Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНСЬКА НАУКОВО-ОСВІТНЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ПОДІЛЛЯ ТА ВЛАДА У 1920-і РОКИ
joomla
УКРАЇНСЬКА НАУКОВО-ОСВІТНЯ ІНТЕЛІГЕНЦІЯ ПОДІЛЛЯ ТА ВЛАДА У 1920-і РОКИ
Історія - Інтелігенція і влада

В. А. Нестеренко, В. Г. Романюк

Питання про взаємовідносини між науково-освітньою інтеліген­цією та органами радянської влади є одним із центральних в етно - національній історії України першої третини XX ст. У період полі­тики “українізації” науковці, освітяни, працівники культури віді­гравали велику роль у формуванні “модерної” української нації, своєю діяльністю безпосередньо впливали на суспільно-політичне життя тодішньої УСРР. Ставлення центральних та місцевих орга­нів радянської влади до української науково-освітньої інтелігенції відзначалося в цей час амбівалентністю: з одного боку, ішла бороть­ба проти опозиційно налаштованих вчених, з іншого боку — влада активно використовувала праці українських науковців, діяльність просвітян у своїх прагматичних цілях.

Питання про роль української інтелігенції в проведенні політи­ки “українізації” вже досліджувалося в українській історичній нау­ці. Особливо відзначимо роботи О. Болабольченка, Я. Верменич, В. Да- ниленка, Г. Касьянова [1]. В їхніх працях також з’ясовано питання про ставлення керівництва Радянської України до культурно-освіт­ньої інтелігенції. У роботах О. Лойка, В. Нестеренка частково ви­світлено питання про участь інтелігенції Поділля в українознав­чих процесах [2]. Разом із тим, необхідно підкреслити, що тема взаємин української інтелігенції Поділля та місцевих органів ра­дянської влади ще не знайшла свого належного висвітлення в українській історіографії. У даній роботі ми ставимо головне зав­дання — висвітлити роль подільської української інтелігенції у проведенні офіційної політики “українізації”, показати її ставлен­ня до радянської влади, прослідкувати, як впливали ті чи інші за­ходи влади на її діяльність.

У листопаді 1920 р. на Поділлі утвердилася радянська влада. Ставлення її до української інтелігенції регіону спочатку було на­стороженим, а подекуди і відверто ворожим. Цьому сприяли такі чинники: 1) викладачі створеного у 1918 р. за часів гетьмана П. Ско­ропадського Кам’янець-Подільського державного українського уні­верситету активно підтримували українську державність, а де­які з них (М. Баєр, В. Геринович, Н. Гаморак та інші) безпосередньо займалися політичною діяльністю. Так Н. Гаморак був кілька мі­сяців військовим прес-аташе президента ЗУНР Є. Петрушевича, а М. Баєр очолював праву Українську народну партію; 2) Поділля знаходилось на кордоні з Польщею та Румунією, що змушувало радянську владу з особливою обережністю ставитися до місцевої інтелігенції, діяльність якої викликала підозру; 3) протягом 1921­

1922 рр. в Подільській губернії не стихав антирадянський повс­танський рух, в якому активно брали участь місцеві освітяни. Ра­зом із тим, у зв’язку з переходом до непу, місцева влада розуміла неефективність виключно репресивних дій щодо місцевої інтеліген­ції і намагалася залучити її на свій бік. Цим і можна пояснити суперечливу політику влади щодо науковців, світян.

У лютому 1921 р. Кам’янець-Подільський державний українсь­кий університет був реорганізований в інститут технічних наук (ІТН), а пізніше на базі останнього були утворені інститут народної освіти (ІНО) та сільськогосподарський інститут (СГІ). У вузах Кам’янця протягом перших років радянської влади викладали ві­домі українські вчені: історики П. Клименко, П. Клепатський, Є. Ста - шевський, Ю. Сіцінський; фізики М. Федорів, О. Малиновський; філологи М. Драй-Хмара, І. Любарський, О. Семенів; біологи П. Бу - чинський, Н. Гаморак, В. Храневич; географ В. Геринович та бага­то інших. Місто було великим науковим центром Радянської Украї­ни [3]. Проте ставлення членів місцевого повітвиконкому до викла­дачів ІНО та СГІ було настороженим. їх постійно критикував у місцевій пресі політкомісар вузів Кам’янця-Подільского С. Чалий. Наслідком постійної критики стала еміграція восени 1921р. до

Польщі одного з колишніх лідерів “Союзу українок”, відомого пе­дагогічного діяча С. Русової, одного із керівників Селянсько-демок­ратичної партії часів УНР професора Шимоновича та деяких ін­ших викладачів [4]. У листопаді 1921 р. місцеві чекісти розкрили підпільну Кам’янець-Подільську українську організацію, до якої входили окремі вчителі та студенти вузів. Очевидно, саме у зв’язку з цією справою був заарештований історик П. Клименко та тимча­сово увільнений від викладання в ІНО професор П. Клепатський.

Проте місцева влада добре розуміла обмеженість виключно реп­ресивних дій щодо української наукової інтелігенції і намагалася будь-що залучити її на свій бік. З цією метою було прийнято рішен­ня провести в Кам’янець-Подільському ІНО вільні вибори ректора. Як правило, ректори інститутів УСРР призначались наркоматом осві­ти приказним порядком. Проводячи такий експеримент, органи ра­дянської влади намагалися продемонструвати свій демократизм.

Вибори відбулися 9 травня 1922 року. Основними претенден­тами були видатний історик П. Клепатський та І. Кулик — відо­мий поет, який з середини 1921 р. очолював Кам’янецький повіто­вий партійний комітет та редагував газету “Червона Правда”. Мету та завдання вищої освіти вони розуміли по-різному. Якщо П. Кле - патський на перший план ставив розвиток українських наукових сил, щоб студентам та викладачам у першу чергу були створені добрі умови для навчання та наукової діяльності, то І. Кулик пря­мо заявив, що визнає лише “пролетарську науку”. Вибори показа­ли, що в Кам’янецькому ІНО продовжувала існувати прихована пасивна опозиція радянській владі. 39 викладачів і представни­ків студентства віддали свої голоси П. Клепатському і лише 12 —

І. Кулику [5].

Звичайно, такі наслідки виборів не задовольнили місцеві орга­ни влади. Вони перейшли від порівняно демократичних до сило­вих методів. Кандидатуру П. Клепатського тривалий час не зат­верджували у Харкові. Розпочалися репресії проти викладачів.

2 червня за активну участь в автокефальному церковному русі був звільнений з ІНО приват-доцент кафедри історії Й. Оксіюк, а 27 жовтня — відомий історик Поділля, приват-доцент Ю. Сіцінсь - кий. П. Клепатський намагався зберегти академічний склад ІНО, але влітку його самого як “активного петлюрівця” заарештував кам’янець-подільський відділ Надзвичайної комісії. Щоправда, через півтора місяця історика звільнили, але він змушений був виїхати до Києва [6].

У лютому 1923 р. після злиття Кам’янецького ІНО з міськими педкурсами відбулось скорочення штатів. У закладі було звільнено 14 викладачів: К. Копержинського, О. Полонського, Я. Регулу та інших. Цього року Кам’янець-Подільський через різні причини залишили П. Клименко, М. Драй-Хмара, М. Федорів, О. Семенів та інші відомі науковці. Внаслідок великої плинності кадрів науко­вий потенціал ІНО значно послабився.

Неоднозначністю характеризувалася й політика радянської влади щодо українських учителів. У 1921 р. всі українські навчальні зак­лади було реорганізовано у радянські трудові школи. Навчальні плани, програми повинні були відповідати комуністичним “інтер­національним” принципам. Проте місцевій владі довелося рахува­тися з бажанням місцевого населення і поглиблювати україніза­цію шкіл. За кілька років мережа українських шкіл на Поділлі значно розширилась і наприкінці 1923 р. тут працювало вже 1830 українських шкіл, 28 дитячих будинків [7].

Певна зміна ставлення влади до української інтелігенції наста­ла у 1923 р. Проголошена ЦК КП(б)У та ВУЦВК у тактичних цілях політика “українізації” змушувала місцеві органи влади з більшою увагою поставитися до науково-освітньої інтелігенції, якій відводи­лась авангардна роль у цьому процесі. Фактично політика “украї­нізації” стала не лише культурно-освітницькою акцією, а мала та­кож суспільно-політичну спрямованість. Саме в цей час відбулось активне залучення українських науковців, педагогів до різних ор­ганів радянської влади: виконкомів, апарату рад тощо.

На Поділлі вже на початку серпня 1923 р. розпочали діяти губернська, а в округових центрах — окружні комісії з україніза­ції. До складу комісій поряд із представниками рад, райвиконкомів, керівниками установ, входили вчителі і викладачі вузів. Часто до комісій входили особи, котрі раніше плідно працювали на культур­но-освітній ниві УНР, а тепер активно включились в українознав­чий процес, щиро повіривши в національні гасла більшовиків. Зок­рема, Кам’янецьку комісію з українізації деякий час очолював Єв­ген Кондрацький — колишній голова губернської подільської “Про­світи”. З окружною Кам’янецькою комісією також співробітнича­ли викладачі ІНО: В. Геринович, І. Любарський, Ю. Філь та інші учасники української національно-демократичної революції 1917­1920 рр. У Вінниці до складу окружної комісії з українізації увійшов відомий політичний діяч, раніше один із лідерів партії українських соціалістів-самостійників В. Отамановський [8].

Такий поворот української інтелігенції в сторону радянської вла­ди був невипадковим. Варто лише згадати її суспільно-політичну позицію у 1917 р., коли переважна більшість українських вчених, освітян не висувала питання про самостійність України, обмежува­лася у своїх вимогах визнанням лише її автономного статусу. Фак­тично утворився тимчасовий союз між українською інтелігенцією та керівництвом УСРР. Проте, з самого початку виявилися два зо­всім різні підходи у ставленні до політики “українізації” на Поділ­лі. Якщо українська інтелігенція з ентузіазмом включилася в про­цес відродження української освіти та культури, то більшість чле­нів КП(б)У та радянських службовців вважала українізацію лише тимчасовим тактичним засобом для залучення на свій бік селянст­ва. Саме в цьому полягала головна перешкода для здійснення ши­рокої українізації, яка врешті-решт призвела до занепаду цієї полі­тики.

Для більш ефективного проведення політики “українізації” у найбільших містах регіону (Вінниці, Кам’янці-Подільському, Прос­курові та інших) відділи наросвіти створили спеціальні лекторські бюро. У Кам’янці-Подільському до нього увійшли відомі педагоги або викладачі місцевих вузів: В. Геринович, В. Зборовець, Є. Конд - рацький, І. Олійник, В. Якимів та інші [9].

Усього у 1924 р. на Поділлі було влаштовано 153 курси з україн­ської мови, які відвідали 3686 осіб. Спочатку на них викладалась переважно лише українська мова, але пізніше їхні програми стали більш змістовними. Так у Кам’янецькому окрузі в програми курсів з українознавства входили наступні питання: порівняльна характерис­тика української і російської абетки, фонетика, граматика українсь­кої мови, правопис іноземних слів в українській мові, синтаксис. Програми курсів також предбачали вивчення географічного розта­шування та економічного становища України, історії Київської Русі, Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. Ретельно викладалися на курсах питання револоційного руху в Україні, Жовтневої революції, національної політики УСРР. Усі службовці, крім того, повинні були ознайомитися з класичною українською літературою та із творчістю тодішніх українських пролетарських поетів [10].

По закінченню курсів всі службовці повинні були скласти іспит з українознавства. Співробітники радянських установ, закладів, котрі не могли скласти іспит, звільнялися з роботи. Оскільки ця робота проводилася органами освіти, саме освітяни приймали рішення про звільнення тої чи іншої особи зі служби. Таким чином комісії з українізації отримали значну владу, з якою повинні були рахува­тися місцеві державні та адміністративні органи. У випадку сабо­тування українознавчих заходів службовців могли звільнити з ро­боти. Так саме через це Кам’янецька окружна комісія постановила звільнити з посад секретаря окрсуду Чекуріна і діловода Зайдело - ва. На Проскурівщині місцева комісія запропонувала у 1927 р. звільнити 160 службовців із числа тих, хто не склав іспитів з украї­нознавства і т. ін. [11].

Цілком зрозуміло, що найбільш швидкими темпами україніза­ція здійснювалася саме в освітянській галузі. Ступінь українізації шкільних закладів Подільської губернії вже в 1924 р. становив понад 90%. За цим показником Подільська губернія поряд із Пол­тавською займала перше місце в УСРР. Для порівняння, у Катери­нославській губернії у 1924 р. було українізовано лише 20-25% шкіл, Харківській — 40% і т. ін. [12]. Успішно здійснювалася та­кож українізація вищих та професійних навчальних закладів. За даними 1924 р. вищі навчальні заклади Поділля (інститути народ­ної освіти у Вінниці та Кам’янці-Подільському, сільськогогоспо - дарський інститут у Кам’янці-Подільскому, Вищі вінницькі педкур­си) вже у 1923-1924 навчальному році проводили навчання виклю­чно українською мовою. Українці становили абсолютну більшість серед викладачів вузів. В органах професійної освіти курс на укра­їнізацію проводився навіть більш рішуче, ніж це передбачалося офі­ційним законом від 1 серпня 1923 р. [13].

Науковці Поділля із радістю зустріли політику “українізації”. За даними 1925 р., міські ІНО та СГІ входили до числа семи повніс­тю українізованих вищих навчальних закладів УСРР. Перед нау­ково-дослідною кафедрою історії та економіки Поділля, що розпо­чала діяти у 1922 р., наросвіта поставила важливе завдання — під­готувати нові кадри викладачів вищих навчальних закладів, які б добре володіли українською мовою та досягненнями української культури. Одночасно місцеві органи влади намагалися взяти під свій жорсткий адміністративний контроль процес українізації, по­стійно поєднували його з класовими та партійними принципами. Не випадково інструктор Кам’янецького окружного відділу освіти

В. Гоца закликав членів НДК, серед яких не було жодного комуні­ста, “пройти методологічну підготовку та пройнятися пролетарсь­кою методологією”. У 1926 р. для посилення партійного контролю над роботою науково-дослідної кафедри її керівником було при­значено активного учасника західноукраїнської революції 1918­1919 рр., а з 1920 р. члена КП(б)У Ф. Кондрацького [14].

У політичному плані викладачі кам’янецьких ІНО та СГІ у сво­їй переважній більшості стали на шлях співробітництва з радянсь­кою владою і часто виступали із прорадянськими політичними за­явами та зверненнями у пресі. Так улітку 1924 р. вони підписали відому “Декларацію 66”, у якій заявили про свою підтримку полі­тики радянської влади. У листопаді 1927 р. 23 науковці Кам’янця - Подільського виступили із “Декларацією наукових робітників до 10-річчя Жовтня”. У ній вони стверджували, що “лише соціалістична революція могла піднести українські працюючі маси на становище господаря й відкрити широке поле для розвитку української наці­ональної культури” [15].

Наступного року у Кам’янці-Подільському і Тульчині було ство­рено окружні філії “Українського товариства робітників науки і техніки для сприяння соціалістичному будівництву” (УТОРНІТСО), які об’єднували “науковців, що стояли на платформі Жовтня”. Бі­льшість викладачів Кам’янця-Подільського увійшла до цієї філії, а колишні професори Кам’янецького університету І. Любарський та

В. Геринович навіть подали заяви на вступ до КП(б)У. Щоправда, місцеві органи влади їм не довіряли, вважаючи їх “зміновіховця - ми”. Слід зауважити, що наприкінці 1920-х років частина вчених Поділля розчарувалася в радянській політиці “українізації” та кри­тикувала її за поверховий та ідеологізований характер.

У другій половині 1920-х років успішно розвивався на Поділлі масовий краєзнавчий рух. Краєзнавча робота багатьма науковцями справедливо вважалася найширшою базою українізації, бо вона да­вала можливість встановити тісний зв’язок між викладачами і сту­дентами вузів із селянством. Часопис “Краєзнавство” високо оці­нював своєрідну форму організації народознавчої роботи на Кам’я - неччині, де краєзнавчий комітет тісно співробітничав з місцевим науковим товариством і 12 районними осередками, які спрямову­вали працю численних гуртків при школах, сільбудах, клубах. До складу краєзнавчих осередків входили працівники освіти, студенти, молодь, агрономи, лікарі, селяни [16]. Крім того, із краєзнавчими товариствами активно співпрацювали представники місцевої вла­ди. Вони фактично координували їхню діяльність, виділяли кошти на проведення науково-практичних експедицій та досліджень.

Наприкінці 1920-х рр. у зв’язку з поступовим згортанням непу ставлення місцевої влади до української науково-освітньої інтелі­генції докорінно змінилося на гірше. Так у секретному документі ДПУ “Про економічний і політичний стан Кам’янецького округу” (березень 1928 р.) професура ІНО, СГІ оцінювалася як “колишній ворог, який мав тісний зв’язок з урядом С. Петлюри” [17]. З іншо­го боку, недостатньо ефективне проведення політики “українізації” викликало розчарування з боку частини українських науковців. У Вінниці відомий науковець та краєзнавець В. Отамановський ви­йшов зі складу окружної комісії з українізації, вважаючи націона­льну політику комуністичної партії нещирою [18].

Тимчасовий союз між українською науково-освітньою інтеліген­цію і владою закінчився у 1929 р. Саме в цьому році було заарешто­вано кількох відомих науковців Поділля: Ю. Сіцінського, Ю. Філя,

О. Кожухіва, М. Величківського та деяких інших. Розпочався новий, найбільш трагічний період в історії подільської інтелігенції, який призвів до повного занепаду науково-освітнього життя Поділля в середині 1930-х років. Але це вже тема для нового дослідження.

Отже, протягом 1920-х рр. науково-освітня громадськість Поділ­ля брала активну участь у суспільно-політичних процесах. Деякі її представники, котрі висловлювали свою лояльність радянській сис­темі, входили у владні структури, приймали важливі для життя регіону рішення. Проте, наприкінці 1920-х рр., у зв’язку із початком широ­комасштабних репресій, роль інтелігенції в політичному житті УСРР значно зменшилась і врешті решт була зведена нанівець.


1. Волабольченко Л. СВУ: суд над переконанням. Провокації сталінських спецслужб проти української інтелігенції // Вітчизна. — 1989. — № 11.

— 157-179; Верменич Я. Здійснення українізація у 20-30-х роках: полі­тичні і культурні аспекти проблеми: Автореф. дис... канд. іст. наук. К., 1993; Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтеліген­ція (20-30-ті роки). — К., 1991.

2. Лойко О. Г. Інтелігенція Поділля в умовах непу// Тези доповідей 15-ої обл. іст.-краєзн. конф. — Вінниця, 1996. — С. 60-61; Нестеренко В. А. Українізація на Поділлі в 20-30-ті роки XX ст. — К., 1999.

3. Завальнюк О. М., Петров М. В. Винним себе визнав // Репресоване краєзнавство (збірник статей). — К.: Рідний край, 1991. — С. 179.

4. Вісті Кам’янець-Подільського ВРК. — 1921. — 8 черв.; Кам’янець-По - дільський міський державний архів (далі — К-ПМДА). — Ф. р. 302. — Оп. 1. — Спр. 24. — Арк. 46.

5. Камянець-Подільський міський державний архів (далі — К-ПМДА). — Ф. 302. — Оп. 1. — Спр. 228. — Арк. 13-18.

6. К-ПМДА — Ф. 302. — Оп. 1. — Спр. 381. — Арк. 42; Спр. 212. — Арк. 1.

7. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО). — Ф. 256. — Оп. 1.

— Спр. 195. — Арк. 5.

8. ДАХО. — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 40. — Арк. 38.

9. ДАХО. — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 53. — Арк. 1.

10. ДАХО. — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 40. — Арк. 167-168.

11. ДАХО. — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 76. — Арк. 13.

12. Гонтар О. В. Деякі питання міжнаціональних відносин в Україні в 20-ті роки // УІЖ. — 1991. — №1. — С. 128.

13. ДАВО, — Ф. 254. — Оп. 1. — Спр. 195. — Арк. 1.

14. К-ПМДА. — Ф. 302. — Оп. 1. — Спр. 419. — Арк. 61.

15. Червоний кордон. — 1924. — 9 лип.; 1927. — 7 листоп.

16. Краєзнавство. — 1928. — №6-10. — С. 1.

17. ДАХО. — Ф. 3. — Оп. 1. — Спр. 251. — Арк. 14-15.

18. Вісті ВУЦВК. — 1930. — 4 квітня.

1. Вісті ВУЦВК. — 1930. — 4 квітня.

Похожие статьи