Головна Історія Інтелігенція і влада ТРАНСФОРМАЦІЯ МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО СТАНУ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА 1929-1933 рр
joomla
ТРАНСФОРМАЦІЯ МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО СТАНУ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА 1929-1933 рр
Історія - Інтелігенція і влада

(на прикладах Лівобережної України)

Л. Б. Лехан

Ключові слова: селянство, Лівобережна Україна, колективіза­ція, голодомор.

Ключевые слова: крестьянство, Левобережная Украина, кол­лективизация, голодомор.

Key words: peasantry, the left-bank Ukraine, collectivization, Ho- lodomor.

Трансформації, які відбулися у селянському середовищі внаслідок більшовицької політики в період проведення форсо­ваної суцільної колективізації та під час голодомору 1932-1933 років, привертають і до сьогодні велику увагу науковців, полі­тиків, широких кіл громадськості.

Актуальність цього питання зумовлена тим, що зміни, які відбулися у селянському середовищі, мали дуже негативні наслідки. Одним із яких було порушення традиційного укла­ду селянського життя, ліквідація норм поведінки і принци­пів господарювання, які формувалися протягом багатьох сто­літь.

В роки непу радянська влада здійснила багатовікову мрію українського селянства: вона не тільки надала йому землю, а й створила сприятливі умови для його господарської діяльнос­ті. Однак, однією рукою партійне керівництво давало можли­вість селянам зміцнювати свої господарства, а іншою — цю можливість забирало, бо прекрасно розуміло, що економічно зміцніле селянство буде прагнути влади й політичної, тобто на­магатиметься змусити державу рахуватися з його інтересами і потребами.

Розпочавши політику розорення спочатку міцних, а зго­дом і усіх індивідуальних селянських господарств, радянсько - партійне керівництво намагалося знищити селянство не тільки економічно, а найголовніше — морально-психологічно. Щоб пе­ретворити селян із господарів своїх індивідуальних господарств на звичайних колгоспників, результати праці яких належали б лише державі та задовольняли тільки її інтереси.

Цілком зрозумілим є те, що радянська історіографія обхо­дила своєю увагою питання про негативні наслідки форсованої колективізації та голодомору 1932-1933 років в українському селянському середовищі. Тільки з кінця 80-х років XX ст. в умовах демократизації суспільного життя, а згодом із здобут­тям Україною незалежності вітчизняні історики та публіцисти дістали змогу правдиво і об’єктивно, на основі розсекречених архівних документів висвітлювати події кінця 20-х — початку 30-х років минулого століття.

Дослідженню долі українського селянства у розглядуваний період присвятили свої роботи велика кількість як вітчизня­них, так і зарубіжних науковців. Зокрема, перші повідомлен­ня, що були присвячені новій оцінці подій, які відбувалися на селі під час колективізації, з’явилися у пресі та журнальній періодиці [1]. Значний доробок праць, присвячений селянству 20-х — початку 30-х років, належить С. В. Кульчицькому [2]. Дослідженню політичного життя селянства в роки колективіза­ції присвятила свою дисертаційну роботу Н. В. Бем [3].

Особливої уваги заслуговує зарубіжна історіографія, що була написана дослідниками української діаспори. Канадський до­слідник М. Царинник склав бібліографію проблеми голодомору 1932-1933 років, що налічує понад 10 тисяч книг [4, с. 14]. Важливі свідчення містяться у повідомленнях іноземних ди­пломатів. Саме їх повідомлення дали змогу відтворити картину тогочасних подій: наслідки посилених хлібозаготівель, стано­вище селянства, поява негативних явищ у суспільстві та ін. [5, с. 16; 6, с. 33; 7, с. 283, 285].

Однак більшість авторів концентрували увагу на розгляді політики партійно-державного керівництва стосовно селянства, економічному становищі селянських господарств в роки колек­тивізації, демографічних втрат внаслідок голодомору. Укра­їнське селянство в роки голодомору було знищено не тільки фізично, а й морально-психологічно. За дуже короткий час у селянському середовищі відбулися деформації, які не вдалося ліквідувати й до цього часу. І втрата постаті селянина-власника, селянина-господаря дається взнаки й дотепер.

Після згортання непу і проведення суцільної форсованої ко­лективізації змінилося не тільки економічне становище селя­нина, змінився й сам селянин. Усвідомлення того факту, що він перестав бути власником свого господарства, тієї сільсько­господарської продукції, яку виробляв, призвело до зміни се­лянської психології. Інакше селяни почали ставитись до праці. Низька трудова дисципліна й недбалий догляд за худобою в колективних господарствах ставали нормою. Ось, наприклад, перевірка ходу посівкаманії в травні 1933 р. та використан­ня тяглової сили в артілі «Червоний орач», виявила хижацьке ставлення до корів. Із 75 % корів, що підлягали роботі, мало працювали і в них позбивані холки. Крім того, і члени артілі, які мали своїх корів, не використовували їх у посівкампанії. Керівництво не піклувалося про стан догляду за худобою: ко­ням третій день нічим було обмішати корм, і ні голова, ні за­вгосп не подбали про те, аби своєчасно змолоти обмішку на млині. Колгоспники артілі не виходили на роботу в повному складі, а лише по 19-28 чоловік. Не виконувалася директива РВК і РПК про вихід на роботу та виконання її від зорі до зорі, навпаки, селяни починали працю з 8-ї чи 9-ї години ранку. Не було складено договору з кінною базою про допомогу, оскільки завідувач кінною базою, приїхавши до артілі, не знайшов хоч когось із керівництва [8, с. 199-200].

Все це призвело до зриву виконання посівкампанії у вище­згаданій артілі. Те саме спостерігав і іноземний дипломат, подо­рожуючи Україною. Його вразило те, що до 10-ї години ранку в полі нікого не було, а потім він помітив жниварку, запряжену кіньми, і поодиноких селян з косами в руках. Деякі селяни прополювали свої власні ділянки землі, на колгоспних полях працівники з’явилися пополудні, а вже о 18-й годині на полі нікого не було, хоч це була гаряча пора жнив [7, с. 73].

Влучно передавав настрій селянства, ставлення його до пра­ці, господарський стан колгоспів селянський фольклор. Ось, наприклад: «Жив при непі як людина, а у созі як тварина», «У колгоспі добре жить — один робить, сім лежить», «В созі їсти усі просять, та не всі у полі косять» [9, с. 23]. Інакше се­ляни почали ставитись і до усуспільненого колгоспного майна: «Як мав своєї землі шматок, був дорогий кожний колосок» [9, с. 23]. За колгоспний урожай не треба було переживати — од­нак держава усе під мітлу забере.

У роки колективізації, особливо під час голоду, набуло ши­рокого розмаху таке негативне явище, як крадіжки. Не маючи можливості нормально працювати в колгоспах, селяни розбира­ли сільськогосподарський інвентар додому. Про це повідомляв один із районих секретарів у червні 1932 р.: «Починаються крадіжки сільськогосподарського реманенту із колгоспів (во­зів, збруї, сільськогосподарських машин) для того, щоб «сколо­тити» індивідуальне господарство» [10, арк. 65]. У відповідь на зауваження колгоспного керівництва селяни казали: «Краще не кажи, краще не ходи, а то посажу на вила» [10, арк. 65].

Під час голоду широкого розмаху набуло ще одне явище — «волинки». Воно полягало в тому, що селяни на роботу виходи­ли, але на робочому місці не працювали. Голодні «волинщики» нападали на колгоспні комори, винокурні заводи, склади загот - зерна з метою розібрати наявне там зерно. Особливо такі явища були поширені в Чернуховському, Великобагачанському й Обо - лонському районах [10, арк. 56].

Деякі комірники й рахівники під час голоду, щоб якось уря­тувати життя, у звітах фігурували фальшивими даними про валовий збір і наявність хліба [11, с. 27]. Ідея цих вчинків була благородна, але в подальшому вони набули негативного забарв­лення. Практика окозамилювання в майбутньому широко за­стосовувалася в господарських звітах колгоспів.

У роки колективізації (особливо голоду) набула поширення злочинність. Селяни, відірвані від землі, позбавлені засобів ви­робництва, не маючи можливості працювати й забезпечувати собі пристойне життя, блукали по світу, займалися розбоєм.

Про це згадує очевидець, мешканець Харкова П. І. Силка: «За­гнані у безвихідь, селяни робили «отрізи» з карабінів чи гвин­тівок, щоб можна було сховати в кишеню чи під полу, тікали до лісів, викрадали і різали худобу» [12, с. 241]. На селі об­становка настільки стала напруженою, що після 10—11-ї годи­ни вечора на вулиці виходив міліцейський патруль і перевіряв перехожих. Все це, безумовно, створювало атмосферу страху, недовіри між людьми [4, с. 235].

Ще з початку проведення суцільної колективізації партійне керівництво почало широко заохочувати доноси. Початок цьо­му було покладено в постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 3 липня

1929 р. «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння ви­конанню загальнодержавних завдань і планів» [12, с. 101-102]. У ній, зокрема, зазначалося, що 25 % суми штрафу і грошей, одержаних від продажу майна куркулів з торгів, мали пере­раховуватися до фонду кооперування й колективізації бідноти. Подібний прийом було застосовано неодноразово. Наприклад, під час проведення хлібозаготівель постановою від 17 лютого 1933 року було запроваджено винагороду за донос. Кожен, хто виказував, де сусід сховав зерно, одержував від 10 до 15 % ви­явленого як премію [11, с. 41]. Таку ж практику «заохочуван­ня» було застосовано під час голоду, коли необхідно було зби­рати трупи на вулицях і вивозити їх для захоронення. Свідок тих подій М. И. Харитоненко згадує випадок, який він спосте­рігав у селі Лозівського району. Один чоловік, що збирав на ву­лицях трупи й вивозив їх за село, тяг із хати живу жінку, яка чинила йому спротив. Виявилося, що за кожного вивезеного мерця тому чоловіку платили 100 грамів хліба, тож його «за­цікавленість» була зрозуміла — чим більше трупів, тим більше хліба. Контроль за цим вів спеціальний уповноважений, кот­рий наприкінці дня рахував мерців і видавав виконавцю хліб [8, с. 58].

Під час проведення колективізації відбулися негативні змі­ни і в ставленні дітей до батьків. Партія за досить короткий час «виховала» своїх вірних синів і дочок. Молодь заради ідеї від­мовлялася від своїх батьків! Яскравим прикладом цього може бути заява сімнадцятирічної О. Ф. Мізенової до пленуму Коб - зарівської сільради (січень 1932 р.): «Прохаю пленум Кобза - рівської сільради відокремити мене з утримання своїх батьків тому, що я усвідомила завдання партії та уряду і не хочу мати зв’язку зі своїми батьками, які є на цей час шкідниками ра­дянської влади» [12, с. 462]. Дівчина просила сільраду видати їй довідку про зречення від батьків.

До боротьби з «крадіями» державного добра було залучено жовтенят і піонерів. Піонерські патрулі постійно складали ра­порти секретареві ЦК КП(б)У П. П. Постишеву про наслідки патрулювання. Пріоритет у вихованні дітей мали вже більше не батьки, а держава, що робила це під гаслом: «Матір спійма­єш, батька — не жалій, тягни в контору, а не притягнеш, то біжи заяви, бо то найбільший ворог!..» [8, с. 182, 337]. Таким чином, нищився непорушний протягом багатьох століть бать­ківський авторитет.

Заради проведення класової боротьби колгоспні активісти свідомо розоряли господарства своїх батьків, братів. Яскра­вим прикладом цього явища був вчинок голови Шелестівської сільради Валківського району П. К. Пащенка. Ця справа на­була широко розголосу тому, що односелець голови в листі до редакції журналу «Комуніст» (органу ЦК КП(б)У) звинуватив його в безжалісному розкуркулюванні бідняків і поблажливому ставленні до власних родичів. Під час редакційного розсліду­вання цієї справи з’ясувалося, що, будучи головою сільради, П. К. Пащенко продав майно свого брата, перед тим розкур - куливши його як власника механічного двигуна (двигун було куплено в 1928 р. у складчину трьома господарями). Майно сестри й тещі за невиконання твердих завдань по хлібозаготівлі Павло Корнійович теж продав [7, с. 142].

Під час голоду брати й сестри інколи відмовлялися від ро­динних стосунків, не бажали допомагати одне одному. Напри­клад, одна із сестер, що була дружиною колгоспного активіста, відмовила своєму рідному брату, коли той голодний прийшов до неї за допомогою. Вона відповіла: «У мене немає нічого для тебе, забирайся геть з моєї хати». Тієї самої ночі він і помер [8, с. 172].

Довгі роки зазнавали морально-психологічних утисків ко­лишні розкуркулені селяни. їхні громадянські права були значно обмежені. Ось що згадує колишня жителька с. Мельник Онуфріївського району Полтавської області: «Ще довгі роки над нами тяжіло звинувачення — «розкуркулені». Найтяжче було писати анкету та автобіографію, а вже як доходило до графи «соціальний стан». Мене не приймали до піонерів, до комсомолу — «куркулька». Ми, діти, завжди боялися цього звинувачення, це гнітило, ятрило душу, виробляло комплекс неповноцінності» [12, с. 450-551].

Під час проведення колективізації викорінювалося із се­лянської психології все, що могло нагадувати колишнє життя. Зазнала в цей період значних репресій і церква. Наприкінці 20-х рр. партійне керівництво (як союзне, так і республікан­ське) видало низку офіційних документів, спрямованих проти церкви й релігії: резолюцію ЦК КП(б)У від 30 червня 1928 р. «Про релігійний рух і антирелігійну пропаганду» [13, с. 391­394], лист ЦК ВКП(б) від 24 січня 1929 р. «Про заходи по по­силенню антирелігійної роботи» [14, с. 33]. Тиск на церковних служителів з боку державно-партійних органів викликав у пер­ших справедливий опір. В офіційній пресі це оцінювалось як контрреволюційні дії ворожих елементів. ЦК партії зачисляв духовенство, активних віруючих, органи церковного управлін­ня до противників соціалізму, звинувачували їх у мобілізації реакційних і малосвідомих елементів з метою контрнаступу на досягнення радянського народу під керівництвом комуністич­ної партії.

8 квітня 1929 р. було прийнято ще одну постанову «Про релігійні об’єднання» [14, с. 37], яка фактично забороняла ре­лігійним общинам створювати фонди взаємодопомоги, надава­ти матеріальну допомогу своїм членам, організовувати бого­служіння чи інші заходи для дітей, молоді, жінок, зібрання для вивчення Біблії, релігійної літератури, навчанню ремесел тощо. Заборонялося влаштовувати екскурсії й дитячі майдан­чики, відкривати бібліотеки, читальні зали, санаторії, надава­ти медичну допомогу. Діяльність церкви фактично зводилась до богослужіння.

Щоб донести в повному обсязі всі заходи антирелігійної кампанії до свідомості селянських мас, у пресі безперервним потоком публікувалися статті, які дискредитували духовенство в очах віруючих. Ось типові заголовки цих статей, що крас­номовно свідчили про їхній зміст: «Релігія і церква — наш класовий ворог», «Безвірницьким вогнем по класовому ворогу» [15, с. 128].

Переслідуючи мету змінити традиційний уклад селянсько­го життя, 26 серпня 1929 р. Радою народних комісарів СРСР було ухвалено новий радянський календар, за яким необхідно поступово переходити на безперервний п’ятиденний тиждень [16, с. 28]. Тобто після чотирьох днів роботи був п’ятий день відпочинку. Головною метою цього заходу було знищення у сві­домості людей такого поняття як «свята» неділя. Як відомо, у цей день селяни завжди у святковому вбранні й піднесеному настрої відвідували церкву.

Звичною ставала практика проведення сходок, зборів, мі­тингів, на яких простою більшістю голосів, під пильним оком представників влади, правоохоронних органів, за відсутності зацікавленої сторони, приймалися рішення про недоцільність існування культового приміщення. Дзвони знімали, церкви руйнували або перетворювали на школи, культосвітні заклади, віддавали під господарські потреби. Так, наприклад, 28 берез­ня 1932 р. на директиву Секретаріату ВУЦВКу від 8 березня

1932 р. № 49 Новогеоргіївський РВК (Кременчуччина) пові­домляв, що за період із 1929 р. до 1932 р. у районі було за­крито молитовень — 10, з них у 1929 р. — 4, у 1930 р. — 1 і в 1931 р. — 5 штук. Із цих церков було закрито: за постано­вою ВУЦВКу — 8, за постановою колишнього Кременчуцького ОВК — 1, без постанови ВУЦВКу — 1. Ці молитовні будинки були використані так: під військовий учбовий пункт та куток допризивників — 1, під міський будинок культури — 1, під будинок райради фізкультури — 1, під школу — 1, під будинок колективіста на селі — 5, одне приміщення було ще не вико­ристано, бо закриття тієї церкви ще не затверджено ВУЦВКом. На момент надання цього повідомлення у районі функціонува­ло 26 молитовень та церков [17, арк. 44]. Про темпи кампанії закриття церков красномовно свідчать факти. Наприклад, на Полтавщині було ліквідовано православних храмів: 1927 р. —

5, 1928 р. — 2, 1929 р. — 20, 1930 р. — 33 [15, с. 129].

Раніше відвідання церкви для людей було особливим ритуа­лом: селяни туди ходили знайти втіху своєму горю, поділитися радістю, покаятися у своїх гріхах перед Богом. Але під час лю­тування голоду у храмах ховали від селян зерно й картоплю, а щоб не можна було до них пробратися, церкви обгороджували­ся колючим дротом і охоронялися вартовими [7, с. 158].

Активно проводилася політика не тільки закриття церков, але й атеїстичного виховання колгоспників. У селян цілеспря­мовано викорінювалося все духовне релігійне надбання й вихо­вання. Так, наприклад, збори колгоспного активу Кобзарівської сільради на зборах 15 квітня 1933 р. ухвалили масово вийти на роботу в день релігійного свята Великодня [8, с. 192].

У війну з церквою втягували й дітей. Під час різдвяних свят

1930 р. в Україні було організовано масове спалення предметів релігійного культу, ікон, церковних книг [15, с. 128]. Напри­клад, у селі Курульці Ізюмської округи було організовано по­казове знищення церковних цінностей. У два прийоми спалили понад чотири тисячі пам’яток іконопису [18, с. 580]. Знущання над почуттями віруючих викликало опір населення й духовен­ства. У селі Берестовенці на Полтавщині «священники Тарасе - вич та Пітерський боронили місцеву церкву перед закриттям, використовуючи всі дозволені засоби. Коли до села надійшло рішення про зняття дзвонів, на їхній заклик біля дзвіниці зі­бралися сотні віруючих. Палицями, колами і оглоблями вони боронили церкву та церковні дзвони» [15, с. 129]. Реакцією державного керівництва на такі явища було застосування ре­пресивних заходів. Таким чином, селяни змушені були від­мовлятися від духовних і релігійних традицій, що складалися століттями.

У роки голодомору не було й мови про те, щоб із честю про­вести людину в останній путь. У доколгоспному селі існував звичай: коли людина відчувала смерть, то повинна була перед відходом в потойбічний світ, попросити пробачення й попроща­тись. У голодні роки селяни не встигали це зробити, бо смерть їх нещадно косила. Вони лежали вздовж тинів на вулицях, але на них ніхто не звертав уваги, думаючи про те, що завтра їхня черга. До тих, хто помер, не приходив священик, ніхто не від­правляв у церкві службу за упокій. Хліборобів масово збирали на вози й закопували в братських могилах так, що й нащадки не могли згодом прийти на цвинтар і вшанувати світлу пам’ять своїх, трагічно загиблих предків.

У роки колективізації почали забуватися народні традиції, селяни, повністю поглинуті роботою в колгоспі, майже не за­ймалися ремеслами. Колишній житель Полтавщини М. Є. Пе­тренко згадує: «Взагалі після тієї голодовки багато чого відмі - нилося в наших селах. Так, майже перестали ткати, вишивати, різьбити. Не стало чути й пісень вечірніх, дівочих та парубоць­ких» [12, с. 462]. Нищилися в той час культурні й моральні цін­ності. Надовго врізався в пам’ять уже літньої жінки Л. В. Ва­сильченко дитячий спогад, коли активістка Антоніна прийшла до них у хату і змела в торбину, зшиту з рукава української сорочки, останні зернини проса [12, с. 477]. Раніше ж вишива­ні сорочки, які були символом національної культури, одягали лише на великі свята. Ця ж жінка згадує, що в неї не залиши­лося любові до рідного села, оскільки воно асоціюється з голо­дом [12, с. 477].

Після голоду забувалися й традиції дозвілля, широко розпо­всюджені в доколгоспному селі. Із гіркотою в серці згадує жи­телька Білопільського району на Сумщині М. Я. Нечипоренко дівочі вечорниці за часів непу: «Які вечори були, коло дворів гуляли, на колодках співали, на кожній вулиці був свій кущ дівчат, двори були густі, вікна були маленькі, а веселі. «Шум­лять верби в кінці греблі, що я насадила.» Тепер це — як вві сні сниться. Відспівали дівчата, солов’ї в наших садах переста­ли щебетати. Відтоді й дотепер» [12, с. 477].

Радянська влада, турбуючись про життєздатність своїх іде­алів, запроваджуючи новий лад, спробувала створити «нове», «радянське» селянство. Цей процес коштував самому селянству руйнації багатоукладності його життя, ліквідації багатовікових традицій і звичаїв у побуті, знищенню одвічних моральних цін­ностей, таких як взаємодопомога, повага до батьків, пошана до старших, любов до праці. У роки колективізації та голодомору 1932-1933 років селяни були деморалізовані, із дбайливих гос­подарів їх перетворили на заляканих і слухняних «гвинтиків» радянсько-колгоспної системи.

Але, на нашу думку, найбільшим негативним наслідком тих подій є те, що в теперішній час у дослідженнях сучасних науковців, присвячених соціально-класовій структурі україн­ського суспільства навіть не фігурує такий клас, як селянство [19, с. 52].

Сьогодні держава повинна зробити важливі висновки і ви­лучити історичні уроки з того, що відбулося з селянством у кінці 20-х — початку 30-х років минулого століття. Адже побу­дова правової держави, створення громадянського суспільства, ефективне функціонування політичної системи можливо лише у демократичній країні. Коли влада дослухається до потреб і вимог народу, дбає про його добробут, то вона завжди знайде підтримку і розуміння суспільства в необхідності проведення важливих реформ і перетворень.

Джерела та література

1. Бордюгов Г., Козлов В. Время трудных вопросов: История 20­30-х гг. и современная общественная мысль // Правда. — 1988. — 30 сент.; 3 окт. Дерев’янкін Т. Колективізація // Під прапором ленінізму. — 1989. — № 13. — С. 50-55; Коллективизация: как это было (Беседа корреспондента «Правды» и зав. сектором Инсти­тута истории СССР, д. и. н. В. П. Данилова, ст. науч. сотр. Инсти­тута максизма-ленинизма при ЦК КПСС, к. э. н. Н. В. Тепцова) // Правда. — 1988. — 26 авг.; 16 сент.; Лысенко Ф. Как проводилась коллективизация // Моск. комсомолец. — 1988. — 8 июля; Шме­лев Г. И. «Не сметь командовать!» // Октябрь. — 1988. — № 2. — С. 3-26; Федін В. Правда і вигадки про колективізацію // Наука і суспільство. — 1988. — № 7. — С. 22-23.

2. Кульчицький С. В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919­1928). — К., 1996; УСРР в добу нової економічної політики (1921­1928 рр.): Спроба побудови концептуальних засад реальної істо­рії. — К., 1995; Україна між двома війнами (1921-1939 рр.). К., 1999; Ціна «великого перелому». — К., 1991.

3. Бем Н. В. Політичні настрої українського селянства в умовах су­цільної колективізації сільського господарства: автореф. дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Н. В. Бем; НАН України, Ін-т історії України. — К., 2004.

4. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933: Зб. документів і матеріалів. — К., 1991.

5. Международная Комиссия по расследованию голода на Украи­не 1932-1933 годов. Итоговий отчет 1990 год. — К., 1992.

6. Марунчак М. Г. Нація в боротьбі за своє існування 1932 і 1933 в Україні і діаспорі. — Вінніпег, 1985.

7. Упокорення голодом. Збірник документів. — К., 1993.

8. Чорні жнива: Голод 1932-1933 років у Валківському та Коло - мацькому районах Харківщни: (Документи, спогади, списки по­мерлих). — К.; Х.; Нью-Йорк; Філадельфія, 1997.

9. Дожилася Україна: Нар. творчість часів голодомору і колективіза­ції на Україні: Зібр. і прокомент. І. Бугаєвич; Післямова П. Мов - чана. — К., 1993.

10. ЦДАГО. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 5255.

11. Кульчицький С. В. Трагедія голоду. — К., 1989.

12. 33: Голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л. Б. Коваленко,

В. А. Маняк. — К., 1991.

13. Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішеня Ко­муністичної партії і Радянського уряду. 1917-1959: Зб. докумен­тів. — К., 1959. — Т. 1.

14. Одинцов М. И. Государство и церковь (История взаимоотношений, 1917-1938 гг.). — М., 1991.

15. Пащенко В. О. Держава і православ’я в Україні. 20-30-ті роки XX століття. — К., 1993.

16. Селянський календар на 1930 рік. Харків, 1929.

17. ЦДАВО. Ф. 1. Оп. 8. Спр. 124.

18. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. — К., 1993.

19. Симончук Е. Классовые структуры в сравнительной перспективе // Українське суспільство 1992-2007. Динаміка соціальних змін / За ред. В. Ворони, М. Шульги. — К., 2008. — С. 33-104.

Анотації

Лехан Л. Б. Трансформация морально-психологического со­стояния украинского крестьянства в 1929—1933 гг. (на примерах Левобережной Украины).

В статье рассматриваются некоторые проблемы, связанные с изменениями в среде украинского крестьянства в период прове­дения форсированной насильственной коллективизации и в годы голодомора 1932-1933 годов. Автор совершила попытку проана­лизировать трансформацию морально-психологического состояния украинского крестьянства на примерах Левобережной Украины, которая связана с политикой партийно-государственного руковод­ства относительно него в обозначенный период.

Lehan L. B. Transformation of moral and psychological condition of Ukrainian peasant in 1932 — 1933 (exemplificative of the left - bank Ukraine).

The article deals with some problems connected with changes in Ukrainian peasant environment in the period of realization of forced violent collectivization at the years of starvation in 1932-1933. Au­thor have made an attempt to analyse transformation of moral and psychological condition of Ukrainian peasant exemplificative of left - bank Ukraine, caused by the policy of party-and-state leadership in the mentioned period.