Головна Історія Інтелігенція і влада ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ В ДОРОБКУ ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА
joomla
ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПИТАННЯ В ДОРОБКУ ЛЕВКА ЛУК’ЯНЕНКА
Історія - Інтелігенція і влада

І. Б. Кривдіна

Ключові слова: українська нація, українські національні інте­реси, національна ідея, національно-визвольний рух.

Ключевые слова: украинская нация, украинские национальные интересы, национальная идея, национально-освободительное дви­жение.

Key words: Ukrainian nation, the Ukrainian national interests, national idea, the national liberation movement.

Лук’яненко Левко Григорович — видатний правозахисник та активний діяч українського національного руху, який бага­то років віддав боротьбі за втілення ідеї незалежності України в життя. Національне питання завжди було й залишається у центрі уваги Л. Лук’яненка. А шляхи його вирішення зміню­валися у відповідності до історичних реалій. Тому й вважаєть­ся доцільним присвятити наукову статтю зазначеній проблема­тиці, розглянувши світоглядну еволюцію Левка Григоровича у сфері українських національних інтересів та побудови націо­нальної держави.

Серед останніх публікацій та досліджень, на які спирала­ся автор, слід назвати монографії вітчизняних та закордонних науковців: Ю. Курносова, Г. Касьянова та Л. Алексеєвої, при­свячені загальним питанням проявів незгоди та інакомислення в УРСР у другій половині XX ст. У дослідженнях О. Гараня, Г. Гончарука, А. Камінського та ін. розглянуто, зокрема, й участь Л. Лук’яненка у суспільно-політичному житті країни кінця 1980-х — початку 1990-х років [1]. Важливе значення для розуміння проблематики мають також такі книги само­го Левка Григоровича, як: «Національна ідея і національна воля», «Сповідь у камері смертників», «Незнищенність» та ін. Про відомого діяча національно-демократичного руху України вийшла велика кількість публікацій у періодичних виданнях, які були використані дослідником.

Основним завданням дослідження є науковий аналіз запро­понованих Л. Лук’яненком у різні історичні періоди розвитку України шляхів вирішення національного питання як однієї з основних проблем існування української нації з метою мож­ливого застосування сучасною українською політичною елітою основних його ідей на практиці.

Серед невирішених раніше частин загальної проблематики слід виділити, зокрема, окреслення основних напрямів форму­вання української національної ідеї в сучасному українському супільстві з метою скорішої розбудови дійсно національної дер­жави в Україні.

Народився Л. Лук’яненко 24 серпня 1928 р. у с. Хрипівка на Чернігівщині у родині селян. З раннього дитинства багато читав, задумувався над тим, як пригнічений український на­род. У 1949 р. Л. Лук’яненко прочитав двотомну історію ди­пломатії, з якої виніс думку, що немає інтересів, вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає. Чотиритомна «Антологія української поезії», подаро­вана улітку 1955 р., зміцнила у нього думку, що «за всяким українським друкованим словом є ще велика недрукована на­ціональна мрія. Друкують те, що дозволяли Уварови, Микола II та ЧК, а думають про те, що ми таки окремий народ і слід би вирватися із пазурів двоглавого орла і під стародавнім тризу­бом стати окремою європейською державою» [2].

Після поїздки у відпустку з армії додому в 1950 р., де по­бачив нужду, приниження, Л. Лук’яненко дійшов висновку, що треба боротися за незалежну Україну і цьому слід при­святити життя. Для досягнення цієї мети необхідно дійти до вершин влади в державі, а оскільки влада зосереджена в ру­ках партії, то треба просуватися по партійній лінії. Необхідно здобути вищу освіту. У 1951-1953 рр. вступив у комсомол, у партію, а також на юридичний факультет Московського уні­верситету. Вів активне громадське життя. До 1956 р. зрозумів, що обраний ним шлях помилковий, призупинив свою громад­ську діяльність і вирішив з 1957 р. орієнтуватися на підпільну боротьбу. У вересні 1958 р. Л. Лук’яненко за розподілом був спрямований штатним пропагандистом райкому партії в Ра- дехівський район Львівської обл. Робота була пов’язана з по­стійними поїздками по селах району. Він своїми очами бачив тогочасну дійсність [3].

За півроку в Радехівському районі дійшов порозуміння зі С. Віруном та В. Луцьковим про створення підпільної партії під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Для географічного розширення УРСС у середині 1959 року перей­шов до Глинянського району. Написав програму УРСС. Щоб усунутися від партійної роботи і мати більше вільного часу, перевівся з райкому партії до адвокатури і дійшов порозумін­ня з адвокатом І. Кандибою та інженером-землевпорядником О. Любовичем зі Львова. У програмових документах УРСС вказувалося на обмеження Української РСР в її політичних, економічих правах та робився висновок, що для нормального розвитку української нації та її державності Україна повинна вийти із складу Союзу РСР та стати незалежною самостійною державою. «Методи досягнення нашої мети мирні, конститу­ційні», — так було задекларовано в них [4, 172]. Агітація і про­паганда — ось способи діяльності УРСС. Завдання, за словами Л. Лук’яненка, полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу. Для такої праці потрібні не ско - ростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних, колоніальних наро­дів над імперією. «Важлива перемога, але ще важливіший фак­тор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров — вона живе. І якщо не сьогодні, то завтра вона неодмінно здобуде собі волю», — з такими переконаннями Левко Григорович розпочи­нав свою національно-визвольну діяльність [5]. Таким чином, Українська робітничо-селянська спілка практично започатку­вала конституційний шлях національно-визвольної боротьби в Україні в середині XX ст.

1961 р. Л. Лук’яненко заарештований і засуджений до стра­ти, яку замінено 15-річним ув’язненням. 1966 рік виявився для нього важливим у розумінні напрямів та методів подальшої бо­ротьби з радянською системою. Доти всі напрямки політв’язнів орієнтувалися на підпільні методи праці. Нова генерація укра­їнських політв’язнів 1966 року, з якими активно спілкувався Левко Григорович, привезла у мордовські табори орієнтацію на легальну працю. Доти зв’язків із закордоном боялися і не мали, нова генерація привезла зв’язки з демократичним Заходом і цього зовсім не приховувала. До 1966 року тільки окремі в’язні відстоювали й обґрунтовували відкрито свою «антисовітську» платформу, нова генерація відкрито й сміливо доводила свою правоту. Від приїзду до концтаборів нової генерації починаєть­ся змагання з адміністрацією, якого доти не було політв’язні збирають факти грубого порушення законів і прав в’язнів і пе­редають їх до світової демократичної громадськості, а адміні­страція намагається не допустити виходу такої інформації за межі табору. З тюрми вдавалося відправляти інформацію у світ широкий і таким чином розкривати перед демократичним сві­том безправність радянських громадян та справжню сутність брежнєвського режиму.

Після звільнення 1976 р. Л. Лук’яненко оселився у Чер­нігові, став одним із засновників правозахисної Української Гельсінської групи (УГГ). У грудні 1977 р. знову заарешто­ваний і в червні 1978 р. засуджений до 10 років тюремного ув’язнення і 5 років заслання. И все одно продовжував від­стоювати свої переконання. В статті «Наші завдання», під­готовленій Левком Григоровичем влітку 1978 р., вперше ви­сувалася ідея про те, що боротьба за права людини в Україні фактично перетворюється на боротьбу за права нації [6, 183]. Влітку 1979 року 18 видатних українських політв’язнів на­писали один з найпомітніших документів українського сам - видаву — «Звернення українського національно-визвольного руху в справі української самостійності». Автори, серед яких був і Л. Лук’яненко, закликали поставити українське питан­ня на розгляд Наради Об’єднаних Націй, уповноважуючи пре­зидента Світового конгресу Вільних Українців (СКВУ) вжити всіх заходів, необхідних для виходу України зі складу СРСР, також розглядалося положення України як російської ко­лонії [7, 370]. Тобто правозахисний рух вже асоціювався з національно-визвольним.

Після виходу з ув’язнення і повернення в Україну Л. Лук’яненко відновив свою громадсько-політичну діяльність в 1988 р. в Українській Гельсінській Спілці, був обраний її го­ловою. Левко Григорович вважав, що позаяк майбутнє України цілковито залежить від успіхів перебудови, УГС і спрямовує зусилля на підтримку та поглиблення її. Для України перебу­дова означає не просто подолання несправедливого суспільного ладу, вона означає ще й незмірне більше — життя чи смерть самої нашої нації, продовження доперебудовчої політики озна­чало б асиміляцію українців і зникнення нашого етносу, пере­будова ж з її демократизацією дає шанс зупинити русифікацію і перейти до поступового відродження національної душі як комплексу психічних і всіх духовних рис нації. До того ж він визначав завдання для живих поколінь українців — дбати про долю сучасної Батьківщини. У публіцистиці Л. Лук’яненка є багато роздумів про український народ та його історичну долю. Зокрема, вважав відомий правозахисник, всюди спостерігаєть­ся одне й те ж явище: як тільки з’являються умови для вияву національної волі, так ця воля неодмінно прагне до політичної незалежності — створення своєї держави. Так і народ. Коли він виріс до дорослості і усвідомлює себе за дієздатного, тоді не може залишатися під опікою іншого, як би вона не називала­ся — дружба народів СРСР, дружба братніх народів Югославії, мусульманське братство чи ще як інакше. Шлях до здійснення економічного суверенітету українського народу вбачав у посту­повій заміні постачальників і покупців матеріальних ресурсів, призначуваних Україні в централізованому порядку Москвою, на здійснення таких владою УРСР з пріоритетною орієнтаці­єю на самозабезпечення в межах своїх власних національних природних ресурсів та виробничих можливостей. Завдання то­дішнього складу УГС, таким чином, Л. Лук’яненко бачив в необхідності негайно йти до трудящих, до робітників, тому що в суспільстві вже багато людей визріло достатньо, аби стати поруч з правозахисниками на шлях політичної боротьби. Він вважав, що угеесівців вже чимало і в них достатньо знань для розтлумачення проблем України та першочергових завдань.

Стосовно суспільної справедлості, то Левко Григорович пи­сав про те, що вона ніколи сама не падала людям з неба. За неї завжди боролися. Тому саме з позицій боротьби за справедли­вість активна частина української інтелігенції мусила оціню­вати тогочасний стан. I з таких позицій тодішні умови були унікально сприятливими, бо громадські діячі мали право на відкриту громадську працю, на суспільну боротьбу з правом на перемогу. I треба нарощувати сили своєї сторони. Не чекати, доки супротивна сторона сама зійде з поля змагань. З початком перебудови та гаслом переходу до нового мислення закоріне - ний страх, очевидячки, як вважав Л. Лук’яненко, скоро роз­віється і поступиться тверезому поглядові на націю, її долю та право під сонцем. !з заміною свавільних диктаторських мето­дів управління за допомогою законів, із переходом до правової держави відкривається як реальне право статтю 72 Конституції СРСР, що проголошує за кожною союзною республікою право вільного виходу із СРСР. «Народ живе, доки в нього живе усві­домлення своєї окремішності та прагнення до самостійності. Тож задля збереження нашої нації не затуманюймо двознач­ними словами наше справжнє самостійницьке єство!» — такий висновок робить Левко Григорович [8].

На вересневих зборах 1989 року Всеукраїнської Координа­ційної Ради (ВКР) УГС було ухвалено нову політичну лінію: пе­рейти до прямої агітації за вихід України зі складу СРСР. Саме в цей час Л. Лук’яненком була підготовлена для керівництва УГС розвідка під назвою «Проект програми Української демо­кратичної спілки» (УДС — один з варіантів майбутньої назви організації). У вступі до Проекту автор робить висновок, що не завоювання чужого, а оборона свого була в українській психо­логії. На його думку, «предковічний індивідуалізм та глибокий демократизм заважали українцеві підкорятися своїм кермани­чам — і народ весь потрапив під владу чужинецьких правителів та царів» [9, 114]. Але в умовах демократизації кінця XX ст. та скорого здобуття державної незалежності індивідуалізм, як вва­жав Л. Лук’яненко, перетворюється на джерело розвитку нації. Лідер УГС зазначав, що в самостійній Україні матимуть право на існування всі види власності: державна, кооперативна, при­ватна, індивідуальна. У промисловості самі робітники та трудо­ві колективи мають вирішувати форму власності. Що ж до кол­госпів, то якщо частина селян захоче залишитися в колгоспі, а інша — вийти з нього й утворити одноосібні господарства — то їхня приватна справа. Шлях до незалежності Л. Лук’яненко вбачав «у поступовій трансформації окупаційних державних, економічних, громадських інституцій на патріотичні інституції мирними, конституційними засобами» [10, 117].

У 1990 р. на установчому з’їзді Української Республікан­ської партії Українську Гельсінську спілку було перетворено на партію. Л. Лук’яненко як один із засновників був обраний її головою. Головною метою партії проголошувалося створення Української незалежної соборної держави як неодмінної умови політичного, економічного та культурного відродження, виве­дення України з міжнародної ізоляції та посідання нею гідного місця серед вільних народів світу [11].

Стосовно подій початку 1990-1991 років Л. Лук’яненко вва­жав, що Україна здійснила мирну національно-визвольну ре­волюцію, в якій розв’язала два великі завдання: вийшла з-під влади Москви і проголосила незалежність України, подолала комуністичну диктатуру і запровадила демократичний лад. Проте національному організмові не вистачало сили замінити колоніальну адміністрацію патріотичною владою, і Україною керують старі кадри. Тому перед Україною поставив завдання здійснити соціальну революцію для заміни комуно-олігархічної влади на українську патріотичну владу [12, с. 7].

У статті «Цивілізаційний вибір України» Левко Григорович писав: «Майбутнє України залежить від українців. Хоч би як ворожі сили діяли проти України, Україна достатньо велика, щоб, здобувши державну волю до боротьби, нейтралізувати ан­тиукраїнські плани. Індекс генетичного розуму українців один з найбільших у світі» [13]. І робить висновки, що за новим мис­ленням людина може вповні реалізувати свої потенції лише в умовах національної держави, отже національна держава — це необхідна умова для нормального і всебічного розвитку індиві­дуальності. Перехідний період від старого до нового мислення міг би бути вдвічі коротший, якби держава проводила активну ідеологічну діяльність і сприяла поширенню української наці­ональної ідеї. Звідси витікає для всіх свідомих українців сфор­мульоване ним завдання: максимально активізувати політико - просвітницьку роботу серед своїх громадян, аби прискорити їхнє прозріння та перетворити їх на активних громадян — за­хисників правди й справедливості у своєму великому націо­нальному домі [14, с. 18-20, 51].

Уперше за багато сторіч українська нація почала формувати свою інтелігенцію й це, за словами Левка Григоровича, було ве­ликим досягненням. І змальовував шлях розвитку української держави у майбутньому, пов’язаний із тим, що із формуванням інтелігенції почали формуватися національні еліти: політична, творча, військова. Нація як тіло почала вирощувати свою на­ціональну голову. Швидко це зробитися не могло, бо творення голови пов’язане, з одного боку, з переосмисленням всього свого ідейного і світоглядного набутку, а з другого — із всебічним піз­нанням об’єкта зацікавлення — своєї нації. Відомий громадсько - політичний діяч стверджував, що українці — здібна нація, і вони в історично короткий час зуміють розв’язати два ряди проблем: проблему формування нацією своєї провідної верстви (інтелігенції та різних загонів еліт) і проблему колективного вміння керувати нацією як дуже складною системою. Тому для захисту України потрібен не геніальний вождь, а національні еліти як концентрація націоналістичних інтелектуалів в усіх сферах діяльності, сумарний досвід яких був би на рівні сумар­ного досвіду націоналістичних еліт інших країн, що конкурують з Україною. Отже, схематична позитивна відповідь на питання про шлях набуття національного досвіду Л. Лук’яненком нада­ється така: індивід виховується патріотичним — досягає світо­вого рівня знань у своїй галузі — об’єднується (не обов’язково формально) за фаховою ознакою з іншими в одну корпорацію — у корпорації формується біоенергетичне інформаційне поле, ви­никає почуття корпоративної солідарності та обов’язку захища­ти життєдіяльність національного організму, причому потужної біоенергетичної сили. Ці еліти (корпорації), керуючи окремими галузями державного управління, ухвалюють рішення, які спо­чатку, мабуть, недостатньо враховують інтереси і їхньої галузі управління, і загальнонаціональні інтереси, але з бігом часу в середовищі цієї еліти нагромаджується все більше прикладів добрих і недобрих рішень, різного їх тлумачення й осмислення з огляду на загальноукраїнські інтереси і, таким чином, виро­бляється колективний досвід позитивного розв’язування нових проблем задля добра всієї нації. Досвід цей набувають рівно­біжно з виробленням київоцентристського мислення і процесом зростання національної консолідації української нації. Процес набуття досвіду не може бути дуже швидкий, і власне завдан­ня політичної еліти його прискорювати. Вона має відчувати, за щирими переконаннями Левка Григоровича, цю історичну місію на собі і з гордістю трудитися на виправдання народної довіри [15, с. 83-86].

В одній із своїх останніх книг, «Національна ідея і націо­нальна воля», підсумовуючи, Л. Лук’яненко пише: «Необхідно розпочинати новий етап. Ми домоглися того, що в 1991 році Україна стала незалежною, однак вона не стала українською. Тепер треба боротися за українську Україну» [16, с. 290].

Отже, проаналізований досвід проведеної ідеологічної та практичної роботи з вирішення національних проблем Укра­їни Л. Лук’яненка дає змогу твердити про поступовість дій у напрямку побудови національної держави в Україні та певну їх етапність. Пов’язане це з об’єктивними суспільно - політичними факторами, що складалися протягом всіх пе­ріодів життя відомого громадсько-політичного діяча. Розпо­чавши свій шлях боротьби в умовах підпільної Української робітничо-селянської спілки, через участь у правозахисному русі переходить до легальних методів боротьби за незалеж­ну Україну, а з її проголошенням продовжує вже політич­ну діяльність у напрямі розбудови національної української держави. Багатий теоретичний матеріал, викладений у його численних публіцистичних розвідках, та особистий приклад активної патріотичної роботи повинен стати одним з орієн­тирів сучасним політикам для подальшого руху у зазначе­ному напряму та самовідданості українським національним інтересам.

У майбутньому існує зацікавленість провести розвідку, пов’язану із депутатською діяльністю Л. Лук’яненка у складі Верховної ради України.

Джерела та література

1. Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті — перша половина 80-х років XX ст.). — К.: ІІУ, 1994. — 220 с.; Касьянов Г. В. Не­згодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років в Україні. — К.: Либідь, 1995. — 222 с.; Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Новейший период. — М.: Знание, 1993. — 252 с.; Гарань О. В. Убити дракона. — К.: Либідь, 1993. — 200 с.; Гончарук Г. І. Народний рух України. Історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 378 с.; Камінський А. На перехідному етапі: «гласність», «перебудова», «демократизація» на Україні. — Мюн­хен: Сучасність, 1990. — 64 с.

2. Лук’яненко Л. Сповідь у камері смертників // Вітчизна. — 1991. — № 3.

3. Лук’яненко Левко Григорович [Електронний ресурс]: Му­зей дисидентського руху — Http://khpg. org/archive/index. php? id=1113915328

4. Проект програми УРСС / Українська суспільно-політична думка в XX столітті. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — С. 172.

5. Лук’яненко Л. Сповідь у камері смертників // Вітчизна. — 1991. — № 3.

6. Наші завдання / Українська суспільно-політична думка в XX сто­літті. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — С. 183.

7. Звернення українського національно-визвольного руху в справі української самостійності / Українська суспільно-політична думка в XX столітті. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — С. 370.

8. Лук’яненко Л. Сповідь у камері смертників // Вітчизна. — 1991. — № 3.

9. Гарань О. В. Убити дракона. — К.: Либідь, 1993. — С. 113.

10. Там само. — С. 117.

11. Програма Української Республіканської партії // Комуніст Укра­їни. — 1991. — 5.

12. Лук’яненко Л. Незнищенність. — К.: МАУП, 2004. — С.7.

13. Лук’яненко Л. Цивілізаційний вибір України // Персонал плюс. —

2008. — № 24 (276).

14. Лук’яненко Л. Незнищенність. — К.: МАУП, 2004. — С. 18-20, 51.

15. Там само. — С. 83-86.

16. Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля. — К.: МАУП,

2003. — С. 290.

Анотації

Кривдина И. Б. Пути решения национального вопроса в публи­цистических работах Л. Лукьяненко.

Статья посвящена известному украинскому правозащитнику и общественно-политическому деятелю Л. Лукьяненко. Рассматри­вается его принципиальная позиция относительно путей решения украинского национального вопроса во второй половине XX в. и формирования украинской национальной идеи в современной Украине.

Krivdina I. Ways of desiding of the national question in the L. Lukyanenko’s public works.

The article is devoted to the well-known Ukrainian human rights activist, social and political activist L. Lukyanenko. It analysis his principle position to the Ukrainian national question in the second half of the twentieth century and formation of the Ukrainian national idea in modern Ukraine.


Похожие статьи