І. В. Пилипів
Ключові слова: Греко-католицька церква, митрополит, єпископ, парох, духовна семінарія, монастирі.
Ключевые слова: Греко-католичекая церковь, митрополит, епископ, священник, духовная семинария, монастыри.
Key words: Greek-Catholic church, metropolitan, bishop, priest, seminary, cloisters.
Розбудова Української держави характеризується швидким розвитком релігійних конфесій. Розширення канонічної території Української греко-католицької церкви та прагнення створення Патріархату в наш час викликає жвавий інтерес у суспільстві. Цікавим в цьому плані є вивчення історичного досвіду розвитку адміністративно-територіальної структури Греко-католицької церкви у міжвоєнні роки двадцятого століття в Польщі.
Окреслена нами тема не знайшла достатнього вивчення в історичній науці. Питання організаційно-територіальної структури ГКЦ окремих єпархій висвітлювали І. Андрухів [1], Р. Делятинський [2], М. Дністрянський [3], Г. Лужницький [4], В. Марчук [5], С. Мудрий [6], В. Пащенко [7], Я. Стоцький [8], І. Скочиляс [9], С. Стемпень [10], Ю. Федорів [11] та інші дослідники церкви. В той же час відсутнє комплексне дослідження вказаної проблеми.
Метою статті — проаналізувати розвиток адміністративно - територіальної структури Галицької митрополії Греко - католицької церкви за період з 1919 по 1939 рр.
ГКЦ від часу свого виникнення і до початку 20-х рр. XX ст. пройшла складний шлях організаційно-структурних змін, що був зумовлений передусім зовнішніми політичними чинниками. На думку істориків А. Великого [12], Г. Лужницького [4], І. Мончака [13], С. Мудрого [6] та ін., ГКЦ сягає історичними коренями часів Володимирового Хрещення Русі 988 р., хоча, власне, організаційна структура ГКЦ бере початок із часів Берестейської унії.
Розвиток організаційної структури ГКЦ відбувався на наступних рівнях: адміністративно-територіальному, на якому основну ланку Церкви (виходячи з давньохристиянських традицій) становили єпархії, що в свою чергу поділялися на деканати, а групи єпархій об’єднуються в митрополію, та ієрархічному або адміністративно-управлінському, на якому структурними елементами були насамперед єпископи (ордина - рій та помічники), єпархіальні собори та адміністративні органи, які безпосередньо регулювали життя Церкви, зокрема капі - тула, консисторія та церковний суд, декани (протопресвітери) та парафіяльні управи, а також духовні семінарії та церковні товариства (братства).
Незважаючи на зміни, що відбулися впродовж двох століть, митрополит Андрей Шептицький, покликуючись на чинну норму канонічного права, відповідно до якої юридична особа в Церкві (наприклад, єпархія) продовжує існувати ще 100 років після її скасування «некомпетентною владою» [14; 15], в одному із клопотань до папи Пія X у 1908 р. так окреслює свій титул: «смиренний митрополит Галицький, адміністратор митрополії Київської і всієї Русі, як рівно ж архиєпархій Воло - димирської, Полоцької, Смоленської, а також єпархій Луцької з екзархатом всієї Русі, Острозької, Новгородської, Мінської, Брестської, Вітебської, Мстиславської, Оршанської, Могилев - ської, Холмської, Белзької, Сіверської, Пінської, Туровської і рівно ж єпископ Кам’янець-Подільський» [14, с. 115]. Однак, враховуючи політичні обставини періоду Першої світової війни, Галицький митрополит зміг лише частково використати повноваження, які надав йому папа Пій X. Так, в умовах арешту й заслання 10 вересня 1914 р. таємно в Києві митрополит А. Шептицький висвятив на єпископа вакантної Луцької єпархії о. Йосафата Боцяна, якого, однак, згодом польська влада не допустила до кафедрального собору, і до своєї смерті він виконував обов’язки Львівського єпископа-помічника; тоді ж на єпископа вакантної Острозької єпархії висвятив о. Дмитра Яремка, який помер 1916 р. на засланні в Росії [16, с. 37]. Також у 1918 р. під час повернення із заслання Галицький митрополит заснував екзархат для греко-католиків у Росії на чолі з О. Л. Федоровим [17, с. 89-101]. Крім того, митрополит А. Шептицький доклав зусиль для призначення Апостольським Престолом та висвячення перших єпископів ГКЦ для українських емігрантів у США (1907 р. — Сотера Ортинсько - го) та Канаді (1912 р. — Микиту Будку) [16, с. 37], а під час довготермінової подорожі по країнах Європи та Північної Америки у 1920-1923 рр. отримав від Римського Апостольського Престолу повноваження Апостольського делегата для візитації греко-католицьких громад у державах Європи, Канаді та США [18, с. 72-73]. Після визнання 1923 р. міжнародною спільнотою анексії Східної Галичини Польщею Галицький митрополит А. Шептицький змушений був зосередити увагу на врегулюванні правового статусу Галицької митрополії ГКЦ на підставі нового конкордату між Польщею та Апостольським Престолом, підписаного 10 лютого 1925 р.
Варто зауважити, що Галицька митрополія ГКЦ після Першої світової війни втратила частину адміністративно - канонічної території. Окупована румунськими військами в листопаді 1918 р., Буковина поступово відходила з-під юрисдикції Станіславівського єпископа: місцеві греко-католицькі парохії, на думку Ю. Федоріва, вже 1919 р. отримали генерального вікарія, призначуваного з Риму і підпорядкованого єпископові в Марамороші [19, с. 283]. Внаслідок цього територія Станісла- вівської єпархії зменшилася на 2 деканати (Чернівецький та Сучавський) площею 180 кв. миль та чисельністю віруючих близько 25.000 душ [20, с. XXIX].
Під час підготовки тексту конкордату між Польщею та Апостольським Престолом митрополит А. Шептицький, мабуть, розраховував закріпити канонічний зв’язок з Галицькою митрополією Луцької єпархії. Крім того, існували й інші фактори, так би мовити, зовнішнього характеру, що могли посприяти розширенню адміністративно-територіальної структури ГКЦ. Так, на конференції єпископів Галицької митрополії 10 грудня 1923 р., зважаючи на відповідне звернення «президента орієнтального інститута» о. Дербіні, обговорювалося питання про можливість призначення єпископа на Полоцько-Вітебську архиєпархію з юрисдикцією «на Білорусь і Україну», кандидатом на яку пропонували о. Олексія Базюка, тогочасного Апостольського адміністратора в Боснії [21, с. 71]. Згодом на конференції єпископів Галицької митрополії 31 серпня — 1 вересня 1924 р. у відповідь на рішення Конференції римо-католицьких єпископів Польщі у Ченстохові 2-4 липня 1924 р. про ініціативу створення Станіславівської римо-католицької дієцезії греко-католицькі ієрархи ухвалили звернутися до Апостольського Престолу з проханням «не узглядняти того проекту, а натомість утворити нові єпархії нашого обряду в Галичині, а іменно єпархію тернопільську (з дієцезій львівської і станис - лавівскої) і єпархії Сяніцьку і Белзьку (з дієцезії перемись - кої) і реститувати єпископови луцькому части його єпархію, інкорпоровану в р. 1784 до львівскої єпархії» [21, с. 74-75]. Однак обидва згадані проекти — щодо заміщення Полоцько - Вітебської архиєпархії та створення Тернопільської, Сяніцької і Белзької єпархій, що могли б призвести до суттєвого розширення адміністративно-територіального рівня організаційної структури ГКЦ, — так і не були реалізовані.
Звичайно, в «Шематизмі греко-католицького духовенства Львівської архиєпархії на 1923-1924 рік», очевидно, за вказівкою митрополита А. Шептицького, в переліку адміністративно- канонічних одиниць Галицької митрополії було вказано, крім «традиційних» Львівської архиєпархії, Перемишльської та Станіславівської єпархій, також Луцьку, Мукачівську і Пря - шівську єпархії та Апостольську адміністратуру на Буковині. Така вказівка в офіційному виданні ГКЦ 1924 р., мусимо підкреслити, стала пізніше помилковою підставою для окремих дослідників. Однак, підкреслимо, що Галицька митрополія ГКЦ у 1919-1925 рр. продовжувала складатися із трьох адміністративно-канонічних одиниць, а юрисдикція Галицького митрополита, незважаючи на його авторитет, штучно обмежувалася до території митрополії. Більше того, у Галицькій митрополії, як стверджує М. Гайковський, «відповідно до канонічних правил та з благословення Апостольської Столиці правили єпископи-ординарії самоврядно кожен у своїй єпархії», а «влада Галицького митрополита була більше почесною, символічною і закінчувалася в межах Львівської архиєпархії», хоча особистий авторитет А. Шептицького серед ієрархії та духовенства був незаперечний [16, с. 38].
Конкордат між Польщею та Римським Апостольським Престолом 1925 р., хоча й не виправдав сподівань на розширення території, все ж певною мірою стабілізував статус Галицької митрополії ГКЦ як в канонічно-правовому, так і в державноправовому аспектах. За умовами ст.1 конкордату стверджувалася рівність трьох обрядів Католицької церкви в Польщі — римського, грецького та вірменського [22, с. 42-43], а також чітко визначалася їхня адміністративно-територіальна організаційна структура. Так, до складу Галицької митрополії ГКЦ, яка за умовами ст. 9 конкордату 1925 р. визначена як «Львівська церковна провінція греко-руського обряду», входили Львівська архиєпархія, Перемишльська та Станиславів - ська єпархії [22, с. 46]. На думку М. Гайковського, «Конкордат на догоду владі обмежив вплив Греко-Католицької Церкви в Польщі до кордонів Галичини, що призвело до створення так званого «Сокальського кордону». Унійна акція на анексованих Польщею територіях Волині, Підляшшя, Холмщини і Білорусії опинилася в руках польського латинського єпископату.» [23, с. 39-45].
На адміністративно-територіальному рівні кожна єпархія Галицької митрополії поділялася, у свою чергу, на деканати, які об’єднували в середньому по 18-25 парохій. Так, у 1925 р. Львівська архиєпархія поділялася на 54 деканати [24], Перемишльська — на 54 [25; 26], а Станіславівська — на 20 [20; 27].
Суттєві зміни в адміністративно-територіальній структурі Галицької митрополії ГКЦ наступили в 1934 р., коли внаслідок посилення «старорусинської» агітації, спрямованої проти «українізаційних» заходів єпископа И. Коциловського, значна частина греко-католицького духовенства просила Апостольського нунція у Варшаві посприяти у створенні окремої єпархії. Конгрегація для Східних Церков 10 лютого 1934 року опублікувала декрет, згідно з яким з-під канонічної юрисдикції Перемишльської єпархії Галицької митрополії ГКЦ відокремлено 9 деканатів (Буківський, Дуклянський, Динівський, Горлицький, Грибівський, Короснянський, Мушинський, Ри - манівський і Сяніцький [25, с. 20]), з яких створено Апостольську адміністрацію Лемківщини, підпорядковану безпосередньо Римському Апостольському Престолові [26, в. 249]. Апостольська адміністрація Лемківщини проіснувала до 1947 року, коли внаслідок акції «Вісла» було суттєво змінено етнічний склад населення регіону, а ліквідація ГКЦ комуністичним режимом стала доконаним фактом.
Аналізуючи ієрархічний, або адміністративно-управлінський, рівень організаційної структури Галицької митрополії ГКЦ, варто зазначити, що головою церковної провінції був Галицький митрополит Андрей Шептицький, який, крім того, зберігав за собою титули Львівського та Кам’янець - Подільського єпископів. Інші дві єпархії Галицької митрополії — Перемишльську та Станіславівську — очолювали відповідно єпископи-ординарії Йосафат Коциловський (1918-1947) та Григорій Хомишин (1904-1946).
Відповідно до чинного канонічного права, єпископи - ординарії в межах своїх єпархій користувалися повною особистою законодавчою, виконавчою та судовою владою, яку могли частково делегувати єпископам-помічникам, колегіальним дорадчим органам (капітулі, консисторії, єпархіальному судові) чи окремим священикам (наприклад, генеральному вікарію, деканам тощо). Так, у період, коли митрополит А. Шептицький перебував на засланні (1914-1918 рр.), безпосереднє керівництво Львівською архиєпархію здійснював генеральний вікарій отець Андрій Білецький, архипресвітер Митрополичої капітули у 1895-1926 рр. [24, с. 19]. Так само в період вакантності єпископського престолу Перемишльської єпархії (1915-1917 рр.) після смерті єпископа Константина Чехови - ча керівництво єпархією здійснював генеральний вікарій о. Карл Волошинський, архипресвітер Єпископської капітули у 1898-1924 рр. [25, с. 25]. Подібний прецедент вже існував в історії Станіславівської єпархії у 1900-1904 рр., коли після інтронізації А. Шептицького на Галицький митрополичий престол розгорнулася боротьба за вакантний престол; тоді генеральним вікарієм Станіславівської єпархії був призначений
О. Василь Фацієвич, архипресвітер Єпископської капітули у 1891-1910 рр. [27, с. 13]. Проте практика керівництва єпархіями через генеральних вікаріїв, які були священиками і не мали єпископської гідності, виявляла певні недоліки: по-перше, не було можливості висвячувати нових священиків; по-друге, генеральний вікарій на єпископській конференції мав право тільки дорадчого, але не вирішального голосу.
З огляду на це на початку 1920-х рр. поступово формується інша практика, заснована на нормах канонічного права, щодо призначення єпископів-помічників. Звичайно, для Львівської архиєпархії інститут єпископа-помічника не був новизною: протягом усього ХІХ ст. періодично Римський Апостольський Престол, на прохання митрополитів, призначав їм помічників з єпископським саном, щоб полегшити управління величезною за територією архиєпархією [24, с. 19]. У Перемишльській та Станіславівській єпархіях до початку XX ст. подібних прецедентів не існувало. Уже 1924 р., на прохання митрополита А. Шептицького, Апостольський Престол призначив єпископом-помічником Львівської архиєпархії єпископа Иосифа Боцяна, висвяченого раніше для вакантної Луцької єпархії. Але після смерті останнього (1926 р.) деякий час Львівська єпархія залишалась без єпископа-помічника. У 1926 р., на прохання єпископа И. Коциловського, єпископом-помічником для Перемишльської єпархії призначений о. Григорій Лакота, архипресвітер капітули з 1924 р. [25, с. 25]. Врешті, 1929 р., з ініціативи владик А. Шептицького та Г. Хомишина, Апостольський Престол призначив аж трьох єпископів-помічників: для Львівської архиєпархії — о. д-ра Івана Бучка та о. д-ра Микиту Будку (останній повернувся із Канади), для Станисла - вівської єпархії — о. д-ра Івана Лятишевського [24, с. 19; 27, с. 13]. Таким чином, на початку 1930-х рр. в ієрархічному рівні організаційної структури Галицької митрополії ГКЦ, поряд з єпископами-ординаріями, утверджено інститут єпископів - помічників. Межі їх компетенції визначалися декретами про їх призначення, а додатково доповнювалися в межах необхідності єпископами-ординаріями.
Важливим елементом ієрархічного, адміністративно-управлінського рівня організаційної структури Галицької митрополії ГКЦ були також колегіальні органи — капітула, консисторія та церковний суд у подружніх та дисциплінарних справах. Основною функцією капітули протягом століть залишалася допомога єпископові в управлінні єпархією та участь в урочистих релігійних церемоніях [28, с. 170-171]. Львівський собор 1891 р. також підкреслює роль капітули як допоміжного органу при єпископові [29, с. 67]. Діяльність Єпископських капітул відбувалася на основі окремих статутів, які затверджувалися Римським Апостольським Престолом. Так, статути Львівської митрополичої капітули та Перемишльської єпископської капітули були затверджені 1786 р. [4, с. 450], а Станиславівської єпископської капітули — 1894 р. [30, с. 28].
Відповідно до цих канонічно-правових документів, капіту - ла складалася із трьох категорій членів-«крилошан»: прелати (архипресвітер, архідиякон, кустош, схоластик), соборні та почесні. Члени капітули мали вирішальний голос при виборі єпископа-помічника, запрошенні на вакантну посаду генерального вікарія, призначенні просинодальних екзаменаторів, вирішенні майнових питань. Треба нагадати, що саме архипресвіте - ри, як правило, призначалися генеральними вікаріями єпархії. Крилошани також, як правило, паралельно займали посади радників і референтів Єпископської консисторії, яка виконувала адміністративні функції (зокрема, організовувала заміщення вакантних парафіяльних урядів), і членів Церковного суду в подружніх та дисциплінарних справах, який здійснював судочинство відповідно до приписів канонічного права. Посади в Єпископській консисторії також поділялися на дві категорії: дійсні радники та референти. Крім того, до складу консисторії входили канцелярія, колегія просинодальних екаменаторів і цензор релігійної літератури. Церковне судочинство здійснювала ціла мережа судів: Львівський митрополичий суд з 1921 р. вважався трибуналом 1-ї інстанції, Єпископські суди Перемишльської та Станіславівської єпархій — трибуналами 2-ї інстанції. Підкреслимо, що формально головою капітули, консисторії та церковного суду завжди вважався митрополит або єпископ- ординарій, який міг делегувати частину своїх прав членам вказаних колегіальних органів. Звичайно, із призначенням у 1920 - х рр. єпископів-помічників у Львівській, Перемишльській та Станіславівській єпархіях за ними були закріплені функції архипресвітерів, які відтоді фактично очолили Єпископські капітули. Отже, адміністративно-управлінський рівень організаційної структури Галицької митрополії ГКЦ відзначався чітким розподілом повноважень, що враховував ієрархічні зв’язки із єпископом-ординарієм та єпископом-помічником.
Згідно з багатьма канонічно-правовими документами (конкордати 1857 та 1925 рр., статути капітул, рішення Львівського синоду 1891 р. тощо), у Галицькій митрополії ГКЦ встановлювався наступний кількісний склад капітул: у Львівській архиєпархії — 10, у Перемишльській — 7, у Станіславівській — 6 членів. Кількість членів консисторії визначалася пропорційно до складу капітул та інших поточних потреб, складаючи для Львівської архиєпархії, Перемишльської і Станіславівської єпархій відповідно 20-30, 15-20 та 8-14 чоловік [31, с. 34;
32]. Необхідно зауважити, що у міжвоєнний період «плинність кадрів» у капітулах, порівняно із консисторіями, була незначною, особливо на рівні крилошан-прелатів.
Відповідно до чинного канонічного права поза межами юрисдикції єпископів-ординаріїв перебували монастирі, які, хоча й розташовувалися на території кожної з трьох єпархій Галицької митрополії, все ж підпорядковувалися генеральним настоятелям відповідних чернечих чинів і згромаджень [33]. Митрополит А. Шептицький, єпископи И. Коциловський та Г. Хомишин активно сприяли розвитку чернечих згромаджень та здійснювали візитації їхніх монастирів у межах своїх єпархій, скріплюючи духовними настановами християнський дух ченців і черниць, покликаних дбати про спасіння не тільки власних душ, але й виконувати суспільні обов’язки. У Галицькій митрополії 19201939 рр. діяли чоловічі: Чин святого Василія Великого (оновлений під час Добромильської реформи 1882-1904 рр.), Згромадження святого Теодора Студита (заснованого А. Шептицьким у 1910 р.), Чин Найсвятішого Ізбавителя, або отців редемпторис - тів (заснованого 1913 р.), а також жіночі: Згромадження Сестер Василіянок (на основі статуту Иосифа Рутського, затвердженого
А. Шептицьким 1909 р.), Згромадження Сестер Мироносиць, Сестер Служебниць, Сестер святого Иосифа, Сестер святого Ио - сафата та Сестер святих Вінкентія і Павла [16, с. 36-37].
Важливими елементами організаційної структури Галицької митрополії ГКЦ були богословські навчальні заклади, які забезпечували не тільки підготовку нового покоління священиків і богословів, але й взагалі сприяли християнському вихованню української молоді. Митрополит А. Шептицький значною мірою спричинився до розвитку богословської освіти, сприяючи насамперед становленню Львівської духовної семінарії як самостійного від Львівського університету навчального закладу, створенню на його базі Львівської богословської академії, а також допомагав у заснуванні та становленні духовних семінарій у Перемишлі та Станіславові та філіалів при них [16, с. 35].
Таким чином, розгалужена мережа богословських закладів освіти в Галицькій митрополії ГКЦ забезпечувала християнське виховання молоді та плекала нове покоління священиків. В організаційній структурі Церкви богословські освітні заклади займали окрему стосовно інших адміністративно-управлінських органів позицію, хоча фактично перебували під контролем єпископа-ординарія та капітули.
Середньою ланкою адміністративно-управлінської структури Галицької митрополії ГКЦ були деканальні уряди, а найнижчою — парафіяльні уряди. До складу деканальних урядів входили насамперед самі отці-декани, яких призначав єпископ - ординарій із числа найбільш авторитетних священиків деканату, а також один або два віце-декани, яких за рекомендацією декана також призначав ієрарх. Основним обов’язком деканального уряду, відповідно до норм канонічного права, був нагляд за дотриманням «християнського благочестя» серед священиків та вірних деканату, проведення канонічних візитацій церков у межах деканату, контроль за виконанням рішень Провінційних та Єпархіальних соборів, введення на посаду парохів та «сотрудників» парафіяльних урядів у межах свого деканату тощо. Крім того, в межах Галицької митрополії ГКЦ у міжвоєнний період продовжувала існувати традиційна практика скликання деканальних соборчиків духовенства, як правило, з нагоди храмових свят, на яких під проводом декана обговорювалися реферати про душпастирський досвід і найбільш актуальні проблеми церковного та суспільного життя, оголошувалися розпорядження єпископів; рішення деканальних соборчиків ґрунтувались на чинному канонічному праві, могли зобов’язувати тільки священиків одного деканату, а для єпископа-ординарія набували винятково рекомендаційного, дорадчого значення [14, с. 358-359].
У міжвоєнний період у Галицькій митрополії ГКЦ продовжувало зберігатися давнє право патронату, за яким місцевий дідич-поміщик мав право під час конкурсу на посаду пароха вибирати одного із трьох претендентів, список яких формувала Єпископська консисторія на підставі поданих заявок місцевого духовенства [34, арк. 1-4].
Таким чином, організаційна структура Галицької митрополії ГКЦ у міжвоєнний період мало чим відрізнялася від довоєнного періоду. Важливе значення щодо визначення правового статусу ГКЦ мала польська конституція та конкордат, які відкрили перспективи для подальшого її організаційного зміцнення, розширення релігійної, культурно-освітньої, доброчинної та місіонерської діяльності.
Джерела та література
1. Андрухів І. О., о. Кам’янський П. Є. Історія релігійного життя в Галичині та на Прикарпатті: Історико-правовий аналіз. — Івано - Франківськ: Нова Зоря, 2006. — 364 с.
2. Делятинський Р. І. Особливості відновлення та розвитку організаційної структури Станиславівської єпархії у 1919-1925 рр. [опубліковано 21.11. 2011] // Центр Востока и Запада «МеБО-ЕигаБІа»: [електронний ресурс] — режим доступу: Http://www. mesoeurasia. о^/агсЬіуеБ/5597.
3. Дністрянський М. Адміністративно-територіальна організація греко-католицької церкви : історична ретроспектива і сучасні проблеми / Дністрянський М., Ковальчук А. // Історія релігій в Україні : тези повідомлень VI Міжнар. «круглого столу», (Львів, 3-8 трав. 1995 р.). — Львів, 1996. — С. 82.
4. Лужницький Г. о. д-р. Українська Церква між Сходом і Заходом: нарис історії Української Церкви. — 2-ге вид., виправлене. — Львів: Свічадо, 2008. — 640 с.
5. Марчук В. В. Церква, духовність, нація: Українська греко - католицька церква в суспільному житті України XX ст. — Івано - Франківськ: Плай, 2004. — 464 с.
6. Мудрий С., владика. Нарис історії Церкви в Україні / владика Софрон Мудрий. — 2-ге вид. — Івано-Франківськ : Вид-во Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту, 1999. — 528 с.
7. Пащенко В. Греко-католики в Україні від 40-х років XX ст. до наших днів: Монографія. — Полтава, 2002. — 615 с.
8. Стоцький Я. Українська Греко-Католицька Церква і релігійне становище на Тернопільщині (1946-1989 рр.). — Тернопіль: Підручники і посібники, 2003. — 432 с.
9. Скочиляс І. Адміністративно-територіальний устрій Львівської єпархії в першій половині XVIII ст.: межі єпархії, поділ на офіціа - лати та деканати (спроба картографування) // Картографія та історія України. — Львів — Київ — Нью-Йорк, 2000. — С. 149-169.
10. Стемпєнь С. Організація та територіальна структура Перемиської греко-католицької єпархії за владицтва єпископа Йосафата (Коци - ловського) ЧСВВ (1917-1946). // Перемишль і перемиська земля протягом віків з інституції. Збірник наукових праць та матеріалів міжнародної наукової конференції. Перемишль, 11-13 квітня 2002 р. — Перемишль — Львів. 2003. — С. 195-234.
11. Федорів Ю. о. д-р. Організаційна структура Української Церкви/ НТШ в Канаді. — Торонто, 1990. — 210 с.
12. Великий А. Г. З літопису християнської України : Церковно - історичні радіолекції з Ватикану. Т. VIII : ХІХ ст. / А. Г. Великий. — Рим, 1976. — 275 с.; Т. IX : XX ст. — Рим, 1977. — 304 с.
13. Мончак І., о. Самоуправна Київська Церква / о. І. Мончак. — Львів : Свічадо, 1994. — 175 с.
14. Митрополит Андрей Шептицький : Життя і діяльність : Документи і матеріали (1899-1944). Т. 1 : Церква і Церковна єдність. — Львів : Свічадо, 1995. — 524 с.
15. Кодекс канонів Східних Церков, проголошений Іваном Павлом II / авториз. пер. И. Кобів ; канонічна комісія: о. Протоархімандрит
І. Патрило, о. С. Мудрий, о. К. Корчагін і о. Т. Галицький. — Львів : Вид-во оо. Василіян, 1995.
16. Гайковський М. ГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького / М. Гайковський // Київська Церква. — 2001. — № 2-3. —
С. 32-48.
17. Боруцька О. Перебування митрополита Андрея Шептицького в російському ув’язненні (вересень 1914 — березень 1917 рр.) / О. Боруцька // Історія релігій в Україні : Науковий щорічник. 2004 рік. — Львів, 2004. — Кн. 1. — С. 89-101.
18. О. Зінько В. Апостольська візитація митрополита Андрея Шептицького у Південну Америку / о. Зінько В. // Київська Церква. — 2001. — № 1. — С. 72-73.
19. О. д-р Федорів Ю. Історія церкви в Україні: репринтне видання / Ю. Федорів. — Л. : Видавничий відділ «Свічадо», 2001. — 362 с.
20. Шематизм всего клира греко-католицької єпархії Станиславів - ської на рік Божий 1925. Річник XXX. — Станіслав : Накладом клира єпархіального духовенства, 1925. — XXXII + 325 с.
21. Кравчук А. Конференції архієреїв Української греко-католицької церкви (1902-1937) / А. Кравчук. — Львів, 1997. — 92 с.
22. Конкордат між Св. Престолом а Річюпосполитою Польською // Вісник Станиславівської єпархії. — 1925. — Ч. ІХ-ХІІ. — С. 4246.
23. Стоколос Н. Неоунія: історія провалу / Н. Стоколос // Людина і світ. — 2004. — № 1. — С. 39-45.
24. Блажейовський Д. Історичний шематизм Львівської архієпархії (1832-1944). Т. 1 : Адміністрація і парохії / Д. Блажейовський. — Львів ; К. : Академія, 2004. — 1004 с. ; Т. 2 : Духовенство і релігійні згромадження. — Львів ; К. : Академія, 2004. — 570 с. — Текст: англ.
25. Блажейовський Д. Історичний шематизм Перемиської єпархії з включенням Апостольської Адміністратури Лемківщини (18281939) / Д. Блажейовський. — Львів : Каменяр, 1995. — 1008 с. — Текст: англ.
26. Paul J. Best. Apostolska Administracja £emkowszczyzny (1934-1944) / Paul J. Best // Polska — Ukraina : 1000 lat s^siedztwa. T. 4 : Katolickie Unie Koscielne w Europie Srodkowej i Wschodniej — idea a rzeczywistosc / рod red. S. Stqpnia. — Przemysl, 1998. — S. 240254.
27. Блажейовський Д. Історичний шематизм Станиславівської (Івано - Франківської) єпархії від її заснування до початку Другої світової війни (1885-1938 / Д. Блажейовський. — Львів : Місіонер, 2002. — 450 с. — Текст: англ.
28. Димид М. Єпископ Київської Церкви (1589-1891) / М. Димид. — Львів : ЛБА, Ін-т канонічного права, 2000. — С.170-171.
29. Чинности і рішення руского провінціального Собора в Галичині одбувшегося в Львові в році 1891. — Львів : Накладом Митрополичого Ординаріату, Із типографії Ставропігійського Ін-та, 1896. — 272 с.
30. Делятинський Р. Історія Станіславівської єпархії (1885-1900 pp.) / Р. Делятинський. — Івано-Франківськ : Нова зоря, 2001. — 96 с.
31. Гайковський М. ГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького / М. Гайковський // Київська Церква. — 2001. — № 2-3. —
С. 32-48.
32. Степанюк Г. Організаційна будова Галицько-Львівської митрополії УГКЦ у міжвоєнний період / Г. Степанюк // Історія релігій в Україні: Матеріали X міжнар. конф. (Львів, 16-19 трав.
2000 Р.). — Львів, 2000. — Кн. 1. — С. 354-355.
33. Патрило І. Нарис історії Галицької провінції ЧСВВ / І. Патрило // Нарис історії Василіянського Чину Святого Иосафата. — Рим : Вид-во оо. Василіян, 1992.
34. Державний архів Львівської області. Ф. 1 Львівське воєводство. 1921-1939 рр. — Оп. 1. — Спр. 611. Про кількість костелів і церков, які користувалися правом патронату. Із листування з Міністерством віросповідань і громадської освіти. 1919-1921 рр., 55 арк.
Пилипив И. В. Организационная структура Греко-католической церкви во второй Речи Посполитой.
Раскршвается административно-территориальное устройство Гореко-католической церкви в период между двумя войнами. Проанализировано влияние общественно-политических процессов на изменения в административной и территориальной структурах церкви. Описшвается административно-управленческая структура Галицкой митрополии.
Pylypiv I. V. The organizational structure of the Greek-Catholic church in the Second Rich Pospolita.
In the article the administrative-territorial structure of the Greek - Catholic church in the period between the wars is described. The influence of the social and political process on the changes in the administrative and territorial church structures is analyzed. The administrative and managment structure of the Galizia Metropolis it also described.
|