Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ УНДО В ДІЯЛЬНОСТІ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ТОВАРИСТВ (1930-1935)
joomla
РОЛЬ УНДО В ДІЯЛЬНОСТІ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ПЕДАГОГІЧНИХ ТОВАРИСТВ (1930-1935)
Історія - Інтелігенція і влада

О. Б. Потіха

Ключові слова: педагогічні товариства, культурно-освітня ді­яльність, національне визволення.

Ключевые слова: педагогические общества, культурно-образо­вательная деятельность, национальное освобождение.

Key words: pedagogical societies, cultural and educational activi­ties, national liberation.

Громадська діяльність однієї з найвпливовіших політичних організацій Західної України — Українського національно - демократичного об’єднання (УНДО) — випливала з ідеологічно- організаційних засад партії, спрямовувалась на захист і роз­виток національної освіти, культури, виховання національно свідомих членів суспільства. Така діяльність була необхід­ною і розцінювалася не лише як засіб піднесення культурно- освітнього рівня українського населення, але як доконечна умова його політичного визволення.

Серед наукових публікацій, присвячених діяльності УНДО, на особливу увагу заслуговують праці М. Швагуляка [1, 2], М. Кугутяка [3-5], І. Скочиляса [6], І. Соляра [7, 8], О. Зай­цева [9, 10], Б. Хруслова [11], Р. Томчика [12]. Вони ха­рактеризують основні напрями політичної діяльності партії, у меншій мірі розкривають питання культурно-освітньої та еко­номічної роботи.

Метою даної статті є аналіз впливу УНДО в середовищі педа­гогічних товариств Західної України — «Рідна школа», «Вза - їмна поміч українського вчительства», «Учительська грома­да», — дослідження основних форм та методів діяльності партії на місцях з метою піднесення освітнього рівня українського населення та захисту його інтересів перед асиміляційними за­ходами польського уряду.

Вивчення програмних документів націонал-демократів до­зволяє стверджувати, що партія вважала за необхідне підтри­мувати розвиток українських культурно-освітніх організацій Західної України та їх використання як однієї з форм боротьби за усамостійнення і унезалежнення українського громадянства від натиску польських властей. Політична декларація партії в культурно-освітній сфері знайшла своє реальне втілення у практичній діяльності центральних і місцевих партійних осе­редків, їхніх лідерів та рядових членів.

У першій половині 1930-х рр. УНДО прагнуло зберегти до­мінуючі позиції в товаристві «Рідна школа», заснованому у 1881 р. як «Руське товариство педагогічне», яке в 1926 р. було перейменоване на Українське педагогічне товариство (УПТ) «Рідна школа».

На 1935 р. товариство нараховувало 37 філій, 1936 гуртків та більше 80 тис. членів [13, с. ХЬУІІІ], а матеріали «Журна­лів обліку українських товариств» засвідчують, що члени або прихильники УНДО становили більшість у керівному складі повітових союзів та гуртків «Рідної школи». Так, у с. Ридо - дуби Чортківського повіту прихильниками УНДО були чле­ни та керівний склад місцевого гуртка (1934 р. — 52 члени, 1935 р. — 67) [14, арк. 51, 53]. Члени ЦК УНДО — С. Баран на Тернопільщині, М. Галущинський на Львівщині, О. Кисі - левська у Коломиї — відіграли активну роль в організації та розвитку товариства. Належали до УНДО або виступали його симпатиками голови товариства: І. Кокорудз (1927-1933 рр.),

І. Галущинський (1933-1935, 1938-1939 рр.), М. Заячківський (1935-1936 рр.), Д. Коренець (1936-1938 рр.).

У відповідь на асиміляційний наступ властей УНДО мобілізу­вало «Рідну школу» на розгортання широкомасштабної антипо - лонізаційної акції. У грудні 1932 р. за ініціативою Головної упра­ви «Рідної школи» за сприяння повітових комітетів УНДО було проведено низку зібрань на території Східної Галичини. Вони мали на меті допомогти українському громадянству «...краще пізнати завдання «Рідної школи», її діяльність та умови пра­ці». Результатом нарад було ухвалення постанов, які можна звести до таких головних положень: відкриття нових гуртків «Рідної школи», проведення шкільного плебісциту в місцевос­тях, де не було українських державних шкіл; перевірка мож­ливостей відкриття приватних шкіл (переважно в містах) та підготовка до заснування дитячих садків у селах; заснування при гуртках «Рідної школи» дитячих бібліотек; організація ма­сових пожертв для потреб товариства [15, арк. 43, 49].

Фактичний стан, який посідала українська мова на Захід­ній Україні, свідчив про дискримінаційне щодо неї ставлення з боку польських властей, котрі прагнули якнайшвидше ополя­чити українське населення, в першу чергу, шляхом полоніза­ції українських навчальних закладів усіх типів. Щоби надати видимої законності акціям польської влади в освітній сфері, у 1932 р. на основі декрету президента уряд провів новий шкіль­ний плебісцит. Проте і на цей раз шкільна й загальна адміні­страція не зупинилася перед різноманітними засобами, щоби його результати не вийшли на користь українського населен­ня в Галичині. Полонізація здійснювалася шляхом простого переведення українських шкіл на польську мову викладання або через запровадження утраквізації. Хоч у 1932 р. батьки 400 тис. українських дітей зібрали 300 тис. декларацій (в три рази більше, ніж у 1925 р.) з вимогою навчання рідної мови їхніх дітей у школах, але, незважаючи на це, ще близько 500 українських шкіл були перетворені на польські або утраквіс­тичні. У результаті майже на 20 % відбулося погіршення стану українського шкільництва [16, арк. 90; 17, 1932, э. 659].

Провід націонал-демократів звернувся до українського на­селення з проханням масово виступити на захист української школи. За цих умов партійці УНДО разом з представниками освітніх установ випрацювали програму дій, яка реалізову­валась на території краю і передбачала організацію протеста - ційних народних віч та зборів проти полонізації українських шкіл, залучення батьків до шкільних плебісцитів, виступи у польських законодавчих органах.

Про необхідність проведення шкільного плебісциту на За­хідній Україні свідчили такі факти. У Городенківському повіті на Станіславівщині, який майже повністю складався з україн­ського населення, на 1932 р. було 56 шкіл, з яких 13 — укра­їнських, 34 — утраквістичних і 9 — польських [18, 1933, 15 січня]. Тому місцеве населення під керівництвом УНДО та товариства «Рідна школа» підтримало проведення акції шкіль­ного плебісциту за українську мову навчання в польських та утраквістичних школах.

Найбільше утисків з боку польської шкільної адміністра­ції та учителів зазнавали українські діти на Волині, Поліссі, Холмщині та Підляшші. Хоч вплив партії на північно-західних українських землях був дещо слабшим, але шкільний плебіс­цит, хоч і з деяким запізненням, проводився і там. Для його організації і проведення повітові народні комітети УНДО ра­зом з місцевими гуртками «Рідної школи» створювали повітові плебісцитові комітети. їх метою було до 31 січня 1933 р. зібра­ти матеріали з усіх громад повіту про результати проведеного плебісциту: підрахувати загальну кількість внесених деклара­цій; з’ясувати, в яких громадах і з яких причин не проводився плебісцит, та повідомити про перешкоди на шляху його здій­снення [19, арк. 539; 20, 1932, 12 листопада].

Справа зловживань польської влади під час проведення шкільного плебісциту неодноразово піднімалася ундовськими депутатами у польському парламенті. Отримуючи численні скарги на місцеву владу та органи поліції, українські посли і сенатори подавали інтерпеляції до уряду, в яких наводили кон­кретні факти фальшування шкільних декларацій, а відтак — і результатів плебісциту, дорікали урядові за його бездіяльність і наполягали, щоби влада припинила зловживання під час ор­ганізації та проведення плебісцитової акції [19, арк. 408]. Од­нак інтерпеляції та внески Українського клубу залишилися поза увагою урядових чинників, діяльність яких була спрямо­вана не на полегшення, а на утруднення і без того важких умов життя західноукраїнського населення.

Важливою подією в житті української національної шко­ли стало скликання у Львові 2-3 листопада 1935 р. Першого Українського педагогічного конгресу, підготовча робота якого тривала ще з лютого 1931 р. [21, с. II]. Організатором Конгре­су стало товариство «Рідна школа», а метою його проведення, за словами голови товариства I. Галущинського, — намічення основних напрямів національного виховання української моло­ді [21, с. XXV]. Члени ЦК УНДО В. Кузьмович та Є. Храпли - вий виступали на Конгресі з доповідями про українську шкіль­ну політику та потребу розбудови хліборобського шкільництва [21, с. 188, 144]. Прийняті резолюції підтвердили необхідність національного виховання як життєвоважливого чинника для розвику нації. Метою національного виховання української молоді Конгрес визначив підготовку до здійснення найвищо­го ідеалу нації, до активної творчої участі у розбудові рідної духовної і матеріальної культури [21, с. 225].

Перший Український педагогічний конгрес засвідчив не - знищеність українського національного духу, прагнення на­ції формувати засади української національної школи, заклав основи національного виховання підростаючого покоління.

Важливу роль у становленні системи національного шкіль­ництва та захисту прав педагогів відіграли українські учитель­ські організації краю «Взаємна поміч українських вчителів» та «Учительська громада», які тісно співпрацювали з «Рідною школою», «Просвітою» та Українською парламентською репре­зентацією, підтримували політику націонал-демократів та при їх допомозі ставали на захист фахових інтересів педагогів.

Товариство «Взаємна поміч українських вчителів» (ВПУВ) розпочало свою роботу у 1905 р. Його члени найбільше гур- тувалия в лавах УНДО, зовсім мало — в УСРП та УСДП [22, с. 72]. Однією з найважливіших сфер діяльності товариства була матеріальна допомога українським педагогам. При ньому діяв так званий «допомоговий фонд» для того, щоби надати вчителям кредити, безвідсоткові позики, матеріальні виплати на випадок нещасть.

Звіти про діяльність товариства містять чимало статистич­них даних про діяльність його окружних відділів і дозволяють стверджувати, що робота в цьому напрямку була результатив­ною, оскільки ВПУВ вдалося створити 65 структурних підроз­ділів. Найчисленніші з них діяли в Тернополі, Яворові, Коло­миї, Жидачеві, Дрогобичі, Снятині. При місцевих осередках товариства діяли підручні каси, секції правового захисту педа­гогів, аматорські, туристичні, етнографічні гуртки та бібліоте­ки. У 1930-1932 рр. товариство нараховувало більше 3 тисяч членів. Серед них були і лідери УНДО — І. Ліщинський — найвидатніший член першої повоєнної дирекції, М. Галущин- ський, Д. Великанович, А. Зелений та інші [22, с. 184, 186].

У 1930 р. ВПУВ святкувала 25-річччя свого існування та ор­ганізаційної праці. 7 липня 1930 р. відбулося Краєве ювілейне свято у Львові, на якому поряд з представниками національно - культурних товариств були присутні голова УПР Д. Левиць - кий, Д. Паліїв, В. Целевич, Д. Великанович, який входив до президії Ювілейної академії, голова НО українців міста Льво­ва, пізніше член ЦК УНДО — А. Березовський [22, с. 289, 298]. На адресу товариства були направлені слова вдячності від проводу націонал-демократів за «непосильний труд» у боротьбі за відродження нації та заклики до боротьби за «свій стан та свої обов’язки для добра свого народу» [22, с. 302].

Українські педагоги середніх і вищих навчальних закладів Галичини з 1908 р. працювали в товаристві «Учительська гро­мада», яке до 1939 р. мало близько 490 членів та 12 філій у Бе­режанах, Перемишлі, Станиславові, Рогатині, Яворові, Львові та інших містах. З 1930 р. товариство очолював В. Радзикевич. Активні діячі «Учительської громади» — Р. Ілевич, Р. Цегель - ський, К. Кисілевський, І. Рибчин, І. Сітницький, І. Мандюк, М. Паньчук, Г. Павлюх, М. Мельник, С. Левицький та інші належали до УНДО або були його симпатиками. Провідники УНДО, посли і сенатори, брали активну участь у роботі това­риства: сенатор М. Черкавський — директор учительської се­мінарії на Волині, посли: М. Струтинський — професор гім­назії в Станисловові, В. Зубрицький — професор гімназії в Перемишлі, М. Рудницька — професор учительської семінарії, С. Хруцький — колишній професор гімназії у Варшаві та інші [23, с. 112].

У 1930-х рр. «Учительська громада» спрямовувала свою діяльність на оборону офіційної назви «український», на бо­ротьбу проти утраквізації гімназій, проти шкільних польських підручників. Учительське товариство створило допомогові фон­ди: «лихоліття» (допомога родинам тих, що не повернулися з війни, безробітним, вдовам і сиротам учителів), посмертний, «власної хати», «будови вакаційних (від слова «вакації» — ка­нікули) осель», відпочинкових будинків для учителів та фахові секції для складання програм навчання з української мови, іс­торії, географії і національного виховання [23, с. 43].

Ундовські посли, використовуючи трибуну варшавського сейму і сенату, неодноразово виступали на захист українського шкільництва й учительства перед урядовими чинниками. Зо­крема, у 1930 р. 60 вчителів-українців з Львівської кураторії, з 20-30-річним стажем, незважаючи на їх важке моральне і матеріальне становище, були переселені за сотні кілометрів від родинних місць — на західні польські землі [24, 1931, січень]. Багато українських учителів були звільнені з посад польськи­ми інспекторами та позбавлені законних прав.

В грудні 1930 р. з цього приводу ундовські посли подали інтерпеляцію до Ради Міністрів Польщі. У відповідь голова Ради Міністрів В. Славек повідомив, що усунення українських учителів від виконання службових обов’язків та переселення їх на західні землі Польщі пов’язане з тим, що «вони не дбали про належний напрям і виховуючий вплив школи, переносили на її терен невластиві методи політичної агітації, а діяльність окремих з них мала виразний антидержавний характер» [19, арк. 337; 25, 1931, 4 березня]. Таким чином, виховання і на­вчання українських дітей здійснювали здебільшого польські учительські кадри під контролем служб державної безпеки. Для вчителів української національності доступ до роботи у державних школах був обмежений з політичних мотивів. Під­тримуючи діяльність учительських товариств, УНДО виступа­ло оборонцем українського вчительства та шкільництва перед лицем владних чинників, боролося проти національного гніту та асиміляції підростаючого покоління українських громадян.

У стінах польського парламенту націонал-демократи приді­ляли велику увагу питанням захисту українського шкільни­цтва, були авторами десятків законопроектів, внесень та інтер­пеляцій. На засіданнях сейму та сеймових комісій впродовж шести років ундовські політики виступали за відкриття закри­тих під час пацифікації Дрогобицької, Рогатинської та Терно­пільської гімназій [26, 1931, 16 січня]. М. Рудницька, Д. Ве­ликанович, С. Баран та інші депутати, називаючи закриття гімназій «частиною пацифікаційної концепції уряду», неодно­разово доводили, якої моральної шкоди було завдано україн­ській молоді, учительському складу та українському громадян­ству вцілому через закриття навчальних закладів. Проте, на жаль, польська влада так і не проявила доброї волі, не зробила жодного зустрічного кроку у справі відновлення несправедливо закритих українських гімназій. Більше того, міністр віроспо­відань Польщі з цього приводу заявив: «Або бажаєте спокійної культурної праці в межах польської держави, або хочете борби, а тоді я прирікаю вам, що буду протидіяти плеканню в молоді елементу борби з народом і польською державою всіми серед­никами, які право дає мені до руки» [19, арк. 338].

У 1931 р. під час обговорення законопроекту «Про шкіль­ний устрій» УПР подала низку поправок: при укладенні про­грам для шкіл пропонувалось враховувати потреби вивчення історії і географії національних меншин; до складання на­вчальних програм залучати наукові установи цих меншин (для українців — Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Льво­ві); утворювати ліцеї з українською і білоруською мовами ви­кладання [27, 1931, э. 447-448]. Однак цей законопроект був прийнятий без урахування пропозицій українського парла­ментського клубу.

Націонал-демократи виступали поборниками ідеї відкриття українського університету у Львові. Виступаючи в польському сеймі в січні 1934 р., Д. Великанович наголосив, що україн­ський університет мав діяти вже десяток років, проте, із сумом ствердив, що обіцянка польського уряду залишилася лише на папері [28, арк. 258]. Більше того, «у зародку було придуше­но» відкриття приватного українського університету у Львові та закрито 8 кафедр з українською мовою викладання у Львів­ському університеті, що діяли ще за австрійських часів. Таким чином, 20 % населення Польщі, в першу чергу українців, були позбавлені власної вищої школи і права навчатися на рідній мові. Відновлення українських гімназій, наповнення підруч­ників матеріалом з української історії, географії, викладання в школах українською мовою, питання про зловживання вла­ди під час проведення шкільного плебісциту, ідея відкриття українського університету у Львові та інші клопотання були на порядку денному ундовських парламентаріїв у сфері захисту освітніх прав українців.

Отже, Українське національно-демократичне об’єднання, підтримуючи діяльність західноукраїнських педагогічних то­вариств, виступало оборонцем українського шкільництва перед лицем владних чинників, боролося проти національного гніту та асиміляції підростаючого покоління українських громадян. Водночас партія намагалася використати ці організації як три­буну у боротьбі за народні маси, як допоміжний засіб для до­сягнення політичного визволення краю.

Джерела та література

1. Швагуляк М. М. Партійні поділи і загальнонаціональні інтере­си. Проблеми політичної консолідації українського національно­го руху Галичини (1919-1939 рр.) / М. М. Швагуляк // Сучас­ність. — 1994. — № 2. — С. 62-72.

2. Швагуляк М. М. Суспільно-політична ситуація у Західній Україні на початку 30-х років XX ст. / М. М. Швагуляк // Записки На­укового товариства імені Тараса Шевченка. — Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. — Львів, 1991. — С. 111-145.

3. Кугутяк М. В. Історія української націонал-демократії (1918­

1929) / М. В. Кугутяк. — К.; Івано-Франківськ: Плай, 2002. — Т. 1. — 536 с.

4. Кугутяк М. В. Українське національно-демократичне об’єднан­ня: активізація діяльності, посилення громадсько-політичних впливів (1928-1930 рр.) / М. В. Кугутяк // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Івано-Франківськ,

1999. — № 3. — С. 24-34.

5. Кугутяк М. В. Українське національно-демократичне об’єднан­ня: активізація діяльності, посилення громадсько-політичних впливів (1928-1930 рр.) / М. В. Кугутяк // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. — Івано-Франківськ,

2000. — № 4. — С. 90-96.

6. Скочиляс І. Я. Повітовий комітет УНДО у суспільно - політичному житті Борщівщини середини 20-х — кінця 30-х рр. XX ст. / Ігор Скочиляс. — Львів, 1995. — 56 с.

7. Соляр І. Я. Українське національно-демократичне об’єднання: перший період діяльності (1925-1928) / І. Я. Соляр. — Львів, 1995. — 70 с.

8. Соляр І. Я. УНДО і Польща в 1928-1930 рр.: пошук шляхів по­розуміння / І. Я. Соляр // Україна: культурна спадщина, на­ціональна свідомість, державність: Збірник наукових праць. Випуск 17. — Львів: НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 2008. — С. 177-185.

9. Зайцев О. Ю. Парламентська діяльність політичних партій Захід­ної України (1922- 1939): Автореф. дис. ... канд. іст. наук: Спец. 07.00.02 «Історія України» / О. Ю. Зайцев. — Львів, 1994. — 22 с.

10. Зайцев О. Ю. Представники українських політичних партій Захід­ної України в парламенті Польщі (1922-1939 рр.) / О. Ю. Зайцев // Український історичний журнал. — 1993. — № 1. — С.72-85.

11. Хруслов Б. Г. Політична діяльність Українського національно - демократичного об’єднання (1925-1939 рр.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук: Спец. 07.00.01 «Історія України» / Б. Г. Хрус­лов. — Чернівці, 2000. — 20 с.

12. Tomczyk R. Ukrainskie zjednoczenie narodowo-demokratyczne (1925-1939) / Ryszard Tomczyk. — Szczecin, 2006. — 336 s.

13. Атляс України й сумежних країв / [під. заг. ред. В. Кубійови - ча]. — Львів: Український видавничий інститут, 1937. — 66 карт, XLVIII с.

14. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). — Ф.231. — Оп. 3. — Спр. 282. — 59 арк.

15. ДАТО. — Ф.231. — Оп. 1. — Спр.1964. — Т. 7. — 92 арк.

16. Державний архів Львівської області (ДАЛО). — Ф. 121. — Оп. 2. — Спр. 837. — 156 арк.

17. Sprawy Narodowosciowe. — 1932.

18. Діло. — 1933.

19. Національна бібліотека у Варшаві (НБВ). — Мікрофільм 86475. — 1447 арк.

20. Земля Волинська. — 1932.

21. Перший Український педагогічний конгрес. — [2-ге видання, до­повнене]. — Львів: Сполом, 2005. — 245 с.

22. Товариство «Взаїмна поміч українського вчительства» (1905­

1930) . — Львів, 1932. — 339 с.

23. Двадцятьпятьліття товариства «Учительська громада». Ювілей­ний науковий збірник. — Львів, 1935. — 264 с.

24. Учительське слово. — 1931.

25. Діло. — 1931.

26. Wiek Nowy. — 1931.

27. Sprawy Narodowosciowe. — 1931.

28. НБВ. — Мф. 85778. — 1748 арк.


Потиха О. Б. Роль УНДО в деятельности западноукраинских педагогических обществ (1930—1935).

В статье проанализированы особенности взаимоотношений УНДО с педагогическими обществами Западной Украины в 1930-1935 гг., прослежены основные формы и методы практической деятельности партии, направленной на подъем культурно-образовательного уров­ня населения и его национальное освобождение.

Potikha O. B. The role of UNDO in Western pedagogical societies activity (1930—1935).

The paper analyzes the features of relationship between UNDO and pedagogical societies of Western Ukraine in 1930-1935. There is traced the basic forms and methods of the party practice aimed at raising of cultural and educational level of population and its national liberation.