Головна Історія Інтелігенція і влада ІДЕОЛОГІЧНИЙ НАГЛЯД ЗА ІНТЕЛІГЕНЦІЄЮ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 40-Х — ПОЧАТОК 50-Х РОКІВ ХХ СТ.)
joomla
ІДЕОЛОГІЧНИЙ НАГЛЯД ЗА ІНТЕЛІГЕНЦІЄЮ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА 40-Х — ПОЧАТОК 50-Х РОКІВ ХХ СТ.)
Історія - Інтелігенція і влада

Н. М. Сірук

Ідеологічний тиск на духовне життя України та україн­ське суспільство загалом, дещо послаблений під час війни, в другій половині 40-х — початку 50-х років XX ст. знову починає набирати силу. Під жорсткий контроль підпадають література, історія, театр, кіно та мистецтво загалом; почи­нається ідеологічний нагляд, спрямований насамперед проти інтелігенції.

Аналіз архівних матеріалів, передусім постанов та рішень ЦК КП(б)У, розкриває суть, методи і наслідки культурно - ідеологічних кампаній останнього періоду сталінщини. Введені у науковий обіг праці узагальнюючого характеру та матеріали преси дають змогу об’єктивно оцінювати важливі аспекти ді­яльності інтелігенції післявоєнного періоду.


Враховуючи недостатню вивченість у історіографії зазначе­ної проблеми, за мету поставлено комплексно дослідити і від­творити об’єктивну картину “ждановщини” в Україні у другій половині 40-х — початку 50-х років XX ст. на основі аналізу, узагальнення архівних джерел та опублікованих праць, мате­ріалів періодичної преси.

Складним і суперечливим було суспільно-політичне жит­тя України в післявоєнний період. На характері суспільного життя негативно позначився ідеологічний наступ сталінізму. И. Сталін вважав, що світова війна завдала радянському сус­пільству серйозної ідеологічної шкоди. Найбільше занепокоєн­ня викликало те, що мільйони радянських людей, які жили на окупованих територіях та працювали на примусових роботах в Німеччині, зазнали впливу західного способу життя. Оскільки ж саме Україна найбільше “скомпрометувала” себе тим, що її територію захопив ворог, основний ідеологічний контрудар ста­лінізм завдав українському народові.

Після війни в СРСР зберігалася жорстка централізація управління. Кожен крок місцевої влади узгоджувався з Мо­сквою, на все потрібно було просити дозволу центру. Держава стала головним апаратом диктатури партійної бюрократії, яка підім’яла під себе ради депутатів трудящих. У СРСР було роз­горнуто шалену ідеологічну боротьбу проти всього національ­ного, режим ігнорував специфіку розвитку різних націй, етніч­них груп. Щонайменший прояв етнічного патріотизму, зокрема в Україні, розглядався як націоналізм [1, с. 91].

Для остаточного позбавлення українців повоєнних ілюзій та надій у 1947 році в Україну був направлений першим се­кретарем ЦК КП(б)У вірний соратник И. Сталіна, справжній погромник української інтелігенції і культури Л. Каганович, після чого ситуація в УРСР значно загострилася. Свій другий приїзд в Україну він розпочав з того, що оголосив “український буржуазний націоналізм” головною небезпекою в республіці.

Уже в травні 1947 року була схвалена постанова ЦК КП(б)У “Про поліпшення ідейно-політичного виховання кадрів і про боротьбу проти проявів буржуазно-націоналістичної ідеології”. Ідеологічні заходи негайно підкріплювалися адміністративно- каральними як стосовно членів партії, так і безпартійних [2, с. 409].

Сподівання українців на післявоєнну лібералізацію суспіль­но-політичного життя не справдилися. Репресії знову почали розгортатися в країни. Органи безпеки здійснювали жорсткий нагляд за населенням, кожним кроком і словом людини. Всі, хто побував на окупованій території, піддавалися прискіпливій перевірці. Уже в часи “відлиги” багато партійних, радянських і творчих працівників твердили, що роки перебування Л. Ка­гановича в республіці стали “чорними” для радянської Укра­їни [3, 19]. Головна увага в цей період приділялася західним землям, її населення влада намагалася форсованими темпами “привести у відповідність” з радянською системою.

Після війни, в умовах посилення “культу особи”, політико - ідеологічний контроль сталінського режиму за українською куль­турою та наукою знову посилився. Стратегічний курс партійно - державного управління всіма сферами життя в країні у перші післявоєнні роки полягав у зміцненні сталінського тоталітарно­го режиму за допомогою однопартійності, постійного ідеологіч­ного тиску на всі сфери культурного життя, особливо на творчу інтелігенцію, застосування насильства проти неї [4, с. 65].

И. Сталін і правляча верхівка відреагували посиленням тис­ку на різні верстви населення, на літературу, мистецтво, на­уку, всі сфери духовного життя, влада розгорнула масштабні ідеологічні кампанії, придушуючи будь-які спроби непослуху, відступу від встановлених канонів. У зв’язку з цим центральна влада приділяла пильну увагу питанням керівництва ідеоло­гічною роботою в Україні, в тому числі у середовищі творчої і наукової інтелігенції. При цьому першочергове значення від­водилося проведенню ідеологічних заходів у західних областях УРСР, де суспільна свідомість населення ще не відповідала ра­дянським стандартам.

Не випадково, що в повоєнний період в регіон було скерова­но тисячі партійних, радянських, профспілкових, комсомоль­ських працівників, урядників від культури і науки, поклика­них втілювати в життя “сталінську генеральну лінію”. Серед них було чимало чиновників, представників бюрократичного апарату, які сліпо виконували партійні директиви і здійснюва­ли “соціалістичні перетворення” — радянізацію цього регіону. Проте серед відряджених в західні області України налічува­лось багато рядових вчителів, працівників культури, які, по­при неминучу ідеологічну спрямованість, зробили практичний внесок у розвиток освіти та культури краю.

Уже в 1946 році посилилися звинувачення на адресу укра­їнської інтелігенції в політичній неблагонадійності, в “бур­жуазному націоналізмі”, про що говорилося в постанові ЦК КП(б)У “Про підвищення пильності і посилення боротьби з українсько-буржуазними націоналістами в західних областях УРСР у зв’язку з виборами до Верховної ради СРСР”. Система практичних заходів, визначених у цій постанові, передбачала продовження боротьби з інтелігенцією, спрямованої на вста­новлення повного контролю влади за культурою і наукою. Ана­лізуючи стан української літератури, М. Бажан у 1946 році писав: “Україна перебувала під тимчасовою окупацією воро­га... Отруйлива пропаганда українських націоналістів де-не-де лишила свої сліди. Треба зважити і на те, що в возз’єднаній українській радянській державі тепер перебувають мільйони нових радянських громадян, мешканців західних і Закарпат­ської областей України, які виховувалися у буржуазному сус­пільстві, свідомість яких старанно обробляли українські наці­оналісти” [5].

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років XX ст. керівни­цтво більшовицької партії та радянського уряду, в тому числі й в Україні, прийняло десятки постанов, які давали поштовх для цькування, паплюження, морального та фізичного вини­щення найактивнішої у творчому і громадсько-політичному плані мистецької та наукової еліти. Всього за період з 1946 по 1951 роки було прийнято 12 найбільш значних за своїм харак­тером постанов ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У з ідеологічних пи­тань. Ці постанови заклали ідеологічні підвалини для наступу на всі групи інтелігенції. Почалася чергова кампанія ідеоло­гічного тиску, інспірована тодішнім головним ідеологом СРСР

А. Ждановим — секретарем ЦК ВКП(б) з ідеології, близьким помічником И. Сталіна, що втілилась у сумнозвісній політиці “ждановщини” [6, с. 56; 7, с. 508]. Доповіді А. Жданова, спря­мовані на “викриття” різних “перекручень і хиб” у літературі, філософії, музиці, а також відповідні постанови ЦК ВКП(б) не­гайно дублювалися в Україні.

За офіційним формулюванням, така боротьба скеровувалась проти “безідейності, безпринципності, формалізму, космополі - тизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом”. На прак­тиці вона швидко перетворилася на кампанію насаджування російського шовінізму і викликала черговий погром культури неросійських народів, зокрема української національної куль­тури та науки.

В Україні “ждановщина” набрала форм гострої критики “буржуазного націоналізму”, насамперед в історії та літерату­рі. Партійне керівництво вимагало від українських культур­них і наукових діячів дотримування принципів пролетарського інтернаціоналізму, що фактично означало відмову від націо­нальних засад творчості. Однією з ключових вимог того часу, що стосувалася української культури, стала вимога: “тісніше зливалась з великою російською культурою” [8, с. 666].

Початок ідеологічним кампаніям другої половини 1940-х років поклала постанова ЦК ВКП(б) “Про журнали “Звезда” і “Ленинград”” (серпень 1946 року). У ній грубо і несправедливо критикувалась творчість поетеси А. Ахматової і письменника М. Зощенка [9, с. 10-12]. Розпалений у Москві антиінтелі - гентський вогонь перекинувся в Україну, а подібний грубий і безцеремонний стиль “керівництва” творчою інтелігенцією по­ширився в усіх республіках. Духовне життя суспільства було поставлене під жорсткий контроль, що заважало розвитку літе­ратури, театру, кіно та мистецтва загалом, які і стали першими об’єктами політико-ідеологічних нападок режиму в останній період сталінщини.

У здійсненні політики “ждановщини” в Україні можна виді­лити кілька етапів. Перший етап охоплював 1946-1948 роки, коли була прийнята більшість постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, які стосувалися проблем культури і науки. У цей період ві­стря ідеологічної роботи партії в республіці спрямовувалось на викриття “буржуазно-націоналістичних помилок”. Серед згада­них постанов слід назвати: “Про перекрученя і помилки у ви­світленні історії української літератури”, “Про журнал сатири і гумору “Перець”, “Про журнал “Вітчизна”, “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його по­ліпшення” (1946 р.), “Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР”, “Про перевірку виконання Спілкою письменників України постано­ви ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград” (1947 р.), “Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Укра­їні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) “Про оперу “Большая дружба” В. Мураделі” (1948 р.) та ін. [10, 53].

Ці розгромні постанови були присвячені питанням розвитку науки, літератури й мистецтва та спрямовувались на викриття різноманітних політико-ідеологічних “прорахунків”, начебто допущених представниками української інтелігенції. Головні зауваження, сформульовані в цих постановах, стосувалися про­явів “національної обмеженості”, “українського буржуазного націоналізму”. Посилилися відверте публічне цькування, пря­мі звинувачення в “націоналізмі” відомих літераторів, зокрема М. Рильського (за твори “Мандрівка в молодість”, “Київські октави”), Ю. Яновського (“Жива вода”), І. Сенченка (“Його по­коління”), О. Довженка (“Україна в огні”) [11, 10; 12, с. 27­38], а також “західняків” П. Карманського, М. Рудницького,

А. Патрус-Карпатського та інших.

У цей період було гостро розкритиковано ряд українських літературознавців, які брали участь у написанні “Нарису іс­торії української літератури”, та прихильності до “буржуазно- націоналістичної” концепції М. Грушевського, С. Єфремова та інших “ворогів”. Розпочато викривальну кампанію, що спрямо­вувалася проти істориків, у працях яких містилися наукові ідеї й теорії, близькі з тією ж концепцією М. Грушевського. З цих позицій різкій критиці піддано львівських учених М. Кордубу, І. Крип’якевича, І. Терлецького та інших, авторський колек­тив першого тому “Історії України” (за ред. М. Петровського). Прикладом грубого диктату в науці також стала серпнева сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук імені Леніна (ВАСГНІЛ), яка відбулася в 1948 році і на якій розпочато по­гром генетики, названої “буржуазною псевдонаукою”.

Другий етап відкривала ще одна розгорнута масштабна кам­панія — “боротьби з космополітизмом, низькопоклонством пе­ред Заходом”. Характерною особливістю нового етапу ідеоло­гічної кампанії стало те, що вона супроводжувалася відвертим антисемітизмом, негативний заряд якого накопичувався ще з часів війни. Ця кампанія мала на меті посилити культурно - ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам сус­пільства; посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ вну­трішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Розправа з “безродними космополітами” спочатку в теа­тральній критиці, а згодом і в інших сферах культури і сус­пільного життя припала на пік боротьби з так званими єв­рейськими буржуазними націоналістами і проходила на фоні арештів діячів єврейської культури. їх переслідували за те, що вони начебто своїми проповідями “національного нігілізму”, перш за все стосовно російського народу, і “низькопоклонством перед Заходом” допомагали імперіалістам нав’язувати всьому світу “англосаксонську культуру” [13, с. 126; 14, с. 510]. В цей період велася активна й систематична “проробка” вчених, ді­ячів мистецтва, літературознавців, біологів (“вейсманістів - морганістів”), мовознавців, театрознавців, яким приписували, що вони потрапили під вплив Заходу, що “небезпечна хвороба низькопоклонства перед закордоном може вражати найменш стійких представників нашої інтелігенції, якщо цій хворобі не буде покладено край” [15, с. 213; 9, с. 82].

Після керівних настанов з Москви почалося повсюдне ви­криття “антипатріотів” і в Україні [16, с. 150]. Відгомоном цієї кампанії в Україні стало навішування ярликів “безродних кос­мополітів” на відомих і талановитих літературних і театральних критиків, що призвело до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибила­ся ізоляція від надбань західної культури [7, с. 509].

Серед театрально-письменницької громадськості гонінь за­знали А. Борщагівський, А. Гозенпуд, Б. Дайреджиєв, Д. Данін,

H. Лур’є, X. Левін, Г. Полянкер, Л. Субоцький, Є. Шехтман, Б. Якоблєв (Хольцман) та багато інших. Серед науковців —

I. Співак, М. Берегівський, Б. Вайсман, А. Веледницький, Р. Ларнер, Ю. Лойцкер, М. Майданський, І. Спектор та ін. їх звинувачували в антипатріотизмі, у низькопоклонстві перед “реакційною буржуазною культурою Заходу”, у замовчуванні зв’язків української культури з російською [15, с. 228].

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежува­лася в процесі широкомасштабних дискусій з питань філосо­фії, мовознавства, які було розгорнуто на межі 40-50-х років XX ст.

Третій епап “ждановщини” тривав з 1951 по 1953 роки. Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття в газеті “Правда” у липні 1951 року “Про­ти ідеологічних перекручень в літературі” за вірш В. Сосю - ри “Любіть Україну”. Цей вірш було названо “в основі своїй ідейно-порочним твором”. Згодом розгортаються кампанії чи­сток у музиці — викриття “помилок” композитора К. Даньке - вича та автора лібрето О. Корнійчука в опері “Богдан Хмель­ницький”.

Під особливим тиском знаходилась західноукраїнська ін­телігенція. Окрім тотального контролю з боку радянських та партійних структур, значну увагу їй приділяли радянські спец - служби. У Львові та інших містах західного регіону найлегше було шукати “відьом”, з огляду на специфіку цього краю, ви­сокий рівень розвитку науки і культури, національну свідо­мість населення, збройний опір новим окупантам. Саме тому в західних областях України боротьба проти “ворожої ідеології” набрала особливо великого розмаху [17, с. 145].

На постійних зборах активу інтелігенції Львова різко крити­кувалися за “націоналістичну” діяльність І. Вільде, Я. Галан,

В. Діляєв, П. Карманський, П. Козланюк, М. Рудницький,

А. Шмигельський [18, с. 423-424; 19, с. 4]. За “націоналіс­тичну обмеженість та вплив західноєвропейської та американ­ської музики, що виродилася”, критиковано львівських компо­зиторів М. Колессу, Т. Майєрського, Р. Сімовича, А. Солтиса,

А. Кос-Анатольського та ряд інших.

Повоєнні роки виявилися завершальним етапом формуван­ня в країні сталінського абсолютизму, в тому числі в духовній сфері. Тоталітарний режим продовжив нагнітання напруженос­ті в суспільстві, розгорнув чергові ідеологічні кампанії, пере­слідування інакодумців, нову хвилю репресій. Вся культурна політика влади мала яскраво виражений ідеологічний харак­тер, при якій держава намагалася цілковито підпорядкувати собі всі прояви духовного життя суспільства. Партійна лінія

А. Жданова, Л. Кагановича, М. Хрущова вимагала від укра­їнських культурних діячів, щоб українська культура “тісні­ше зливалась з великою російською культурою”. У республіці під гаслами боротьби проти українського буржуазного наці­оналізму, космополітизму та сіонізму, а також вейсманізму - морганізму було безпідставно розкритиковано багатьох діячів

Науки та культури, розформовано низку українських наукових

Інститутів тощо.

Джерела та література

1. Веселова О. Українське суспільство в 1945-1953 рр.: ідеологізація по-сталінськи // Історичний журнал. — 2005. — № 1. — С. 88­96.

2. Даниленко В. Українська інтелігенція як об’єкт репресивної по­літики сталінського режиму в повоєнний період (1946-1953 рр.) // Проблеми історії України. — Випуск 7. — Спеціальний. — 2003. — С. 483.

3. Кожукало І. Вплив культу особи Сталіна на ідеологічні процеси на Україні в 1940 — на поч. 1950-х рр. // Український історичний журнал. — 1989. — № 2. — С. 14-25.

4. Марусик Т. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реа­лії життя та діяльності (40-50-ті рр. XX ст.). — Чернівці: Рута, 2002. — 463 с.

5. Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО). Ф. П. 3 (Львов­ский обком Компартии Украины), оп.1, спр. 414. Стенограмма (оригиналы) совещания интеллигенции г. Львова о серйозных не­достатках и ошибках в идеологической работе. 1946 год.

6. Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної систе­ми. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1996. — 448 с.

7. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГОУ). Ф. 1. оп. 1, спр. 731. Резолюция и постановле­ние пленума ЦК КП(б)У. 17 августа 1946 года.

8. Енциклопедія українознавства. — К.: Глобус, 1994. — Т. 2. — 800 с.

9. Аксёнов Ю. Послевоенный сталинизм: удар по интелигенции // Кентавр. — 1991. — № 10-12. — С. 80-89.

10. Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1946- 1980-ті рр.). — К.: Альтернативи, 1999. — Т. 13. — 304 с.

11. ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23, спр. 4512. Стенограмма пленума ССП Украины, состоявшегося 15 сентября 1947 года.

12. ЦДАГОУ. Ф. 1. оп. 23, спр. 4511. Стенограмма выступления писа­телей Украины на приеме секретаря ЦК КП(б)У тов. Кагановича. 19 сентября 1947 года.

13. Советское общество: возникновение, развитие, исторический фи­нал: В 2 т. Т. 2. Апогей и крах сталинизма. — М.: РГУ, 1997. — 761 с.

14. Политическая история: Россия — СССР — Российская Федерация: В 2 т. Т. 2. — М.: ТЭРРА,1996. — 720 с.

15. Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важ­кої історії. — К.: Генеза, 2001. — 560 с.

16. Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. — К.: Інститут історії НАН України, 1996. — 200 с.

17. Ільницький М. Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини XX століття. — Львів: Місіонер, 1999. — 212 с.

18. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. 1939-1953. — К., Т. 1. — 1995. — 747 с.

19. ДАЛО. Ф. 3808, оп.1, спр.1. (од. зб. № 10) Протоколи засідань за­критих партійних зборів за 1947 рік.

Анотації

Сирук Н. М. Идеологический надзор за интеллигенцией в Украине (вторая половина 40-х — начало 50-х годов XX в.).

На основе изучения архивных материалов и ряда работ обобща­ющего характера освещаются и анализируются особенности идео­логических кампаний против интеллигенции в Украине в первое послевоенное десятилетие.

Siruk N. M. An ideological supervision is after intelligentsia in Ukraine (the second half of 40th beginning of 50th of XX st).

On the basis of study of the archived materials and row of labours of summarizing character the features of ideological campaigns light up and analysed against intelligentsia in Ukraine in the first post-war decade.