Головна Історія Інтелігенція і влада ІДЕОЛОГІЧНИЙ ТИСК НА МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ ТА КОМПОЗИТОРІВ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА 40-Х — ПОЧАТОК 50-Х РОКІВ ХХ СТ.)
joomla
ІДЕОЛОГІЧНИЙ ТИСК НА МУЗИЧНЕ ЖИТТЯ ТА КОМПОЗИТОРІВ УКРАЇНИ (ДРУГА ПОЛОВИНА 40-Х — ПОЧАТОК 50-Х РОКІВ ХХ СТ.)
Історія - Інтелігенція і влада

H. M. Сірук

Ключові слова: культура, ідеологія, композитор, мистецтво, постанова, опера.

Ключевые слова: культура, идеология, композитор, искусство, постановление, опера.

Key words: culture, ideology, composer, art, resolution, opera.

Значного ідеологічного тиску зазнало театральне та музич­не життя та діяльність композиторів республіки. Обов’язковим для репертуару стало переважання музичних творів на сучасні теми, які б оспівували пафос соціалістичного творення, будів - ничу енергію радянських людей. Згідно з партійними постано­вами, основним завданням мистецького життя в Україні другої половини 40-х — початку 50-х років XX ст. повинно було стати активне пропагування політики радянської держави, здобутків країни у різних сферах економічного, соціального, духовного розвитку, оспівування братерства українського народу з росій­ським народом.

Аналіз архівних матеріалів, передусім постанов та рішень ЦК КП(б)У, розкриває суть, методи і наслідки ідеологічних кампаній в музичному житті України післявоєнного періоду. Введені у науковий обіг праці узагальнюючого характеру та матеріали преси дають змогу об’єктивно оцінювати ідейну ре­гламентацію музичного життя республіки та важливі аспекти діяльності композиторів України останнього періоду сталін- щини.

Враховуючи недостатню вивченість у історіографії зазна­ченої проблеми, за мету поставлено комплексно дослідити та відтворити об’єктивну картину ідеологічних процесів у музич­ному житті України другої половини 40-х — початку 50-х ро­ків XX ст. на основі аналізу, узагальнення архівних джерел та опублікованих праць, матеріалів періодичної преси.

В другій половині 40-х — на початку 50-х років XX ст. від­булися глибокі зрушення в розвитку суспільства, які позна - чилися на долі мільйонів людей. У цей час була сформована радянська тоталітарна система, що прагнула поставити під жорсткий контроль не лише політичну організацію, госпо­дарські відносини, але й найменші прояви духовного життя людини. Духовні процеси в Україні у перші післявоєнні роки були ретельно контрольовані та керовані режимом. Мистецтво та культура республіки набули яскраво вираженого ідеологізо - ваного характеру, що зумовлювалось відсутністю плюралізму в художньо-творчому процесі, утвердженням єдиного, офіційно­го підходу до оцінки мистецьких явищ.

Не обминув ідеологічний контроль і українських композито­рів. У статтях М. Компанійця і В. Довженка, вміщених у жур­налі «Радянське мистецтво», говорилося: постанови ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У засвідчували «велике відставання мистецьких ор­ганізацій і закладів в Україні від вимог сучасності» [1]. «Ком­позитори не виконували своїх обов’язків, приділяли головну увагу історичним темам і обминали важливі теми сучасності», в результаті чого не були створені високоякісні «нові опери, присвячені радянському життю». Спілку радянських компози­торів України звинувачували в байдужості і незацікавленості в тому, щоб на сценах українських оперних театрів звучали опери, які б «оспівували життя Радянської України, героїку наших днів» [2, 58].

Провідних композиторів України — М. Вериківського, П. Козицького, Б. Лятошинського критикували за невиявле - ну ініціативу і «самоусунення» від створення радянської опери на сучасну тему. Лауреатів Сталінських премій Б. Лятошин­ського, Л. Ревуцького, А. Штогаренка звинувачували в тому, що вони «не втручалися в оперні справи», а М. Вериківсько­го — за те, що взяв казкові мотиви з творів М. Гоголя «Вій». Були розкритиковані також опери «Наталка Полтавка» та «Пан сотник», оперу ж «Наймичка» критикували за те, що М. Вериківський «надмірно замилувався стародавніми форма­ми, в ряді картин не вийшов за межі етнографізму», хоча в самій опері з переконливою силою відтворив образ скривдженої кріпацтвом жінки» [1]. Комітет у справах мистецтв УРСР від­значав, що «справу створення радянської опери» в Україні не було розв’язано тому, що в репертуарах театрів «дві третини становили твори, які були побудовані на сюжетах, далеких від сучасності. В них знайшли своє місце і перебільшена романти­зація давно віджилого побуту України, композитори, по суті, стали співцями минулого» [3, 120]. Підтвердженням служи­ло те, що у 1946 році на сценах театрів виконувались в осно­вному «Наймичка» М. Вериківського, три балети — «Лілея» К. Данькевича, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Бісова ніч» В. Йорша.

З 10 по 13 червня 1947 року у Києві проходила республі­канська нарада завідуючих обласних відділів мистецтв. На нараді з доповіддю про підсумки огляду закладів мистецтв України виступив голова Комітету у справах мистецтв при Раді Міністрів УРСР Н. Пащин, який відзначив, що після опу­блікування постанов ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У в репертуарах театрів республіки значно зросла кількість нових постановок творів радянських авторів. Нові п’єси для театрів України пи­сали драматурги О. Корнійчук, Л. Первомайський, І. Кочерга, Ю. Яновський, І. Ле, Л. Дмитерко. Доповідач особливо відмі­тив досягнення одного з провідних театрів України — Харків­ського драматичного театру імені Т. Шевченка, одна з постано­вок якого — «Ярослав Мудрий» І. Кочерги — була відзначена Сталінською премією.

Черговий удар радянській музичній культурі був завданий постановою ЦК ВКП(б) від 10 лютого 1948 року «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі», яка осуджувалась як форма­лістична та «невиразна, бідна» [4, 47]. Головне звинувачення полягало в тому, що «історично фальшивою і штучною є фабу­ла опери. Опера створює невірне уявлення, ніби такі кавказькі народи, як грузини і осетини, перебували в ту епоху у ворож­нечі з російським народом, що є історично фальшивим.» [5, 65]. На зборах діячів радянської музики А. Жданов заявив, що опера зазнала повного провалу. Постанова фактично ста­вила осторонь від радянської культури видатних композито­рів СРСР Д. Кабалевського, Н. Мясковського, С. Прокоф’єва, А. Хачатуряна, В. Шебелина, Д. Шостаковича. Вони були оголошені засновниками і керівниками «антинародного фор­малістичного напрямку». На нараді діячів радянської музики секретар ЦК ВКП(б) А. Жданов «виявив» боротьбу двох на­прямків в музичній творчості. Один — «прогресивний», засно­ваний «на визнанні великої ролі класичного наслідування», а інший — «чужий радянському мистецтву формалізм, відмову під прапором вигаданого, уявного новаторства від класичного наслідування, відмову від народності музики, від служіння на­роду на користь індивідуалістичним переживанням невеликої групи вибраних естетів» [6, 16]. Трагізм становища компози­торів СРСР полягав у тому, що під впливом адміністративно­го апарату вони повинні були каятися в своїх «помилках», а інакше позбувалися можливості займатися творчістю, втрати­ли б учнівські класи в консерваторіях, а можливо, були б ре­пресованими [7, 178]. Тому і не дивно, що в лютому 1948 року покаянний лист А. Жданову надіслав О. Прокоф’єв, в якому писав: «Постанова ЦК відділила в творчості композиторів про - гнилі тканини від здорових. Як це не болісно для цілого ряду композиторів, в тому числі і для мене, все-таки я схвалюю по­станову ЦК» [7, 133].

Після цієї постанови пошуки «помилок і перекручень» у га­лузі музичного мистецтва розпочалися і в Україні. 23 травня 1948 року була прийнята постанова ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мура­делі»». В ній йшла мова про неблагополучний стан музичного мистецтва в Україні, засуджувався «формалістичний, антина­родний напрям» в радянській музиці, в творчості українських композиторів та в діяльності закладів музичного мистецтва [8, 55]. Українські композитори звинувачувалися в тому, що вони пішли хибним шляхом псевдоноваторства. «Замість того, щоб учитися на класичних творах російських і українських компо­зиторів, зміцнювати і розвивати зв’язки з культурою братнього російського народу і правильно використовувати невичерпні джерела української народної творчості, частина українських композиторів скотилася на позиції епігонів занепадницької буржуазної музики Європи і Америки» [4, 341]. В Україні гостро критикувалася творчість Б. Лятошинського, І. Белзи, М. Гозенпуда, Г. Таранова, М. Тіца, композиторів західних об­ластей — М. Колесси, С. Людкевича, Р. Симовича, А. Солтиса та інших, яких звинувачували у проповідуванні антинародного формалістичного напряму в українському музичному мисте­цтві, у псевдоноваторстві, «відриві від народу, голому техні­цизмі й вульгарному натуралізмі».

Вся творчість Б. Лятошинського, автора відомих опер «Зо­лотий обруч» та «Щорс», багатьох симфоній, кантат, хорів, симфонічних поем, характеризувалася як особливо чужа «ху­дожнім смакам радянських людей». Завзятим «вихвалятелем» і «теоретичним зброєносцем формалістів» було названо музи­кознавця і композитора І. Белзу, який видавав за кордоном свої симфонії і романси. Партійні і музичні чиновники говори­ли про його «шкідливі статті та фальшиві теорії про перевагу форми над змістом». Такі ж докори адресувалися М. Гозенпу - ду та М. Тіцу [9, 59]. Безапеляційно оцінювалась і творчість М. Вериківського, більшість творів якого була присвячена українській історичній тематиці — «Маруся Богуславка», «Пан Коцький», «Чернець», «Сагайдачний». В ході викривальної кампанії відзначалося, що композитор не позбавився «впливу буржуазної націоналістичної ідеології, що є одним з найбільш живучих пережитків капіталізму в свідомості людей, для якої завжди були характерні плазування і низькопоклонство перед буржуазним Заходом» [9, 147]. Крім того, критики вказували на те, що історичні твори М. Вериківського «не перекликалися з радянською сучасністю, ідеалізував минуле заради минулого, прикрашаючи його реакційні сторони» [8, 61].

У всіх містах республіки, в обласних відділеннях Спілки радянських композиторів України, у багатьох закладах куль­тури та освіти проводилися обговорення партійних постанов, які стосувалися музичного мистецтва. Призначалися спеціаль­ні лектори для ознайомлення творчої громадськості з постано­вами ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У. Протягом 1948 року обласні комітети КП(б)У доручили «у найкоротший термін перегля­нути списки творів усіх музичних жанрів місцевих компози­торів» [10, 97]. Так, у резолюції загальноміських зборів ком­позиторів Львова стверджувалося, що «незадовільна» оцінка стану сучасної музики, яка давалася в постановах ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, «стосується цілком і повністю музичного мис­тецтва у Львові і сприйнята громадськістю міста як програма боротьби за ліквідацію помилок і перекручень в радянській музиці». За «націоналістичну обмеженість та вплив західноєв­ропейської та американської музики, що виродилася», крити­кувалася творчість М. Колесси, Т. Майєрського, Р. Симовича, А. Солтиса [8, 61].

Секретар Львівського міськкому КП(б)У П. Йова назвав ро­боту композиторів «незадовільною», бо «дехто з них, особли­во ті, хто виховувався в буржуазних мистецьких школах, не­сли в собі серйозний тягар західноєвропейського так званого «модерністського» стилю»» [11, 118-121]. Відомих компози­торів М. Колессу, С. Людкевича, Т. Майєрського, Р. Симови - ча, А. Солтиса він звинуватив «в національній обмеженості їх творів, захопленні реакційною романтикою минулого, яке несе елементи націоналістичного намулу, в недостатньому ви­вченні музичної спадщини російського народу» [9, 49, 343­344]. Очолювана С. Людкевичем Львівська організація Спіл­ки радянських композиторів України звинувачувалась в тому, що працювала відірвано від музичної громадськості міста, не жила повнокровним творчим життям. «Правління Спілки не організувало роботу композиторів з оволодіння марксистською естетикою, російською музичною класичною спадщиною». Композиторів критикували за те, що, з одного боку, вони «від­новлювали мотиви місцевого галицького колориту, далекого від загального багатства народної української музики», а з ін­шого — «копіювали гірші риси формалістичної музики буржу­азного світу» [12, 128-130].

Відразу після виходу постанови ЦК КП(б)У від 29 травня 1948 року «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» гострі звинувачення висувалися також «антипатріотам». Суть цих звинувачень полягала в тому, що «більшість статей в журналах і газетах погано висвітлюють рішення ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, не роз’яснюють їх історичного значення у справі розвитку культури і боротьби з перекрученнями та помилками на ідео­логічному фронті». Критики зазнали А. Борщаговський, Л. Ра­бинович, А. Гозенпуд за статті, в яких вони «не висвітлюва­ли шляхи розвитку українського театрального мистецтва.». В цих статтях начебто нічого не сказано «про великі досягнен­ня театру в теперішній час, що являє найбільшу актуальність» [8, 59-60]; не показано «ні передової ролі російського театраль­ного життя, ні його представників, ні їх творів» [13, 11-12].

З 2 по 4 грудня 1948 року відбувся пленум правління Спіл­ки радянських композиторів України, який був присвячений обговоренню творчої діяльності композиторів України за пері­од, що минув після опублікування постанови ЦК ВКП(б) про оперу «Велика дружба» В. Мураделі і постанови ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва в Укра­їні». У доповіді голови Спілки Г. Вірьовки зазначалося, що композитори України «зробили перші кроки в перебудові сво­єї роботи відповідно до вказівок ЦК». Г. Вірьовка відзначив появу нових творів: симфонії О. Зноско-Боровського «Київ»; симфонічної поеми Ю. Мейтуса «Нескорена полтавчанка»; сим­фонічної поеми В. Рибальченка «Визволення України»; циклу романсів композиторів А. Штогаренка і М. Дремлюги [14].

У травні 1949 року на засіданні оперної секції Спілки ра­дянських композиторів України було обговорено перший акт опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький». Критики В. Ве- лінський та А. Філіпенко дали позитивну оцінку твору. «Цією оперою ми будемо гордитися», — заявив В. Велінський [15, 103]. У жовтні того ж року Г. Жуковський продемонстрував свою нову оперу «Від усього серця», створену за одноймен­ним романом Є. Мальцева та лібрето А. Багмета [15, 115; 16]. 18-19 листопада 1949 року на III пленумі Спілки радянських композиторів України прозвучала висока оцінка опери Г. Жу­ковського. Зазначалося, що «автор опери розкриває життя ра­дянського народу в післявоєнний час, показує боротьбу нового зі старим і перемогу нового» [15, 7]. Таку ж позитивну оцінку заслужила опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький», що обіцяло творові успішну сценічну долю.

Однак 19 квітня 1951 року газета «Правда» опублікувала редакційну статтю «Невдала опера», в якій було гостро роз­критиковано оперу Г. Жуковського «Від усього серця». Ще через кілька місяців — 20 липня 1951 року в тій же газеті з’явилася стаття «Про оперу «Богдан Хмельницький», в якій звучали численні критичні зауваження на адресу композитора К. Данькевича та авторів лібрето В. Василевської та О. Корній­чука. У відповідь на згадані статті вийшла низка розгромних публікацій в українській пресі. Проведено чергові засідання партійних комітетів і творчих спілок, присвячені музичному мистецтву. На них йшлося про «великі помилки і грубі пере­кручення в галузі мистецтва», про незадовільну творчу робо­ту композиторів України [17; 18, 38]. Відразу після публікації статті на зборах композиторів і музикознавців Києва Ю. Мей - тус заявив: «Якщо в опері «Велика дружба» В. Мураделі вка­зується на формалізм, то зараз ставиться нове питання — про значення ідейності. У всіх документах партія знову і знову на­гадує основне — про значення життєвої правди, ідейності в мистецтві, про те, що опера є могутнім засобом комуністичного виховання мас» [15, 3].

Критики вважали, що в опері Г. Жуковського не було по­казано основного — «боротьби старого з новим, особистій драмі приділено надто багато уваги», що «музикознавці не зуміли розібратися в змісті твору і не допомогли автору виправити ряд помилок». З «покаянням» на зборах виступив Г. Жуковський, який заявив, що «допустив велику помилку, бо взяв неповно­цінне лібрето, допустив лібералізм, який творчий працівник не повинен допускати» [19, 55-57]. У другій статті газети «Прав­да» — «Про оперу «Богдан Хмельницький» відзначалося, що лібрето опери, написане В. Василевською та О. Корнійчуком, містить численні «ідейні прорахунки», неправильно висвітлює історичні події, не показує визвольної боротьби українського народу з польською шляхтою [18, 38-39]. Жваве обговорення опери «Богдан Хмельницький» К. Данькевича, зокрема лібре­то, продовжувалось як на Декаді українських композиторів і літераторів у Москві в червні 1951 року, так і на пленумі ЦК КП(б)У 20-24 листопада 1951 року в Києві. В матеріалах пле­нуму підкреслювалося, що автори «не показали корінних при­чин, які викликали сильний рух українського народу за своє звільнення, не розкрили історичний зміст подій, які проходили тоді в країні» [20, 40].

Після цього В. Василевська та О. Корнійчук докорінно змі­нили лібрето. Проте працівники Управління пропаганди і агіта­ції ЦК ВКП(б) вказали на нові недоліки цього лібрето, змушу­ючи авторів знову його доопрацьовувати [18, 17]. У свою чергу, Г. Маленков надіслав листа М. Суслову, в якому зазначав, що в основному В. Василевська та О. Корнійчук виправили лібрето опери «Богдан Хмельницький». Г. Маленков писав: «Мені зда­ється, що незважаючи на деякі правильні зауваження в крити­ці В. Кружкова, П. Тарасова, Б. Ярустовського, загалом ця кри­тика перебільшує недоліки лібрето. Представлене лібрето слід було б зменшити, як це пропонується в зауваженнях» [18, 20].

У листопаді 1950 року на засіданні секції оперної музики Спілки радянських композиторів України було обговорено лі­брето і фрагменти опери «Довбуш» С. Людкевича. Нападки на композитора тривали ще з 1947 року, коли проходив творчий звіт Спілки, де йшлося про львівських композиторів і увертю­ру до опери «Довбуш» [21, 40-42]. На цьому засіданні виступи­ли М. Гозенпунд, П. Майборода, М. Вериківський, які заявили, що в основу лібрето покладено народні пісні і перекази, «але в постаті Довбуша не відчувається образу народного месника, який допомагає народу визволитись з-під ярма гнобителів. На­род у постать Довбуша вклав свої мрії, а він показаний в опері нерішучим, в центрі його дій не риси народного вожака, а осо­бисті переживання і почуття кохання».

У жовтні 1951 року на пленумі Спілки радянських компози­торів України вкотре критикували Г. Вірьовку, А. Філіпенка,

А. Штогаренка, в тому числі за «позитивні відгуки на опери «Від усього серця» та «Богдан Хмельницький».», які «дезорі­єнтували музичну громадськість та радянських глядачів.» [22, 658]. Досить показовим був виступ на пленумі львівського ком­позитора А. Кос-Анатольського. Він розповів про свою роботу над балетом «Хустка Довбуша», про численні доопрацювання і переробки твору. «Все, що появилося в оперовому мистецтві, — говорив композитор, — пішло шкереберть, тільки одна «хус­точка» повисла в повітрі. Але навіть якщо б ще критикували, я далі буду працювати, бо цей твір мусить бути повноцінним» [21, 43]. Постать О. Довбуша час від часу з’являлась на сце­нах театрів, що спричинило чергову критику уже в 1953 році. Йшлося про призабуту оперу С. Людкевича «Довбуш». Автору лібрето дорікали за те, що він не знайшов основної події, яка б репрезентувала в очах глядача образ Довбуша як представ­ника народних мас [23, 67]. Аналізуючи оперу, Д. Павличко відзначив, що «Довбуш — це символ власної сили, великої лю­дяності, боротьби за долю народу. Це не зовсім гуцульський Кармелюк. В лібрето він все-таки не має чіткої мети. В цілому лібрето є, але воно потребує великої переробки, і це ускладню­ється тим, що музика вже написана» [23, 69].

Отже, значного ідеологічного тиску зазнало й музичне жит­тя республіки. Обов’язковим для репертуару стало переважання опер на сучасні теми, які б оспівували пафос соціалістичного творення. Згідно з партійними постановами, основним завдан­ням мистецького життя в Україні другої половини 40-х — початку 50-х років XX ст. повинно було стати активне пропагу­вання політики радянської держави, здобутків країни у різних сферах життя, оспівування братерства українського народу з російським народом. Композитори України в перше повоєнне десятиліття змушені були творити відповідно до вимог партії, наголошуючи на соціальних мотивах, водночас нівелюючи наці­ональні традиції українського музичного мистецтва. Крім того, обов’язковим, що значно сковувало творчу ініціативу, було на­слідування російської класичної музики. Більшість мистецьких творів створювалась на замовлення і присвячувалась тій чи ін­шій даті. Практично пропонувався перелік тем, які визначали ідеологічну спрямованість музичної творчості. Проте, незважа­ючи на ідеологічні перепони, композитори все-таки намагалися уникати соцзамовлення та створювати свої незабутні шедеври.

Джерела та література

1. Компанієць М. Велике відставання мистецьких організацій і за­кладів в Україні від вимог сучасності // Радянське мистецтво. — 1946. — 8 жовт.

2. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО України), ф. 1. (Центральний Комітет Комуністич­ної партії більшовиків України), оп. 70, спр. 519 Справки, инфор­мации о мероприятиях, проведенных Управлением пропаганды и агитации ЦК КП(б)У по улучшению работы в области литературы и искусства.

3. Лобай Д. Непереможна Україна / Д. Лобай. — Видання Комітету Українців Канади. — Вінніпег. — 1950. — 239 с.

4. Культурне будівництво в Українській РСР, червень 1941-1950 / Головне арх. упр. при Раді Міністрів УРСР; Упоряд.: А. І. Бичко - ва, В. Д. Даниленко та ін. — К., 1989. — 576 с.

5. Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва України (далі — ЦДАМЛМ України), ф. 661 (Спілка радянських композитирів України), оп. 1, спр. 70. Отчет о работе правления ССКУ за февраль-июнь 1948 года.

6. Жданов А. Вступительная речь и выступление на совеща­нии деятелей советской музыки в ЦК ВКП(б) в январе 1948 г. / А. Жданов. — М.: Госкомлитиздат, 1952. — 30 с.

7. Російський державний архів соціально-політичної історії (далі — РДАСПИ), ф. 17 (Центральный Комитет Всероссийской Комму­нистической партии большевиков), оп. 125, д. 636. Проект по­становления ЦК ВКП(б), справки отдела искусств по письмам и информация ЦК Компартии союзных республик, обкомов партии, Комитета по делам искусств.

8. ЦДАГО України, ф.1. on. 70, спр. 1533 Проекты постановлений ЦК КП(б)У, информации и другие материалы о состоянии и мерах улучшения музыкального искусства на Украине в связи с решени­ем ЦК ВКП(б) «Об опере «Большая дружба».

9. ЦДАМЛМ України, ф. 661, оп.1, спр. 54. Переписка ЦК КП(б)У и Совета Министров по творческим и организационным вопросам. 19 марта — 16 декабря 1948 года.

10. Держархів Запоріжської обл., ф. Р. 2518 (Областной отдел по де­лам искусств Запорожского областного совета депутатов трудя­щихся г. Запорожье), оп. 1, спр. 9. Переписка с музыкальными школами, с театрами по развитию театрально-музыкального ис­кусства области. 1948 год.

11. Держархів Львівської обл., ф. П.4 (Львівський міський комітет КП(б)У), оп.1, спр. 231. Стенограма виступів секретарів Львівсько­го міськкому КП(б)У на нарадах працівників мистецтв м. Львова про діяльність львівських композиторів.

12. Держархів Львівської обл., ф. Р. 1864 (Львівська організація Спілки композиторів УРСР), оп.1, спр. 12. Стенограма і резолю­ції загальноміських зборів композиторів і працівників мистецта м. Львова у зв’язку з рішенням ЦК ВКП(б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі».1948 рік.

13. ЦДАГО України, ф.1. оп. 70, спр. 1343 Материалы о состоянии и работе редакционных газет «Правда України», «Радянська Украї­на», «Радянське мистетство».

14. Радянська Волинь. — 1948. — 8 груд.

15. ЦДАМЛМ України, ф. 661, оп.1, спр. 84. Протоколы заседаний опреной секции за 1949 год. 5.02-6.10. 1949 год.

16. ЦДАГО України, ф.1. оп. 70, спр. 1923. Краткий отчет о сове­щании в ЦК ВКП(б) по вопросу музыки письма и планы ССК Украины о работе. 1949 год.

17. ЦДАГО України, ф. 1. оп. 1, спр. 972. Стенограмма пленума ЦК КП(б)У (часть 2). 20-24 ноября 1951 года.

18. РДАСПИ, ф.17, оп. 133, д. 311. Записки, письма, выписки из про­токолов заседаний местных партийных органов, творческих орга­низаций, отдельных лиц с заключениями отдела и сектора худо­жественной литературы об откликах на статью газеты «Правда», о мерах по устранению серьезных недостатков и ошибок в работе ЦК КП(б)У и партийных организаций Украины по руководству идеологической работой.

19. ЦДАМЛМ України, ф. 661, оп.1, спр. 143. Стеногамма собрания композиторов и музыковедов г. Киева, посвященного обсуждению статьи газеты «Правда» от 19 апреля 1951 года «Неудачная опера».

20. Терен-Юськів Т. Національно-державна мотивація творчости С. Людкевича. / Т. Терен-Юськів. — Лондон, 1984. — 65 с.

21. Баран В. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція тоталітарної сис­теми / В. К. Баран. — Львів: Інститут українознавства ім.

І. Крип’якевича НАН України, 1996. — 448 с.

22. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. 1939-1953 / Упоряд. Т. Галайчак, О. Луцький та ін. — Т. 1. — К., 1995. — 747 с.

23. ЦДАМЛМ України, ф. 661, оп.1, спр. 193. Протоколы заседаний сек­ции оперной музыки за 1953 год. 15 января — 14 декабря 1953 года.

Сирук Н. М. Идеологическое давление на музыкальную жизнь и композиторов Украины (вторая половина 40-х — начало 50-х годов XX ст.).

На основе изучения архивных материалов, ряда трудов обоб­щающего характера и статей периодической прессы освещается и анализируется идеологическое давление на музыкальную жизнь и композиторов Украины первого послевоенного десятилетия. Музы­кальная жизнь республики приобрела ярко выраженный идеологи­зированный характер, утвержденная единственным, официальным подходом к оценке художественных явлений.

Siruk N. M. Ideological pressure on musical life and composers of Ukraine (late 1940s — early 1950s).

On the basis of study of archived materials, a number of works of summarizing character and articles of the periodic press, ideological pressure on musical life and composers of Ukraine of the first post­war decade is analyzed. Musical life of the republic got expressive ideological character, asserted by the sole, official approach to the estimation of the artistic phenomena.