Головна Історія Інтелігенція і влада НАСЕЛЕННЯ УМАНЩИНИ В ДОБУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
joomla
НАСЕЛЕННЯ УМАНЩИНИ В ДОБУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Історія - Інтелігенція і влада

2. В. Священно

Увагу землеробського населення Русі завжди привертала сте­пова зона з її родючими чорноземами, багатими рибою та дичи­ною річками і плавнями, рясними луками. Проте, як відомо, появі тут сталого хліборобського населення перешкоджала слабка ланд­шафтна захищеність регіону від можливих нападів кочівників. Тут постійно мешкала величезна кількість кочівницьких об’єд­нань, котрі час від часу змінювали традиційні райони. Тому пи­тання про населення території Уманщини, яка знаходилась на межі кочового степу та прадавньої осілості, доби Київської Русі має важливе значення.

Чимало важливих аспектів зазначеної теми висвітлено в пра­цях М. І. Артамонова [1], М. Ф. Котляра [2], В. Т. Пашуто [3],

В. П. Шушаріна [4], П. П. Толочка [5] та інших вчених, присвяче­них історії слов’янського населення причорноморських степів доби великого переселення народів, умовам життя слов’ян у печенізь­ких і половецьких степах в період існування Київської Русі, де на­водяться матеріали джерелознавчих і археологічних досліджень.

Певний зв’язок слов’янського населення степів з Руссю зумов­лює потребу розгляду історії населення Уманщини зазначеного пе­ріоду на фоні процесів, які відбувалися в Київській Русі, а також історії кочових племен Причорномор’я. Ясна річ, умови життя сло­в’ян на Русі і в степах були різними. Це пов’язано насамперед з впливом на процеси розвитку слов’янства природно-географічного фактора [6, 25].

Наголосимо, що історіографія проблеми практично не має розро­бок конкретно-історичних регіональних.

Тому автор статті ставить за мету з’ясувати склад населення Уман­щини доби Київської Русі та прослідкувати умови співіснування кочового та осілого населення регіону, що досліджується. Предме­том дослідження є процес формування етнічного складу населення степових та лісостепових регіонів України доби Київської Русі, а об’єк­том — населення Уманщини періоду, що досліджується.

Під кінець IX ст. з Подніпров’я на землі від Бугу до Дністра переселилося плем’я уличів. Ймовірно, що жили вони й на Уман­щині [7, 19]. Цього ж погляду притримувався й М. Ткаченко, який писав про те, що уважно розглядаючи територію слов’янських пле­мен, доводиться признати, що Уманщина могла мати поселення ули­чів, полян [8, 5].

Баварський географ IX ст. (уривок збережений у рукописі XI ст.) писав, що бужани мали 230 міст, уличі — “народ численний” — мали 318 міст, волиняни — 70 [9, 72].

Племена уличів спочатку отримали назву “загадкових”, оскіль­ки літописні тексти по-різному визначали їх територію. За Лавре - нтіївським літописом, уличі жили “по Днестру, приседяху к Дуна - еви... оли до моря” [10, 5], за Іпатієвським — “по Бугу и по Днепру й приседяху к Дунаеви... оли до моря” [11, 10], а Новгородський літопис розповідає про переселення уличів з Дніпра на захід — “й беша седяще Углице по Днепру внизь, й поселее приидоша межи Беге е Днестрь и седоша тамо” [12, 109].

У “Повісті временних літ” читаємо: “а уличі і тиверці сиділи по Бузі і по Дніпру і присидять до Дунаю, і було без ліку їх, сиділи-бо по Бузі і по Дніпру аж до моря, і є города їхні і до сьогодні. Край той греки називають Велика Скуф” [13, 21].

Сміленко А. Т. вважає, що поселення нащадків уличів, що збере­глись в Степовому Подніпров’ї до XII ст., створювали сприятливі умови для нового слов’янського розселення на південь, служили опорними пунктами для нових поселенців [14, 177].

З середини IX по середину X ст., у період створення Київської Русі, уличі не раз згадуються на сторінках літописів. їм довелося вести боротьбу з київськими князями, які намагалися їх підкорити, але, скоріше всього, не змогли. Зустрічаються згадки про боротьбу київського князя Аскольда з уличами [7, 217]. “Олег, — пише літо­пис, — “обладав” полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами та тиверцями вів війну — “имяше рать” [13, 21].

Кульмінаційного пункту досягла боротьба уличів з київським князем! горем в середині X ст. Ці події описані новгородським літописцем: “Игорь же сьдяше в Киевь княжа и воюя на Деревянн и на Угличь, ...взложи на ня дань, и вдасть Свьньделду и не вдашя - шется единь град именемь Пересьчень и сьде около его три льта, и едва взя” [12, 109].

Подіям X ст. передували поширення впливу полянських пле­мен на лісостепову зону Правобережжя Дніпра, а значить, і на Уман­щину, що, вірогідно, відбувалося ще в УІІ-УІІІ ст. [15, 14-45; 16, 126­127]. Про це свідчить і назва села Полянецьке, яка, на думку дослі­дників, походить саме від назви племені полян [17, 114].

Про життя слов’янських племен на території Уманщини в ці часи свідчить ряд знахідок. На полях села Піківця недалеко від Умані на лівому березі р. Уманки знайдено рештки чималого посе­лення. Сліди його простежуються на протязі більше одного кіломе­тра [18, 279]. На протилежному березі р. Уманки, ближче до міста Умані, виявлено також сліди поселення і кераміку часів Київської Русі [19, 21].

Знахідки цього періоду виявлені ще в двох селах Тальнівсько - го району: Мошурові і Майданецькому [19, 21]. В селах Синиця і Звірки виявлено і досліджено слов’янські поселення УІІ-УІІІ ст. [20, 19].

За часів князювання князя Ігоря на південних рубежах Київсь­кої держави з’явились печеніги. “З часом, — пише П. Толочко, — господарями південноруських степів аж до Посулля і Поросся ста­ли печеніжські орди. Слов’янські поселення, що розташовувалися південніше цих рубежів, перестали існувати” [5, 35].

“Печенізька доба” в історії Уманщини продовжувалася до сере­дини XI ст. На жаль, відомостей про слов’янське населення глибин­них регіонів степів цього періоду, чисельність якого, безумовно, ско­ротилася, майже не збереглося. Зокрема, саме в цей час зникли з політичного обрію племінні княжіння уличів, основна частина яких відійшла на північ і за Дунай. Як писав М. Ткаченко, рано довелося слов’янській людності Уманщини познайомитись з кочовиками [8, 5].

Дискусійним є питання: чи входили землі Уманщини до складу Київської Русі? Автори “Нарисів історії Уманщини.” вважають, що територія Уманщини входила до складу Київської Русі [20, 19]. Г. Бевз, автор “Історії Уманщини”, пише, що Уманщина не входила до складу Київської Русі [21, 11]. “До якої землі могла належати Уманщина за князівських часів?” — ставить запитання відомий дослідник історії Уманщини М. Ткаченко [8, 6] і висловлює припу­щення про те, що вона була скоріше пов’язана, принаймні східна частина, з Київською землею. Можна припустити, вважає М. Тка­ченко, що коли й був зв’язок Уманщини з Київською землею, то він не повинен був бути міцний, він був слабкий [8, 6].

Ми вважаємо, що Уманщина входила до Київської Русі лише частково і входити могла лише північно-східна частина її терито­рії. Підтвердженням даної думки є згадані вище невдалі походи проти уличів князів Олега та Ігоря.

Відомо, що за часів князювання Володимира визначилися і за­кріпилися кордони Київської Русі. Як вказують літописці, на пів­денному сході вони проходили по Росі та Південному Бузі. Володи­мир своїм головним завданням бачив зміцнення цих рубежів. Він будує могутні земляні вали і рови, що проходили по лівому березі Росі, між нею і Роставицею. За твердженням П. Толочка, пороські земляні вали, ймовірно, складали єдину систему з валами Переясла­вщини, які доходили до р. Супій [5, 51]. Саме в цей час частина Уманщини могла входити до Київської Русі.

М. С. Грушевський, говорячи про південні рубежі Київської зе­млі, зазначає, що південні кордони цієї землі складали течія Гнило­го Тікича і вододіл між Виссю і Тясмином, з одного боку, і Россю з другого, до Дніпра, а потім рубіж йшов Дніпром до півночі, до гир­ла Корані. Якщо це накласти на сучасну карту, то в другій полови­ні ХІІ ст. і епоху, яка передувала занепаду, Київська земля займала приблизно: “Киевскую губернию, за исключением уездов Уманско - го, Чигиринского и южных частей Липовецкого, Звенигородского и Таращанского...” [22, 14]. Отже, як бачимо, в цей період територія Уманщини до складу Київської Русі не входила.

Через Уманщину проходили “змійові вали” [23, 139]. Вони ото­чували Київ з півдня, сходу і заходу й простяглися приблизно на тисячу кілометрів, проходячи територію Уманщини із Звенигород - щини через с. Пальчик і с. Пісчане на захід повз с. Нерубайка, Копенковата і далі тягнуться на Поділля [20, 19].

У писемних же джерелах доби Київської Русі Уманщина прак­тично не згадується. Лише єдину побіжну згадку містить Київсь­кий літопис під 1165 р., де розповідається про велику повінь на Дністрі та загибель більше трьохсот людей, які прийшли із-за Уди - ча: “...бысть поводь велика в Галичи... и потопи человек боле 300, иже бяху пошли с солью из Удеча...” [11, 353], тобто згадується ріка Удич, що протікає у західній частині Уманщини. До речі, в селі Погорілому, що знаходиться на притоці р. Удич, в 1952 р. знайдено скарб із 450 срібних римських монет від 69 р. до 211 р. н. е. [24].

З кінця XI ст. на півдні Уманщини і в степах кочували половці (кумани), там знаходилася Куманія. Руські літописці називали її Землею Половецькою, Страною Куманською, саме до її складу впро­довж двох віків входила Уманщина. Розрізняли Білу (західну) і Чорну (східну) Куманії. Уманщина входила до Білої Куманії [21, 12].

Біля середини XII ст. Половецька земля являла собою конкрет­ну географічну область з визначеними кордонами, їх добре знали на Русі. Літописець під 1152 р. пише: “Вся Половецкая земля, что же их межи Волгою й Днепром”. Вивчення історичної географії Половецької землі, здійснюване в наші часи, дозволяє дещо уточни­ти її літописну локалізацію. Північні кордони “Поля Половецько­го” проходили на Лівобережжі — в межиріччі Ворскли і Орелі, на Правобережжі — в межиріччі Росі і Тясмина, західні — по лінії Інгульця. На півдні воно включало північнокавказькі, приазовські і кримські степи [25, 412].

Кумани-кочівники до південних лісостепів прикочовували зви­чайно влітку, коли на півдні трави вигоряли. В інші пори року вони випасали свої табуни і отари в придунайських степах. А селя­ни, які осіло жили в лісостепах, нащадки уличів та інших україно­мовних племен, були під їх владою. В ті часи на Уманщині було набагато більше лісів, ніж тепер, а на великі поляни, обмежені ліса­ми, кочівники не заходили. Там здебільшого і господарювали селя­ни. Не виключено, що окремі ватаги набігали на сільські оселі, гра­бували їх мешканців. Але траплялося таке, здається, не часто, селя­нам тоді жилося порівняно непогано, київський біскуп Й. Вере - щинський понад 400 років тому писав, що до приходу татар в тих селян було “исключительно чрезмерное изобилие хлеба, в котором они плавали точно как-будто в сале” [26, 67]. Є немало й інших підстав стверджувати, що в Куманії жило багато осілих селян.

Кочовики могли допустити існування цих поселень лише при умові, що вони не тільки не погрожували їм, а навпаки, входили в сферу їх впливу і навіть приносили кочовикам вигоду. Насампе­ред — продукти землеробства, які так були потрібні кочовикам. На думку С. А. Плетневої, половецькі хани отримували від торгівлі зна­чні прибутки і навіть у випадку війни не перешкоджали проїзду через їх територію купців [27, 70]. Таким чином, взаємовідносини осілого населення Уманщини з кочовиками були в основному мир­ними і засновувались на взаємних економічних інтересах.

В середині XII ст. на півночі Уманщини проживали чорні кло­буки. Вони з’явилися тоді, коли печенігів перемогли половці. Час­тина їх відкочувала до Дунаю, частина підкорилась переможцям, а частина разом з торками, берендеями, ковуями, турпеями та інши­ми прийшлими кочівниками осіли південніше від Русі, утворивши об’єднання чорних клобуків [22, 31-32]. Літописець відмітив: “”Изя - слав... поиде от Звенигорода к Туманю й ту придоша к нему Чор­ний Клобуци жени свои и дети свои... затворивше на Поросьи”, або: “псиде на Гольско до Кунилю в Черные Клобуки и ту приеха - ша к нему вси Чернии Клобуки с радостию великою всеми своими полки” [11, 145]. Куниль — це річечка Конела, мабуть, і кочове міс­то Тумань було десь недалеко. Де речі, тумами в давнину називали людей змішаної крові, у яких хтось із батьків був українцем, а хтось — із прийшлих кочівників.

За М. Грушевським, чорні клобуки були поселені київськими князями на частині Подніпров’я, його порубіжжі, з метою оборони від половців [22, 32]. Стосунки їх з місцевим населенням були зде­більшого мирними, але, як вказує М. Грушевський, чорні клобуки негативно впливали на своїх сусідів — слов’ян “своєю степовою дикістю і грубістю” [22, 300-301]. Хоча цілком ймовірний і зворот­ний процес, коли місцеве населення впливало на чорних клобуків.

Як свідчить літопис, на Уманщині чорні клобуки мали свої міс­та, такими були міста Чюрняїв та Куниля. Про місто Кунилю чита­ємо в літописі від 1150 р.: “А Ізяслав рушив на (городи) Гольсько та Кунилю в Чорні клобуки” [28, 230]. Окремі дослідники відво­дять цьому місту поселення на правому березі Гірського Тікича, поблизу нинішнього села Конела Жашківського району Черкась­кої області [29, 111].

У 1190 р. літописцем описуються події, пов’язані з містом Чю - рняїв [28, 349]. Припускають, що Чюрняїв належав чорноклобуць - кому хану, і знаходився, можливо поблизу нинішнього села Чорна Кам’янка Маньківського району Черкаської області [29, 111]. Тор­ки збудували місто Торчськ, яке у 1093 р. уславилось обороною від половців [30, 135].

Однак, на думку деяких істориків, це не були міста, як політичні та господарські центри чорних клобуків, а тимчасові резиденції їх правителів [29, 111].

Увагу істориків давно привертає питання про бродників. Нині немає сумнівів у тому, що цей термін охоплював слов’янське насе­лення степів [6, 31]. На думку більшості дослідників, бродники яв­ляли собою різноетнічну масу, яка проживала в землях, що були непідвладні Київській Русі. До їх складу входили русичі, половці, нащадки алано-болгар [31, 70]. Цим ознакам відповідає і населен­ня Уманщини. Тому ми вважаємо, що територія Уманщини входи­ла і в ареал проживання бродників. Дану думку також підтверджу­ють такі факти: у 1227 та 1231 рр. папа Григорій IX доручив като­лицьким місіонерам проводити місіонерську діяльність “у землях половців і бродників” (in Cumania et Brodnia terra) “в областях по­ловців і бродників” (in Cumanorum et Brodnicorum provinciis) [32, 19].

Отже, в часи Київської Русі значну роль у формуванні населен­ня Уманщини відіграли міграційні процеси. Взаємостосунки з су­сідніми землями та народами, боротьба за виживання привели до формування особливого способу життя місцевого населеня, який ґрунтувався на широкому застосуванні озброєної боротьби і праці на вільних, незайнятих землях, створенні структур самоуправління цією територією. На землях Уманщини проживало в основному слов’янське населення, але обставини його перебування тут були складними внаслідок постійних міграцій із сходу різних кочових племен.

До Київської Русі Уманщина входила лише частково (північно - східна частина її територїї), більшість земель Уманщини входило до так званої Білої Куманії, а північні землі входили до політично­го об’єднання “Чорноклобуцький союз”. Територія Уманщини вхо­дила також і в ареал проживання бродників. Населення Уманщи - ни виступило важливим форпостом у захисті Київської Русі від агресивних південних сусідів.

Література:

1. Артамонов М. История хазар. (Под ред. и с примеч. Л. Н. Гумилёва). — Л.: Изд-во Гос. Эрмитажа, 1962. — 523 с. с ил.

2. Котляр Н. Ф. Хто такі бродники (До проблеми виникнення українського козацтва) // Український історичний журнал. — 1969. — № 5. — С. 96­101.

3. Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. — М.: Наука, 1968. — 472 с. с ил.

4. Шушарин В. П. Этническая история Восточного Прикарпатья в ІХ-ХІІІ вв. // Становление раннефеодальных славянских государств. — К.: Наукова думка, 1972. — 352 с.

5. Толочко П. Древняя Русь. Очерки социально-политической истории. / АН УССР. Ин-т археологии. — К.: Наукова думка, 1987. — 246 с. с рис.; 2 л. прил.

6. Головко О. В. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі та проблема витоків українського козацтва. // Український історичний журнал. — 1991. — № 11. — С. 24-35.

7. Мавродин В. В. Очерки истории СССР. Древнерусское государство: По­собие для учителей. — М.: Учпедгиз, 1956. — 264 с. с карт.

8. Ткаченко М. Гуманщина в ХУІ-ХУШ вв. — К.: УАН, 1927. — 32 с. (Окремий відбиток з ХІ книги Записок історико-філологічного відд. УАН).

9. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. — К.: Либідь, 1992.

— Т. 1. До середини XVII ст. — 640 с; Т. 2. Від середини XVII ст. до 1923 року — 608 с.

10. Полное собрание русских летописей, издаваемое постоянной историко­археографической комиссией АН СССР. Изд. 2-е. — Л., 1926. — Т. 1. Лаврентьевская летопись. — VIII, 487 с.

11. Полное собрание русских летописей, издаваемое постоянной историко­археографической комиссией АН СССР. — М.: Изд. восточ. лит., 1962.

— Т. 2. Ипатская летопись. — XVI, 938, 87 с.

12. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под ред. и с предисловием А. Н. Насонова. — М-Л.: Изд-во Акад. наук СССР, 1950. — 642 с.; 5 л. ил.

13. Повість врем’яних літ. Літопис (за Іпатським списком). — К., “Радянсь­кий письменник”, 1990. — 558 с.

14. Сміленко А. Т. Слов’яни та їх сусіди в Степовому Подніпров’ї (ІІ — ХІ - ІІ ст.). — К., “Наукова думка”. — 1975. — 210 с.

15. Рычка В. М. Формирование территории Киевской земли (ХІ — первая треть ХІІ в.). — Киев: Либідь, 1988. — 213 с. — С. 14 — 15.

16. Головко А. В. Социально-политические предпосылки христианизации Руси (IX — первая половина X вв.) // Вопросы истории СССР. — 1988. — №33. — С. 126-127.

17. Коваль А. П. Знайомі незнайомці: походження назв поселень України: Науково-популярне видання. — К.: Либідь, 2001. — 304 с.

18. Шовкопляс І. Г. Археологічні дослідження на Україні (1917 — 1957). Оглядове вивчення археологічних пам’яток. — К., 1957. — 424 с. с іл.

19. Храбан Г. Ю. Археологічне вивчення краю. З досвіду Уманського крає­знавчого музею. (Рукопис). — Умань, 1960. — 45 с. // Уманський крає­знавчий музей. — Ф. 2553, Д-1366.

20. Нарис історії Уманщини з найдавніших часів до 60-х років XX ст.. — К., Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2001. — 265 с.

21. Вевз Г. П. Історія Уманщини. — К., 1997. — 103 с.

22. Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. — К.: Наукова думка, 1991. — 541 с.

23. Антонович В. В. Археологическая карта Киевской губернии. — М., 1895.

— 459 с.

24. Храбан Г. Ю. Про скарб римських монет з с. Погорілого (рукопис, 1957 р.) // Уманський краєзнавчий музей. — Ф. 2760, Д-1675.

25. История Украинской ССР. В 10-ти томах. / Ред. кол.: Ю. Ю. Кондуфор (главный редактор), И. И. Артеменко и др. — Т. 1. Первобытно-общин­ный строй и зарождение классового общества. Киевская Русь (До второй половины XIII в.). — К.: Наукова думка, 1981. — 495 с.

26. Стороженко А. В. Малоизвестные сочинения Киевского бискупа (1589 — 1598) Иосифа Верещинского. — К.: Тип. Н. Т. Новицкого, 1895.

27. Плетнёва С. А. Половцы. / Отв. ред. Б. А. Рыбаков; АН СССР. — М.: Наука, 1990. — 208 с. с ил.

28. Київський літопис. — К.: Дніпро, 1989. — 537 с.

29. Чабан А. Ю. Середнє Подніпров’я. Книга 1. — Черкаси: РВВ ЧДУ, 1999.

— 187 с.

30. Літопис Руський. Переклад з давньоруського Л. Є. Махновця; Відп. ред.

О. В. Мишанич. — К.: Дніпро, 1989. — 591 с.

31. Земли Южной Руси в IX — XIV вв. (История и археология): Сб. науч. тр. / Редкол.: П. П. Толочко (отв. ред.) и др. — К.: Наукова думка, 1985. — 135 с. с ил.

32. Котляр М. Ф. Русь на Дунаї // Український історичний журнал. — 1965. — № 9. — С. 18-22.


Похожие статьи