Головна Історія Інтелігенція і влада УЧАСТЬ УНДО У ВИБОРАХ ДО ПОЛЬСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ ОСЕНІ 1930 РОКУ
joomla
УЧАСТЬ УНДО У ВИБОРАХ ДО ПОЛЬСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ ОСЕНІ 1930 РОКУ
Історія - Інтелігенція і влада

О. Б. Потіха

Найбільшим виразником інтересів та оборонцем прав захід­ноукраїнського населення у міжвоєнний період було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Одним із засобів політичної боротьби партії з окупаційною владою була трибуна польського парламенту, яку неодноразово використовували ун- довські посли і сенатори в обороні прав свого народу.

Незважаючи на величезну роль, яку відіграла націонал-де - мократія у суспільно-політичному житті західноукраїнських земель 1925-1939 рр., наукове вивчення її історичного досвіду розпочалось лише з кінця 90-х років XX ст. Основні напрями діяльності УНДО, серед них участь у виборах до польського парламенту 1928 р., висвітлені у працях М. Кугутяка [1, 2],

І. Соляра [3], І. Скочиляса [4]. В історичній розвідці М. Шва - гуляка [5] повідомляється про пацифікацію на українських землях під владою Польщі та її вплив на організацію та хід виборів. Інформація про підсумки виборчих кампаній у Поль­щі міжвоєнного періоду міститься у публікації О. Зайцева [6], а також у науковій праці Л. Зашкільняка і М. Крикуна [7] та монографії Л. Алексієвець [8]. Науковий інтерес становить праця польського дослідника Р. Томчика [9], який на тлі суспі­льно-політичної діяльності партії висвітлює хід виборчих кам­паній 1928, 1930, 1935 та 1938 рр.

Проте, незважаючи на певні наукові здобутки, питання уча­сті УНДО у виборах до польського парламенту 1930 р. ще не стало предметом детального наукового дослідження. Тому у даній статті зроблена спроба на основі архівних матеріалів та тогочасної преси охарактеризувати суспільно-політичну ситуа­цію на українських землях під владою Польщі напередодні та під час проведення виборчої кампанії осені 1930 р.; висвітлити основні форми і методи діяльності УНДО у цей період, а саме: його роль у процесі створення спільного українського вибор­чого блоку, сукупність заходів щодо організації передвиборчої акції, а також перешкоди та зловживання польської адмініс­трації напередодні та під час виборів, підсумки виборів та їх значення для українського народу.

Ставши главою уряду, Ю. Пілсудський 30 серпня 1930 р. розпустив сейм. В ніч з 9 на 10 вересня було заарештовано й спроваджено до військової в’язниці в Бресті 18 колишніх депутатів сейму, серед них 5 українських — О. Вислоцького,

О. Когута, Я. Лещинського, від УНДО — Д. Паліїва і В. Це - левича [10:506]. Дещо пізніше державна поліція провела аре­шти найактивніших представників української інтелігенції та селянства. Заарештованих кинули до Брестської фортеці, яка слугувала військовою в’язницею. Там вони перебували протя­гом всієї виборчої кампанії, зазнаючи принижень, образ і тор­тур. Незабаром були заарештовані ще близько 5 тис. активних діячів опозиції, в тому числі 84 депутати сейму і сенату [7:475]. Вибори осені 1930 р. увійшли в історію під назвою “брестських виборів”.

З середини літа 1930 р. у Східній Галичині розпочалася “пацифікація” (умиротворення). Основні каральні операції тривали від 20 вересня по 17 жовтня 1930 р. Підрозділи поль­ської поліції і війська громили українські культурно-освітні організації, конфісковували майно, катували українських се­лян [11:152]. Польський уряд стверджував, що пацифікація на українських землях проводилась у відповідь на саботажну ак­цію УВО. Проте, є підстави твердити, що її головною метою був підрив виборчої кампанії українських партій. Про це свідчать арешти українських парламентаріїв і партійних активістів, що значно ослабило українські політичні сили напередодні вибо­рів. Наприкінці жовтня — на початку листопада було ув’язне­но Д. Левицького, чотирьох його заступників, групу колишніх послів і сенаторів та інших провідних діячів. Таким чином на­передодні виборів український блок фактично залишився без політичного проводу [10:508].

30 серпня 1930 р. екзекутива ЦК УНДО прийняла рішен­ня про участь у виборах до польського парламенту. В умовах загострення польсько-українських відносин провід партії при­ймав рішення, спрямовані на консолідацію українських націо­нальних сил та створення українського виборчого блоку. Так, у комунікаті партії, направленому до Української соціал-ра - дикальної партії (УСРП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП) зазначалося, що створення єдиного виборчого блоку українських партій, який стоїть на національному ґрун­ті, є безсумнівною необхідністю з огляду на існуюче міжнарод­не становище українського народу [12:4; 13:593].

Після низки усних конференцій, 18 вересня 1930 р., для доцільного проведення виборчої кампанії, була підписана уго­да про створення спільного виборчого блоку між УНДО та УСРП [14:1-2]. Дещо пізніше УНДО та УСРП разом провели переговори з УСДП, які завершилися підписанням останньою виборчої угоди 29 вересня 1930 р. Створення спільного україн­ського виборчого блоку було політичним успіхом Українського національно-демократичного об’єднання, з огляду на конфлік­ти, які мали місце між названими партіями. До коаліції україн­ських партій приєдналися ще дві білоруські партії: Білоруська християнська демократія і Білоруський селянський союз. Тоді було прийнято назву Український і білоруський виборчий блок (список №11), оскільки створити Блок національних меншин у складі українців, білорусів, євреїв і німців не вдалося [9:138; 15:2; 13:594].

Створивши один виборчий блок, три українські політичні партії 30 вересня 1930 р. видали виборчу відозву до народу, підписану головами і головними секретарями партій: Д. Леви - цьким і Л. Макарушкою (УНДО), І. Макухом та М. Стахівим (УСРП), Л. Ганкевичем та І. Квасницею (УСДП). У відозві на­голошувалось на важливості майбутніх парламентських вибо­рів, які випали на драматичний період у житті західних укра­їнців — пацифікацію та арешти, також містилися заклики до українського населення віддати свої голоси за виборчий список №11 [9:138; 16:3; 17:2].

ЦК УНДО, наголошуючи на провідній ролі партії в украї­нському політичному житті, запропонував, аби координацією виборчої кампанії займався секретаріат партії у Львові. Одно­часно провід УНДО видав розпорядження щодо проведення за­гальнонародної збірки на виборчий фонд. Додатково мали бути оподатковані члени партії. Заклики ЦК щодо збору коштів на організацію і проведення передвиборчої акції були поміщені у газетах “Діло” та “Свобода” [18:арк. 42]. Кошти на передвибор­чу кампанію вносили також кандидати на послів і сенаторів, які у письмовій заяві зазначали розмір внесеної суми (2-3 тис. зл.) [19:арк. 2].

Передвиборча кампанія Українського національно-демокра­тичного об’єднання осені 1930 р. не набрала таких значних роз­мірів, як у 1928 р. Натиски польської адміністрації та поліції на українське населення унеможливили широкомасштабну ор­ганізацію віч, а також арешти кандидатів на послів утруднили проведення передвиборчої кампанії. В такій ситуації ЦК УНДО основну роботу у виборчій акції поклав на повітові народні ко­мітети (ПНК).

Згідно з організаційним статутом ПНК на час виборів пере­творювалися на повітові виборчі комітети. Найслабшою ланкою політичної організації УНДО в краї був зв’язок повітових вибор­чих комітетів з краевою народною канцелярією, яка на період передвиборчої кампанії виконувала роль краевого політичного центру і перебирала на себе технічну підготовку виборів. Цей зв’язок був недостатній, а подекуди його взагалі не було. Саме тому провід УНДО вимагав від повітових організацій особливої уваги і виконання усіх доручень ЦК щодо передвиборчої ак­ції [18:арк. 40].

У вересні 1930 р. ЦК УНДО, з метою попередження зло­вживань польської влади під час виборів, видав низку розпо­ряджень для всіх повітових народних комітетів і мужів довір’я щодо передвиборчої діяльності. У них йшлося про основні на­прями роботи партії напередодні та під час виборів. Зокрема, це проведення інформаційної роботи повітовими виборчими комітетами: поширення обіжників, розпоряджень, рекламацій ЦК з вказівками щодо ведення передвиборчої кампанії на міс­цях, надання порад тощо [18:арк. 41].

Аби виконати поставлені завдання, ЦК УНДО запропону­вав ряд заходів. Оскільки основу партії становило селянство, тому, найперше — це була організація на селі громадських виборчих комітетів, обов’язки яких дуже часто брала на себе громадська партійна управа (керівний орган сільської партій­ної організації), яка і займалася проведенням передвиборчої роботи на селі. В обіжнику ЦК УНДО від 11 листопада 1930 р. наголошувалось, щоб у виборчих комісіях були присутні мужі довір’я від партії. їх обов’язком було стежити за тим, аби ви­бори проходили у рамках закону, фіксувати всі порушення під час виборів, а їх результат негайно повідомляти до екзекутиви УНДО [18:арк. 44].

Також до обов’язків членів виборчих комітетів входила де­тальна перевірка списків виборців з метою підтвердження на­явності у них всіх українців, допущених до голосування, та ви­явлення тих осіб, які не мають виборчого права, але поміщені у списки виборців [18:43].

Польська адміністрація чинила всілякі перешкоди передви­борчій акції українських політичних партій. Разом з арештами членів ЦК УНДО та активістів ПНК проводилися часті конфіс­кації окремих статей з ундовських періодичних видань. Попри те в українській пресі містилися публікації, в яких наголошу­валось на необхідності участі українців у виборах до польського парламенту та обрання чисельної Української парламентської репрезентації. Як писала газета “Свобода”, обрання чисельного українського представництва у польському парламенті необхід­ним було для того, щоби показати світові, що в Польщі живе український народ, який є зорганізованим і має свої націона­льні ідеали, а також для оборони інтересів свого народу у сеймі та сенаті [20:3].

Архівні матеріали та тогочасні українські часописи пові­домляють про масові зловживання польської влади у період виборчої кампанії та безпосередньо під час проведення виборів. Деякі факти таких зловживань наводяться у протесті С. Бара­на проти результатів виборів до сейму у Тернопільському ви­борчому окрузі № 54, поданому 1 грудня 1930 р. до найвищого суду у Варшаві [21:арк. 25].

Як зазначалось у протесті, ці вибори відбувалися під “не - чуваним терором” з боку адміністрації та органів державної безпеки. С. Баран стверджував, що пацифікація на західноук­раїнських землях здійснювалась для того, щоб шляхом психо­логічного і фізичного терору українського населення, а також шляхом матеріального знищення українських культурно-освіт­ніх та економічних інституцій створити сприятливий грунт для агітації за виборчий список №1, яку відкрито проводили орга­ни державної адміністрації та поліції [21: арк. 26].

Так, тернопільський повітовий староста впродовж цілого періоду проведення виборчої кампанії особисто організовував віча, на які за допомогою державної поліції примусово скли­кав членів місцевих органів самоврядування та найактивніших виборців. На цих зібраннях він виголошував агітаційні промо­ви, відкрито закликаючи виборців голосувати за список №1 та погрожуючи місцевому українському населенню відновленням карних експедицій.

Про недотримання польською адміністрацією громадянських прав і свобод, гарантованих конституцією, свідчить той факт, що під час проведення передвиборчої кампанії прихильники українського виборчого блоку не мали можливості скликати жодного передвиборчого віча та довірочної наради у Тернопіль­ському виборчому окрузі та на українських землях під владою Польщі в цілому [21: арк. 26 зв.].

Проте найбільше зловживань відбувалося безпосередньо під час самої виборчої акції. У багатьох виборчих дільницях до окружної виборчої комісії не допускали мужів довір’я зі списку №11. Справа доходила до того, що їх ув’язнювали. Це унемож­ливлювало їхній контроль за ходом виборів. Аналогічні факти виборчих зловживань відбувалися на всіх українських землях, що перебували під владою Польщі. Усі ці заходи проводились з єдиною метою, аби примусити українських виборців, з яких понад 90% мали голосувати за спільний український список №11, або утриматися від голосування або голосувати за проу- рядовий список.

Репресії не могли не позначитися на результатах виборів. У Східній Галичині список № 11 на виборах до сейму 16 листо­пада 1930 р. отримав 30,8% голосів, на Волині 12,6%. Всього в Галичині за українські партії проголосувало 41,3% виборців, на Волині — 14%. На виборах до сенату 23 листопада за украї­нські списки у Галичині віддали 26,6% голосів виборців (з них за список № 11 — 26%), на Волині — 7,1% (з них за список № 11 — 6,9%). Кількість голосів, отриманих українськими списками на Холмщині, у Поліссі і Підляшші, була незнач­ною [13:597]. Список № 1 ББСУ на виборах до сейму одержав у Східній Галичині — 52,5% голосів, на Волині — 79,3%, а на виборах до сенату — у Східній Галичині — 62,4%, на Воли­ні — 88,5% [13:596].

Порівняно з 1928 р. опозиційне українське представниц­тво скоротилося більше, ніж удвоє. Однак, враховуючи над­звичайні умови, в яких відбувалися вибори, результат був не таким вже й поганим. І. Кедрин-Рудницький про вибори осені 1930 р. зазначив: “Можна визнати за чудо української органі­зованості, дисциплінованості та взагалі національно-політич­ної зрілості, що в таких страшних передвиборчих умовинах, коли просто не було можливостей вести будь-яку сяк-так нор­мальну передвиборчу агітацію — на українську листу ч. 11 впало разом 651341 голос, внаслідку чого ввійшов до сойму 21 посол і 4 сенатори” [23:235]. У результаті виборів до сейму увійшли такі члени УНДО: С. Баран, С. Біляк, Д. Великано - вич, М. Галущинський, В. Загайкевич, С. Кузик, В. Кохан, Д. Левицький, О. Луцький, Л. Макарушка, Є. Олесницький,

З. Пеленський, М. Рудницька, Г. Тершаковець, С. Хруцький, Ю. Чукур, О. Яворський.

Від УСРП до сейму увійшли Д. Ладика, М. Матчак, М. Вах - нюк. Крім того, з лісти ББСУ до сейму увійшло шість укра­їнців. До сенату від УНДО були обрані А. Горбачевський,

0. Кисілевська, Ю. Павликовський, зі сторони УСРП увійшов

1. Макух, а з державної лісти до сенату не потрапив жоден українець [9:141].

31 січня — 1 лютого 1931 р. відбулося засідання ЦК УНДО. У прийнятих резолюціях провід партії висловив подяку екзе - кутиві та президії УНДО, а також всім партійним організаціям в краї за успішну партійну та виборчу роботу, проведену “в часи важкого національного лихоліття, яке спало на україн­ський нарід без його вини”. Також наголошувалось, що незва­жаючи на важке становище та різноманітні виборчі труднощі українське населення “перебуло цілу виборчу кампанію гідно й переможно”, за що ЦК УНДО висловлював “найвище признан­ня” усім українським виборцям [22:3].

Після виборів український блок розпався. Обрані за списком № 11 посли утворили в сеймі два окремі клуби. Члени УНДО згрупувалися в Українському клубі, який назвали Українською парламентською репрезентацією, до якого увійшли 18 послів і три сенатори. Оскільки голова УНДО Д. Левицький усе ще пе­ребував у в’язниці, Український клуб обрав тимчасову прези­дію, до якої увійшли сенатор А. Горбачевський (голова), посли М. Галущинський, О. Луцький (заступники) і Д. Великанович (секретар) [24:87]. Після звільнення з ув’язнення Д. Левицько - го 3 жовтня 1931 р. ЦК УНДО затвердив нову президію Укра­їнського клубу. Головою був обраний Д. Левицький, заступни­ками — А. Горбачевський, О. Луцький, В. Загайкевич (після смерті М. Галущинського 25 вересня 1931 р.), секретарем зали­шився Д. Великанович. Також українці були делеговані до всіх сеймових комісій [9:139].

Як зауважив після виборів один із обраних ундовських по­слів М. Галущинський, незважаючи на репресії під час вибо­рів, на застосування всіх можливих засобів, спрямованих на утруднення виборів і залякування українського населення, незважаючи на зменшення кількості українського представ­ництва в законодавчих органах, “.вийшли ми з тих таборів оружною рукою. Підрахунок голосів, відданих на нашу лис­ту, дав нам, українським послам, віру в неспожиті сили наро­ду” [25:101].

Отже, незважаючи на надзвичайні умови, в яких відбува­лися вибори до польського сейму і сенату восени 1930 р., вони мали велике значення для західноукраїнського населення. Хоч силовий тиск польської держави на українське суспільство дав свої наслідки, проте режимові “санації” не вдалося досягти од­нієї з головних цілей — цілком позбавити українське населен­ня парламентського представництва.

Джерела та література

1. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т. 1. — К. — Івано-Франківськ: Плай, 2002. — 536 с.;

2. Кугутяк М. Українське національно-демократичне об’єднання: ак­тивізація діяльності, посилення громадсько-політичних впливів (1928-1930 рр.) // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Івано-Франківськ. — 1999. — № 3. — С. 24-34;

3. Соляр І. Українське національно-демократичне об’єднання: пер­ший період діяльності (1925-1928). — Львів. — 1995. — 70 с.;

4. Скочиляс І. Повітовий комітет УНДО у суспільно-політичному жит­ті Борщівщини середини 20-х — кінця 30-х рр. ХХ ст. — Львів. — 1995. — 56 с.;

5. Швагуляк М. “Пацифікація”. Польська репресивна акція у Гали­чині 1930 р. і українська суспільність. — Львів, 1993. — 52 с.;

Б. Зайцев О. Представники українських політичних партій Західної України в парламенті Польщі (1922-1939 рр.) // Український іс­торичний журнал. — 1993. — №1. — С. 72-85;

7. Алексієвець Л. М. Новітня історія Польщі: Навч. посібник для ву­зів / За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Астон, 2002. — 320 с.;

8.Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів: Львівський національний університет іме­ні Івана Франка, 2002. — 752 с.;

9. Тоше7ук И. икгаіпБкіе zjednoczenie narodowo-demokratyczne (1925- 1939). — Szczecin: Ksi^znica Pomorska im. Stanislawa Staszica, 2006. — 336 s.;

10. Політична історія України. XX століття: У 6 т. Т. 5: Українці за межами УРСР (1918-1940). — К.: Генеза, 2003. — 720 с.

11. Феденко П. Український громадський рух у XX ст. — Подєбради: Український технічно-господарський інститут позаочного навчан­ня, 1934. — 170 с.;

12. Діло. — 1930. — 3 вересня. — С. 4.;

13. Sprawy Narodowosciowe. — 1930. — №5-6. — S. 593.;

14. Biblioteka Narodowa, Warszawa. — Мікрофільм 70155;

15. Діло. — 1930. — 24 вересня. — С. 2;

16. Діло. — 1930. — 2 жовтня. — С. 3.;

17. Свобода. — 1930. — 12 жовтня. — 2.;

18. Державний архів Тернопільської області (далі — ДАТО). — Ф. 231. — Оп. 1. — Спр. 1365;

19. Центральний державний історичний архів України, м. Львів. — Ф. 344. — Оп. 1. — Спр. 286;

20. Свобода. — 1930. — 26 жовтня. — С. 3;

21. ДАТО. — Ф. 231. — Оп. 1. — Спр. 1454;

22. Новий час. — 1931. — 6 лютого. — С. 3;

23. Кедрин І. Життя — події — люди. Спомини і коментарі. — Нью- Йорк: Червона калина, 1976. — 880 с.;

24. Sprawy Narodowosciowe. — 1931. — №1. — S. 87.;

25. Малик Я., Прокіп А. Михайло Галущинський у боротьбі за націо­нальну ідею. — Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2005. — 128 с.

Анотацїі

Потиха О. Б. Участие УНДО в выборах в польский парламент осени 1930 года.

В статье на основании архивных материалов и прессы этого вре­мени излагаются основные формы и методы деятельности Украин­ского национально-демократического объединения накануне и во время выборов в польский парламент осени 1930 года.

Potiha O. B. Participation of the Ukrainian National Democratic Association in the Polish Parliament elections in autumn of 1930.

The article deals with the main forms and methods of the Ukrain­ian National Democratic Association activity before and during the elections to the Polish Parliament in autumn in 1930 у. On the basis of archive documents and press media.