Головна Історія Інтелігенція і влада ГЕНОЦИД ВІРМЕН В ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ 1915 — 1917 рр. ТА ОДЕСЬКА ГРОМАДСЬКІСТЬ (за матеріалами місцевих часописів)
joomla
ГЕНОЦИД ВІРМЕН В ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ 1915 — 1917 рр. ТА ОДЕСЬКА ГРОМАДСЬКІСТЬ (за матеріалами місцевих часописів)
Історія - Інтелігенція і влада

Д. А. Давтян

Геноцид вірменського народу, запланований з метою його знищення і здійснений у 1915-1917 рр. в Османській імперії молодотурецьким урядом, згідно міжнародного права є злочи­ном проти людства [1]. Нагадаємо, що підкомісія ООН з прав людини 1987 р. визнала геноцид вірмен у 1915 р. в Османській імперії, в тому ж році Європарламент прийняв рішення щодо кваліфікації подій 1915-1917 рр. як геноциду вірменського на­роду. В світі офіційно визнали геноцид Уругвай, Аргентина, Венесуела, Канада, Росія, Франція, Італія, Швейцарія, Шве­ція, Греція, Словаччина, Нідерланди, Бельгія, Ватикан, Ліван, Кіпр, Польща, а також 37 штатів США та парламент Уельсу. Проблема навмисних дій османської влади з метою знищення вірмен не втратила своєї актуальності з часу переслідування й різанини 1915 р. Сьогодні питання першого масового злочину проти людства XX ст. виглядає досить важливим на міжна­родному рівні. Питання геноциду вірмен в Україні — части­ні міжнародного суспільства, однієї з країн-засновниць ООН виглядає беззаперечно актуальним. Для чисельної вірменської діаспори, що проживає в Україні, багатовікові культурно-істо­ричні зв’язки, які сходять до епохи Київської Русі, тематика геноциду та питання його визнання залишаються проблемами виняткового значення, турбуючи нащадків багатьох вірменів, які знайшли порятунок в Україні. При розгляді навмисного знищення вірменського народу у контексті регіональної історії виявлені раніше не вивчені матеріали і свідчення, які безпосе­редньо підтверджують турецький злочин. Суспільний резонанс, викликаний геноцидом, а також надана місцевим населенням допомога постраждалим, на жаль, залишаються вкритими іс­торіографічним мороком. Вони підтверджують зв’язок України з подіями 1915-1917 рр. і мають бути відомими українському суспільству. Прискіплива увага до проблеми вірменського гено­циду показова у зв’язку з прийняттям на сесії Верховної Ради АР Крим 19 травня 2005 р. рішення оголосити 24 квітня Днем пам’яті жертв геноциду вірмен у Туреччині на початку минуло­го століття [2]. Дане рішення, відповідно до міжнародної прак­тики, фактично є офіційним визнанням геноциду.

Питанню масового знищення вірмен (геноциду) у світовій іс­торіографії присвячено безліч статей і фундаментальних праць. У західноєвропейській літературі проблема висвітлена досить яскраво. Відзначимо найбільш значні роботи: Р. Пінон “Зни­щення вірменів: метод німецький, робота турецька” [3], Е. Ду - мерг “Вірменська різанина й Східне питання” [4], І. Тернон “Вірмени, історія одного геноциду” [5], Ж. де Малевіль “Вір­менська трагедія” [6], И. Маркварт “Виникнення й відроджен­ня вірменського народу” [7], Г. Фирбюхер “Вірменія, 1915. Знищення Туреччиною культурного народу” [8], А. Огаджанян “1915 рік — незаперечні свідчення” [9]. Так само до питан­ня геноциду у своїх роботах зверталися Л. Д. Джордж [10] і У. Черчілль [11]. У турецькій історіографії, крім роботи Т. Ач- кама “Турецьке національне “Я” і Вірменське питання” [12], інші роботи, у тому числі К. Гюрюна “Вірменське досьє” [13], побудовані на спробі заперечення геноциду. У СРСР питання геноциду не вписувалося в ідеологію влади рад, внаслідок чого чисельність робіт, присвячених геноциду незначна. У вірменсь­кій радянській історіографії однією з перших робіт була моно­графія Б. Борьяна “Вірменія, міжнародна дипломатія й СРСР”

[14] , що пізніше була вилучена з обігу, а автор її репресований. У наступні роки проблема геноциду знайшла відбиття в роботах Ц. Агаяна “З історії визвольної боротьби вірменського народу”

[15] , Дж. С. Кіракосяна “Західна Вірменія й Перша світова вій­на” [16], “Молодотурки перед судом історії” [17]. За редакцією М. Г. Нєрсісяна були опубліковані у двох виданнях “Геноцид вірмен в Османській імперії: Збірник документів і матеріалів”

[18] . У радянській історіографії, не враховуючи власне вірмен­ської, спеціальних робіт не було. У контексті всесвітньої історії питання геноциду знайшло відбиття в роботах В. Є. Тарує [19] та Б. Штейну [20]. Однак відсутні спеціальні праці, присвяче­ні регіональному вивченню проблематики геноциду на півдні колишньої Російської імперії (сучасної України). Тим часом, розгляд реакції громадськості на масові вбивства вірмен в Оде­сі — великому торгово-економічному й культурному центрі Європи дає можливість охарактеризувати історичні реалії ге­ноциду, а також увести в науковий обіг нові свідчення про зло­чин проти людства. Основними джерелами для вивчення даної проблеми виступають фонди Державного архіву Одеської обла­сті, а також одеська періодична преса 1914-1917 рр.: “Одесские Новости”, “Одесский Листок”, “Маленький одесский листок”, “Южная мысль” і журнал “Армяне и война”.

Поява вірменів в Одесі фіксується ще в період зародження самого міста. Утворення й становлення вірменської громади відноситься до 1802-1817 рр., з достовірних джерел нам відомо про присутність у місті священика Вірменської Апостольської церкви, а також про висловлене в 1823 р. бажання вірменів спорудити вірменську церкву [21]. Таким чином, з моменту заснування міста вірмени стали маленькою частиною багато­національного одеського суспільства, яка зробила свій внесок у розвиток і процвітання Одеси. Наприкінці 1844 р. вірмени завершили будівництво церкви, за яке багато років вели боро­тьбу з владою, через рік при церкві було відкрито вірменське церковнопарафіяльне училище. В 1893-95 рр. було засноване “Церковне піклування про бідних вірменів” [22], а в 1914 р. вірменська громада заснувала “Жіноче благодійне суспільство допомоги вірменкам, які навчаються у середніх й вищих навча­льних закладах міста” [23]. Одеські вірмени були зайняті у всіх сферах життя міста, були ремісниками й портовими робітни­ками, купцями, негоціантами й фабрикантами, чиновниками й суспільними діячами, а також діячами науки й культури. Разом з тим вірменська громада в місті була нечисленна, по­рівняно з іншими етнічними представниками: так, в 1840 р. в Одесі проживало приблизно 400 вірмен [24], у 1854 р. — 831 [25], у 1859 р. — 1399 [26], у 1873 р. — 888 [27], а в 1914 р. лише чисельність вірменів-турецько-підданих досягла 1000 [28]. Різке збільшення вірменського населення було викликане потоком біженців з меж Західної Вірменії, яка знаходилась у складі Османської імперії, де урядом були організовані у 1894­1896 рр., 1904 р. і 1909 р. вірменські погроми. Східна Вірменія знаходилась у складі Російської імперії, де життя вірмен було порівняно стабільним і не зумовленим національним гнітом та правовими заборонами. З початку 60-х років XIX ст. станови­ще вірмен стало загрозливим. Відбувались переслідування за релігійною та національною ознаками. Взагалі в Османській державі християни знаходились у нерівному правовому стані порівняно з магометанами. Однак відзначимо, що вірмени на відміну від греків і слов’ян були лояльним народом і не мали сепаратистських ідей стосовно земель імперії. Але бездіяльність влади та її особистий дозвіл на грабування курдськими розбій­ничими бандами вірменських селян, захоплення курдськими беками вірменських приватних земель, з подальшою експлуа­тацією останніх, а також збільшення державних податків ло­гічно викликало хвилю невдоволення серед вірмен. Вірменські вимоги полягали у наданні їм елементарних людських умов життя, бо запроваджена державна політика ставила питання про існування вірмен взагалі.

Проблема Західної Вірменії, що перетворилася в міжнарод­не дипломатичне питання з 1878 р., і яка полягала у наданні вірменам правових і соціальних прав однакових з мусульман­ським населенням Османської імперії, а також у гарантіях без­пеки життя вірмен, була сформульована у Берлінському тракта­ті (1878) [29]. Османський уряд протягом десятиліть ухилявся й затягував реформи. Це питання перетворилося для великих держав Європи на механізм дипломатичного тиску на Констан­тинополь. Напередодні Першої світової війни в 1914 р. під тис­ком Росії молодотурецький уряд погодився здійснити реформи в Західній Вірменії. Акт про реформи у вірменських вілайє­тах був підписаний 26 січня 1914 р. [30]. Відповідно до цього акту турецька частина Вірменії поділялась на 2 сектори: Ер- зрум-Трапезунд-Сивас і Ван-Бітліс-Харпут-Діарбекир, на чолі з європейськими інспекторами (губернаторами) — голландцем Вестененом й норвежцем Гофом, рекомендованими європей­ськими державами. Реформи встановлювали принцип рівності між вірменами й магометанами при формуванні жандармерії, судочинства, адміністративних посад та при виборах у гене­ральну раду двох секторів, що давало можливість уникнути постійного державного утиску корінного вірменського населен­ня. Однак за три місяці до початку Світової війни молодотур­ки, відсторонивши інспекторів, фактично згорнули реформи. З цього приводу в своїх спогадах Д. С. Сазонов, міністр закордон­них справ Росії, який мав у травні 1914 р. зустріч з Талаатом (Талаат, Енвер і Джемаль — молодотурецький тріумвірат, що правив в Османській імперії), згадував: “Я не можу розрахову­вати ні на яке сприяння молодотурків, які почувають до своїх вірменських співвітчизників глибоку ненависть і невикорінну підозру. Єдине, чого мені хотілось у моїх бесідах з Таалатом, було вселити в нього впевненість, що ми дивимося надзвичайно серйозно на вірменське питання і послідовно будемо стежити за втіленням в життя реформи, гарантуючи турецьким вірменам людське існування ” [31].

Початок 1 серпня 1914 р. Першої світової війни взагалі по­ховав вірменські реформи, бо Османська імперія мала домов­леність з Німеччиною про вступ у війну на стороні Троїстого союзу. Згідно дипломатичній угоді Німеччина обіцяла підтри­мати територіальні претензії Туреччини у Закавказзі та на Ба­лканах. Таким чином, вступ Туреччини у війну проти Росії мав далекоглядні плани, які дали можливість згорнути на час вірменське питання, однак вірмени залишались в Османській імперії у незмінному положенні. Саме в період світової війни Вірменське питання знаходить своє кульмінаційне вирішення. Ані за європейським, ані за російським зразками, а власне згі­дно турецькому варіанту, який полягав у тому, щоби знищити вірменське населення, залишивши Вірменію без вірменів. Дані судження підтверджуються подальшими подіями в Османській імперії щодо вірмен і зникненням із Західної Вірменії самих вірмен.

Напад турецького флоту 16 жовтня 1914 р. на Одесу, Сева­стополь та інші чорноморські міста, знаменував вступ Туреч­чини у війну й наступне відкриття з боку Росії Кавказького фронту. За таких умов вірменський народ виявився залучений у війну проти своєї волі, оскільки зона бойових дій проходила у Вірменії, а вірмени опинилися на різних фронтах. Війна вірме­нами була зустрінута вкрай тривожно: довгоочікувані реформи були заморожені, молодотурецька внутрішня політика стосов­но вірмен являла собою пригнічення національні волі. Воєнні дії, що проходили в районах, де населення переважно було ві­рменським, передвіщали руйнування, спустошення й потоки біженців. З початком війни корінне вірменське населення, що проживало в колисці свого етногенезу й культурного розкві­ту — Західній Вірменії, стало обмежуватись й пригнічуватись у всіх сферах життя. Цей факт не міг залишатися прихованим, як і наступні гоніння й різанина. В Одесі вже наприкінці жов­тня було відомо про повторну появу у Турецькій Вірменії курд­ських розбійницьких банд, про конфіскацію урядом селянських пожитків, конфіскації в Ерзрумі, Вані, Діарбекирі вірменських мануфактурних, бакалійних і галантерейних магазинів, а та­кож хлібних комор [32]. Початок урядових методів повторював застосовану Абдул Гамідом практику стосовно вірменів. Згодом почала запроваджуватися в дію програма фізичного знищення вірменів. В таких умовах активізувалася діяльність вірменсь­кого “Національного бюро” (сформованого в Тифлісі ще напри­кінці 1912 р.), що стало в розглянуті роки координаційним і організаційним центром всіх вірменів Росії. Саме “Національ­не бюро” в середині жовтня 1914 р. направило лист одеській вірменській громаді з проханням організувати надходження добровільних пожертв для потреб постраждалих під час бойо­вих дій вірмен. Паралельно в Одесу приходили свідчення про початок різанини вірменів. Резонанс громадськості не змусив себе очікувати й уже 25 жовтня з’явилася в пресі стаття, що характеризувала настрої вірменів і грузин. А 29 числа з Оде­си 135 вірменів-добровольців вирушили на Кавказький фронт [33]. Вони одержали завдяки клопотанню вірменській громаді від влади право безоплатного проїзду. Положення вірменсько­го народу в Османській імперії з кожним днем погіршувалося, оскільки слідом за “економічними погромами” почалося фізи­чне переслідування й знищення вірменів. Це викликало пото­ки біженців, що намагалися завчасно врятуватися від смерті. Частіші, ніж звичайно, збори одеської громади, свідчать про всю серйозність ситуації, тому що, крім загальнонаціональ­них проблем, почали виникати питання місцевого значення. У стані війни з Османської імперії вірмени турецько-піддані ви­явилися фактично поза законом у Росії. В середині листопада 15 учнів — вірменів були виключені з вірменського церковно­парафіяльного училища. Завдяки негайному втручанню цер­ковного піклування, що направило лист міністрові народної освіти, вдалося вирішити проблему [34]. Однак до втручання Католикоса всіх вірменів Геворга V вірмени, турецько-підда - ні в Росії зазнали арештів. З іншої сторони, одеські вірмени, портові робітники, внаслідок початку війни залишилися без роботи і втратили засоби для існування. Під впливом зазна­чених факторів і бажання воювати на батьківщині 18 листо­пада 50 вірменів відправилися добровольцями на Кавказький фронт [35]. Приблизно через тиждень в Одесу з Рущука при­було 150 вірменів, що вирішили також вирушити на фронт [36]. Складна ситуація й комплекс нових проблем стали пе­редумовами для створення особливого вірменського комітету. У зв’язку із цим було вирішено організувати 30 листопада в будинку Російсько-Азіатського банку, вул. Рішельєвська 8, за­гальні збори вірменської громади. Оголошення про збори було опубліковане у статті настоятеля одеської вірменської церкви протоієрея Ованнеса Чубарьяна. На зборах у ході довгих деба­тів і обговорень було ухвалено рішення заснувати вірменський комітет, що складався ще із двох підкомітетів: виконавчого й спостережного, по 11 осіб у кожному. До складу виконавчого комітету ввійшли: протоієрей Ованнес, купець Д. А. Попов, з родини фабрикантів, суспільний діяч С. М. Газієв, негоціант М. А. Бояджіан, купці А. Г. Мангікіан, А. А. Хаджм-Хачіков, а також С. Баграмянц і три робітники: А. Бедросов, О. Сосіанц, Б. Симонов. У спостережний підкомітет увійшли: директор Ро­сійсько-Азіатського банку К. А. Кальджі, почесні громадяни й купці С. І. Асвадуров і А. А. Ашиков, доктор Г. М. Назаров, В. Е. Таїров, купці З. А. Саркісянц, А. Є. Унаов, С. М. Ва­ртанов, Суліханьянц, присяжні повірники Г. П. Кузанов і П. Е. Зафразов [37].

На перших двох засіданнях, що відбулися відповідно 2 і 4 грудня при розгляді поточних питань були ухвалені рішення: по-перше, орендувати в портовому районі житлові приміщен­ня, обладнавши в них загальну кухню; по-друге, звернутися із клопотанням до Херсонського генерал-губернатора дозволи­ти збір пожертвувань у Херсонській губернії; по-третє, замість традиційних новорічних відвідувань здійснити збір пожертв [38]. Відзначимо, що пожертви вірменами надавалися однора­зово, по закінченню зборів. У свою чергу вірменське жіноче благодійне товариство через певні обставини спрямувало свою діяльність на надання допомоги своєму народу. Жіноче бла­годійне товариство (згодом — Вірменський дамський комітет, в 1915 р. було змінено юридичну назву) 7 грудня направило в Тифліс, у розпорядження “Національного бюро” два вагони теплих речей [39]. У свою чергу 23 грудня 40 вірменів-доброво - льців відправилися на Кавказький фронт [40].

Становище, в якому опинився вірменський народ в Оде­сі, викликало небувалий резонанс серед громадськості, що був засвідчений великою кількістю статей у пресі. Публіка­ції свідчили про фізичне знищення вірменів. Крім того, ре­зонанс був засвідчений діяльністю самих одеситів у наданні допомоги вірменському народу. Одесити не шкодували для до­помоги постраждалим від турецького ятагана вірменам. Вони відгукнулись на заклики, кинуті вірменськими комітетами. Так, 3 квітня був організований вірменським комітетом збір пожертвувань “Одеса — біженцям-вірменам”, метою якого був продаж випущених квитанцій номіналом 20 коп. “На черво­не яєчко до світлого Великодня постраждалим вірменам” [41]. У місті проводилося читання публічних лекцій С. М. Газієва на тему “Велика війна й вірмени”, збори від якого надходили в розпорядження комітету. Одним із методів збору коштів, ви­користаним в 1915 р., було видання вірменським комітетом од­ноденної газети, де були поміщені статті відомих літераторів і журналістів. Як відзначали вірмени, в цей “вірменський день” було зібрано 12 тис. карбованців [42]. З іншого боку необхід­но відзначити винахідливість і спритність одеських вірменів у методах надання допомоги своєму народу, який опинився на межі зникнення. У приміщенні, наданому В. Е. Таїровим, вір­менський дамський комітет обладнав швальню, де працювали місцеві вірменки, що виготовляли теплі речі й білизну, необ­хідні для вірменських біженців. Вірменський комітет, крім грошових асигнувань, які до кінця 1915 р. перевищили 60 тис. карбованців, організовували відправлення речей першої необ­хідності. Один з таких транспортів був відправлений 17 травня 1915 р. Його вага складала 140 пудів, переважно одягу, тютю­ну й галет [43].

Одним з напрямків діяльності вірменського комітету було формування вірменських добровольчих дружин і відправлен­

Ня останніх на Кавказький фронт. Всі вірмени-добровольці, що відправлялися з Одеси на фронт, вступали до лав Вірмен­ських добровольчих дружин, сформованих винятково в Росії із середини жовтня 1914 р. Спочатку чисельність дружин до­рівнювала 3082 чоловіка, а наприкінці 1915 р. чисельність до­бровольців зросла до 10 000 чоловік. Цей корпус складався з 7 дружин: 1-ю командував Андранік, 2-ю — Дро, 3-ю — Ама - засп, 4-ю — Кері, 5-ю — Вардан, 6-ю — А. Джанполдян (після його загибелі — Г. Бжшкян) і 7-ю — Ішхан. Проблема фор­мування вірменського добровольчого руху і його діяльності в історіографії (особливо турецькій) інтерпретується зовсім по­милково як участь вірменів у бойових діях на боці російсь­кої армії. Однак доцільно розглянути передумови формування добровольчого руху. Турецька історіографія розглядає вірмен­ських добровольців як сепаратистів, обходить стороною факт діяльності вірменів у турецькій армії, що у свою чергу Росія могла охрестити зрадництвом. Не будемо забувати, що вірмени були підданими обох держав і виконували свій громадянський обов’язок. Запис у добровольці російської армії для вірменів Росії було наданою війною можливістю врятувати від нестерп­них умов життя своїх співвітчизників і здійснити возз’єднан­ня століттями розділеного народу. Додатковим стимулом для вступу в добровольчі рухи стали події 1915 р. Найчастіше в до­бровольці записувалися вірмени, які врятувались та знайшли притулок у Росії або вірмени, що постраждали від попередніх погромів. Діяльність вірменських дружин не полягала тільки в спільних із російською армією воєнних діях. Достовірно ві­домі й аргументовані факти порятунку добровольцями життів тисяч переслідуваних турками і курдами вірменів [44]. Саме вірменські добровольці стали кістяком збройних сил проголо­шеної 28 травня 1918 р. незалежної Вірменської Республіки, що намагалася забезпечити право вірменського народу на са­мовизначення, за умов турецької агресії, що продовжувалася після геноциду. Роль вірменських добровольчих дружин має виняткове значення і є темою окремого дослідження. Остання добровольча група з Одеси направилася на фронт 14 червня 1915 р. у складі 81 чоловіка [45]. Відзначимо, що обмундиру­вання для добровольців було підготовлено вірменським дамсь­ким комітетом. Нами встановлено, що з Одеси в ряди доброво­


Льців направилося близько 5GG чоловік, що складає б відсотків всіх вірменських добровольців.

У пресі від’їзд вірменів був досить широко висвітлений, як загалом всі події, пов’язані з вірменами. Кореспонденції, теле­грами, телеграфні повідомлення, що надходили в Одесу, були настільки численними, що дозволяють простежити методики масових убивств. В одній кореспонденції з Бухаресту ми чи­таємо: “Усі вірменські церкви опоганені і розграбовані, а цер­ковнослужителі повішені на канделябрах. У Константинополі вся вірменська інтелігенція заарештована і відвезена невідомо куди. Думають, просто винищена. Особливо витончуються ту­рецькі звірства в способах опоганення християнських святинь, які після сплюндрування віддаються вогневі. Турки полюють на священиків і вішають їх. Жінки і діти, захоплені в церквах, де ховаються від турецьких звірств, заживо спалюються разом з церквами” [46]. Представляється досить цікавим свідчення італійського трапезундського консула Гарни — очевидця гено­циду: “Найяскравішими фактами життя Трапезунда за останні місяці є гоніння на вірменів. Цілий місяць я був свідком най - жахливіших сцен масового побиття безневинних людей, погро­мів, пожеж, вуличних масових розстрілів, зґвалтувань жінок, утоплень дітей” [47]. Інша кореспонденція з Афін свідчить: “Усі яри заповнені трупами. Усі вірмени у вілайєтах Сивась­кому, Ерзрумському, Трапезундському винищені, діти і молоді жінки віддані албанським емігрантам. Кояться невимовні звір­ства” [48]. Крім іноземних свідчень, у нашому розпорядженні є свідчення С. М. Газієва — секретаря вірменського комітету

І, за сумісництвом, уповноваженого “Національного бюро” у південних губерніях, який влітку 1915 р. відвідав Вірменію. Після приїзду в Одесу С. М. Газієв написав про побачене низку статей, в яких описуються: епідемія черевного тифу і дизенте­рії в біженських таборах, що забирають щодня до 3GG життів; становище сиріт, чисельність яких перевищує 1G GGG тисяч; вірменські загони і їхніх командирів; зустрічі і бесіди з Като­ликосом усіх вірменів Гевогром V і Андраніком, а також наво­диться загальна цифра біженців — 26G тисяч [49].

Тривала різанина вірменів в Османській імперії відбилися і на одеських вірменах. У першому публічному зверненні вір­менів “До населення Одеси”, опублікованому 27 і 28 вересня в “Одесском листке” і “Южной мысли” виголошено заклик про допомогу. Аналогічне звернення з’явилося 1 грудня. В ньому вказується адреса штаб-квартири — Пушкінська, 57 (будинок

A. А. Хаджи-Хачікова) і список речей, що приймаються. Звер­нення вірменів до одеситів із закликами допомоги пояснюються виснаженням засобів самих вірменів, викликаним припливом вірменських біженців в Одесу. В період 1915-1916 рр. у місто прибуло через Румунію і Болгарію близько 3 500 біженців-ві - рменів [50], чисельність яких перевищувала місцевих вірмен. При перегляді метричних книг вірменської церкви за 1914­1919 рр. записів з формулюванням “турецький вірмен”, “туре - цько-підданий”, “турецько-підданий, що переселився в Одесу” у десятки разів перевищують зареєстрованих місцевих вірменів [51]. Нові труднощі, викликані геноцидом, зобов’язали вірме­нів займатися благоустроєм біженців. Спочатку вірменським комітетом було адресовано генерал-губернаторові клопотання про дозвіл перебування в місті біженців. Після встановлення легітимності перебування біженців вірменський комітет завдя­ки 5-ти тисячному пожертвуванню Д. А. Попова організував медичне обстеження вірменів і надав їм допомогу. Внаслідок цього деякі вірмени були взяті на роботу до підприємств вір­менських фабрикантів [52].

Хотілося б звернути увагу на організований з ініціативи

B. Е. Таїрова 1916 р. збір пожертвувань для викупу вірменів з полону, що склав 2 000 карбованців. Відзначимо, що ціна зві­льнення одного полоненого вірмена складала 1 турецьку ліру, рівну відповідно до курсу 18 карбованців [53].

В діяльності вірменських комітетів у роки геноциду винят­кове місце за значенням займало видання журналу “Вірмени і війна”, присвяченого вірменським проблемам, викликаним ге­ноцидом. Журнал видавався в друкарні “Вісника виноробства”, за сприяння В. Е. Таїрова. Редактором журналу був С. М. Га - зієв. Перший номер журналу був випущений у березні 1916 р., а загалом було видано 12 номерів. Останній номер вийшов у лютому 1917 р. Необхідність і актуальність журналу підтве­рджують опубліковані матеріали з Західної Вірменії, Кавка­зького фронту, діяльності вірменських комітетів, чисельності біженців. Широкою була аудиторія журналу, передплатники якого мешкали навіть в Італії. Журнал “Армяне и война” ра­зом з московським журналом “Вісник Вірменії”, що видавався із січня 1916 р. по квітень 1918 р., були єдиними виданнями даного характеру в Росії.

Діяльність вірменських комітетів у розглянуті роки неоці­ненна, оскільки державних грошей украй не вистачало на за­безпечення біженців усім необхідним. Про це ще в січні 1915 р. у листі міністру закордонних справ С. Д. Сазонову повідомляв член Державної Думи Пападжанов. Зокрема, він відзначав, що вірменські товариства більше не в змозі розміщувати біженців і просив негайно відпустити на це зі скарбниці 1 млн. карбова­нців [54].

Підводячи підсумок, слід зазначити деякі нонсенси в пи­танні ставлення до геноциду. Під час різанини в Османській імперії, крім масових убивств, йшов також процес запланова­ного грабунку вірмен. Його висновком стала сума у кількасот мільйонів золотих марок. Ці гроші у 1916 р. молодотурки від­правили в Німеччину. З них 100 мільйонів були вкладені в порядку депозиту своєї валюти. Цей внесок після укладення перемир’я був конфіскований Антантою [55]. Виникає цікаве запитання: чому досі ці гроші не повернені пограбованому на­родові? Ще більш незрозумілою виглядає позиція США, які до сьогодні офіційно не визнали геноциду, хоча ще в середині вересня 1915 р. Вашингтон доручив своєму послові у Конста­нтинополі Моргентау повідомити міністру закордонних справ наступне: “Якщо Туреччина не припинить убивства вірменів, то будуть перервані дружні стосунки між Сполученими Шта­тами та Туреччиною” [56]. Найбільш парадоксальним виступає рішення Стамбульського військового трибуналу 1919 р., який своїм вироком засудив винних у депортаціях, різанині й погра­буваннях вірменів, засудивши останніх до смертного вироку, і сучасне ставлення Туреччини до питання. В такому станови­щі треба погодитися з турецьким істориком Т. Ачкамом, який стверджує, що звільнення новою анкарською владою засудже­них Стамбульським військовим трибуналом є фактично вира­женням свого ставлення до геноциду і рішення нової влади до­водить зв’язок із злочинцями [57].

Внаслідок геноциду з 2,1 мільйонного вірменського насе­лення 1,5 мільйона було винищено. Було знищено більшість споруд матеріальної культури. Про це свідчать численні доку­


Менти, матеріали і свідчення, у тому числі матеріали одеської періодичної преси. В Російській імперії чисельність біженців, що знайшли порятунок, досягла 260 тисяч. Вони опинилися на межі смерті, оскільки виділених царським урядом засобів було обмаль. Вони не могли покрити нестатки знедолених вірменів, які залишилися без даху. Вірменський народ, втягнений проти своєї волі до війни, в інтересах великих держав фактично ви­явився заручником історичного процесу: геноциду, необхідного молодотуркам у політичних цілях. У Росії вірмени, що чудом уціліли, опинилися на межі існування — ось реалії історії ві­рменського народу 1915-1917 р. Лише завдяки діяльності ві­рменських комітетів у Росії і вірменських колоніях Європи й Америки стало можливим забезпечення біженців. І в даному вкрай важкому процесі одеська вірменська громада зробила свій вагомий внесок. Регіональний розгляд питання дає мож­ливість вивчати раніше невідомі сторінки геноциду, а також розкриває зовсім іншу сторону проблеми — суспільний резо­нанс і реакцію людей на масові злочини.

Джерела та література:

1. Барсегов Ю. Геноцид армян и современность // Www. ArmenianHouse. org

2. Www. regnum. ru

3. Pinon R. La suppression des Armeniens. Methode allemande-travail turc. — Paris, 1916.

4. Doumerg E. Armenie. Les massacres et la question d’Orient. — Paris, 1917.

5. Ternon I. Les armeniens. Histoire d’un genocide. — Paris, 1977.

6. Малевиль де Ж. Армянская трагедия. 1915. — Баку, 1990.

7. Markwart I. L’Origine et la reconstitution de la nation armenienne. — Paris, 1919.

8. Фирбюхер Г. Армения, 1915. Уничтожение Турцией культурного народа. — Ереван,1991.

9.0ганджанян А. 1915 год неоспоримые свидетельства. — СПб, 2005.

10. Джордж Л. Д. Правда о мирных договорах. Т. 2. — М.,1957. — С. 199.

11. Черчилль У. Мировой кризис. — М.-Л.,1932. — С. 27.

12. Ачкам Т. Турецкое национальное “Я” и Армянский вопрос // www. ArmenianHouse. org

13. Гюрюн К. Армянское досье // Www. ArmenianHouse. org

14. Борьян Б. Армения, международная дипломатия и СССР. Ч. 1. — М-Л.,1928.

ІБ. Агаян Ц. Из истории освободительной борьбы армянского наро­да. — Ереван, 1976.

16. Киракосян Дж. С. Западная Армения в годы Первой мировой войны. — Ереван, 1971.

17. Киракосян Дж. С. Младотурки перед судом истории. — Ереван, 1989.

18. Геноцид армян в Османской империи. Сборник документов и мате­риалов. — Ереван, 1966.

19. Тарле В. Е. Сочинение. Т. 5. — М., 1958. — С. 397-403.

20. Штейн Б. Русский вопрос на Парижской мирной конференции. — М., 1949. — С. 334-348.

21. Давтян Д. А. История храма Св. Григория Просветителя Армян­ской Апостольской церкви в Одессе. — Одесса, 2004. — С. 23.

22. Державний архів Одеської області (далі ДАОО) ф. 2, оп. 1, с. 1782,

А. 4.

23. ДАОО ф. 2, оп. 7, с. 536, а. 46.

24. ДАОО ф. 1, оп. 191, с. 8, а. 6.

25. ДАОО ф. 1, оп. 248, с. 1579, а. 375.

26. ДАОО ф. 1, оп. 248, с. 1584, а. 382.

27. Перепись населения г. Одессы, произведенная 5 сентября 1873 г. — Одесса, 1875. — С. 6-7.

28. Южная мысль. —1914, 1 ноября.

29. Сборник договоров России с другими государствами. — М.,1952. — С. 205.

30. Дипломатический архив. Т. 7. Будущее устройство Армении по официальным дипломатическим документам Оранжевой книги трактующей реформы в Армении. — Петроград, 1915. — С. 82-86.

31. Сазонов С. Д. Воспоминания. — Минск, 2002. — С. 148-149.

32. Южная мысль. — 1914, 30 октября.

33. Одесские новости. — 1914, 30 октября.

34. Одесские новости. — 1914, 20 ноября.

35. Одесские новости. — 1914, 18 ноября.

36. Южная мысль. — 1914, 24 ноября.

37. Армяне и война. — 1916. — № 1. — С. 23.

38. Одесские новости. — 1914, 5 декабря.

39. Южная мысль. — 1914, 7 декабря.

40. Южная мысль. —1914, 7 декабря.

41. Одесские новости. — 1915, 1 марта.

42. Армяне и война. — 1916. — № 1. — С. 22.

43. Одесские новости. — 1915, 18 мая.

44. Одесский листок. — 1915, 13 сентября.

45.0десские новости. — 1915, 15 июня.

46.Маленький одесский листок. — 1915, 30 июля.

47.0десский листок. — 1915, 1 сентября.

48.Маленький одесский листок. — 1915, 9 сентября.

49.0десский листок. — 1915, 3 сентября.

50. Армяне и война. — 1916. — № 11-12. — С. 176.

51. ДА00 ф. 37, оп. 13а, с. 7, 8,9,10.

52. Армяне и война. — 1916. — № 11-12. — С. 176-177.

53. Армяне и война. — 1916. — № 9. — С. 135.

54. Геноцид армян в 0сманской империи. Сборник документов и мате­риалов. — Ереван, 1966. — С. 264.

55. Фирбюхер Г. Армения, 1915. Уничтожение Турцией культурного народа. — Ереван, 1991. — С. 70.

56. Маленький одесский листок. — 1915, 24 сентября.

57. Ачкам Т. Турецкое национальное “я” и Армянский вопрос // www. ArmenianHouse. org

Похожие статьи