Головна Історія Інтелігенція і влада ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ТИМЧАСОВОЇ НЕПРАЦЕЗДАТНОСТІ В УСРР У 20-ТІ РР. ХХ СТ
joomla
ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ТИМЧАСОВОЇ НЕПРАЦЕЗДАТНОСТІ В УСРР У 20-ТІ РР. ХХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Мельничук

Страхування тимчасової непрацездатності на початок 20-х рр. XX ст. було одним із найпоширеніших видів соціаль­ного страхування в практиці всіх страхових організацій Євро­пи. За даними німецьких лікарняних кас, на 100 застрахова­них на рік припадало 37,7 захворювань із тимчасовою втратою працездатності. По окремих касах цей показник сягав майже 70 [1]. Дані радянської страхової статистики того часу цілком підтверджували такі ж показники. Зокрема, в 1924-1925 рр. кількість випадків тимчасової непрацездатності в СРСР сяга­ла 68,5 захворювань на 100 застрахованих протягом року [2]. Не будучи палкими прихильниками соціального страхування, в умовах НЕПу, більшовики не могли залишити поза увагою такий важливий напрямок запобігання соціальних ризиків.

Проблема соціального страхування із тимчасової непраце­здатності 1920-х рр. не була об’єктом спеціального досліджен­ня, однак частково висвітлювалася у загальних працях із соці­ального страхування тих часів [3] та сучасних дослідженнях із соціального забезпечення [4]. Законодавчі основи даного виду страхування викладені у збірниках нормативних актів [5]. Окремі аспекти проблеми можна знайти в матеріалах періодич­ної преси.

У своїй статті автор поставив за мету розкрити визначені законодавством умови та порядок забезпечення застрахованих у разі тимчасової непрацездатності впродовж 20-х рр.. XX ст.

За кодексом законів про працю УСРР 1922 р. допомога з тимчасової непрацездатності призначалася, якщо втрата за­робітку була пов’язана із хворобою, травматизмом, каранти­ном, вагітністю та пологами, доглядом за хворим членом сім’ї. Правом на отримання допомоги із тимчасової непрацездатності користувалися всі застраховані робітники, які на момент втра­ти працездатності працювали за наймом на державних, громад­ських, кооперативних, орендних чи приватних підприємствах, установах, організаціях або у фізичних осіб[6].

Допомога із тимчасової непрацездатності передбачалися у розмірі тарифної ставки відповідної категорії на підприємстві на момент виплати допомоги, але не нижче фактичного заро­бітку непрацездатного. Однак, практика страхових органів у початковий період значно відставала від проголошених норм. Постійна інфляція радянських грошових знаків, систематичне ненадходження страхових внесків призводили до зменшення розмірів допомог. Зважаючи на це, Головне управління соціаль­ного страхування (ГУСС) УСРР своїм обіжником від 4 черв­ня 1923 р. роз’яснювало, що під “фактичним заробітком” слід розуміти виражену в товарних карбованцях суму загального заробітку, застрахованого за термін, що передував втраті пра­цездатності. Якщо ж заробітна плата застрахованого вирахову­валася не в товарних карбованцях, то допомога в радянських грошових знаках мала бути збільшена на день виплати до роз­міру тарифної ставки застрахованого[7]. Питання про те, що слід розуміти під фактичним заробітком довгий час виклика­ло великі труднощі в практиці страхових органів. Всі технічні труднощі вирахування відпали лише із проведенням грошової реформи [8].

Основні види допомоги видавалися із дня втрати працезда­тності по день її відновлення або встановлення інвалідності. Таке вирішення питання за радянським законодавством мало стати ідеальним. Однак, практичне впровадження в життя ви­магало значних коштів. За їх відсутності в практиці багатьох кас після отримання допомоги протягом 4-6 місяців хворий за­раховувався в категорію “тимчасових інвалідів” з переходом на пенсію з інвалідності, розмір якої був значно нижчим від фактичного заробітку[8].

Радянським законодавством передбачалася виплата допомо­ги і при захворюваннях будь-кого із членів сім’ї. Розрізняли допомоги двох видів: по догляду; у разі карантину. Допомога по догляду видавалася у випадку важкого захворювання члена сім’ї, при відсутності інших осіб, які б здійснювали догляд і при неможливості поміщення його у лікарню. Карантин визна­вався у разі наявності у будинку застрахованого інфекційного захворювання, за якого останній не міг контактувати із коле­гами по роботі[10].

Досить детально в нормативних актах був визначений і по­рядок отримання допомоги. Так, наявність непрацездатності обов’язково мала посвідчуватися лікарем, який видавав особ­ливий листок про непрацездатність. Такий листок, з моменту його впровадження, вважався єдиним документом, що посвід­чував право на звільнення від роботи. Право видачі листка непрацездатності надавалося лікарям державних лікувальних установ, організацій районної допомоги на дому та інших ліку­вальних установ підвідділу робітничої медицини, а при їх від­сутності — органів охорони здоров’я. Лікарі органів охорони здоров’я, передані на договірних засадах на утримання госпо­дарських органів та інших лікувальних установ, які не перебу­вали у віданні НКОЗ, могли використовувати зазначене право лише із дозволу підвідділу робітничої медицини. Останній, за згодою страхової каси, визначав та публікував список лікарів, які мали право видавати листки непрацездатності. Страхкаси могли робити вмотивований відвід щодо певних кандидатур. В окремих місцевостях, при відсутності лікарів, таке право на­давалося завідуючим фельдшерськими пунктами [11].

Допомога із тимчасової непрацездатності видавалася страхо­вою касою, учасником якої був застрахований, не рідше двох разів на місяць, в дні, визначені комітетом каси. Для її отри­мання застрахований був зобов’язаний здати до страхкаси ли­сток непрацездатності і отримати контрмарку (із зазначенням терміну виплати допомоги), яка разом із страховою книжкою слугувала підставою для отримання допомоги. Іногородні учас­ники страхових кас, що захворіли під час відрядження, могли отримати допомогу в страховій касі за місцем свого тимчасово­го перебування, про що негайно повідомлялося в касу за місцем постійного проживання [12]. За правилами СРСС від 9 травня 1927 р. страхова каса за місцем його нової роботи признача­ла і виплачувала допомогу, коли: тимчасова непрацездатність настала під час перебування застрахованого у відпустці поза місцем його постійної роботи або у відрядженні; застрахований переїжджав в іншу місцевість, у зв’язку з переходом на іншу роботу [13].

Застраховані позбавлялися допомоги у разі: настання непра­цездатності під час перебування у нетверезому стані; навмис­ного нанесення шкоди здоров’ю з метою отримання допомоги; використання не за призначенням відпустки, даної для ліку­вання; через штучне погіршення непрацездатним стану своєї хвороби; неявки без поважних причин на виклик органів лі­карського контролю[14].

Джерелом для виплати допомоги із тимчасової непрацездат­ності слугували страхові внески. Вперше ставки внесків на соці­альне страхування з тимчасової непрацездатності, материнства та додаткових видів забезпечення були встановлені постановою РНК УСРР від 27 січня 1922 р. їх розміри залежали від розря­дів небезпеки та шкідливості виробництва: перший розряд — 6%, другий — 7%, третій — 8%, четвертий — 9% від заро­бітної платні. При цьому Народному комісаріату соціального забезпечення надавалося право підвищувати чи знижувати роз­мір внесків (не більше, ніж на 25%) в залежності від ступеня захворюваності, санітарно-технічних чи інших умов[15].

Численні скарги з боку державних підприємств на непосиль­ний розмір страхових внесків змусили ВУЦВК своєю постано­вою від 27 квітня 1923 р. зменшити розміри тарифів на допомогу по тимчасовій непрацездатності до 8%, а для підприємств, що сплачували за пільговим тарифом — до 4,5%. Заборгованість, що виникла у державних підприємств, — скасовувалася [16]. Підприємства, що звільнялися від сплати страхових внесків через неможливість організувати в даній місцевості страхові каси чи страхові пункти відповідно до обіжника НКП УСРР від

2 січня 1924 р. були зобов’язані виплачувати допомоги із тим­часової непрацездатності та додаткові види допомог в розмірі не нижче встановлених Кодексом законів про працю [17].

Значну увагу питанням тимчасової непрацездатності було приділено на всесоюзній страховій нараді, що відбулася у Мо­скві в березні 1926 р. Актуальність питання була пов’язана із зростанням кількості “прогулів через хворобу” на підприєм­ствах та різке підвищення витрат страхкас на виплату допо­мог із тимчасової непрацездатності. При обговоренні питання серед причин таких явищ були названі: підвищення інтенси­вності роботи на підприємствах; залучення в промисловість нової, мало навченої робочої сили; більш свідоме ставлення робітників до свого здоров’я. Однак більшість делегатів з місць основну причину такого становища вбачали у відірваності ор­ганів лікарняного контролю, які перебували у віданні органів охорони здоров’я, від страхових органів. Вони вказували на неможливість проведення серйозної кампанії за скорочення витрат страхкас без підпорядкування лікувально-контрольних комісій страховим касам. Критиці з боку страхових праців­ників був підданий порядок нарахування допомог із тимча­сової непрацездатності. Встановлений Цусстрахом СРСР ще в 1923 р., він виявився надто схематичним і в повній мірі не за­стосовувався страховими касами. Нарада визнала за доцільне виробити нове положення, яке б встановлювало різні способи вирахування допомоги для окремих категорій застрахованих, в залежності від системи заробітної плати та умов праці цих категорій. Головне ж завдання полягало в ускладненні поряд­ку отримання допомоги та економії коштів фонду соціального страхування [18].

Втілюючи в життя настанови всесоюзної страхової наради, у липні 1926 р. в Харкові відбулася нарада представників окруж­них страхових кас УСРР, цілком присвячена розробці питання про впорядкування видачі допомог з тимчасової непрацездат­ності у зв’язку із фінансовою кризою. Вирахування заробітної плати застрахованого, що тимчасово втратив працездатність, було вирішено проводити таким чином, щоб застрахований отримував допомогу лише за фактичні дні хвороби. Відпустку

3 вагітності та пологів оплачували лише тим, що працювали на штатній посаді не менше одного місяця, а на тимчасовій — не менше двох місяців. Компенсацію, що платилася протягом двох тижнів, скороченим працівникам скасовували [19].

Вагома частка допомоги із тимчасової непрацездатності серед інших видів соціальних виплат визначала і найбільшу кількість зловживань з боку застрахованих. Так, нерідко, до лікарняних листків вносили неправильні дані про розмір за­робітної плати та кількість пропущених через хворобу робочих днів. Інколи зловживання траплялися через підробку докуме­нтів для отримання допомоги (виправлення термінів хвороби та розміру заробітку). Траплялися випадки, коли допомогу по догляду за новонародженою дитиною виплачували одночасно в різних касах і по різних документах. Однак найчастішими були випадки симуляції хвороби. Про цей вид зловживань ін­формували майже всі страхові каси [20]. Поряд із цим зростала кількість осіб, що не виконували приписи лікаря. При обсте­женні застрахованих, що знаходилися у відпустці по хворобі, їх часто заставали за роботою або при порушенні режиму ліку­вання. Так, у жовтні 1927 р. лише Дніпропетровською страхка­сою було позбавлено допомоги через недотримання режиму 354 застрахованих на 521 день [21].

З метою боротьби зі зловживаннями та симуляцією хвороби страхові каси проводили наради з лікарями та членами ЛКК щодо видачі відпусток із тимчасової непрацездатності. При ви­явленні випадків симуляції чи порушення режиму лікування лікарняні листки не оплачувалися. Всі справи по підробці до­кументів чи інших зловживаннях передавалися в судові органи на предмет притягнення винних до відповідальності. Видача допомоги припинялася до ухвалення судового вироку. Крім вказаних методів боротьби з порушеннями, страхові каси здій­снювали і культурно-просвітницьку роботу. На загальних збо­рах робітників страхові працівники виступали зі спеціальними доповідями. В окремих округах проводилися показові суди над симулянтами. За звітами окружних страхкас у практиці ро­боти мали місце зловживання з боку самих працівників стра­хових органів. Відмічені випадки присвоєння страхових внес­ків чи розтрати їх, підробки документів. Всього за 1925/26 р. зафіксовано 50 випадків зловживань по 24 округах на суму 50 735 крб. У 80% випадків до порушень були причетні стра­хові уповноважені. При невеликих зловживаннях винні звіль­нялися з роботи, при серйозних — підлягали негайному ареш­ту [22].

Із другої половини 20-х рр. дані страхової статистики свід­чили про зростання на підприємствах України виробничого травматизму. Своїм обіжником від 18 січня 1927 р. НКП УСРР пропонував звернути особливу увагу на притягнення до відпо­відальності підприємців, з вини яких сталися нещасні випад­ки. Крім майнової відповідальності підприємців, передбаченої ст. ст. 413-415 Цивільного кодексу УСРР, страховим органам надавалося право подавати регресний позов, вимагаючи від під­приємця відшкодування заподіяної шкоди. Перед інспектурами праці ставилося завдання взяти під пильний контроль розсліду­вання нещасних випадків. При наявності вини та притягненні роботодавців до кримінальної відповідальності страхові органи мали стежити за відшкодуванням розміру допомоги, виданої потерпілому[23].

У зменшенні оплачених днів із тимчасової непрацездатності радянські органи вбачали успіх роботи по підняттю та зміцнен­ню промисловості, зростанню продуктивності праці. Серйозною перепоною при цьому були “прогули без поважних причин”, се­ред яких значне місце займали “необґрунтовані” відпустки по хворобі. Зважаючи на це, Главсоцстрах УСРР та відділ робочої медицини НКОЗ УСРР пропонували: переглянути склад лікар­сько-контрольних комісій та звільнити їх від перевантаження (при п’ятигодинному робочому дні на трьох лікарів повинно припадати не більше 35 хворих); більш активно застосовувати лікарський контроль на дому, запрошуючи для цього додатко­вих лікарів. Звільняти від роботи пропонувалося лише у край­ніх випадках, керуючись при цьому інструкцією та списком хвороб, що дають право на звільнення. Контролем за виконан­ням були щомісячні звіти про кількість оплачених днів хворо­би [24].

Скорочення виплат із тимчасової непрацездатності здійсню­валося і за допомогою адміністративних методів. Так, таємним обіжником комітету Вінницької окружної каси від 24 червня 1925 р. страхпунктам пропонувалося “обережно підходити до вирішення питання про відпустки з тимчасової непрацездат­ності, запровадивши у ЛКК жорстку лінію, за якою засідання комісії мало відбуватися не частіше 2 разів на місяць. Відпус - ток за діагнозами: малокрів’я, неврастенія, ревматизм, пороки серця не надавати. Тільки таким чином можна врегулювати співвідношення доходів з витратами” [25].

Модернізація виплати допомог із тимчасової непрацездат­ності не обмежувалася реорганізацією лікарняного контролю. 9 травня 1927 р. були видані нові правила виплати допомог, якими встановлювалися максимальні розміри допомоги із тим­часової непрацездатності: для І тарифної смуги — 180 крб., II — 168 крб., ІІІ — 156 крб., IV — 144 крб., V — 132 крб.,

VI — 120 крб. Ці обсяги були введені в дію постановою СРСС з

1 січня 1928 р. [26].

З вересня 1928 р. допомога із тимчасової непрацездатності в Україні могла виплачуватися безпосередньо на підприємстві, якщо кількість працюючих перевищувала 300 осіб. В таких ви­падках листки непрацездатності здавалися в контору підприєм­ства і застраховані позбавлялися права звертатися до страхової каси [27]. Такий порядок мав за мету посилити контроль над виплатою допомоги.

За постановою ЦВК та РНК СРСР від 11 січня 1929 р. ви­плата допомоги із тимчасової непрацездатності на підприєм­ствах поширювалася на ті місцевості, де за технічними при­чинами обслуговування застрахованих органами соціального страхування було неможливим чи пов’язано із значними ор­ганізаційними витратами. У кожному випадку вирішення пи­тання покладалося на раду соціального страхування при НКТ УСРР[28].

При прийнятті єдиного бюджету соціального страхування СРСР на 1928/29 р. пропонувалося скоротити витрати із тим­часової непрацездатності на 1 млн. порівняно із попереднім роком [29]. З метою впорядкування справи видачі допомог із тимчасової непрацездатності та боротьби із симулянтами про­понувалося при короткотермінових захворюваннях (не більше 15 днів) робітникам, які не мають трьохрічного стажу, а також іншим робітникам протягом перших п’яти днів виплачувати допомогу у розмірі 75% заробітку[30].

Отже, чинним законодавством 1920-х рр. широко регламен­тувалися умови й порядок забезпечення застрахованих у разі тимчасової непрацездатності. Однак, через складне фінансове становище страхових органів розміри виплачених допомог були значно нижчими від задекларованих. Крім того, зменшення об­сягів виплат непрацездатним влада розглядала як один із шля­хів по формуванню стійких виробничих кадрів та підвищенню продуктивності праці в умовах соціалістичного будівництва.

Джерела та література

1. Вигдорчик Н. А. Врачебная экспертиза при неработоспособности: Руководство для экспертов. — М.: НКСО, 1923. — С. 35.

2. Быховский Н. Страхование по временной нетрудоспособности в 1924-1925 г. // Вопросы страхования. — 1925. — №39. — С. 14.

3. Данский Б. Г. Социальное страхование раньше и теперь. — М.: Вопросы труда, 1926; Теттенборн 3. Р. Советское социальное стра­хование. — Л.: Тип им. Гуттенберга, 1926 та ін.

4. Болотіна Н. Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні. — К., 2005; Сташків Б. І. Теорія права соціального забезпе­чення: Навчальний посібник. — К., 2005; Шарпатий В. Г. Соціальне забезпечення в УРСР (20 — 30-ті роки XX ст.). — К., 2006 та ін.

5. Сборник постановлений и распоряжений по социальному страхова­нию. — Харьков, 1923; Фрейман І. І. Збірка правил про забезпечен­ня застрахованих порядком соціяльного страхування. — Харків, 1929; Горбунов А. И., Гутерман Б. Н., Усиков А. Я. Действующее законодательство по социальному страхованию СССР и РСФСР. Под ред. проф. Е. Н. Даниловой. — М., 1930 та ін.

6. Кодекс законов о труде 1922 г. — Харьков, 1923. — Ст. 175, 176.

7. Данский Б. Г. Социальное страхование раньше и теперь. — М.: Вопросы труда, 1926. — С. 91.

8. Теттенборн 3. Р. Советское социальное страхование. — Л.: Тип им. Гуттенберга, 1926. — С. 89.

9. Вигдорчик Н. А. Социальное страхование в общедоступном изло­жении. — М.: Вопросы труда, — 1927. — С. 182.

10. Баевский И. Л. Практика социального страхования в СССР. — М.: Вопросы труда, 1925. — С. 80.

11. Інструкція про порядок видачі застрахованим лікарняних лист­ків. — Харків: Ворошиловець, 1937. — С. 12.

12. Інструкція ГУСС від 13 квітня 1923 р. // Сборник постановлений и распоряжений по социальному страхованию. — Харьков, 1923. — С. 172-173.

13. Фрейман І. І. Збірка правил про забезпечення застрахованих поряд­ком соціяльного страхування. — Харків: Питання праці, 1929. — С. 22.

14. Каплан Е. И. Обеспечение по временной нетрудоспособности и дополнительным видам. Изд. 2-е, испр. и доп. — М.: Гострудиз - дат., — 1930. — С. 34.

15. Вісті. — 1922. — 11 лютого.

16. Сборник постановлений и распоряжений по социальному страхова­нию. — Харьков, 1923. — С. 63.

17. Сборник действующего законодательства по социальному страхова­нию на Украине. Под общей редакцией И. И. Фреймана. — Харь­ков: “Вопросы труда”, 1926. — С. 58.

18. Б. Г. Временная нетрудоспособность: что сказало Всесоюзное стра­ховое совещание // Вопросы страхования. — 1926. — №18. — С. 13-14.

19. Вопросы страхования. — 1926. — №33. — С. 30.

20. Караваев В. В. Пособия по болезни. Изд. 2-е. — М.: Труд и книга, 1927. — С. 28.

21. Ильин Н. Временная нетрудоспособность // Вопросы страхова­ния. — 1928. — №7. — С. 14.

22. Социальное страхование на Украине в 1925-1926 гг. — Харьков: Изд. НКТ УССР, 1927. — С. 25.

23. Державний архів Вінницької області (ДАВО). — Ф. Р. 155. — Оп. 1. — Спр. 524. — Арк. 47.

24. ДАВО. — Ф. Р. 155. — Оп. 1. — Спр. 469. — Арк. 115.

25. ДАВО. — Ф. Р. 1055. — Оп. 7. — Спр. 1. — Арк. 52.

26. Караваев В., Трефилов И. Назначение и выдача пособий по времен­ной нетрудоспособности, на рождение ребёнка и погребение. — М.: Профиздат, 1934. — С. 56.

27. Известия НКТ СССР. — 1929. — №43. — Ст. 25.

28. Горбунов А. И., Гутерман Б. Н., Усиков А. Я. Действующее законо­дательство по социальному страхованию СССР и РСФСР. Под ред. проф. Е. Н. Даниловой. — М.: Гострудиздат, 1930. — С. 82.

29. Гутцайт Вл. Бюджет соціального страхования союзных республик и транспорта // Вопросы страхования. — 1929. — №9. — С. 2-3.

30. Гутцайт Вл. Единый бюджет социального страхования по СРСР на 1929/30 г. // Вопросы страхования. — 1929. — №31. — С. 12.

Анотації

Мельничук О. А. Организационно-правовые основы социаль­ного страхования временной нетрудоспособности в УССР в 20-е годы XX века.

В статье освещаются условия и порядок обеспечения застра­хованных помощью по временной нетрудоспособности. Автор ак­центирует внимание на стремлении властей использовать законо­дательство для формирования рабочих кадров основных отраслей экономики и повышения производительности труда.

Melnichuk O. A. Organization and legal principles of social insur­ance of the temporary disablement in the USSR in 1920s.

The article deals with the conditions and order of providing the temporary disabled with the social insurance. The author focuses on the determination of the power to use legislation to form staff of skilled workers of the basic industry branches and to increase labor productivity.


Похожие статьи