Головна Історія Інтелігенція і влада МІСІОНЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ СЕРЕД НАСЕЛЕННЯ КИСВО-ПОДІЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ПОСЕЛЕННЯ КАВАЛЕРІЇ
joomla
МІСІОНЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ СЕРЕД НАСЕЛЕННЯ КИСВО-ПОДІЛЬСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ПОСЕЛЕННЯ КАВАЛЕРІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

В. Л. Цубенко

Релігійне питання в Україні останнім часом привертає все більше і більше уваги, адже будувати в Україні демократич­ні стосунки без налагодження відносин з церквою неможливо. Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується, з од­ного боку, процесами суспільної реабілітації релігії, посилен­ням ролі релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя, формуванням у громадській думці позитивного ставлення до релігійного феномена як важливої складової духовної культу­ри. Але, з іншого боку, на релігійній ситуації позначаються всі ті болісні процеси, які зачіпають весь комплекс соціально - економічних, політичних, національних і духовних проблем на практиці. Стурбованість і занепокоєння широкої громадсько­сті викликає стан сучасних внутрішньоконфесійних відносин на терені України. Прояви нетерпимості на релігійному ґрунті негативно позначаються на загальному суспільно-політичному кліматі країни, ускладнюють і до того не просту ситуацію в усіх сферах суспільства. Метою дослідження є реконструкція місіонерської діяльності православної церкви серед населення Києво-Подільського військового поселення кавалерії. Дослі­дження істориків щодо місіонерської діяльності православної церкви на території Київщини та Поділля здебільшого прово­дилися у рамках вивчення загального процесу становлення і розвитку православної церкви у другій половині XIX ст. Серед робіт, у яких висвітлюється вищезазначена проблема, в першу чергу, виділяємо ті, що були опубліковані до 1917 р. у Київ­ських єпархіальних відомостях та Подільських єпархіальних відомостях. За радянських часів увага до місіонерської діяль­ності православних цілком природно зменшилася, до того ж ця проблема висвітлювалась у певному ідеологічному ключі. Без­сумнівна перевага цих наукових праць полягає у широкому ви­користанні фактичного матеріалу. До них належить, зокрема, праця радянських дослідників, що присвячувалася історії пра­вославної церкви [1]. Щодо сучасних вітчизняних досліджень, то в них питання про місіонерську діяльність православної це­ркви на території Києво-Подільського військового поселення кавалерії розглядаються у контексті більш глобальних питань. У зв’язку з цим постає необхідність детального розгляду цього явища в історії військових поселень XIX ст. Джерельною базою дослідження є фонди Центрального державного історичного ар­хіву України у м. Києві.

Регулювання взаємин “панівної” віри з іновірцями-розко - льниками посідало особливе місце у державній політиці. Для церкви на території України таке регулювання набувало біль­шого значення, ніж для багатьох інших регіонів Російської ім­перії, оскільки при організації військових поселень на цих зе­млях імперська влада свідомо робила ставку на православних. Офіційна церква відчувала деякі незручності: з одного боку, у коло її обов’язків завжди входила діяльність щодо залучення іновірців до православ’я, а з іншого, — така діяльність мала узгоджуватися із реаліями державної політики щодо кожної конфесії. Духовна влада і тут була змушена йти у фарватері політики влади світської.

Духовенство, яке задовольняло духовні потреби військових, розподілялося на дві категорії. Перша у більшості питань збе­рігала ту залежність від єпархіальної влади, яку мала і рані­ше: її представники лише у воєнний час не підпорядковувалися місцевим єпархіальним архієреям. Друга ж категорія відтепер мала справу з новими структурами — військовими поселення­ми, де була запроваджена посада обер-священика армії. Через специфіку свого статусу військове духовенство знаходилося у напружених стосунках із духовенством парафіяльним. Особли­во багато конфліктів виникало навколо полкових священнослу­жителів. На відміну від військового духовенства, чисельність чернецтва у краї була меншою, ніж у більшості інших регіо­нів. Відомо, що у 1856 р. чисельність духовенства у 5 округах Києво-Подільського військового поселення кавалерії становила 1154 особи, з них 588 чоловіків і 566 жінок [2, арк. 6].

Ще у другій половині XVII ст. виник розкол у російській православній церкві. Приводом була церковно-обрядова рефор­ма, яку у 1653 р. проводив патріарх Нікон з метою зміцнення церковної організації. Розкольники (або старообрядці чи ста­ровіри) виступали проти поглинання прав громади офіційною владою, зробивши змістом свого життя питання релігії. Зовні старообрядництво проявилося у “збереженні старовини” — ста­рих форм духовного життя. Старообрядництво породило безліч сект з обмеженим числом осіб, віросповідання яких вважалося помилковим. Серед найбільш розповсюджених сект Києво-По- дільського військового поселення кавалерії були: хлисти, скоп­ці, безпоповці, поповці, молокани та духоборці [3, 661]. Заува­жимо, що низка законодавчих документів нечітко розрізняла або не розрізняла взагалі сектантів і старообрядців, застосову­ючи і до перших, і до других термін “розкольники”.

Розглянемо їх регулювання державою і практику взаємин православних із старообрядцями Києво-Подільського військо­вого поселення кавалерії. Саме по собі старообрядництво було монолітною групою з тотожними поглядами на характер взає­мин із офіційною православною церквою. У той час, як певна його частина свідомо ізолювалася від структур, підпорядкова­них Синоду, інші докладали зусиль для того, аби старообряд­ницьких священиків визнавали ієрархи “панівної” церкви. Результатом таких зусиль стало виникнення єдиновірства. У населених пунктах військових поселень, де переважну біль­шість населення складали розкольники, виділилося декілька течій, які постійно конфліктували між собою. Так, наприклад, у м. Балті, на чолі з єпископом Варлаамом, вигнанцем з Ко - реневського монастиря, старообрядники розділилися на дві ворожі партії, які отримали назви: “стуканці” і “хатники”. Стуканці прийняли “окружне послання” і ходили до капли­ці, де служив Варлаам. Зазвичай, перед початком служби вони стукали об дошку замість благовісту. Хатники, на відміну від стуканців відділилися від єпископа, не прийняли “окружного послання”, не ходили до каплиці, а відправляли служби по ха­тах. Обидві партії вважали одна другу єретичною. Подібні дві партії утворилися у с. Плоскому (18 верст від Тирасполя) [4, 450]. Віротерпима політика Олександра І справляла негатив­ний вплив на подальше поширення єдиновірства. Розкольників не переслідували за релігійні переконання, проте забороняли переманювати православних віруючих у розкол, підтримува­ти зухвалості проти православної церкви, священнослужите­лів і, взагалі, ухилятися від правил у цій сфері, встановлених законодавством [5, 637]. Значно активізувалася місіонерська діяльність серед старообрядців у період царювання Миколи І.

Імператор скасував запроваджені його попередниками правила щодо переслідування православних священиків, які примика­ли до старообрядництва. У 1858 р. міністром внутрішніх справ було наказано припинити переслідування старообрядців за їхні релігійні переконання, разом із тим ставилася вимога не допу­скати пропаганди ними свого вчення. Державні установи мали залишити справу боротьби з розколом церкви [6, 147].

Згідно з наказом тимчасового розпорядчого комітету від

4 листопада 1861 р. №40, Циркуляром припису міністра внут­рішніх справ від 15 жовтня 1858 р. №184 з додатком Височайше затвердженого розпорядження “Про заходи з розкольниками” на території Києво-Подільського округу Південного поселення підвідомчим особам було наказано діяти з крайньою обережні­стю і згідно з правилами, викладеними у настанові, особливо у § 4, 6, 10 [7, арк. 23]. Циркуляр припису міністра внутрі­шніх справ начальникам губерній від 15 жовтня 1858 р. №184 передбачав низку заходів щодо взаємовідносин православної церкви та іновірців. Імператор Олександр ІІ вбачав причини релігійного протистояння окружних волостей з розкольниками не у системі заходів щодо стосунків з розкольниками, а від їх неточного і несправного виконання. Тому Височайше наказано було скласти згідно з погодженням Найсвятішого Синоду на­станову для цих дій. Основою для цієї настанови були ст. 60 XIV Уставу про запобігання і припинення злочинів і наказ Си­ноду від 5 квітня 1845 р. Особлива увага зверталася на питання визначення відмінностей між переманюванням православних у секти і поширенням єресі, а також між розкольниками, які ухилилися від православ’я, і тими, які були народжені у сім’ї розкольників, тощо [7, арк. 24].

Настанова для виконавчих дій і нарад на території округів військових поселень, де проживали розкольники, передбачала ряд заходів.

У першому параграфі визначено, щоб реалізацію урядової політики щодо релігії, церкви та релігійних організацій у спра­вах розколу здійснювали місцева світська та духовна влада. Мету їхньої діяльності було визначено так: “викорінити прояви розколу та іновірства жорстокими методами”.

У другому параграфі сказано, що світська влада у межах своїх повноважень видає поліцейські розпорядження стосовно протиправних дій розкольників церкви. Єпархіальна влада опі­кується лише у справах релігії.

У третьому параграфі йдеться про те, що приходське ду­ховенство у справах розколу церкви не має права звертатися з вимогами або доносами до світської влади. Компетентність приходського духовенства обмежувалася зносинами з єпархіа­льним архієреєм. Єпархіальний архієрей мав вступати у відно­сини з чинами світської влади лише в обставинах крайньої не­обхідності: у випадках переманювання із православ’я у розкол або у випадках популяризації місіонерами сектантських вчень проти православної церкви.

Для розслідування справ щодо розкольників духовна і світ­ська влада керувалися давніми правилами, згідно з якими у четвертому параграфі були наставлені такі вимоги:

- особи, які перебували у розколі від дня народження (бать­ки їхні розкольники) мали не переслідуватися за свої релігійні переконання, але їм суворо заборонялося відправляти одноосо­бово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди серед населення православного віросповідання;

- особам, які перебували у розколі, заборонялося втручати­ся у діяльність православної церкви. їм також заборонялося за­йматися проповідницькою діяльністю старообрядництва серед православного населення округу;

- разом з виконанням існуючого закону “Про переслідуван­ня розкольників за релігійні переконання”, щоб запобігти пере­манюванню православних віруючих у розкол, згідно з вимогою п’ятого параграфу світська влада повинна була піклуватися про заборону публічного оголошення засад, принципів, суперечли­вих з християнською вірою і звичаями. Малися на увазі: хрес­ні ходи, співи без молитви, співи розкольників, які було чути поза межами каплиць; урочисте здійснення обрядів хрещення, вінчання та поховання; носіння ченецького одягу розкольни­ками, відкриття молитовних домів, зведення над молитовними домами нових хрестів або відновлення старих, заборону під час богомоління дзвонів.

У параграфі шостому сказано: вимоги розкольників стосов­но релігійних обрядів, церемоній та процесій, зокрема вступу у шлюб, вінчання, хрещення, поховання, не розглядати і не за­водити листування з цих приводів. Пояснювати позивачам, що уряд не втручається у внутрішні релігійні справи відступників православної віри.

Як зазначалося у параграфі сьомому, світські чиновники зо­бов’язувалися тримати під контролем ситуацію з відступника­ми від православної віри і запобігати проводити проповідниць­ку чи сприяти релігійній діяльності іноземних проповідників, єретиків і розкольників усіх мастей.

Місцева світська влада повинна була стежити, щоб розколь­ники не заводили скитів, не будували нових молитовних домів і не використовували для цієї мети власні приміщення (пара­граф восьмий). Під час зібрання для виконання обрядів, для священнодійств в існуючих релігійних спорудах розкольники мали виконувати у точності визначені у п’ятому параграфі пра­вила про покарання за публічне оголошення засад, принципів, суперечливих з християнською вірою і звичаями [7, арк. 26].

За параграфом дев’ятим місцева світська влада повинна була здійснювати контроль за діяльністю керівників та інших духовних осіб, які вчинили розкол. Метою її діяльності було подолання несповідування православ’я та його наслідків, на­дання необхідної допомоги для повернення в лоно православної церкви усім охочим.

Параграфом десятим вимагалося обвинувачення у злочинах та недотриманні панівної релігії, слідство над розкольниками православної церкви розпочинати відповідно до визначення ступеня провини з приводу переманювання віруючих із право­слав’я у розкол, а також у ході виявлення переходу до розколу православних християн. Заборонялося розпочинати слідство, побудоване на плітках і бездоказових свідченнях.

Параграф одинадцятий. Переслідування за переманювання православного населення у розкол розкольників, які не позбу­лися своїх переконань, починати можна було лише після отри­мання дозволу від єпархіального начальства.

Під час розслідування недостойної архієрейського сану по­ведінки священнослужителя, а саме при внесенні спокуси у середовище віруючих, звідників і зведених, обмежуватися ви­значенням обставин, що складали сутність вказаного випадку. У ході розслідування справ до кримінальної відповідальності притягувати лише тих осіб, які безпосередньо брали участь у розколі (параграф дванадцятий).

Параграф тринадцятий вимагав: слідство і суд про споку­шання вірних у розкол і заборону пропагувати релігійне вчен­ня, що суперечило християнській вірі і звичаям, проводити згідно з чинним кримінальним законодавством [7, арк. 27].

На допомогу військово-поселенському керівництву у боротьбі з розкольництвом і за повернення у православне християнство тих, хто зійшов зі шляху істинного, прийшли православні свя­щеннослужителі. У державі, де важлива роль відводилася цер­кві, духовенство відігравало велику роль у культурному житті тогочасного суспільства, сприяло поширенню християнської віри серед населення, запобігало поширенню іновірства та сек­тантства. Головним обов’язком духовних пастирів було вигнан­ня зі свідомості парафіян зачатків зневіри, розколу та заборо­ни. Духовникам заборонили відвідувати каплиці розкольників, а під час спілкування з розкольниками в їхніх будинках, на­віть при випадкових зустрічах, священики мали проповідувати православ’я (православне духовенство було зобов’язане на це підписами). Важливе місце відводилося проповідям і повчан­ням. Одним із приводів для складання проповідей і повчань були політичні події, оскільки парафіяльне духовенство мало відігравати досить важливу роль у впровадженні на місцях дер­жавної політики.

Отже, при виконанні своїх обов’язків православне духовен­ство Києво-Подільського військового поселення кавалерії вза­ємодіяло з представниками інших конфесій, головним чином, у контексті заходів з місіонерської діяльності і упередження схиляння адептів офіційної церкви до зміни сповідання. Увага, яка у XIX ст. приділялася впровадженню військових поселень і залученню до православ’я представників різних сповідань, зу­мовила особливу актуальність для регіону врегулювання між­конфесійних взаємин. Державна політика в цілому була сприя­тливою для активного залучення до православ’я.

Джерела та література

1. Русское православие: вехи истории / Науч. ред. А. И. Клибанов. — М.: Политиздат, 1989. — 719 с.

2. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі ЦДІА України у м. Києві). — Ф. 12 КМФ. — Оп. 1 — Спр. 111.

3. Воскресенский А. Г. Лескову на несколько его слов, напечатанных в 15-16 №№ Гражданина сего года, по поводу Записки Высоко - преосвященного Митрополита Арсения о духоборческих и других сектах // Киевские епархиальные ведомости. — 1875. — От. 2. (неофициальный). — №20. — С. 657-669.

4.Что делается в современном расколе поповщинской секты? // По­дольские епархиальные ведомости. — 1867. — №13. — Отд. 2 (нео­фициальный). — С. 447-464.

5. Воскресенский А. Г. Лескову на несколько его слов, напечатанных в 15-16 №№ Гражданина сего года, по поводу Записки Высокоп­реосвященного Митрополита Арсения о духоборческих и других сектах // Киевские епархиальные ведомости. — 1875. — От. 2 (нео­фициальный). — №19. — С. 627-638.

6. Смолич И. К. История Русской Церкви 1700-1917. — М.: Изд. Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. — Ч. 2. — 799 с.

7. ЦДІА України у м. Києві. — Ф. 445. — Оп. 1. — Спр. 286.

Анотації

Цубенко В. Л. Миссионерская деятельность православной цер­кви среди населения Киево-Подольского военного поселения ка­валерии.

На основе архивных и опубликованных материалов автор ана­лизирует миссионерскую деятельность православной церкви сре­ди населения Киево-Подольского военного поселения кавалерии (1837-1857). В центре внимания автора — взаимоотношения “гос­подствующей” православной церкви с иноверцами-раскольниками военными поселенцами.

Tsubenko V. L. Missionary activity of Orthodox Church among the population of Kiev-Podolsk military settlement of cavalry.

Considering the archive and published materials, the author ana­lyzes missionary activity of Orthodox Church among the population of Kiev-Podolsk military settlement of cavalry (1837-1857). The at­tention is focused upon relationships of the “prevailing” Orthodox Church with the dissenter military settlers.