Головна Історія Інтелігенція і влада СПРАВА СВУ В КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ 20-30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНІ
joomla
СПРАВА СВУ В КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ 20-30-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ В УКРАЇНІ
Історія - Інтелігенція і влада

С. А. Цвілюк

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років Сталін ініціював цілу хвилю репресивних процесів, спрямованих проти україн­ських національно-культурних сил як безпосередньо в Україні, так і в інших регіонах СРСР, де компактно проживало укра­їнське населення. Так, упродовж 1930-х років радянськими каральними органами було “виявлено” і вчинено розгром ці­лого ряду міфічних контрреволюційних організацій, таких як “Український національний центр”, “Блок українських націо­налістичних партій”, “Всеукраїнський боротьбистський центр”, “Трудова селянська партія”, “Троцькістсько-націоналістичний блок” та інші. В серпні 1933 року в Краснодарі відбувся судо­вий процес над членами сфабрикованої організації “Союз Ку­бані й України”, за яким десятки представників української за походженням інтелігенції Північного Кавказу були засуджені за підозрою у намірі приєднати Кубань до України.

Масштабна політична гра більшовицького керівництва Мо­скви в національне відродження України, пов’язана з україні­зацією, дуже дорого коштувала тим українським культурним і політичним діячам, котрі сприйняли її всерйоз. Вони перева­жною більшістю заплатили за цей експеримент своїм життям. Йдеться про українських творців неоціненних духовних скар­бів, котрі володіли потенціалом такого високого рівня, який міг підняти нашу націю на рівень найбільш цивілізованих країн і народів. Сама присутність таких людей у суспільстві робила його кращим, свідчила про високий рівень культури й духовності народу. Але саме ці люди насамперед стали об’єк­том сталінського терору. Одні з них були розстріляні, інші — з ярликом “антирадянський елемент”, або ж “український бу­ржуазний націоналіст” — розіслані по Сибірах і Соловках в концтабори ГУЛАГу, де їх знищили фізично чи скалічили і фізично, і морально.

Те, чим завершиться лицемірна московська політика “укра­їнізації” України, далекоглядні українські інтелектуали пе­редбачали задовго до її кінця. Зокрема, видатний український драматург Микола Куліш пророче змалював цю ситуацію в сво­їй нищівній комедії-сатирі “Мина Мазайло”, написаній 1929 року. Він її блискуче відобразив крізь призму характеристики персонажів п’єси та їх розуміння національної політики біль­шовиків. Скептично сприйняв проваджену більшовиками укра­їнізацію видатний учений-літературознавець і культурно-полі­тичний діяч, академік Сергій Олександрович Єфремов, який добре розумів, що ця політика була тимчасовою тактичною по­ступкою більшовиків українським прагненням національного самоствердження. Спостерігаючи трагічні події, що розгорта­лися в Україні, він 28 травня 1929 року записує у своєму Що­деннику: “Нова хвиля арештів. Забрато Щепанюка, Ів. Чика - ленка і багатьох інших. Куди вони їх забирають? Та й за віщо і по що?.. Мабуть, усю українську інтелігенцію з її традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще — на погибель українцям. Та й навіщо вони здалися, — адже “нам будуть фабрики кувати ідеали”... Логічно події розгортаються, що й казати! Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!” [1, 768].

Звинувачення українських діячів національно-культурної сфери в “націоналізмі” чи “націоналістичних ухилах” Сталін широко використав в роки формування і зміцнення тоталіта­рного командно-адміністративного режиму як інструмент жо­рстоких репресій проти керівних партійно-державних кадрів республіки та національно орієнтованої інтелігенції. Це яск­раво проявилося в другій половині 20-х років, коли кампанія критики політичного і державного діяча Олександра Шумсь - кого, письменника і публіциста Миколи Хвильового, вченого - економіста Михайла Волобуєва, яка породила “націоналісти­чні” течії “шумськізму”, “хвильовизму” та “волобуєвщини”, поступово переросла в розгорнутий терор проти представників української культури і науки, винищення членів керівництва Компартії Західної України та ін.

Таким чином, ідеться про те, що терористична політика Ста­ліна щодо українського народу мала цілком конкретне спря­мування — в його діях безсумнівно наявні всі ознаки наміру підірвати сили української національної ідентичності як бази самодіяльної високорозвиненої національної республіки, здат­ної відстоювати свої національні інтереси...

Безумовно, найбільш гучним судовим процесом над укра­їнською інтелектуальною елітою, який, власне, започаткував політику організованих політичних репресивних кампаній щодо національної інтелігенції України, стали події, пов’язані з “викриттям” в 1929 році так званої СВУ (“Підпільної контр­революційної організації Спілки визволення України”), яка ні­бито ставила за мету повалення радянської влади за допомогою іноземних країн і створення самостійної Української держави. Керівником цієї “контрреволюційної організації”, за версією ДПУ, вважався академік Сергій Єфремов, у боротьбу проти якого включився Сталін особисто.

Чим був викликаний інтерес центральної влади до постаті

С. Єфремова?

Діяльність цього вченого насичена визначними політичними і творчими подіями: він — один із засновників (у 1908 р.) і лідерів нелегальної політичної організації “Товариство украї­нських поступовців” (ТУП), в 1917 — 1918 рр. — заступник голови Центральної Ради, генеральний секретар (міністр) з міжнаціональних питань Української Народної Республіки, го­лова Української партії соціалістів-федералістів. Після пораз­ки Української національно-демократичної революції академік залишився в УСРР, був обраний віце-президентом і головою Управи ВУАН.

Сергій Єфремов — це представник цвіту й надії української нації, один з її духовних велетів, який залишився вірним своє­му народові до останнього подиху. Перебуваючи на вершині українського політичного й національно-культурного життя, він у своїх діях слугував за зразок принциповості, чесності, порядності, був справжнім патріотом своєї землі.

Слідом за його улюбленим письменником Михайлом Коцю­бинським, свідомим свого національного обов’язку, який “не хотів працювати у чужу хату, коли є власна”, Єфремов у своїй творчості також прагнув гармонії зі своїм народом, з його куль­турою, традиціями, прекрасною багатою мовою. “Я поклав був собі, — зазначав він у своїх спогадах “Про дні минулі”, — по- українському писати на всякі теми, що мене як людину ціка­вили; по-російському ж — тільки на українські. Сферу укра­їнського письменства й українських інтересів треба було, на мою думку, розсувати на всю широчінь людських інтересів.”. Іншим разом, відстоюючи рідну мову, надаючи їй великого значення у культурно-національному розвитку українського народу, він цілком резонно наполягає на тому, що попереднє покоління “зберегло українське слово, дало йому місце висло­ву, обточило й обшліфувало його до всестороннього вжитку й передає тепер новітнім часам як “твердую крицю”, як зброю міцну, як творчий матеріал”.

Сергій Єфремов не мислив себе поза Україною, поза її куль­турою й літературою, поза її складною і трагічною історичною долею. “Мало якому народові у світі, — писав він, — доводилось переживати трагічнішу, нещаснішу долю, як та, що зазнав за своє історичне життя і зазнає й досі народ український”. Ці гір­кі слова патріота перегукуються з визнанням, зробленим свого часу Великим Кобзарем у сатиричній поемі “Сон”. Пригадаймо, як, змалювавши соціально-політичні контрасти царської Росії, Т. Шевченко вдається до сумного висновку-порівняння:

Тяжко, тяжко мені стало,

Так мов я читаю Історію України...

Видатний політик і літератор, Сергій Єфремов не тільки мріяв про відродження українського народу, але й рішуче відстоював його право на самостійний політичний і національний розвиток, “зі своєрідною фізіономією, оригінальною мовою, цікавим світо­глядом та могутніми рухами й нахилом до розвитку і поступу”.

Тому й не дивно, що добре розуміючи, яку роль відведено Україні у складі СРСР політикою нового комуністичного режи­му, академік Єфремов з самого початку існування цього режи­му стає в опозицію до його ідеології і відхиляє всі пропозиції до співпраці. Більше того, він не приховував своїх антибіль­шовицьких поглядів, висловлених ще 1918 року у широко ві­домому “Листі без конверта” до Юрія Коцюбинського, в якому він називав більшовиків “могильниками української свободи і незалежності”.

Влада не забарилась з покаранням: за досить короткий час його тричі заарештовують, усунувши від роботи в Академії наук, і, нарешті, в 1929 році органами НКВС “призначають” на роль керівника вигаданої і від початку й до кінця сфальшо - ваної “підпільної контрреволюційної організації Спілки визво­лення України”.

Зазнаючи жорстоких ударів сталінського режиму і розмір­ковуючи над своїм становищем, уславлений академік пророче писав: “Може, моя стара істота просто не розуміє “нових” вимог часу, може, мій “старий” міх “нового” вина не вміщає. Може, з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до усіх “героїв нашого часу”. Тяжкі ці запитання, і тяжкі пережи­вання. Але коли перед мене стають оті — брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси больше - вицької системи, — то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві за­снованої...”. Ця антинародна влада, на його думку, “мусить згинути. На гнилизні нічого твердого не збудуємо” [2].

Цілком зрозуміло, що така принципова й значуща постать на українському національному горизонті не могла не явля­ти для хворобливої підозрілості Сталіна особливого “інтере­су”. 2 січня 1930 року він надсилає шифрограму керівникам України С. Косіору і В. Чубарю: “Когда предполагается суд над Ефремовым и другими? Мы здесь думаем, что на суде надо развернуть не только повстанческие и террористические дела обвиняемых, но и медицинские фокусы, имевшие своей целью убийство ответственных работников. Наша просьба согласо­вать с Москвой план ведения дела на суде”.

Серед дослідників сталінської репресивної політики 30-х років в республіці переважає думка, що насправді організа­ції під такою назвою не існувало*; членство у цій вигаданій з провокаційною метою антирадянській політичній організації інкримінували ряду відданим українській справі національно - демократичним політикам, вченим, літераторам, колишнім ді­ячам Української Народної Республіки, які й за радянських часів працювали для національно-культурного відродження України. Про це переконливо свідчать слідчі документи самого процесу, зокрема, досьє, пов’язане з ув’язненням і допитами академіка Сергія Єфремова.

Як відомо, до камер, в яких перебували політичні в’язні, че­кісти часто-густо підсаджували інформаторів, завданням яких було доповідати про те, як поводяться ув’язнені, що вони гово­рять, як настроєні тощо. Існують подібні унікальні “звіти” під­садних провокаторів про поводження у чекістських катівнях видатного українського драматурга Миколи Куліша, відомого художника Михайла Бойчука та ряду інших видатних діячів української культури — жертв сталінських репресій. Зберег­лись такі “звіти” і “підсадної качки” до академіка С. Єфремова. В цих доносах у другій половині листопада 1929 року зокрема інформувалося:

“16.11. Єфремов продовжував писати, як він сам вислови­вся, “вимушене зізнання” у тому, чого не було. Нервував він, все повторюючи — “відразливе існування”. На моє запитання, чи багато йому ще доведеться писати, він відповів, що небага­то, що розмазувати, як інші, він не буде, та й не може, оскіль­ки нема що писати...

18.11. Єфремов повернувся з допиту дуже схвильований і на моє запитання: “Ну як там?”, відповів: “У такому відразливо­му і у такому плачевному і дурному стані я ще ніколи не був. Краще б відразу взяли і покінчили зі мною, ніж ця мука кож­ного дня своїми допитами... Я був би вже радий, якби справді була організація зі всіма тими людьми і подробицями, які нині в’яжуть до неї. Тоді б я начистоту сказав і кінець справі. Тоді б я і деталі всі розповів би, тому що я їх сам би знав. А то тепер розповідай про деталі, яких я не знаю... Крім того, слідство проводиться вкрай однобічно і зацікавлене не у з’ясуванні і виявленні справжньої дійсності, а лише у підтвердженні факту існування організації... Слідчий каже мені, що він чекав від мене більшого. Він хоче, щоб я писав по 500 сторінок, як інші, а можливо й більше, бо мене вважають главою. А що мені пи­сати? Якби мені дали прочитати свідчення тих, хто створив цю міфічну організацію, я би просто підтвердив це...”.

Слід зауважити, що під час цієї розмови Єфремов був дуже схвильований і вбитий і говорив зі сльозами в голосі й на очах.

19.11. Єфремов почав писати відповіді на записані вчора за­питання слідчого і знов почав хвилюватися і обурюватися... “Пиши, а що пиши? Слідчий каже, що я пишу лише те, що їм відомо і прагну не писати те, що їм, на мою думку, не відомо... Я йому кажу, що коли я вже визнав деякі факти, то я нікому з офіційних осіб вже не можу сказати, що це не так, а тільки йому одному щиросердно кажу, що я визнаю те, чого не було, однак він все одно не вірить, каже, що він і я знаєм, що це було. Хоч би вони мені конкретно сказали, що я повинен писа­ти...” [3, 430-431].

Отже, за сфабрикованою Державним політичним управлін­ням (ДПУ) справою в квітні 1930 року особливим складом Вер­ховного суду УСРР у столичному Харкові було винесено вирок 45 діячам української науки і культури. До різних термінів були засуджені академіки Сергій Єфремов і Михайло Слабченко, по­літичний і церковний діяч, колишній прем’єр-міністр уряду УНР Володимир Чехівський, професор-історик Йосип Гермайзе, письменник і літературний критик Андрій Ніковський, пись­менниця Людмила Старицька-Черняхівська та інші учасники процесу — літератори, учителі, студенти, які практично у пов­ному складі загинули у в’язницях і гулагівських концтаборах.

Аналізуючи документи і матеріали ДПУ — НКВС службо­вого характеру, що відбивають механізм підготовки процесу СВУ, професор Юрій Шаповал цілком резонно, на наш погляд, вважає, що він, цей процес, “задумувався як пролог до фізич­ного й морального терору проти українства”, тобто тим самим готувався ґрунт для погрому української інтелектуальної еліти, що й було здійснено впродовж кривавих 30-х років. “Для уча­сті в процесі, — зазначає дослідник, — було відібрано 45 осіб, але насправді судили цілу епоху 1917 — 1920 рр., коли було здійснено спробу побудови української державності, судили її світогляд, філософію, а окремі обвинувачені, які в минулому були відомими політичними діячами, повинні були символізу­вати цю епоху” [3, 30].

Процес у справі “СВУ” набув міжнародного резонансу. В ре - золюції-протесті професорсько-викладацького складу Україн­ської господарської академії в Чехословацькій Республіці, з якою десятки відомих науковців з України, що емігрували від більшовицького терору, виступили із засудженням репресій і свавілля більшовицьких каральних органів, зокрема, наголошу­валося: “Цей проектований політичний процес у Києві має бути нічим іншим, як погромом української інтелігенції взагалі. Офі­ційно він ведеться проти так званої “єфремовщини”, себто проти найчільніших представників української інтелігенції з академі­ком і довголітнім віце-президентом Української Академії Наук у Києві С. Єфремовим на чолі. Сергій Єфремов — це видатний історик української літератури, громадський діяч і публіцист, котрий як в часи царської реакції, так і нині, за червоного теро­ру, безкомпромісово боронив українську справу...

Мета цього процесу ясна: з одного боку плановий погром української інтелігенції, цього мозку кожної нації, з друго­го — відвернення уваги українських народних мас від започат­кованого Москвою нового наступу проти економічної автономії радянської України в напрямку повної ліквідації її державно­сті” [4, 378-381].

Дослідники “справи СВУ” стверджують, що, крім сорока п’яти основних звинувачених, до слідства були залучені сот­ні інших людей. Репресіям піддали багатьох колишніх членів небільшовицьких партій, представників Української автокефа­льної православної церкви і навіть робітників і колгоспників. Усього за цією справою було засуджено: до вищої міри пока­рання, заміненої на 10 років тюремного ув’язнення, — 15 осіб, заслано в концтабори — 192, вислано за межі України — 87, умовно засуджено — 3, звільнено від покарання — 124 особи. Під час судового процесу, що проходив на сцені Харківського драматичного театру і тривав сорок один день, було організова­но галасливу пропагандистську кампанію: за допомогою засо­бів масової інформації, тобто — газет і радіо формувалася так звана громадська думка. Яскравим прикладом може прислу­житися факт ставлення до цієї трагічної події в певних колах тодішньої одеської інтелігенції. Так, 17 квітня 1930 року, за два дні до оголошення судового вироку, газета “Чорноморська комуна” вмістила лист до редакції, де, зокрема, наголошувало­ся: “Працівнича українська інтелігенція Одеси заявляє: немає і не повинно бути місця серед нас фашистам і шовіністам, не повинно бути серед нас “нейтральних”. Сувора кара фашистсь­ким контрреволюційним змовникам з “СВУ”.

Під цими словами, що звучали як карний вирок, — понад 40 прізвищ “підписантів”, серед яких доволі відомі в Одесі люди: професор-математик М. Чайковський, викладачі сільськогос­подарського інституту Т. Василишин і Я. Казанчук, артисти Театру Революції (нині — Український музично-драматичний театр імені Василя Василька) Юрій Шумський і Лідія Мацієв- ська та інші представники науки, культури, мистецтва.

До речі, відомо, що лише незначній частині зі списку пред­ставників одеської інтелігенції, хто вимагав жорстокого пока­рання С. Єфремову, М. Слабченку та їхнім побратимам, потала­нило вціліти після арешту і багатолітнього відбуття у в’язниці чи таборах ГУЛАГу, переважна ж більшість зазнала такої ж самої страдницької долі...

Сучасний науковий аналіз матеріалів 237 томів “справи СВУ” з усією очевидністю засвідчив сфальсифікованість звину­вачень у злочинних діях і планах усіх засуджених. 11 серпня 1989 року пленум Верховного суду УРСР змушений був скасу­вати судове рішення у даній справі й припинити його “у зв’яз­ку з відсутністю у діях засуджених складу злочину”, а самих засуджених — реабілітувати. Таким чином, майже через шість десятиліть істину було відновлено. Історія зрештою винесла свій справедливий вирок.

Примітки

* Назву для “контрреволюційної організації”, вигаданої в 1929 р. ДПУ, очевидно, запозичило з історії діяльності української полі­тичної організації “Союз визволення України”, яка насправді існу­вала в Західній Україні в 1914-1918 рр. і була утворена представ­никами ряду українських соціал-демократичних партій, котрі на початку Першої світової війни емігрували з Наддніпрянщини. Ця організація, основними діячами якої були Д. Донцов, Д. Дорошен­ко, М. Меленевський та ін., дійсно пропагувала ідею відокремлен­ня України від Російської імперії і створення Української держави під протекторатом Австро-Угорщини та Німеччини.

Література

1. Єфремов С. Щоденники. 1923 — 1929. — К., 1997.

2. Кореневич Л. Він не мислив себе поза Україною // День. — 2003. — 26 лип.

3. Шаповал Ю. Україна XX століття: Особи та події в контексті важ­кої історії. — К.: Генеза, 2001.

4. Україна в XX столітті: Збірник документів і матеріалів (1900 — 1939 рр.) — К., 1998.


Похожие статьи