Головна Історія Інтелігенція і влада ВІД СТВОРЕННЯ ДО ТРІУМВІРАТУ (До історії Народного Руху України)
joomla
ВІД СТВОРЕННЯ ДО ТРІУМВІРАТУ (До історії Народного Руху України)
Історія - Інтелігенція і влада

H. M. Кіндрачук

Суспільно-політичні перетворення середини 80-х — початку 90-х років, які мають доленосне значення для українського на­роду, є об’єктом дослідження багатьох істориків та політологів, при цьому кожен з них не може уникнути оцінки тієї ролі, яку в цих процесах відігравав національно-демократичний рух.

Проблема виникнення та діяльності сил, які виборювали не­залежність України, зокрема, НРУ — одна із найактуальніших тем сучасної історії України і вимагає особливого підходу у вивченні. Отож, метою даної статті є вивчення та досліджен­ня розвитку громадсько-політичної організації Народний Рух України від початку створення до III всеукраїнських зборів, коли Рух поступово трансформувався з громадсько-політичного об’єднання в політичну партію.

Автор робить спробу розглянути болючі сторінки історії роз­витку НРУ, які виявилися саме на III з’їзді — це перш за все внутрішні непорозуміння та розбіжності між прихильниками

В. Чорновола з одного боку та I. Драча і М. Гориня з іншого, що позначилися кризою самовизначення: буде Народний Рух України опорою нового президента чи ні?

Отож, завдання даної статті — виявлення та розгляд необ­хідних тактичних реальних заходів НРУ (знайдення компромі­су), які були необхідними для того, щоб партія не припинила своє існування, існування в Русі лідерів, спроможних на ре­волюційну тактичну ініціативу, коли в ній є потреба. Таким чином, головна увага автора спрямована на детальний розгляд передумов і результатів проведення III з’їзду НРУ та його впли­ву на подальшу долю Руху, які не отримали об’єктивного та всебічного висвітлення в історичній науці.

Дослідженню історії Руху присвячена певна кількість ро­біт — це окремі праці, історико-політичні розвідки, спогади учасників у періодичних виданнях тощо. Особливої уваги за­слуговують праці, які опубліковані після 1991 року та об’єк­тивно висвітлюють історію НРУ. Серед них потрібно виділити такі, як: О. В. Гарань Убити Дракона. З історії Руху та нових партій України” [1], В. Г. Ковтун! сторія НРУ” [2], дисерта­ційне дослідження Ю. В. Діденка [3], О. А. Шановської [4]. Найбільш повний історичний аналіз розвитку НРУ за період 1989 — 1997рр. було зроблено у монографії професора Г. I. Гон­чарука [5]. Дані праці детально описують зародження Руху, етапи діяльності та основні тенденції його політики.

Дослідники НРУ зазначають, що під час бурхливих подій кінця ХХст. в середовищі відомих українських письменників, науковців і колишніх правозахисників-дисидентів виникла ідея створення опозиційної Комуністичній партії національної громадсько-політичної організації — Народний Рух України. Його створенню передувала клопітка і самовіддана праця, зви­тяжні і тривалі змагання багатьох поколінь українських борців за незалежність Батьківщини.

“Хрещеними батьками” Руху тією чи іншою мірою можуть вважатися Олесь Гончар, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Дмитро Павличко, Борис Олійник, Володимир Яворівський, Іван Дзю­ба та деякі інші відомі літератори. Це люди, які виступали за громадянські, національні та релігійні права свого народу та мали великий вплив на формування громадської свідомості українців.

Проект програми майбутньої масової громадської організа­ції України було надруковано 16 лютого 1989 р. в газеті Спілки письменників України “Літературна Україна”.

Перший всеукраїнський установчий з’їзд НРУ відбувся 8-10 вересня 1989 р. в Києві. У прийнятій з’їздом програмі НРУ відстоювалися питання відродження української мови та культури, відтворення історії нашого народу, пропонували­ся шляхи розвитку українського суспільства, порушувались екологічні проблеми, що повстали на перший план, особли­во, після аварії на Чорнобильській АЕС, вказувалося на не­обхідність забезпечення прав національних меншин України (невипадково чимало росіян, євреїв та представників інших етнічних груп приєднались до Руху). Ідея суверенності та не­залежності, як зазначають дослідники Народного Руху Украї­ни Г. І. Гончарук та О. А. Шановська, сприяла тому, що НРУ став організацією національного відродження в Україні [6]. Головою Руху було обрано українського поета, перекладача, кінодраматурга, громадсько-політичного діяча Івана Федоро­вича Драча.

Подальшим кроком на шляху зростання Руху і його впливу на громадсько-політичні процеси в Україні стала робота Других Всеукраїнських зборів Народного Руху України, що відбулися в жовтні 1990 р. Вони віддзеркалили стан, рівень розвитку та політичну орієнтацію національно-патріотичних сил, визначи­ли оптимальні форми їхнього згуртування на найближчий час

[7] . Отож, ІІ Збори НРУ зайняли позицію однозначну і чітку: не приховувати, що його мета — вирвати Україну зі складу СРСР, а головне завдання — боротьба за незалежність. У своїх діях

Рух опирався на ті національні кадри, які вважали звільнення України історичною подією для всього українського народу.

Після 1 грудня 1991 р., коли всенародний референдум засвід­чив прагнення народу України до незалежності, суперечності в Русі між різними силами, що були притаманні НРУ під час бо­ротьби за незалежність, загострились та вилились в конфлікт і розмежування на III всеукраїнських зборах НРУ, які відбулися в 28 лютого — 1 березня 1992 р. в Палаці культури Київського політехнічного інституту. Прогнозувати його рішення важко, але передбачати гостру боротьбу та суперечності були всі під­стави, бо саме на цьому з’їзді постало запитання: бути Рухові чи не бути...?

Даний період в історії НРУ був позначений кризою самови­значення. Деякі його лідери (зокрема, I. Драч, Д. Павличко та М. Горинь) виступили за збереження Руху як об’єднання де­мократичних організацій та партій, першочерговим завданням якого було б створення тривкої політичної бази для розбудови нової Української держави. На їх думку, Рух повинен був пе­рейти від політики опозиції діям уряду та президента до спів­робітництва з ними.

Інша ж група членів організації, очолена В. М. Чорново - лом — освіченою та енергійною людиною, одним із найвидат - ніших діячів українського дисидентського руху, найбільш вагомою постаттю серед лідерів НРУ, яка віддана насамперед ідеї побудови незалежної Української держави, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі, поки вона не буде усунена від влади. В. Чорновіл та його при­хильники закликали до перетворення Руху на опозиційну полі­тичну партію, бо ж ті особи, проти кого провідники Руху боро­лися, як і раніше, посідали ті самі керівні посади, а головний опонент НРУ Леонід Кравчук став президентом України. Це свідчить, що від формальної до фактичної незалежності Украї­ни було надто далеко. Таким чином, такі розбіжності призвели до розчарування багатьох членів НРУ.

З чим же прийшли до III з’їзду ті керівники, що проігно­рували рішення Великої Ради Руху про висування Вячеслава Чорновола кандидатом в президенти?

Михайло Горинь, голова політради Руху, наполягав залиши­ти Рух у такому вигляді, якому він є, зміцнивши його органі­зацію, консолідувати усі демократичні партії, а також постійно допомагати Президенту України.

Професор Г. І. Гончарук зазначає, що Іван Драч хотів здава­тись особою з серединною позицією між поглядами Чорновола та Гориня, але це йому не вдалося: тягар виборчої позиції схи­лив його на бік Гориня [8].

Як і на Першому з’їзді, був присутній Л. Кравчук, але вже в ранзі Президента України. З виникненням Народного Руху України політбюро Комуністичної партії республіки делегува­ло Л. Кравчука для ведення політичних дискусій з лідерами НРУ. Керівництво КПУ розуміло, що Леонід Кравчук за своєю ментальністю стоїть найближче до українського народу із то­дішнього керівництва Комуністичної партії України і користу­ється певним авторитетом серед творчої інтелігенції. Тому саме на нього покладалися завдання знайти спільну мову з Рухом і по можливості нейтралізувати його вплив на маси.

Л. Кравчук знайшов підтримку з боку найбільш авторитет­них діячів НРУ — Д. Павличка, В. Яворівського, М. Гориня та інших. Однак в цей період, за словами Ю. І. Сурая, значна частина членів Руху не стала на шлях загальнонаціональної солідарності [9].

Перед делегатами ІІІ Зборів Руху Президент Л. М. Кравчук окреслив основні завдання, що постали перед державою. Це проблеми стосунків з Росією, з Кримом як картою дестабілі­зації України, складна внутрішньополітична, економічна, вій­ськово-політична ситуація. В своєму виступі Леонід Кравчук підкреслив, що Рух зробив більше для незалежності України, ніж буть-хто. На думку Г. І. Гончарука, основною методологіч­ною помилкою Л. Кравчука було штучне об’єднання завдань Президента і Руха, в той час, коли більшість делегатів з’їзду не відчували своєї особистої єдності з Президентом, проти якого вони агітували на виборах і якого запровадили до влади чис­ленні вороги Руху в своїх інтересах [10]. Тому Леонід Крвчук не розвіяв недовіри до себе серед значної частини делегатів, а навпаки, ще більше її поглибив.

Президент фактично підтримав ідею Івана Драча про не­доцільність реорганізації Руху і закінчив свій виступ такими словами:”Я вірю, що ідея української державності буде тим консолідуючим фактором, який об’єднає зусилля Президента і Народного Руху України...” [11].

Що ж до виступу В. Г. Чорновола на III з’їзді НРУ, треба відмітити, що він побудував свою промову на гострій критиці позицій Івана Драча і Леоніда Кравчука. Погляди Вячеслава Максимовича на майбутнє Руху складались з таких блоків:

- Рух попередньої редакції вже вичерпав себе;

- присутність лідерів різних партій в Русі послаблює його шляхом перетягування партійних інтересів;

- повинна бути розширена рухівська ідейна та програмна база;

- повинна відбутися структурна і кадрова реорганізація НРУ;

- Рух має стати партією політичних і комплексних соціаль­но-економічних реформ як єдиного засобу побудови демократич­ного суспільства;

- необхідно визначити взаємини Руху з існуючою системою влади та з іншими організаціями політичного характеру [12].

Отже, В. Чорновіл ще раз підкреслив, що партноменкла­тура, яка залишається при владі, не зацікавлена ні в неза­лежності України, ні в реальній демократизації суспільства, бо ж при владі стояли антинародні групи номенклатури, які були зацікавленні спинити національно-визвольні змагання та сприяли дискредитації ідеї української незалежної дер­жави.

Більшість керівників крайових та районних організацій пе­реконалися, що Вячеслав Чорновіл — єдиний реальний претен­дент у Русі на високу посаду в Україні, з ним і тільки з ним можна посунути партноменклатуру з керівних місць.

Наступала кульмінація в роботі з’їзду. Терези позицій на мить завмерли, а потім почали владно схилятись в бік Вяче­слава Чорновола. Його думки знайшли підтримку переважної більшості делегатів III зборів та підтвердили курс Руху за демо­кратичний устрій держави та боротьбу за економічні реформи в інтересах народу України, проти намагань партійної олігархії пограбувати населення.

Становище! вана Драча ставало драматично-трагічним: від нього відверталось його дитя [13]. В такій доволі непростій си­туації I. Ф. Драч пропонує відправити у відставку сам з’їзд, щоб в низах місяців за три подумати, а потім послати нових представників. Своїх же прибічників запросив зібратися на на­ступний день в Спілці письменників.

Що ж тут почалося: “Розкол”! “Провокація”! “Убиваєш дитя, яке сам породив”! [14]. Під свист і улюлюкання делегати ринулись на сцену, президія поспішно ретирувалась за куліси. Безлад продовжувався більше трьох годин.

У результаті тривалих пошуків, щоб уникнути розколу НРУ, за кулісами Центральним Проводом(старим) була ство­рена узгоджувальна комісія, яка знайшла нестандартне рішен­ня — створення тріумвірату, тобто було запропоновано очоли­ти Рух одразу трьом співголовам — Михайлу Гориню, Івану Драчу, Вячеславу Чорноволу. Цю “трійцю” делегати з гумором охрестили “тризубом”.

Місце ІІІ з’їзду в історії Народного Руху України тлумачить­ся по-різному, переважно як розкол. Та на наш погляд, розко­лу як такого не було взагалі. ІІІ з’їзд поклав край розтягуван­ню особистого складу НРУ та здійснив необхідну еволюцію, що дала змогу на ІУ Зборах пройти шлях від аморфного конгломе­рату різних сил до перетворення в окрему партію.

Джерела та література

1. Гарань О. В. Убити Дракона. З історії Руху та нових партій Украї­ни — Київ: Либідь, 1993. — 200 с.

2. Ковтун В. Г. Історія Народного Руху України. — К., 1999. — 382 с.

3. Діденко Ю. В. Народний Рух у державотворчих процесах Украї - ни(1989-2002). — Одеса: Астропринт, 2006. — 174 с.

4. Шановська О. А. Діяльність Народного Руху України з розробки національної програми та практичного втілення її в процесі дер­жавотворення (1989-1996 рр.): Дис. ... канд. іст. наук. — Одеса,

2002. — 180 с.

Б. Гончарук Г. І. Народний Рух України: історія. — Одеса: Астро­принт, 1997. — 380 с.

6. Гончарук Г. І., Шановська О. А. Національна ідея і Народний Рух України. — Одеса: Астропринт, 2004. — С. 165.

7. Глушкова Н. М., Слободянюк О. Р. Роль НРУ в процесі формуван­ня багатопартійності в Україні // Народний Рух України: місце в історії та політиці (Матеріали VI Всеукраїнської наукової конфере­нції). — Одеса: Астропринт, 2005. — С. 38

8. Гончарук Г. Там само. — С. 136

9. Сурай Ю. І. Леонід Кравчук і Народний Рух України: політичний аспект // Народний Рух України: місце в історії та політиці (Тези доповідей Першої Всеукраїнської конференції). — Київ, 1994. — С. 54.

10. Гончарук Г. І. Там само. — С. 142

11. Виступ Президента України Леоніда Кравчука на ІІІ з’їзді Руху // Народна газета № 8, березень 1992 р.

12. Народна газета № 7, лютий 1992 р.

13. Гончарук Г. Там само. — С. 147

14. Правда України, 3 березня 1992 р.

Анотації

Кондрачук Н. М. От создания до триумвирата (к истории На­родного Руха Украины).

Статья посвящена истории Народного Руха Украины, который возник в конце 1989 г. в среде известных украинских писателей, правозащитников-диссидентов. События доходят до 1992 г., когда прошел ІІІ всеукраинский сьезд НРУ, во время которого были из­браны три сопредседателя данной организации — триумвират.

Kondrachuk N. M. From the foundation to the triumvirate (on the history of Narodnyj Rukh).

The article is devoted to the history of NRU (Narodnyj Rukh Ukrainy), which was conceived by the famous Ukrainian writers — right-fighters and dissidents — in the end of 1989. The events are observed up to 1992 when the all-Ukrainian meeting of NRU was held and the three leaders of the organization were elected (the triumvi­rate).

Похожие статьи