Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В УКРАЇНІ У КІНЦІ XX — ПОЧАТКУ ХХІ ст
joomla
РОЛЬ ГУМАНІТАРНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В УКРАЇНІ У КІНЦІ XX — ПОЧАТКУ ХХІ ст
Історія - Інтелігенція і влада

(Чи змогла українська гуманітарна інтелігенція дати дороговказ суспільству у перше десятиліття становлення України?)

3. I. Гриценко

Питання про роль інтелігенції у період докорінних суспільних трансформацій у посткомуністичних країнах сходу Європи в ціло­му і України зокрема, на нашу думку, потребують додаткового нау­кового вивчення як у зв’язку із зміною ролі освічених професіона­лів (під якими ми розуміємо в першу чергу поняття інтелігенція), так і дослідження особливості ролі цієї верстви населення у різних країнах. Актуальною уявляється проблема ролі гуманітарної інте­лігенції у кризові часи життя суспільства, адже саме вона відпові­дальна за розробку стратегії суспільної трансформації і поширен­ня нових соціокультурних знань і цінностей.

Серед російської освіченої громадськості останнім часом дедалі голосніше звучить думка про те, що найстрашнішою хворобою суспі­льства стала незатребуваність інтелігента. Такий висновок робиться з дійсності, пов’язаної з управлінським невіглаством у державних структурах та з “нездатністю соціогуманітарної інтелігенції взяти на себе роль історичного і політичного компасу нації” [1].

Українська історіографія теж виявляє певний інтерес до цієї проблеми. Значну активність у поширенні ідей важливості освіти, необхідності її реформи і підвищення ролі освічених, а значить інтелігентних кадрів у житті України, проявляють В. Кремень,

В. П. Андрущенко, М. Ф. Степко. У своїх працях, виступах і пуб­лікаціях вони наголошували на важливій ролі українська освіти, яка має не лише постійно адаптуватися до соціально-економічної ситуації в державі, але й випереджати ці процеси, формуючи їх суть і кадрове забезпечення [2]. У наукових працях зазначається, що українська влада у часи десятиліття суспільної трансформа­ції усвідомила важливість соціогуманітарної сфери, створювала спеціальні органи, покликані розробляти першочергові заходи для її розвитку [3]. Автори відмічали і особливості українського соціу­му — “глибокий розкол, який не сьогодні стався і, судячи з усього, не завтра залагодиться.” Причину цього пов’язували з особливос­тями мислення українців, яке начебто “не може вийти за рамки схеми давньоіранської релігії — маніхейства”, в основу якої по­кладено ідею поділу людей на “праведних”, які дотримуються іс­тини, і “прибічників зла” [4]. Погоджуючись із думкою, що таке мислення “культивує постійну напруженість, жорстко орієнтова­ну проти пошуку нового результату, якісно нового стану культури, що не зводиться до старих, крайніх полюсів”, не зовсім зрозуміло, що дає підстави відомим науковцям і політикам стверджувати, що саме цей тип мислення є характерним для сучасних україн­ців. Здається, що таке порівняння обмежує можливості вивчення різновекторних напрямків соціокультурних змін у суспільстві в перше десятиліття становлення держави і місце в ньому освіченої верстви населення, соціогуманітарної інтелігенції, яка була покли­кана вивчати нове суспільство і поширювати демократичні суспі­льно-політичні знання. Неможливо чітко визначити роль інтелі­генції у житті суспільства, якщо не мати глибокого аналізу суспі­льства, у якому живе і діє ця верства населення. У цьому контекс­ті заслуговую на увагу думка І. Кураса, який писав про необхід­ність “співвіднести соціальні очікування і реальні можливості держави, узгодити різноспрямовані ціннісні орієнтації різних со­ціальних верств і вікових груп населення, визначити оптимальні вектори розвитку регіонів”. Лише подбавши про це, можна “за­пропонувати суспільству привабливий соціальний ідеал, сформу­лювати “українську мрію”, наповнити конкретним змістом кате­горію національних інтересів” [5].

Значна активність гуманітарної інтелігенції у перше десятиліт­тя розвитку України проявлялася в організації та проведенні вели­кої кількості конференцій, семінарів, симпозіумів. Під час цих за­ходів та в деяких наукових публікаціях гучно звучали голоси при­хильників ідеї зростання ролі інтелігенції у житті суспільства. Це питання ставилося у першу чергу у зв’язку з потребою освіти насе­лення. Наголошувалося також на необхідності “гармонізувати знан­ня та віру”, “попередити незворотні деформації в менталітеті як локальних спільнот, так і цивілізацій в цілому, а головне — у відро­дженні і постійному збагаченні вищих моральних ідеалів і життє­вих пріоритетів” [6].

В українській гуманітарній думці ставилися питання про роль громадянської освіти у суспільстві, що трансформується. Вивчали­ся різні аспекти поширення і вдосконалення громадянської освіти. Досліджувалися зміни і роль викладання політичних наук [7]. Гу­манітарії звертали увагу на проблему впливу громадянської освіти на формування громадянського суспільства [8]. Оглядаючи існую­чу суспільно-політичній літературу, можна зробити висновок, що в ній лише почали розглядати окремі аспекти діяльності гуманітар­ної інтелігенції.

Мета даної статті — звернути увагу на роль і місце соціогумані - тарної інтелігенції в житті українського суспільства у перше деся­тиліття розвитку України.

Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України до­корінно почали змінюватися матеріальні та соціокультурні основи життя суспільства. Соціокультурний досвід радянського періоду вже не міг забезпечити подальше просування як окремої людини, так і всього суспільства до вільного ринку, демократії та європейського рівня життя. Значним тягарем суспільної свідомості залишалася відсталість соціально-політичних уявлень громадян. Остання ста­ла причиною існування великої маси українців, які мали недостат­ню громадсько-політичну освіченість. Це проявилося у неспромож­ності громадян контролювати владу й достатньо впливати на про­цес створення такої політичної системи, яка б відображала інтереси народу, а не окремих фінансових груп.

У нових умовах перед українською гуманітарною інтелігенцією постало завдання поширення нових демократичних ідей серед на­роду. Важливу роль у його вирішенні відігравала система вищої освіти, яка сприймалася як “важливий чинник державного розвит­ку” [9]. Освіта, разом із громадянським суспільством, соціальним порядком, нормами та іншими показниками соціального капіталу розглядалися як неформальні інститути демократії. Українська Конституція 1996 р. заявила всьому світу про демократичний ви­бір, тому зміни політики і соціальних пріоритетів України призве­ли до нової парадигми освіти і виховання. “Почався перехід від виховання індоктринованого шовініста до формування громадяни­на світу, людини відповідальної, освіченої, мораль якої відповідає складності завдань, які вона вирішує” [10].

Значну активність, спрямовану на підвищення ролі освічених і інтелігентних верств суспільства, виявляли державні органи. Мі­ністерство освіти і науки України на базі відомих міжнародних конвенцій у сфері демократії, гуманізації та прав людини здійс­нило заходи по створенню нової національно-правової норматив­ної бази вищої освіти. Були прийняті Національна доктрина роз­витку освіти, Закон “Про вищу освіту”, програма “Вчитель” та інші концептуальні документи, спрямовані на реформування вищої осві­ти [11].

Державна політика у галузі освіти призвела до зростання кіль­кості освітніх закладів. У 2000 р. в системі вищої освіти працюва­ло 971 навчальний заклад І — IV рівнів акредитації (училища, тех­нікуми, коледжі, інститути, академії, в тому числі 592 державної форми власності та 61 інших форм власності, з загальною чисель­ністю 503 тисячі студентів. Кількість навчальних закладів III —

IV Рівнів акредитації налічувала 313 закладів, в тому числі, 220 дер­жавної власності: серед них було 98 університетів, 46 академій, 62 інститути. Статус національних мали 37 університетів та акаде­мій. Мережа забезпечувала 249 студентів на 10 тис. населення. [12] Про значне зростання кількості студентів у 90-х роках XX століття свідчить і той факт, що за ці роки кількість студентів на 10 тис. населення стала майже удвічі більше ніж була в УРСР. У 1997/98 навчальному році вперше в історії України показник загальної кі­лькості студентства перевищив позначку 1 млн. осіб, а у 2002/03 року він наблизився до 1,5 мільйона [13].

З огляду на теорію Ф. Хаєка, який розробив концепцію розсія­них людських знань (остання свідчить про обмежені можливості “свідомих порядків”), знання неможливо зібрати докупи разом і вручити, наприклад, тим, хто зараз володарює, щоб він створив най­кращий політичний порядок. Тому й стала важливою проблема накопичення певної концентрації демократичних сучасних знань в українському суспільстві. Вирішення цього суспільного завдання в значній мірі залежало від діяльності гуманітарної інтелігенції вищих освітніх закладів. Суспільствознавцям і гуманітаріям, які отримали освіту ще в часи радянської влади, потрібно було спочат­ку ознайомитися з досягненнями світової гуманітарної думки

XX Століття і паралельно поширювати інтелектуальні надбання сві­тової цивілізації у посткомуністичному просторі.

Виконати цю благородну роль гуманітарній інтелігенції у пов­ній мірі заважали труднощі трансформаційного періоду, коли еко­номічна ситуація в Україні в 90-х роках постійно погіршувалася. Стрімко зменшилися показники валового національного доходу держави, виробництво скоротилося на 75 %. Практика застосуван­ня правової бази освітньої реформи свідчила, що окремі положення документів не відповідали реальній ситуації. Освітянська громад­ськість сприймала неоднозначно співвідношення обсягів підготов­ки фахівців за видатками державного бюджету та інших джерел фінансування. Турбували і проблеми із працевлаштуванням випуск­ників, зниженням якості освіти, особливо у філіалах та деяких осві­тніх закладах недержавної форми.

Період соціальних перетворень в Україні кінця XX — початку

XXI Ст. припав на час кардинальних змін у розвинених країнах світу, коли провідну роль почали відігравати теоретичні знання. Вони стали тим стрижнем, навколо якого розбудовувалася нова технологія, економічне зростання й нова стратегія суспільства. Пев - ною рисою цього періоду була революція свідомості, яка спрямо­вана на зміну системи цінностей європейської цивілізації — від прагнення до матеріальних благ до праці як засобу реалізації сво­їх здібностей. Знання стали новою символічною формою капіта­лу. Тому роль інтелектуальних верств суспільства стала особливо важливою.

Проблема поширення цих нових знань вимагала нових методик, які б відповідали особливостям інформаційного суспільства, що будується і відновлюється на нестандартних рішеннях у нестандарт­них ситуаціях. Почався пошук радикальних змін змісту і форм вищої освіти, перехід на принципи інноваційної педагогіки. Це озна­чало не просто вдосконалення і поліпшення традиційних (репродук­тивних) методик, але й сміливе та рішуче відмовлення від них. Наголос переносився з функції трансляції знань у тій чи іншій галузі (обсяг яких став таким, що його практично неможливо засво­їти) на функції інтерпретації знань, його використання в нестандарт­них ситуаціях, пошук необхідних знань у безмежному інформацій­ному просторі, самостійному продукуванні знань для розв’язання проблем, що не мають готових рішень.

Принципово важливою стала проблема трансформування місця і функції викладача в навчальному процесі. В нових умовах викла­дач не міг залишатися транслятором інформації і дедалі більше мав перетворюватися на інтерпретатора знань та посередника між студентом і навчальним матеріалом, закодованим у різноманітних науково-інформаційних довідниках, посібниках і програмах. У ста­рій системі, що склалася ще в часи радянського індустріального розвитку студент спілкувався з викладачем 30-40 годин на тиж­день. Нова інформаційна революція поставила завдання різкого скорочення годин для безпосереднього спілкування викладача і сту­дента, при цьому значно збільшила консультативну функцію ви­кладача. Останній почав переймати на себе функцію супроводжен­ня і забезпечення самостійної роботи студента, функцію організа­ції оптимальної взаємодії студента з інформаційними масивами та інтерактивними програмами.

Перед гуманітарною інтелігенцією постали й такі проблеми, як величезний розрив в інтелектуальних рівнях, пов’язаний із технологізацією мислення. На рівні розвитку наукових знань кінця XX ст. народжувалися дуже складні мисленні технології, які стали недоступними основній масі населення. Склалася дра­матична ситуація, коли інтелектуальні операції механізувалися, технологізувалися і відривалися від повсякденного людського мислення. Розвиток інформаційних технологій почав створюва­ти атмосферу електронного пресингу. Виникла інтелектуальна нерівність, яка почала соціалізуватися. З одного боку у суспіль­стві поширився інтелектуальний елітаризм, а з іншого — інтелек­туальна дебілізація. Велику відповідальність за це несе політич­на еліта українського суспільства 90-х років, адже маючи великі важелі впливу й вагу у суспільстві вона не відчувала труднощів з освітою власних дітей. Вищі політичні та економічні верстви суспільства отримали можливість влаштувати дітей в елітні школи, найняти репетитора, відправити дітей чи онуків на на­вчання у престижні заклади чи за кордон. Можливо тому потре­би народної освіти не стали пріоритетом. Витрати на освіту та науку залишалися мізерними, вчителям та іншим освітянам не платили за якість їхньої праці.

З іншого боку освітня спільнота так і не навчилася відстоювати свої права, формувати громадську думку, спрямовану на важливість розвитку демократичної освіти дітей і молоді [14]. Система управ­ління освітою залишалася справою державною і перехід до громад­сько-державної ще й не розпочався. Тому освіта в державі не стала справою всього суспільства.

Українське суспільство, як і інші посткомуністичні країни, не оминуло таких явищ, як корупція державного апарату, зловжи­вання у фінансово-економічній сфері, ухиляння від податків, при­мусове репетиторство при вступі до вищих навчальних закладів та інші побори в системі освіти та медицини. Це стало наслідком моральної деформації суспільства і гуманітарної інтелігенції зо­крема, адже наше суспільство як і, наприклад, російське в кінці XX ст. було “вже достатньо освічене, щоб бачити і розуміти зло щоденної брехні”, але “сильно деформоване морально, щоб... по­збавитися її” [15]. Для малозабезпечених груп інтелігенції — ви­кладачів вузів, вчителів, лікарів, для яких офіційна влада визна­чила статус — “нові бідні”, професійна поведінка за межею мора­льності найчастіше була наслідком низької оплати їхньої праці, прагненням елементарно вижити у складний час. Одночасно це було й показником нездатності інтелігенції діяти на захист своїх інтересів, коли замість боротьби за спільні інтереси обирався шлях індивідуальної адаптації. Така поведінка інтелігенції породила загрозу витіснення її на політичне та соціальне узбіччя, коли вона поряд з іншими нижчими верствами суспільства стане об’єктом експлуатації і деградації, переставши відігравати будь-яку про­гресивну роль у житті суспільства. Таке становище соціогумані - тарної інтелігенції — сили, покликаної формувати нову демокра­тичну свідомість, — не могло достатньо активізувати громадську і політичну самоорганізацію українського суспільства. Майбутнє країни буде визначатися суспільно-політичною позицією освіче­них верств суспільства, що неможливо без активної ролі соціогу - манітарної інтелігенції.

Палкі прихильники технологічного прогресу проповідують ста­новлення нового часу, коли настає кінець історії і в деякій мірі кінець епохи Розуму, заперечують здатність людини розуміти і знаходити зміст у навколишньому житті і світі. Допускається прийняття повної індивідуалізації поведінки і безсилля суспільс­тва перед своєї долею. У 2000 р. Україна займала 42 місце у світі за рівнем глобалізації. До такого висновку прийшли автори Рей­тингу Глобалізації Globalozation Index, який щорічно публікує журнал “Foreing Policy”. У цьому рейтингу... враховувалися дані по 61 країні світу, що об’єднують 85% населення земної кулі та більше 90% світової економіки [16]. Значну роль у виведенні кра­їни на рівень світових стандартів буде відігравати соціогуманітарна інтелігенція, пов’язана з аспектом людинознавства і народознавс­тва. Адже саме вона може не лише надати молоді європейський рівень знань, виробити професійні навички, а й виховувати гармо­нійно розвинуту соціально-активну людину, здатну до саморозви­тку, вдосконалення, із високими духовними якостями, гуманізмом і толерантністю.

Подальшого наукового вивчення потребують проблеми ролі гу­манітарної інтелігенції у формуванні ліберальних, демократичних цінностей в Україні, її вплив на подолання соціальної нестабільно­сті, соціокультурної кризи. Особливо актуальною виглядає пробле­ма особливості поведінки інтелігенції у час масовизації суспільст­ва, коли між простим робітником і посереднім інтелігентом немає особливої різниці — в однаковій мірі вони не можуть протистояти шквальному впливу мас-медіа, піар-технологіям, уражені економіч­ними проблемами зубожіння.

Література:

1. Баронов Л. Незаметная революция во всемирном масштабе // Незави­симая газета. — 2002. — 24 сентября; Магарил С. А. Интеллигенция и будущее России // Социально-гуманитарные знания. — 2003. — № 4.

— С. 24-30.

2. Університетська освіта країни XXI століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку. Міжнародна науково-практична конференція. — Харків, 2000. — С. 3-21.

3. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: проблеми самоорганіза­ції.: (В 2 т). — Т. 2. Десятиріччя суспільної трансформації. — К.: Про­мінь, 2003. — С. 80, 81.

4. Там же. — С. 423.

5. Курас І. Ф. Етнополітика: історія і сучасність. — К., — 1999. — С. 480.

6. Астахова В. И. Образование в системе социальных ценностей современ­ного мира / / Соціально-політичні та соціально-правові проблеми сучас­ності: Збірник наукових тез (за матеріалами XV Харківських політоло­гічних читань). — Харків: НЮАУ, 2004. — С. 10.

7. Габриэлян О. А. Развитие и преподавание политической науки в Украи­не как индикатор демократизации образования / / Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали II міжнародної наукової конференції (Одеса, 24-26 травня 2002 р.) — К.: Ай Бі, 2003. — С. 679­689.

8. Тягло О. В. Проблема гражданского образования в Украине сегодня // Розвиток демократії в Україні: Матеріали міжнародної наукової конфе­ренції (Київ 29 вересня — 1 жовтня 2000 р.). — К.: Центр освітніх ініціатив, 2001. — С. 180-198; Приходько С. М. Роль громадянської осві­ти у формуванні громадянського суспільства // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали II міжнародної наукової кон­ференції (Одеса, 24-26 травня 2002 р.) — К.: Ай Бі, 2003. — С. 73-79.

9. Журавський В. Вища освіта як чинник державного розвитку// Урядо­вий кур’єр. — 2003. — №34. — С. 6.

10. Кремень В. Г. Стан і шляхи вищої освіти України // Університетська освіта країни XXI століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку. Міжнародна науково-практична конференція. — Харків, 2000. — С. 5.

11. Там же. — С. 3.

12. Там же. — С. 4.

13. Журавський В. Вища освіта як чинник державного розвитку // Урядо­вий кур’єр — 2003. — 21 лютого.

14. Хобзей П. Чи стане освіта справою усього суспільства// Вісник про­грам шкільних обмінів. — 2004. — №19. — С. 4-6.

15. Романовский С. И. Нетерпение мысли или исторический портрет радикальной русской интеллигенции. СПб. — 2000. — С. 339.

16. Литвин В. М. Самоствердження України: нелегкий поступ // УИЖ. — № 1. — 2003. — С. 3-22.