Головна Історія Інтелігенція і влада Ф. І. ЛЕОНТОВИЧ — ПРЕДСТАВНИК КОНСЕРВАТИВНОЇ ПРОФЕСУРИ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ
joomla
Ф. І. ЛЕОНТОВИЧ — ПРЕДСТАВНИК КОНСЕРВАТИВНОЇ ПРОФЕСУРИ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ
Історія - Інтелігенція і влада

(до проблеми відносин інтелігенції і влади)

О. Є. Музичко

Одним з плідних підходів до дослідження багатоаспектної про­блеми “інтелігенція і влада” є історичний. Він дозволяє виявити витоки сучасного стану взаємовідносин між інтелігенцією та вла­дою, намітити шляхи розв’язання суперечливих питань, що існують у цих взаємовідносинах. Світоглядні орієнтири, якими керувалась інтелігенція на певних історичних етапах у виробленні свого став­лення до влади є актуальною темою для дискусій.

Центральне місце у формуванні інтелігенції на території Украї­ни у складі Російської імперії займає XIX ст. У цей час стоснки між інтелігенцією та владою відзначались напруженістю, що була викликана з одного боку підозрою владних структур до інтелекту­альної еліти, як до людей потенційно “неблагонадійних”, з іншо­го — підозрою інтелігенції до влади, як до уособлення караючої сили. Саме в цей час формується погляд, згідно з яким справжній інтелігент повинен стояти в опозиції до влади, відстоювати лібе­ральні, демократичні погляди. Відповідно непопулярним був кон­сервативний підхід. Проте в умовах нерозвинутості громадянсько­го суспільства в Росії поняття лібералізму та демократизму часто підмінювались радикалізмом [1, с. 417]. Радянська історіографія успадкувала негативістську лінію у ставленні до консервативної інтелігенції. У визначенні її суспільно-політичної позиції панува­ли розмиті дефініції на кшталт “реакційності” тощо. Консерватив­на інтелігенція всіляко карталася за небажання кинути виклик владі заради “народу”. Лише останнім часом біографії представ­ників консервативної думки привертають все більшу увагу.

Зазначена ситуація, як в дзеркалі, відобразилась в долі одного з соціальних компонентів інтелігенції — професури. Формування інте­лектуальної еліти суспільства відбувалось, передусім, в університетсь­ких центрах під безпосереднім впливом професорів. Належачи до інтелектуальної еліти, професори мали достатньо великі можливості для її продукування. Модель стосунків кожного з представників про­фесорської корпорації зі студентством великою мірою залежала від їх позиції щодо надзвичайно актуального в очах молоді питання про ставлення до існуючої влади. Великою мірою позиція професорів була зумовлена вибором одного із світоглядних орієнтирів — лібе­рального, консервативного, радикального. Обставини університетсь­кого життя надавали цим поняттям своєрідних рис. Тому у кожній конкретній ситуації поняття “радикал”, “консерватор” та “ліберал” стосовно позиції професора потребують перевірки.

В цій статті проведено аналіз суспільно-політичних поглядів та діяльності одного з представників консервативної професури дру­гої половини XIX ст., історика права, професора одеського Новоро­сійського університету протягом 1865-1892 років Федора Іванови­ча Леонтовича (1833-1911). Аналіз явища “професорського кон­серватизму” на конкретному прикладі дозволить дати об’єктивні­шу оцінку історичній ролі консервативної інтелігенції у контексті історичного виміру проблеми “інтелігенція і влада”.

Уроженець Чернігівщини, випускник Київського університету, Ф. Леонтович був одним із засновників школи істориків західно - руського права. На відміну від його наукової праці, про його суспільно - політичні погляди практично нічого невідомо. Обставини його уні­верситетської діяльності дозволили деяким з його сучасників [2, с. 36-37], а услід за ними й подальшим дослідникам зарахувати його до консервативної, “правої”, професури [3, с. 259]. Напевне, саме тому багатолітня діяльність Ф. Леонтовича на високих адміністративних посадах в Новоросійському університеті (зокрема ректорській) не користувалась належною увагою радянських дослідників. Він не був включений до “пантеону” уславлених професорів університету, оск­ільки передумовою для цього була “прогресивність” поглядів. До того

Ж, адміністратор вважався “прислужником” влади.

Проте реконструкція діяльності професора вказує на те, що ситу­ація була складнішою. Посилення поліцейського характеру дер­жавного управління у 1870-х роках супроводжувалося поступовим запровадженням нового університетського статуту, що ліквідував ліберальні положення Статуту 1863 року. Новий статут було спря­мовано проти студентів та професорів, які не могли в силу своїх поглядів прийняти нові правила. Підготовка нового статуту підси­лила розкол серед професорів. Частина з них вважала, що прими­рення суспільства не є достатнім приводом для знищення універ­ситетської автономії. Інші, на чолі з адміністрацією університетів, були готові допомагати владі, вважаючи, що автономія статуту 1863 року не виправдала себе. Відстоювання власної позиції вело до ство­рення професорських груп, оскільки всі рішення приймалися ко­лективно у раді університету [4].

Ф. Леонтович, посідаючи найважливіші адміністративні посади в університеті, неминуче ставив себе під вогонь критики з боку пев­них кіл. Природно, що він, як представник адміністрації, людина близька до владної еліти, не міг не перейнятися охоронними моти­вами. Особливо показовим для характеристики діяльності ректора є випадок із запрошенням І. Сеченова у 1870 році. Попечитель одесь­кої учбової округи надіслав ректору таємного листа з міністерства освіти з негативною оцінкою суспільно-політичних поглядів І. Се- чєнова. У відповіді Ф. Леонтович слушно зазначав, що “за відгука­ми спеціалістів І. Сеченов належить до числа осіб, які добре відомі у науці. З цієї точки зору викладацька діяльність І. Сеченова, без­сумнівно, була би корисною для Новоросійського університету”. Навіть не заперечуючи спірних поглядів вченого, ректор намагався довести, що “у нас немає ґрунту для тих сторонніх, чужих універси­тетові та науці впливів, яким піддається молодь у столицях, і тому вплив однієї особи, не зустрічаючи підтримки в загальному настрої, обмежиться тільки тим боком, який не може порушити загального пануючого напрямку” [5, с. 76-80].

Для виявлення сутності протиріч у середині професорського скла­ду Новоросійського університету важливо проаналізувати ставлен­ня Ф. Леонтовича до студентського питання. Ставлення до молоді було своєрідною декларацією бачення майбутнього суспільного життя. За визнанням одного з тодішніх чиновників: “Характер політичного напрямку партій серед професорів не має вирішально­го значення у справі визначення відносин між самими професора­ми, однак, має доволі велике значення при встановленні їх стосунків

Зі студентами” [6, с. 17].

Під час свого ректорства та проректорства Ф. Леонтович при­святив багато уваги студентським справам. Бідність він небезпід­ставно вважав причиною прагнення студентів до самовільних дій, таких як організація допоміжних кас, кухонь тощо. Для підтримки бідних студентів у 1870 році в університеті було засновано “Опі­кунство для незаможних студентів”. У контексті цих дій слід роз­глядати й екстравагантну пропозицію Ф. Леонтовича 1870 року заборонити студентам одружуватися. Одним з мотивів цієї пропо­зиції він називав “моральну відповідальність університету за мо­лодь перед батьками та суспільством, адже вони очікують, що уні­верситет поверне їм молодих людей повними сил для боротьби з життям, а не людей зломлених невдачами, бідністю та сімейним життям” [7, с. 394]. Більш традиційним заходом було залучення студентів до навчання, підсилення їх інтересу до науки на протива­гу політичним зацікавленням. У своїй доповідній декан юридич­ного факультету Ф. Леонтович у черговий раз зазначив, що успіх у реалізації цієї стратегії залежить від обсягу її фінансування, зок­рема, виділення коштів на друкування кращих студентських праць, що “посприяє розвою авторського самолюбства”, премії, обладнання юридичних кабінетів з факультетською бібліотекою для покращен­ня рівня практичних зайнять [8, с. 34-36].

Складне випробування пройшов ректор під час знаменитої “Бо - гішичевої історії” 1871 року. Конфлікт студентів з професором історії слов’янських законодавств, відомим вченим Б. Богішичем не мав політичних мотивів. Попри це, Ф. Леонтович доклав зусиль до винесення покарань студентам, які порушували усталені норми поведінки [9, с. 265-275]. Але провину він розглядав, скоріше, як помилку молодості, а не карний злочин. Тому навіть лідера сту­дентів А. Желябова ректор збирався незабаром повернути до уні­верситету. Більш складний і гострий конфлікт виник у 1881 році під час перебування Ф. Леонтовича на проректорській посаді. Вже на початку 1881 року було розкрито справу цілої війни, цього разу між студентами. Проректор попередив, що наявність розбрату се­ред студентів загрожує поглибленням університетської кризи і зап­ропонував удатися до рішучих дій. Але тодішній ректор М. Голов - кінський побачив у боротьбі студентів між собою “тільки неясні прагнення молоді” [10, с. 116-117]. Незабаром, вже під час ректор­ства консерватора С. Ярошенка, тодішній декан юридичного фа­культету І. Патлаєвський розкритикував працю учня політеконо - ма О. Посникова за її публіцистично-соціалістичне забарвлення. Серйозні студентські хвилювання початку 1882 р. у черговий раз довели тісний зв’язок між стосунками у професорському середо­вищі та студентським питанням. 0. Посников миттєво розповсю­див справу “невинно покараного студента” серед студентів, частина з яких на диво організовано влаштувала обструкцію І. Патлаєвсь - кому, а згодом зажадала відставки С. Ярошенка. Ф. Леонтович, і як проректор, і як особистий друг професорів С. Ярошенка та І. Пат - лаєвського був одним з тих професорів, які виступали за покаран­ня винних студентів [10, с. 251-267]. За складних умов ректорства С. Ярошенка, Ф. Леонтович не без пафосу зазначав, що “бути со­ратником Ярошенко я вважаю для себе справою честі, адже по своїй прямоті і чесності, енергії і такту, непідкупній відданості інтересам університету і глибоким знанням його потреб він найбільше відпо­відає усім умовам для зайняття ректорської посади” [11, с. 11].

Бездумне прийняття будь-яких пропозицій влади не входило у плани консерваторів. Ф. Леонтович взяв участь у петербурзькій комісії, що розробляла університетський Статут 1884 року. Він на­лежав до професорів, які заперечили намагання уряду встановити повний контроль над університетським життям і першочерговим завданням вважали збільшення фінансування вищих закладів осві­ти [4, с. 45,63]. Вагання уряду викликали у нього розчарування: “Ми займаємося у комісії власне товченням води у ступі. Нічого нового не виходить, все залишається по старому” [12, с. 2]. В одно­му з листів 1879 року він писав: “Бачу, що зусилля, які робили представники університетів у петербурзькій комісії для захисту академічної автономії пройшли без сліду”. Водночас він був серед професорів, які не були проти правил, що підсилювали контроль за студентами. Тому найбільше обурення викликав у нього не факт встановлення інспекції, а відділення іспитів від університетів, адже це “знищить функцію навчання молоді” [13, с. 2].

Публіцистичні праці Ф. Леонтовича більш повно характеризу­ють мотиви його вчинків та особливості суспільно-політичних по­глядів. В статті, присвяченій аналізу “єврейського питання”, профе­сор зайняв досить критичну позицію стосовно системи російського законодавства щодо євреїв. На його думку, закони, з одного боку, піклуються про емансипацію євреїв, але з іншого — усіляко обме­жують їх права. Причиною цього він вважав те, що закони не спи­раються на загальну основу — ідею прав особи. Тому слід надати закону рис охоронця суспільних інтересів. Ідея правового порядку повинна замінити національну та станову. Однак, зміни повинні відбуватися поступово, століттями, в межах закону, що охороняє суспільні інтереси. Головним заходом повинна стати освіта єврейсь­кої та християнської народної маси, що здійснювалася б держа­вою. Цей захід “може не тільки дати засоби і можливості підняти­ся нашому простолюду на один культурний рівень з організованим єврейським середовищем, але й викликати в останнього можливість мирних, солідарних стосунків із місцевим населенням” [14, с. 63]. Таким чином, професор пропонував типово консервативно-лібераль­ний шлях вирішення протиріч.

В праці, присвяченій селянському питанню, Ф. Леонтович за­декларував ідеї, що також спиралися на консервативно-лібераль­ний світогляд. На його думку, держава повинна всіляко піклувати­ся про матеріальний та моральний стан сільського люду. Це посту­пово покращить становище селянства, що вже не буде постійно пе­ребувати під загрозою голоду [15]. В іншій праці Ф. Леонтович висловився проти думки про відсталість народної маси і потребу в її просвіті представниками інтелігенції. За його переконанням, інте­лігенція в Росії не є розвинутою, а її погляд на масу як на некуль­турну та пасивну бере початок ще з часів кріпосного ладу, коли на селян дивилися як на щось нижче. Навпаки, в народі збереглися звичаї, яким ще слід повчитися інтелігенції. Тільки після такої самоосвіти вона “зможе дати суспільству справжні “керівні” прин­ципи, на основі яких можна буде радикально вилікувати виразки нашого суспільного побуту” [16].

Приклад Ф. Леонтовича доводить, що професори-консерватори вважали за своє покликання оберігати студентів від політики. Спра­вою студентів вони вважали виключно навчання. Усі свої дії “кон­серватори” прагнули співставляти з положеннями діючого зако­ну, поважаючи його оберігача — державну владу. Спокій “храму науки” був для консерваторів значно дорожчим, ніж ідея універ­ситетського автономізму. Ліберали, що переважно були носіями популярних на той час серед певної частини суспільства поглядів (матеріалізму, атеїзму тощо), до традиційних цінностей ставилися більш критично. Понад усе вони ставили індивідуальну свободу. Це зближувало лібералів із студентством і віддаляло від держав­ної влади. На противагу поглядам “консерваторів”, ліберали вва­жали студентство самостійним суб’єктом дій, визнавали за ним право декларувати свої потреби, навіть у формах відкритого про­тесту. На думку лібералів, викладачі повинні були йти за праг­неннями молоді. Ця ідея, що базувалася на вченні М. Михайловсь - кого, разом з досить абстрактною ідеєю “незалежності молоді та поваги до неї”, була для них абсолютом. В своїх діях щодо колег - консерваторів та до представників влади ліберали часто виступа­ли у ролі радикалів.

Отже, суспільно-політична позиція Ф. Леонтовича та інших кон­сервативних професорів не ставила їх в різку опозицію до влади, і разом з тим надавала можливість вести діяльність, спрямовану на вирішення важливих матеріальних та навчальних проблем, довгий час залишатися на викладацькій посаді. Неупереджений погляд доз­воляє твердити, що саме завдяки консервативним професорам уні­верситети змогли відносно стабільно існувати в складних суспільно - політичних умовах Російської імперії, виховавши декілька поколінь інтелігенції. У цьому плані не можна визнати справедливою думку про те, що інтелігент повинен обов’язково перебувати в опозиції до влади. Історичний досвід вказує, що інтелігенція повинна йти перш за все конструктивним шляхом, забезпечуючи неперервний інтелек­туальний розвиток суспільства. Сьогодні, безумовно, велика роль в цьому процесі належить сучасній професурі українських універси­тетів. Саме вона може виховати покоління громадян, для яких світог­лядним орієнтиром будуть традиційні цінності, що стане основою становлення громадянського суспільства в Україні.

Література:

1. Гросул В. Я., Итенберг Г. С., Твардовская В. А., Щацилло К. Ф., Эймонто - ва Р. Г. Русский консерватизм ХІХ столетия. Идеология и практика. — М.: Прогресс-Традиция, 2000. — 440 с.

2. Интервью с И. И. Мечниковым // Русское слово. — 1909. — 27 мая.

3. Яновская М. И. Сеченов. — М., 1959. — 377 с.

4. Щетинина Г. И. Университеты в России и Устав 1884 года. — М.: На­ука, 1976. — 231 с.

5. Державний архів Одеської області (далі — ДАОО). — Ф. 42. — Оп. 35.

— Спр. 109.

6. Російський державний історичний архів. — Ф. 733. — Оп. 194. — Спр. 310.

7. Протоколы заседаний Совета Императорского Новороссийского универ­ситета за декабрь 1870 года. — Одесса, 1870.

8. ДАОО. — Ф. 45. — Оп. 11. — Спр. 9.

9. ДАОО. — Ф. 45. — Оп. 7. — Спр. 86.

10. ДАОО. — Ф. 45. — Оп. 12. — Спр. 25.

11. ДАОО. — Ф. 45 — Оп. 12. — Спр. 355.

12. ДАОО. — Ф. 149. — Оп. 1. — Спр. 72.

13. Інститут рукописів Національної бібліотеки України. — Ф. III. — Спр. 68816.

14. Леонтович Ф. И. Что нам делать с еврейским вопросом? // Наблюда­тель. — 1882. — № 5. — С. 191-204; № 6. — С. 46-64.

15. Леонтович Ф. И. Голодовки в России до конца прошлого века. — С. Пб., 1892. — 80 с.

16. Леонтович Ф. И. Новые воззрения о происхождении обычного права и значении его для “государства” / / Юридическая хроника Новороссийс­кого телеграфа. — 1882. — 24 января.