/1917»

І. Г. Верховцева

Створені у ході реалізації Великої селянської реформи волосні суди Росії пореформеної доби, будучи складовою станового селян­ського самоврядування, представляли собою суперечливе явище, оскільки діяли на засадах традиційного права і не користувались довірою селян, «отучали їх від закону». Авторка доводить, що спроба реформувати волосний суд у 1889 р. стала заходом, який ще більше актуалізував завдання модернізації судової та управлін­ської сфери села.

Ключові слова: Велика селянська реформа, волосний суд, тра­диційне право, офіційне право, реформа 1889 р., земський дільничий начальник.

Завдання вдосконалення системи місцевого самоврядуван­ня, піднесення правосвідомості населення в сучасних умовах актуалізує вивчення історії розвитку станового самоврядуван­ня селян в Росії та Україні другої половини XIX — початку XX ст.

Складовою селянського самоврядування були волосні суди. Запроваджені у ході реалізації Великої селянської реформи 1861 р., як і уся волосна організація, вони стали однією з тих суспільних новацій, що були покликані сприяти модернізації села, поступово інтегруючи його мешканців до оновленої систе­ми управління країною на засадах самоврядування. Після ска­сування кріпацтва до станового селянського самоврядування, що діяло на волосному і сільському рівнях, переходили певні функції, раніше пов’язані з вотчинною поліцією та вотчинним правом поміщика. Саме останнє замінювалось волосним судом. Під його юрисдикцію потрапляло більше 80 % населення ім­перії, оскільки цей суд розглядав спірні справи селян, а сума у 100 карб., в межах якої волосний суд мав право вирішува­ти майнові питання, за твердженням фахівців, була достат­ньою, аби підсудною волосному суду стала питома вага пози­вів, оскільки у пореформену добу вартість більшості подвірних селянських господарств була менше 100 карб. [1, с. 22-23; 2, с. 3]. Зрозуміло, що з ефективністю функціонування селянської волосної юстиції чималою мірою пов’язувались питання куль­турного та господарського оновлення сільського ладу, добробут колишніх кріпаків, після 1861 р. — «сільських обивателів». Тому волосний суд майже одразу по створенні потрапив до кола уваги фахівців-правників, професійних управлінців, гро­мадських діячів. Значний науковий доробок дореволюційних [1; 3-6] та діаспорних [7] дослідників, присвячений проблемі вдосконалення волосного селянського правосуддя, безумовно, свідчить про неабиякий суспільний резонанс цієї проблематики у другій половині XIX — на початку XX ст. Автори намага­лись з’ясувати доцільність використання цього суду у справі модернізації села, відповідність волосної юстиції завданням піднесення ефективності аграрного виробництва в країні. Чи не найбільш дискусійним стало питання використання у волосних судах норм звичаєвого права, яке було правом усним, тради­ційним, і в умовах розбудови модерної правової системи в Ро­сії означеними часами, по суті, протистояло праву офіційному, писаному. Не менше значення мав інший бік проблеми: будучи складовою селянського самоврядування, волосні суди з усіма їх негараздами гальмували оновлення системи управління селом, формування модерної правосвідомості селян та розвиток право­відносин у країні загалом.

Натомість радянські вчені, перебуваючи під впливом ідеоло­гічних стереотипів, кваліфікували волосний суд як «знаряддя пригнічення селян» [8, с. 11] і поверхово розглядали лише ті аспекти діяльності волосних судів, які свідчили про їх орга­нічний зв’язок з народним побутом. Чималий масив новітньої наукової літератури, присвяченої волосним судам, доводить: дискусія щодо ролі волосних судів у процесах модернізації сільського життя пореформеної доби далека від завершення. Вітчизняні [9-14], закордонні російські [2; 15-23] та західні [24; 25] дослідники неоднозначно оцінюють результати діяль­ності цих судів, лунають як позитивні [18, с. 25; 25, с. 195], так і негативні [24, с. 117] відгуки на їх адресу. Не прагну­чи поставити «останню крапку» в цій дискусії, спробуємо на основі архівних джерел та новітніх розробок вчених висвітли­ти сторінку історії функціонування волосних судів, пов’язану зі спробою їх реформування у 1889 р. під час запровадження інституту земських дільничих начальників, та довести, що цей крок був прагматичним і зробленим з метою пристосувати во­лосний суд до потреб модернізації, впорядкувати на селі право­відносини, тим самим сприяти поступовому оновленню сіль­ського ладу загалом; натомість суперечності названої реформи ще більше загострили на зламі XIX-XX ст. питання оновлення волосного селянського правосуддя.

Xрестоматійними є твердження про непослідовність, неза­вершеність селянської реформи 1861 р., про те, що вона місти­ла чимало штучного, оскільки була результатом компромісів у середовищі російської еліти між представниками ліберальних та охоронницьких кіл, між реформаторами та консерватора­ми, між прибічниками збереження патріархальних традицій і тими, кого називали західниками, оскільки останні прагнули поширення в Росії європейських суспільних новацій. Зокрема, цілком штучним утворенням, зазначали дореволюційні автори, була волость, оскільки вона поєднувала в одну адміністративну одиницю селища, які раніше нічого спільного між собою не мали [3, с. 22]. Управління в межах волості мало здійснюва­тись на засадах самоврядування, його складовою став волос­ний суд — таке ж «теоретичне», за висловом сучасників, «віді­рване від реального життя» утворення, як і сама волость [26, ар. 7]. Судити у волосних судах обранцям з селян дозволялось на підставі традицій і норм звичаєвого права. Проте у різних селищах-общинах звичаї могли різнитись [27, ар. 26]. Саме тому першими десятиліттями по скасуванні кріпацтва селяни частіше воліли звертатись по вердикти до традиційних, доре - формених судів: судів стариків, мирських сходів, добросовіс­них тощо [28, ар. 10 зв]. У волосних же судах, за свідченням громадських діячів, в окремих випадках штучно застосовува­лись традиції, не пов’язані з місцевістю, звідки родом були позивач і відповідач. Часто посилання на традиції під час від­правлення волосного правосуддя ставало прикриттям свавілля посадових осіб волосного управління, з рівнозначних справ у різних випадках могли виноситись різні вироки, адже право було усне, довести існування тої чи іншої традиції практично було не можливо [28, ар. 10 зв]. Саме відсутність єдиного кри­терію при здійсненні правосуддя викликала найбільше нарі­кань правників, представників бюрократії, громадських діячів, оскільки в такий спосіб у волосних судах відкривався простір для маніпулювань: підкуплені судді, часто під тиском лже­свідчень, незаконного втручання у діяльність суду старшини і писаря, виносили несправедливі вироки [19, с. 17]. Тому су­часники називали волосні суди «судилищами», у багатьох ви­падках їх функціонування було несумісним з поняттями суду і справедливості взагалі [6, с. 35]. Селяни ж казали: «закон, що дишло: куди поворотиш — туди і вийшло».

Перші офіційні свідчення про «нульову» ефективність во­лосного правосуддя поступили до міністерства внутрішніх справ Росії вже у 1860-ті рр. після перших ревізій селянських установ самоврядування. На нездатність волосних судів ви­конувати свої функції, зокрема, вказував у 1863 р. чиновник з особливих доручень вищезгаданого відомства В. П. Мещер­ський. Не тільки низький освітній рівень селян, — зазначав він, — а у тому числі суперечність між штучністю волосної організації та общинними традиціями змушували сільських мешканців не довіряти новим судам, де панували підкупи, не­правдиві свідчення і де знайти «сумлінного» суддю було не­можливо. Правовідносини на селі у першому пореформеному десятиріччі скоріше характеризувались як правовий вакуум. Станова обмеженість установ селянського самоврядування не дозволяла селянам набирати необхідний досвід для управління життям села [12, с. 113], можливості шукати правду в інших судових установах селяни також не могли, оскільки волосні суди не були підлеглими жодній іншій установі [29, ар. 29 зв]. Результатом узагальнення у 1868 р. матеріалів подібних пере­вірок очільником МВС П. О. Валуєвим став висновок: волосні судові установи не здатні бодай у найменшому обсязі викону­вати покладені на них функції захисту особистих і майнових прав селян-общинників, не тільки побут, а й загалом економіч­не забезпечення яких так чи інакше залежали від можливості відстояти свої права у волосних судах. Голова відомства кон­статував: «волосні суди у нас усюди не вдалися». В записці на ім.’я імператора він застерігав: стан станового самоврядування селян загрожує руйнацією в країні усього сільського ладу та катастрофічними наслідками для господарства імперії загалом [26, ар. 7]. Надзвичайної гостроти ця проблема набирала в ас­пекті фіскальному: занепад селянського господарства загрожу­вав спустошенням державної казни, адже селянам не було чим сплачувати податки [30, с. 56].

1870-ті рр. пройшли під знаком пошуків виходу з ситуації. У 1871-1873 рр. в регіонах країни працювала урядова комі­сія під головуванням сенатора М. Н. Любощинського. Комісія вивчала та аналізувала практичну діяльність волосних судів, відвідала чимало його засідань у різних місцевостях, ознайо­милась з величезною кількістю справ, які розглядались цими судами [22]. Активну працю розгорнули правники, етнографи, збираючи спадщину звичаєвого права, намагаючись уніфікува­ти його норми у межах волості, повіту, губернії. У 1876 р. при Відділенні етнографії Імператорського Руського Географічного товариства було створено «Комісію про народні юридичні зви­чаї» під керівництвом Н. В. Калачова. Результатом стало ви­дання чисельних, іноді багатотомних збірок матеріалів, аналі­тичних видань [17, с. 99; 19, с. 12; 31]. Тими ж роками земські діячі зазначали, що волосне селянське правосуддя «отучає се­лян від законності» [32, ар. 24]. Громадськість наголошувала: існування станових судів для селян суперечить духу демокра­тичних реформ 1860-1870-х рр., у тому числі — духу судової реформи 1864 р., яка проголосила рівність всіх перед законом. До того ж надані реформою 1861 р. повна самостійність во­лосним судам, неможливість апеляцій по їх вирокам виводили ці суди за межі впливу вищих судових установ, у тому числі сенату [27, ар. 29 зв].

Місцева бюрократія також намагалась осягнути причину проблем, пов’язаних з діяльністю волосних судів, звести до єдності, у раціональний спосіб уніфікувати механізми цієї ді­яльності, застосувавши логіку. В результаті чиновники кон­статували «сумне безправ’я села», а вихідом з такого станови­ща бачили «докорінний злам цього інституту» [28, ар. 1; 33, ар. 11]. Ще одним кроком стали сенаторські ревізії початку 1880 -х рр. їх метою було з’ясувати стан справ у селянському самоврядуванні. Під час цих перевірок збирались і дані щодо ефективності діяльності волосних судів [3, с. 16; 14, с. 62]. Зо­крема, одну з таких ревізій на Київщині здійснив О. О. Полов­цов. У звіті він вказував: «рішення волосних судів прикрива­ють собою різного роду несправедливості та образи», «суддями часто стають безграмотні, особи», які перебувають під суціль­ним впливом старшин і писарів; такі судді, на переконання сенатора, «не мають бути виразниками народних поглядів та звичаїв». Резюмуючи висловлене, чиновник зазначав, що во­лосний суд — справжнє знаряддя свавілля старшин і писарів, слугує протизаконним цілям у діяльності останніх; свавілля писарів прикривається недоведеними посиланнями на місцеві селянські звичаї [34, ар. 32, 36 зв]. У 1881-1885 рр. дані сена­торських перевірок та зібрані чиновниками і представниками громадськості матеріали щодо неефективної діяльності волос­них судів було використано в ході роботи комісії під головуван­ням М. С. Каханова, яка працювала над проектом реформи міс­цевого управління в Росії. Особлива група у складі цієї комісії окремо обговорювала питання вдосконалення волосного право­суддя. Під час роботи комісії представники бюрократії, земці висловили чимало нарікань і пропозицій щодо реформування волосних судів. Зокрема, питома вага діячів наголошувала на необхідності поступово «інтегрувати волосні суди у загально - судову систему» країни [35, ар. 43]. Висновком комісії стала пропозиція зберегти волосні суди та звичаєве право, на підставі якого виносились вироки, але ввести до складу волосного суду мирового суддю і передати більшість селянських справ до осо­бливого третейського суду [22]. По суті, було запропоновано реформувати волосні суди шляхом їх поступового зближення з мировою юстицією, що створювало умови для входження цих судів у подальшому в загальне правове поле країни. Натомість, у 1885 р. роботу Каханівської комісії було згорнуто, а в сере­довищі вищої бюрократії запанували погляди, згідно з якими слід було посилити опіку та нагляд з боку дворянства над ді­яльністю установ станового самоврядування селян, у тому чис­лі — волосних судів. Новий очільник Міністерства внутрішніх справ Д. А. Толстой з цього приводу у 1886 р. зазначав, що «роковою помилкою», яка дуже дорого коштувала країні, було скасування у 1874 р. інституту мирових посередників [36, ар. 65], тому слід повернути дворянам право нагляду над селян­ськими установами і запровадити посаду земського начальни­ка, надавши йому адміністративні та судові повноваження [36, ар. 68]. У контексті заходів по впорядкуванню правової ситу­ації у волостях пропонувалось скасувати на селі мирову юсти­цію [36, арк. 66].

У 1889 р. ці наміри представника державних управлінських кіл було реалізовано у вигляді реформи, що запроваджувала в Росії інститут земських дільничих начальників. Останніми могли бути лише «потомственні» дворяни. Складовою цієї ре­форми стали «Тимчасові правила про волосний суд» — по суті, спроба реформування волосного суду [37, с. 45]. До повнова­жень земських начальників входили адміністративні, судові та поліцейські функції: цей посадовець мав контролювати аж до скасування і розпуску збори та рішення будь-яких селянських установ, у тому числі — волосних судів, виносити рішення про покарання штрафами, утриманням за гратами будь-кого з виборних селянських осіб, систематично ревізувати селян­ські установи самоврядування. Також земський начальник був зобов’язаний безпосередньо контролювати справочинство во­лосного суду; не писарю, а одному з волосних суддів надавати право записувати рішення волосного суду в особливі журнали (їх кількість з початком реформи значно збільшилась); пере­бирав на себе деякі функції мирового судді; призначав з чис­ла кандидатів, обраних селянами на волосних зборах, власне волосних суддів; мав право приймати скарги від селян на рі­шення волосного суду касаційного та апеляційного характеру, подавати їх на розгляд або інших волосних судів, або з’їзду земських начальників та інших селянських установ. До скла­ду волосного суду відтепер входив волосний старшина, якого земський начальник мав право призначати головою волосного суду [11].

Отже, ураховуючи вищенаведені дані щодо беззаконь у ді­яльності волосних судів та їх непідконтрольності іншим судо­вим установам у перші пореформені десятиліття, слід конста­тувати: відтепер пересічні селяни отримали право оскаржувати рішення волосного суду, шукати захисту від зловживань з боку виборних селянських осіб у земського начальника та інших по­садовців. А розширення письмового справочинства, на адресу чого лунали звинувачення від сучасників з приводу «канце­лярщини» та «бюрократизації» діяльності волосних судів, слід зазначити, у цілому сприяло переходу від усного, аморфного та суперечливого звичаєвого селянського права до використання у діяльності волосного суду права письмового, офіційного, адже відтепер наводився лад у документації, земський начальник, виконуючи функції мирового судді, міг звертатись у спірних питаннях по допомогу до інших посадовців [11], що, по суті, вело до уніфікації законодавчих підстав вироків волосних су­дів. Таким чином, слід резюмувати: упровадження інституту земських дільничих начальників та «Тимчасових правил про волосний суд» з боку влади було кроком прагматичним, таким, що в екстрений спосіб дозволяв навести бодай якийсь лад у ді­яльності установ селянського самоврядування, в тому числі — волосних судів. Сама назва «Тимчасові правила» свідчила, що у майбутньому процес вдосконалення законодавчої сфери діяльності волосних судів та загалом установ станового само­врядування селян мав продовжуватись, держава брала на себе зобов’язання вдосконалювати улаштування сільського життя. Щодо скасування мирської юстиції на селі названою реформою слід зауважити, що і цей крок з боку влади був прагматич­ним: як зазначають дослідники, безлад та беззаконня також панували у мирських судах на селі, до яких могли звертатись селяни у випадках, коли спірні справи торкались мешканців волості, але представників інших станів. І тут реформа 1889 р., на наш погляд, була компромісним кроком: відтепер волосним судам ставали підсудними справи, в яких фігурували мешкан­ці волості — учасники правовідносин, які не були селянами. У такий спосіб, на нашу думку, в діяльності волосних установ, зокрема, селянському судочинстві, був зроблений хоча малий, але крок до всестановості, чого так прагнули тими часами пред­ставники ліберальних кіл.

Першим позитивним наслідком новацій реформи 1889 р., як свідчать результати наукових пошуків останнього часу, ста­ли звернення селян до земських начальників щодо зловживань волосних посадових осіб [23, с. 167], що, по суті, свідчило про поширення на селі модерних правовідносин та бодай про якесь піднесення правосвідомості населення, адже люди шукали прав­ди в судах й у земських начальників, а не чинили самосуд, як це часто траплялося попередніми часами, коли, не витримав­ши беззаконня волосних старшин і писарів, селяни били їх та усували від посад [38, ар. 36]. Важливою новацією 1889 р. було і те, що відтепер волосні судді отримували зарплатню, знаки відмінності, а компетенція волосних судів загалом значно роз­ширювалась: їм ставали підсудними майнові справи вартістю до 300 карб. та карні справи, щодо яких слідувало покарання у вигляді арешту на термін до 30 діб [11]. Це означало, що від­тепер майже усі питання правовідносин на селі підпадали під юрисдикцію волосного суду, за виключенням тих, які вилуча­лись законом з компетенції цього суду; що право писане, офі­ційне усе більше застосовувалось в діяльності волосного суду, і своєрідним експертом, координатором у цьому ставав земський начальник, адже, на відміну від селянського загалу, він був особою письменною, часто — з правовою освітою або досвідом військової служби. Нарешті ще одним позитивним зрушенням у здійсненні волосного правосуддя, як вказують фахівці, було і те, що реформою 1889 р., по суті, відбулась інституціоналі - зація волосного суду [20, с. 27; 25, с. 193], а значить, будучи складовою станового селянського самоврядування, волосний суд водночас ставав складовою загальнодержавних правовідно­син, що також свідчить на користь поширення на селі модер­них відносин у цілому.

Натомість хоча нововведення і носили тимчасовий ха­рактер та свідчили про наміри влади у надзвичайний спосіб терміново навести лад в сільському управлінні, зворотнім бо­ком реформи стали: по-перше, зосередження у земських на­чальників влади адміністративної, судової та поліцейської, що суперечило принципу розподілу влади у демократичному сус­пільстві на законодавчу, судову та виконавчу і загалом духу демократичних реформ та модернізації; по-друге, «людський фактор», суб’єктивні характеристики осіб земських начальни­ків відтепер ставали визначальними, адже там, де земський начальник не виконував свої обов’язки сумлінно, зловживав своїми правами, а таких, за свідченнями місцевої бюрократії і представників громадськості, було найбільше [11] — там нова­ції 1889 р. ставали кроком назад, кроком, який повертав на­селення до станово-корпоративних відносин феодальної доби, коли від якостей особистості людини, чия сила та влада дава­ли право вирішувати долю іншої людини, залежало вирішення важливих питань селянського побуту. Історик початку XX ст. С. Пушкарьов вказує, що волосні суди «набрали у селян... дур­ну славу» [7, с. 41]. Архівні матеріали свідчать: селяни во­лали «краще суд панський, ніж селянський» [39, ар. 11 зв]. Лише під час столипінських перетворень земські начальники були позбавлені судових функцій, а у 1912 р. в ході реалізації програми реформ П. Столипіна (хоча вже і після його смерті) було-таки проведено реформу місцевого суду, в контексті якої докорінно змінювались компетенція, структура волосного суду, його місце у системі судочинства країни, законодавчі підстави діяльності (звичаєве право замінювалось загальнодержавними законами) [7, с. 41; 11]. Натомість повною мірою реалізувати цю реформу через початок світової війни царському режимові не вдалося. У травні 1917 р. волосні суди рішенням Тимчасово­го уряду було скасовано.

Подальші дослідження можуть бути продовжені у напрям­ку вивчення регіональної специфіки діяльності волосних судів після 1889 р.

Джерела та література

1. Витте С. Ю. Записка по крестьянскому делу председателя Вы­сочайше учрежденного особого совещания о нуждах сельско­хозяйственной промышленности статс-секретаря С. Ю. Витте / С. Ю. Витте. — СПб.: Тип. В. Ф. Киршбаума, 1904. — 106 с.

2. Безгин В. Б. Волостной суд сельской России [Електронний ресурс] / В. Б. Безгин // Современные исследования социальных про­блем. — 2012. — № 12 (20). — Режим доступу: Www. sisp. nkras. ru

3. Головин К. Ф. Сельская община в литературе и действительно­сти / К. Ф. Головин. — СПб.: Тип. М. М. Стасюлевича, 1887. — 260 с.

4. Астырев Н. М. В волостных писарях. Очерки крестьянского само­управления / Н. М. Астырев. — М.: Книжное дело, 1904. — 351 с.

5. Риттих А. А. Крестьянский правопорядок / А. А. Риттих. — СПб.: Тип. В. Ф. Киршбаума, 1904. — 447 с.

6. Билимович А. Д. Крестьянский правопорядок по трудам местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной промышленности /

А. Д. Билимович. — К.: Тип. Императорского университета им. Св. Владимира, 1904. — 60 с.

7. Пушкарев С. Г. Очерки истории крестьянского самоуправления в России / С. Г. Пушкарев. — Прага, 1924. — 43 с.

8. Бондаревский А. В. Волостное самоуправление и положение

Крестьян в царской России: Автореф канд. ист. наук. — К.,

1951. — 17 с.

9. Історія українського селянства: Нариси: В 2 т. — К.: Наукова дум­ка, 2006. — Т. 1. — 630 с.

10. Соцький Ю. Ф. Волосний суд у системі судових установ Російської імперії другої половини XIX ст.: структура та судові практики / Ю. Ф. Соцький // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия «Юридические нау­ки». — 2012. — Том 25 (64). — № 1. — С. 39-45.

11. Румянцев А. В. Усовершенствование волостного суда по закону «О земских участковых начальниках» от 12 июля 1889 г. [Електрон­ний ресурс] / А. В. Румянцев. — Режим доступу: ЬИр://паика. jur-academy. kharkov. ua/index. php? option=com_content&task=view &id=307&Itemid=112&lang=uk

12. Верховцева I. Г. Становлення селянського самоврядування в Росії (за матеріалами ревізії волосних правлінь у 1863 р. В. П. Ме­щерським) / I. Г. Верховцева // !нтелігенція і влада: збірник наукових праць. — Одеса: Астропринт, 2013. — Вип. 29. Серія: !сторія. — С. 109-118.

13. Верховцева I. Г. Волосне правосуддя та проблеми селянського са­моврядування другої половини XIX — початку XX ст. / I. Г. Вер­ховцева // Гілея: науковий вісник. Збірн. наукових праць. — К.: ВГС УАН, 2013. — Вип. 72 (№ 5). — С. 65-69.

14. Верховцева I. Г. Двадцять років селянського самоврядування в Україні: експедиція 1880 р. О. Половцова Київщиною / I. Г. Вер­ховцева // Матеріали XVII Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції «Проблеми та перспективи розвитку науки на початку третього тисячоліття у країнах СНД» (29-30 листопада 2013 р.): Зб. наук. праць. — Переяслав^мельницький, 2013. —

Ч. 1. — С. 61-63.

15. Тарабанова Т. А. Состав волостных судов / Т. А. Тарабанова // Вестник Московского университета. Сер. 8. История. — 1993. — № 2. — С. 45-54.

16. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (XVIII — начало XX в.): Генезис личности, демократической се­мьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. / Б. Н. Миронов. — СПб.: Дмитрий Буланин, 1999. — Т. 2. — 567 с.

17. Шатковская Т. В. Правовая ментальность российских крестьян второй половины XIX века: опыт юридической антропометрии / Т. В. Шатковская. — Ростов-на-Дону: РГЭУ, 2000. — 224 с.

18. Земцов Л. И. Волостной суд в России в 60-х — первой половине 70-х годов XIX века (по материалам Центрального Черноземья) / Л. И. Земцов. — Воронеж: Изд-во Воронежского государственного университета, 2002. — 448 с.

19. Скуратова И. Н. Право и обычаи в регулировании деятельности волостных судов Российской империи (на примере волостного суда Казанской губернии 1816-1917 гг.): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. — Владимир, 2007. — 21 с.

20. Мельничук М. А. Институционализация волостных судов во вто­рой половине XIX века: историко-правовой анализ: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01. — М., 2007. — 182 с.

21. Галкин А. Г. Волостной суд как проблема общественной жизни пореформенной России [Електронний ресурс] / А. Г. Галкин // На­учный журнал КубГАУ. — 2011. — № 71 (07). — Режим доступу: Http://ej. kubagro. ru/2011/07/pdf/25.pdf

22. Терентьев Р. В. Правительственные законопроекты по реформиро­ванию местного судопроизводства в России в конце XIX — начале XX вв. [Електронний ресурс] / Р. В. Терентьев. — Режим доступу: Http://tam-zap. ru/n_4_17_2001/Terentjev. htm

23. Башкирева Н. В. Институт земских участковых начальников и волостной суд: к вопросу о взаимодействии [Електронний ресурс] / Н. В. Башкирева // Известия ВГПУ. — 2013. — № 1. — Т. 260. Гуманитарные науки. — С. 164-169. — Режим доступу: Ы^:// izvestia. vspu. ac. ru/IZVESTIYA_2013_v260_N1_31

24. Шанин Т. Обычное право в крестьянском сообществе / Т. Ша­нин // Общественные науки и современность. — 2003. — № 1. — С. 116-121.

25. Бурбанк Д. Правовая реформа и правовая культура: непризнан­ный успех волостных судов в имперской России [Електронний ресурс] / Д. Бурбанк // Правоведение. — 2003. — № 2 (247). — С. 188-196. — Режим доступу: Http://www. law. edu. ru/article/ article. asp? articleID=189997

26. Російський державний історичний архів (далі — РД! А), ф. 908, оп. 1, спр. 298.

27. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО), ф. 1, оп. 249, спр. 560.

28. РД! А, ф. 1317, оп. 1, спр. 97.

29. Національний архів Республіки Молдова (далі — НАРМ), ф. 65, оп. 1, спр. 417.

30. Xристофоров И. А. Судьба реформы: Русское крестьянство в правительственной политике до и после отмены крепостного права (1830-1890-е гг.) / И. А. Xристофоров. — М., 2011. — 432 с.

31. Труды комиссии по преобразованию волостных судов: В 9 т. — СПб., 1873-1874.

32. НАРМ, ф. 8, оп. 1, спр. 150.

33. Центральний державний історичний архів України м. Київ (далі — ЦД! АУК), ф. 442, оп. 705, спр. 318.

34. ДАОО, ф. 1, оп. 249, спр. 462.

35. РД! А, ф. 1317, оп. 1, спр. 106.

36. РД! А, ф. 1284, оп. 241, спр. 51.

37. Правила об устройстве судебной части, о производстве судебных дел в местностях, в которых введено Положение о земских участ­ковых начальниках, со включением статей по продолжениям 1906, 1908 и 1909 гг., а также сенатских и министерских разъ­яснений и с приложением «Временных правил о волостном суде» / Сост. Н. И. Арефа. — Б. м., б. г. — 296 с.

38. РДІА, ф. 1317, оп. 1, спр. 5.

39. Національний історичний архів Беларусі, ф. 68, оп. 1, спр. 2.

Анотації

Верховцева И. Г. «Лучше суд панский, чем крестьянский»: во­лостной суд в России в условиях модернизации села пореформен­ного периода.

Созданные в ходе реализации Великой крестьянской реформы, волостные суды России пореформенной эпохи, будучи составной частью сословного крестьянского самоуправления, представляли собой противоречивое явление, поскольку действовали на основах традиционного права и не пользовались доверием крестьян, «оту­чая их от закона». Автор доказывает, что попытка реформировать волостной суд в 1889 г. стала мерой, еще более актуализировавшей задачу модернизации судебной и управленческой сферы в селе.

Ключевые слова: Великая крестьянская реформа, волостный суд, традиционное право, официальное право, реформа 1889 г., зем­ский участковый начальник.

Verkhovtseva I. G. «Lords’ court is better than the peasants’»: the regional court in Russia under the conditions of the moderniza­tion of the post-reform epoch village.

The regional courts in Russia, which were created in the post­reform epoch during the implementation of the Great Peasant reform, were a component part of the limited peasants’ self-government. They represented the contradictory phenomenon because they acted on the basis of the traditional law and were not trusted by the peasants, «making them stop believing the law». The author proves that the attempts to reform the regional court in 1889 became the measure which made the problem of the modernization of the judicial and ad­ministrative spheres in the village more actual.

Key words: the Great peasant reform, regional court, common law, official right, the reform of 1889, district chiefs.

Надійшла до редакції 4 квітня 2014 року


Похожие статьи