Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В АКАДЕМІЧНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ У 20-І РОКИ XX СТ
joomla
УКРАЇНІЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В АКАДЕМІЧНОМУ СЕКТОРІ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ У 20-І РОКИ XX СТ
Історія - Інтелігенція і влада

Л. В. Чорнодід

Суперечливою сторінкою української історії є період про­ведення політики коренізації (українізації), яка була проголо­шена у квітні 1923 р. і втілювалася в життя ціле десятиріччя, охопивши різні галузі життя суспільства.

Політика українізації розпочалася “згори” і проводилася під безпосереднім керівництвом партійних і державних органів і, як зазначав В. Я. Косіор на ХІУ Київській окружній партій­ній конференції(1929 р.): “... українізація не вузько практична справа, ізольована від інших завдань, а один із складних еле­ментів соціалістичного будівництва” [1].

Українізація, її основні заходи, способи реалізації, вплив на стан українського суспільства — вже давно знаходилися у полі зору дослідників. Пожвавлення інтересу до цієї проблеми відбулося наприкінці 80-х — початку 90-х років ХХ століття. З’явилися праці, автори яких намагалися відійти від стереоти­пних оцінок політики українізації, що довгий час були прита­манні радянській історіографії [2]. В дослідженнях останнього періоду проблеми українізації розглядалися в більш загально­му аспекті. Незважаючи на те, що за останнє десятиріччя обсяг праць, присвячених проблемам українізації значно збільшив­ся, але на наш погляд, такі проблеми, як українська науко­ва (академічна) інтелігенція та українізація, залишилися поза увагою дослідників. Це питання не стало самостійною темою наукового дослідження, хоча деякі аспекти цієї великої про­блеми фрагментарно розглядалися в контексті вивчення проце­су українізації взагалі [3].

Основною метою даної статті є намагання автора показати, що питання українізації науково-дослідної справи, а саме Ака­демії наук, її науково-дослідних установ та наукових робітни­ків, було однією з найважливіших справ державних і партій­них органів, які керували і контролювали цей процес. Автор звертає увагу на деякі аспекти цієї проблеми: ставлення до українізації академічної інтелігенції, причини уповільнення цього процесу в науковому середовищі, наслідки українізації для академічного сектору науки.

Українізація стала найважливішою частиною партійно-дер­жавної роботи і розпочалася з залучення до управлінського апарату місцевих кадрів, послідовно розповсюдилася і на інші сфери життя, зокрема наукову. Українізація науково - дослід­ної справи була тісно пов’язана з долею наукової інтелігенції, яка відігравала значну роль в цьому процесі. Згідно з рішен­ням ХІІ зїзду РКП/б/ і ІУ національної наради ЦК РКП/б/ було намічено ряд заходів по “коренізації”. В документі під назвою “Заходи по втіленню в життя постанов з національно­го питання, прийнятих XII з’їздом і національною нарадою” мова йшла про обов’язкове викладання національних мов як у республіканських радпартшколах, та і “у всіх без винят­ку навчальних закладах національних областей і республік”, про “надання достатньої кількості місць “на робфаках вузів національних областей і республік представникам корінної національності.” [4].

Коренізацію в Україні очолили провідні державні і партійні керівники: О. Шумський, М. Скрипник, Я. Ряппо, Г. Гринько,

В. Затонський та ін. Саме ця невелика група керівників Украї­ни намагалася максимально використати офіційний курс коре - нізації в інтересах культурного національного відродження.

На початковому етапі українізація не набрала очікуваних темпів і не мала значних результатів. У 1923 — 1924 рр., — як зазначає С. Кульчицький, — українізація відбувалася уповіль­нено [5]. Враховуючи повільні темпи проведення українізації ВУЦВК та РНК УРСР у квітні 1925 р. прийняли постанову “Про заходи термінового проведення повної українізації ра­дянського апарату”, якою передбачалося з 1 січня 1926 р. всі державні установи перевести на українську мову (діловодство і відносини з іншими закладами). Всі державні установи, а та­кож і Академія наук та її науково-дослідні кафедри і лаборато­рії потрапляли під цю постанову.

Українізація Академії наук УРСР та її науково-дослідних установ знаходилася у віданні Наркомосвіти України та Упрна - уки УРСР. У червні 1925 р. Політбюро ЦК КП/б/У заслухало доповідь Наркомосвіти УРСР про активізацію роботи по впро­вадженню української мови і розвитку української культури у всіх вищих учбових закладах, а також і наукових устано­вах [6]. На 1 грудня 1925 року стан українізації науково-до­слідних установ був таким: основна частка наукових працівни­ків, що володіли українською мовою складала серед аспірантів 63%, тоді як серед дійсних членів Академії, відсоток тих, хто володів українською мовою, складав 26% [7].

У 1926 — 1927 рр. українізація ВУАН та її наукових уста­нов набуває більш широкого розмаху. Успіхи у цій справі від­значалися на засіданні Київського оркпарткому КП/б/У (чер­вень 1926 р.) [8]. Проведення українізації в науково-дослідних установах Академії наук наражалося на опір значної частини науковців. Щоб зробити цей процес більш організованим і жва­вим, при наукових установах починають створювати спеціальні гуртки по вивченню української мови, а також постійно здійс­нюється плановий контроль з боку партійних і державних ор­ганів за реалізацією рішень партії щодо впровадження україні­зації в науковій сфері [9].

Спеціально створені комісії по перевірці стану українізації ухвалювали рішення про рівень знань і володіння українською мовою співробітниками установ, проводили іспити. За незнан­ня мови або недостатнє володіння нею комісії мали право зві­льняти їх з посад. Це напряму стосувалося наукових праців­ників [10]. Так, у 1927 р. комісія з українізації у Києві довела до відома Наркомосвіти України факт звільнення з посад 36 наукових працівників, які у визначений термін не оволоділи українською мовою [11].

У 1930 р. була створена комісія по українізації з метою перевірки її стану у Всеукраїнській Академії наук. До складу цієї комісії увійшли академіки, представники міськвиконко­му, спеціалісти з інституту українського мовознавства.

Проведення українізації наукових установ стикалося з де­якими труднощами. Складність полягала в тому, що вона здійснювалася, в основному, директивним шляхом, в умовах відсутності термінологічних словників, спеціальної літерату­ри та спеціалістів. Деяка частина вчених хворобливо сприй­мала українізацію, про що зазначав В. П. Затонський у своє­му виступі на II Всеукраїнському з’їзді наукових працівників [12]. Відсутність гнучкості у проведенні українізації призвела до ряду негативних явищ. По-перше нерозуміння змісту цієї політики, небажання впроваджувати в життя її основні захо­ди йшло від партійно-державних робітників, основна частина яких були російськомовними. З їх боку відчувалося негідне ставлення до української мови. Вони всіляко уповільнювали процес українізації. Такі настрої розповсюджувалися і мали прояви в інших сферах. Так С. Єфремов у своєму “Щоденнику” зазначав у 1924 р.: “Українізація... це справжня злість дня. Просто стогін і гомін стоїть по установах” [13]. Постійні мовні іспити, боязнь втратити свою посаду створювали в установах нервову і надто напружену обстановку.

Ігнорування деяких фактів у справі українізації призводило до того, що деяка частина вчених була не готова до перехо­ду на ведення наукової справи українською мовою. Особливо проблематично це було для тих вчених, що займалися викла­дацькою діяльністю. Так, у 1926 р. академік С. Н. Бернштейн (математик) звернувся до ректора Харківського інституту на­родної освіти з відмовою викладати свій предмет українською мовою. З аналогічною заявою виступив академік Л. В. Писа - ржевський, який працював у Дніпропетровському гірничому інституті [14]. В Київському політехнічному інституті не під­тримали українізації професори Патон, Прокоф’єв, Кириєнко, Цесмінський. Так, наприклад, Патон зірвав захист дипломно­го проекту, написаного українською мовою [15]. Форсування українізації наукової сфери, посилення тиску на наукову інте­лігенцію — все це призводило до явищ, які негативно вплива­ли на стан академічної науки: розпочався від’їзд деяких нау­ковців з наукових центрів України (Дніпропетровськ) до інших республік (РРСФР, БРСР) [16]. Особливо відчутним був опір з боку наукових робітників, що працювали в галузі природничих та технічних наук [17].

Проведення українізації в наукових закладах Академії наук України було об’єктивним процесом. Але деякі суб’єктивні фа­ктори негативно впливали на її проведення (нестача спеціаліс­тів, словників, відсутність термінологічних розробок, складно­щі з науковими публікаціями), а також деяка поспішність в її здійсненні, саботаж з боку деякої частини наукових робітни­ків — все це створювало труднощі в реалізації програми украї­нізації науково-дослідних установ Академії наук.

Форсування темпів українізації завдавало удару по частині старої наукової інтелігенції. Так, у 1927 р. серед 84 академі­ків Всеукраїнської Академії наук основну частку складали не українці. Серед 39 українських академіків тільки 20 писали свої наукові праці українською мовою [18].

Отже, можна сказати, що українська академічна інтеліген­ція, серед якої багато було не українців, неоднозначно сприй­мала процеси українізації. Відсутність продуманих методів здійснення цієї політики в науковому середовищі, а саме в Академії наук, мала негативні наслідки. Частина науковців залишила межі України і переїхала до російськомовних регіо­нів, значна кількість кваліфікованих науковців, що своєчасно не змогли оволодіти українською мовою, втратили свою роботу і назавжди залишили стіни наукових установ Академії наук. Трагічно склалася доля і тих науковців, що активно підтриму­вали українізацію і робили все можливе для впровадження цієї політики в науково-дослідну роботу. В подальшому вони були звинуваченні в “буржуазному націоналізмі”.

За своєю сутністю українізація була частиною “українського культурного процесу” і спрямовувалась на створення науки в Україні у “національних формах”. Це впровадження в науко­во-дослідну роботу української мови, висування та підготовка українських наукових кадрів, залучення широких кіл науко­вців до українського науково-культурного процесу. Політика українізації в науковій сфері часто обмежувалася тільки цими проблемами. Одним з важливих напрямків українізації в на­уковій галузі повинна була стати розробка наукових проблем пов’язаних з Україною, з розвитком її виробничих сил та зрос­танням її економічного потенціалу та рівня життя українсько­го населення. Незважаючи на велику значимість українізації в науково-дослідній роботі, на початку 30-х років з’явилися ознаки її згортання.

Джерела та література

1. Косіор В. Я. Українізація та КП/б/У // Більшовик України. — 1929. — №1. — С. 38.

2. Ткачова Л. Інтелігенція Радянської України в період побудови ос­нов соціалізму. — К.,1985; Лозицький В. С. Політика українізації у 20 — 30-ті роки: історія, проблеми, уроки. // Український істо­ричний журнал. — 1989. — №3; Нариси історії української інте­лігенції (перша половина XX ст.): У 3-х книгах. — Кн. 2. — К., 1994; Даниленко В. М., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В. Ста­лінізм на Україні (20 -30-ті роки). — К., 1992; Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція (20 — 30-ті роки). — К., 1991; Оноприенко В. Репресована наука. — К., 1990; Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 1920-х — 30-х років: соці­альний портрет та історична доля. — К., 1992; Політика корені - зації в радянській Україні: Науково-допоміжний бібліографічний покажчик. — К., 2003; Шашкевич Я. Р. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. — 1990. — № 8; Українізація 20 — 30-х років: передумови, здобутки, уроки. — К., 2003 та ін.

3. Борисьонок О. Ю. Обговорення проблем українізації вищим пар­тійним керівництвом у 1922 — 1923 рр. // Український історич­ний журнал. — 2000. — № 4. — С. 90-99; Якубова Л. Д. Тенденції етнокультурного життя УСРР у контексті коренізації (1924 — 1935 рр.) // Український історичний журнал. — 2006. — № 2. — С. 74-88 та ін.

4. Борисьонок О. Ю. Вказ. стаття. — С. 98.

5. Кульчицкий С. Курс — украинизация // Родина. — 1999. — № 8. — С. 109.

6. Известия ЦК КП/б/У. — 1925. — № 6. — С. 47.

7. ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1977. — Арк. 6.

8. Известия ЦК КП/б/У. — 1925. — № 6. — С. 47.

9. Державний архів Київської області (далі ДАКО). — Ф. 10408. — Оп. 1. — Спр. 52. — Арк. 2.

10. Державний архів Дніпропетровської області (далі ДАДО). — Ф. 7. — Оп. 1. — Спр. 759. — Арк. 1.

11. ДАКО. — Ф. 10408. Оп. 1. — Спр. 74. — Арк. 2.

12. ДАДО. — Ф. 7. — Оп. 1. — Спр. 765. — Арк. 38.

13. Єфремов С. Щоденник. 1923 — 1929. — К., 1997. — С. 115.

14. ДАДО. — Ф. 7. — Оп. 1. — Спр. 765. — Арк. 78.

15. Мануілова К. В. Інтелігенція національних меншин та україніза - ційні процеси в УСРР у 20-х на початку 30-х років // Наукові за­писки ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Випуск ХІ. — Вінниця, 2006. — С. 240.

16. ДАДО. — Ф. 7. — Оп. 1. — Спр. 310. — Арк. 114.

17. Полоцький О Культурна п’ятирічка України. — К., 1929. — С. 42.

18. Комуніст України. — 1929. — №11-12. — С. 99.

Анотації

Чернодед Л. В. Украинизационные процессы в академическом секторе украинской науки в 20-е годы XX в.

В статье освещаются некоторые аспекты осуществления поли­тики украинизации 20-х — начала 30-х годов ХХ века в академи­ческом секторе украинской науки, сделан акцент на отношении к этой политике научной интеллигенции (естественные и техничес­кие науки).

Chernoded L. V. The ukrainization processes in the academic field of the Ukrainian science in the 1920s.

The article deals with some aspects of implementing the policy of ukrainization in 1920 — 1930s in the academic sphere of the Ukrain­ian science. Emphasis upon the science intelligentsias attitude toward this policy is made.


Похожие статьи