Головна Історія Інтелігенція і влада ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ПАРТІЇ СОЦІАЛІСТІВ - РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (ЕСЕРІВ) 1920-1921 рр. В УКРАЇНІ
joomla
ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА ПАРТІЇ СОЦІАЛІСТІВ - РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ (ЕСЕРІВ) 1920-1921 рр. В УКРАЇНІ
Історія - Інтелігенція і влада

К. В. Познанська

Ключові слова: опозиція, партія, есери, більшовики, політична боротьба.

Ключевые слова: оппозиция, партия, эсеры, большевики, поли­тическая борьба.

Key words: opposition, party, eseri, bolshevists, political fight.

Репресивна політика влади стала однією з головних причин відходу ПСР з політичної сцени. Перші спеціальні роботи за цією темою з’явилися у пострадянській науці в першій полови­ні 1990-х років [11, 12]. Проте процес політичної загибелі ПСР не можна вважати виключно результатом більшовицького теро­ру. Швидше це було наслідком каральної політики властей, що робили всі заходи для ізоляції російських соціалістів [1, 2, 8, 26]. Але існує і такий кут зору, згідно з яким витіснення есерів з політичної сцени незабаром після закінчення громадянської війни стало наслідком не тільки репресивних дій більшовиць­ких властей і білогвардійських режимів, але і глибоких ідейно - політичних розбіжностей в самій есерівській партії [21, 27].

Отже сучасні дослідники, зберігаючи спадкоємність з попе­реднім етапом у вивченні діяльності соціалістичних партій, в більшості своїй відмовилися від тих традицій радянської на­уки, які різко обмежували пізнавальні можливості досліджен­ня: політизованості, ідеалізації політики більшовиків, односто­роннього і тенденційного підбору фактів. В той же час деяким науковцям не вдалося уникнути іншої крайності — ідеалізації супротивників більшовизму. Вітчизняна та російська історіо­графія на сучасному етапі представляє повний спектр оцінок історії есерів і меншовиків, що існували в XX столітті, пропо­нуючи різні пояснення їх політичної поразки.

Статтю присвячено висвітленню політичної боротьби есерів­ської опозиції в Україні в важкі післявоєнні 1920-1921 рр., коли більшовики посилили тиск на осередки загальноросій - ських есерів.

Загальне положення низових осередків есерів в 1920 р. в Україні було, за виразом їх керівництва «вкрай різноманітне».

В деяких містах й волостях партійні організації виявлялись міцними й активно діючими. Це стосувалося, насамперед, тих осередків, де вдалося зберегти організаційну та ідейну єдність. В інших осередках, де відбулися партійні розколи, робота або взагалі не велася, або «залишалася... лише в комітетах». Зо­крема, на Півдні України 22 лютого 1920 р. Миколаївська ор­ганізація ПСР провела загальноміську конференцію, на якій ухвалила резолюцію про ставлення до радянської влади. В ній зазначалось, що «в теперішній час партія вважає, що правиль­но організована влада Рад, на основі Радянської трудової Кон­ституції, спроможна з’єднати трудящі маси та підняти їх дух революційної активності». Але для цього влада Рад повинна перестати бути «втіленням волі однієї партії, бути органом пар­тійної диктатури як над самими масами, так й іншими парті­ями» [19, арк. 147]. В світлі вищезазначеного, Миколаївська організація ПСР зняла гасло про скликання Всеросійських установчих зборів. Миколаївська організація ПСР висловила готовність надати свої сили для підтримки радянської влади, як на «зовнішньому бойовому фронті, так й на внутрішньому фронті боротьби з економічною руїною», водночас миколаївські есери залишали за собою право на вільні судження та критику окремих питань політики більшовиків [19, 147].

В Херсоні 7 березня 1920 р. теж відбулася конференція ПСР. На ній була прийнята резолюція, що базувалася на заса­дах правої течії ПСР, але деякі її положення виявилися досить незвичайними для правих. Зокрема, визнавалася «в сучасний перехідний час радянська влада в особі Рад робітничих та се­лянських депутатів» [19, арк. 148-149]. Конференція наголо­шувала на необхідності брати участь членам партії в органах державної влади та Червоній Армії. Зміни у ставленні до ра­дянської влади учасники конференції пояснювали тією обста­виною, що «КП(б)У приходить в кінці кінців до тих положень, проти яких раніше боролася», що виявилось у відході від по­літики «воєнного комунізму» — соціалізації землі, орієнтації на середняка, примиренні міста й села, відмові від червоного терору» [19, арк. 148-149]. Аби запобігти розколам та дроблен­ню, конференція закликала «поставити в порядок денний най­ближчого з’їзду питання про об’єднання усіх есерівських груп» [19, арк. 149]. Таке рішення було вкрай важливим та актуаль­ним. За період революційних подій та років громадянської вій­ни ряди есерів як в Росії, так й в Україні значно поріділи.

Київська організація соціалістів-революціонерів, яку очолю­вав К. Загорський в березні 1920 р., налічувала 100 осіб [24, арк. 8].

Одним із завдань, які ставили перед собою київські соціалісти - революціонери, поставало налагодження роботи у профспілках. «В усіх робітничих центрах ми маємо своїх представників. Ма­ємо навіть в декількох союзах, в правліннях навіть більшість, як, наприклад, в спілці металістів», — відзначали соціалісти - революціонери [19, арк. 110—111].

Аби більш міцно закріпитися в робітничому середовищі, київські есери активно брали участь у загальноміських безпар­тійних конференціях, як, наприклад, у червні-липні 1920 р. Обрані партійці отримали від виборців «Наказ» захищати ін­тереси селян та робітників. Робітничо-селянський «Наказ» відображав усі дійсно пекучі питання для партії соціалістів - революціонерів, віддзеркалював її політичні погляди. І, хоча результати роботи київських есерів в виборах 1920 р. до місь­кої Ради мали досить позитивний результат — обрання 10 делегатів, відстоювати «Наказ» виборців в Радах було нікому. Існувала чітка директива влади, за якою есери повинні були «видалятися з Рад усіх рівнів» [6, с. 430-431]. Саме тому, напевно, зведення Інформаційного відділу ЦК КП(б)У від 9 лютого 1920 р. для членів ЦК КП(б)У сповіщало, що в ціло­му, на Київщині, в повітах, «есери працювали слабенько» [23, арк. 37].

Істотною вадою місцевого осередку есерів, яка заважала їх плідній роботі, була ідейна неоднорідність. За свідченням біль­шовиків, в київському есерівському «партійному середовищі досить виразно вимальовувалися ліві настрої та спостерігалася тенденція до розколів» [23, арк. 120]. Таким чином, лівішали й інші організації в Україні [13, с. 622]

На відміну від інших, есери Одеси не зазнавали «особливого коливання ні ліворуч, ані праворуч, проте організація теж ви­являлась слабкою». Вона також брала участь у вже згаданих виборах 1920 р. Попри те, що передвиборча кампанія проводи­лась «під страшенним тиском більшовиків», одеська організа­ція провела своїх членів, як безпартійних, до міськради. Есери разом зі співчуваючими та меншовиками склали 4,4 %, або 22 особи від складу міськради [25, арк. 130].

В Полтаві багато людей відійшли від роботи через «хитку тактику Всеукраїнського Комітету», а повітові осередки есерів в Полтавській губернії занепадали [23, арк. 140].

Катеринославська організація есерів виявилася більш міц­нішою, ніж інші, та зберегла свій «працездатний характер» у часи випробування денікінщиною. На початок лютого 1920 р. в Нікополі та повітах була помітна активність прихильників пра­вих есерів та меншовиків. Саме тут лунали заклики до скли­кання «Установчих зборів» та відозви «Геть всевладдя кому­ністів!». В Олександрівському повіті існували й активно діяли озброєні групи правих есерів, а також правління профспілок на 10 лютого 1920 р. складалося виключно з меншовиків та есерів [23, арк. 36-39].

Соціалісти-революціонери вели певну роботу й у профспіл­ковому русі України. 20 травня 1920 р. Всеукраїнський Ко­мітет ПСР виніс резолюцію про завдання профспілок. Есери виділили ряд найбільш великих та впливових профспілок, в яких слід було закріпитися членам партії. Це були профспілки залізничників, металістів та поштово-телеграфні профцентри [18, арк. 81-82]. Саме ці робітничі організації поставали тією легальною трибуною, з якої можна було проголошувати свої ідеї та впроваджувати їх в життя. Але загальноросійські есери були не настільки сильними в робітничому професійному русі України, як меншовики та більшовики, тому вони не змогли надовго втриматися в ньому. Проте політичне життя більш ви­разно вирувало в великих містах, тому, закріплюючись тут, соціалісти-революціонери мали змогу бути в центрі політичних баталій.

Продовжуючи поширювати вплив на робітництво, 6 червня

1920 р. Всеукраїнський комітет ПСР видав інструкцію партій­ним комітетам України, в якій йшлося про організацію робіт­ничих груп при комітетах партії та окреслювалися конкретні завдання. По-перше, рекомендувалося утворити серед робітни­чих організацій робітничі групи з числа членів ПСР. По-друге, до складу таких груп повинні були входити активні робітники профспілок — члени Ради профспілок, правлінь завкомів, ко­місій при завкомах, делегатських зборів, а також представники від утворених на підприємствах партійних осередків та деле­гатських зборів. Найближчою метою вважалось: проведення в життя всіх постанов місцевих комітетів есерів у сфері робітни­чої політики; посилення партійного впливу на всі робітничі ор­ганізації шляхом представництва в них членів ПСР. При низо­вих осередках соціалістів-революціонерів утворювались робочі комісії, які займалися розробкою та систематизацією партій­них матеріалів з профспілкового руху [19, арк. 93-94].

З метою визначення поточних завдань для місцевих органі­зацій 1 вересня 1920 р. відбулася Всеукраїнська конференція ПСР (есерів) [21, арк. 8]. Конференція підкреслила, що, в ці­лому, партія залишилася на позиціях, розроблених, IX Радою ПСР. Були розглянуті, серед іншого, й питання виникнення течій та угрупувань в організаціях ПСР в Україні. На конфе­ренції досить сильно заявила про себе ліва течія партії, і хоча розколу не вийшло, проте розбіжності були досить виразні. Позиція лівих робила їх близькими скоріше до більшовиків, аніж до правої частини своєї есерівської партії. Ліві мали у Всеукраїнському комітеті три голоси з семи, і якщо врахо­вувати, що з інших п’яти членів комітету двоє мали хитку позицію та коливалися то вліво, то вправо, то фактично, ви­ходило, що ліві тримали «весь комітет в своїх руках» [19, арк. 112]. Через розбіжності в керівництві і на місцях, в се­редовищі есерівської партії виникали постійні суперечки, осо­бливо з приводу ставлення до КП(б)У та радянської влади в цілому [19, арк. 112].

Відома інструкція ЦК ПСР від 11 березня 1920 р., де, зо­крема, зазначалося, що в країні розростається «революційний рух селян, робітників, в Червоній Армії та на флоті», котрий є «результатом трирічного панування більшовиків, які намага­лися методами диктатури та декретної творчості», не врахову­ючи значення моменту часу та історичних умов, «встановити комуністичний лад». Тому в країні виникли як руїна, так й по­літична контрреволюція, а також «всебічне поневолення трудя­щих». На теренах державного управління більшовицьку владу есери характеризували як режим, при якому були ліквідова­ні всі політичні свободи. Вони вважали, що радянська влада «відкриває шлях реакції» і є «безглуздою потворною формою прориву бідності до кращого майбутнього, бо за об’єктивними даними перероджується в свою протилежність», а тому вона «історично приречена» [18, арк. 115-117].

Більшовики ж набирали сили та застосовували різні засоби боротьби з есерівською опозицією аби досягти панівного стано­вища своєї партії, від заохочувальних до репресивних методів. Через це ЦК ПСР звертався до осередків партії на місцях, з роз’ясненнями тактики КП(б)У та РКП(б) щодо різних течій есерів. ЦК есерів застерігав низові організації від хитань ліво­руч чи праворуч і вказував, що більшовики систематично під­німають питання з приводу орієнтації партійних есерівських осередків або груп партійної більшості, або меншості. Це до­сить ясно, на думку керівників есерівської партії, вказувало на те, що більшовики мали на увазі створити привілейоване по­ложення для тих течій та угруповань, які виявляли підтримку політики КП(б)У та радянської влади (наприклад, група «На­род»). Тому для збереження організацій необхідно дотримува­тись цілісності поглядів, наказував ЦК есерів [18, арк. 96].

Тож розшарування в середовищі есерівської партії було при­чиною слабких позиції есерів в Україні в 1920 р. Хоча есери проводили свою роботу в робітничих колективах та в селах, тепер вони не користувалися тією підтримкою населення, яку мала партія в часи революції. Позначалися більшовицька агі­тація та арешти багатьох активних членів партії. Інша причи­на полягала в конкуренції партійної роботи на селі та в місті, яку складали есерам більшовики та українські комуністичні партії.

Криза в країні й пов’язані з нею сотні селянських повстань в 1918-1921 рр. на території Радянської Росії та України не залишали у влади ілюзій про відношення до неї більшості се­лянства, незважаючи на те, що формально на виборах у Раду комуністи одержували «одностайну» підтримку. З усією оче­видністю перед більшовицькою владою постала проблема втра­ти популярності у робочих колах, а також в Червоній Армії. Страйки робітників у великих містах країни завдавали відчут­ного удару по більшовицькій демагогії про «робочу владу» і «диктатуру пролетаріату» [22, с. 13 ].

Робітники та службовці були невдоволені політикою біль­шовиків, передусім через своє низьке матеріальне забезпе­чення. Ініціаторами чисельних робітничих страйків та соці­альних заворушень в 1921 р. в Україні виступали есери. Так, у Катеринославі в травні 1921 р. останні підбурювали, й не без успіху, до припинення роботи робітників місцевих Брян­ського та Трубного заводів [5, арк. 17-21]. Подібна діяльність соціалістів-революціонерів фіксувалася установами НК в пові­тах Катеринославської, Київської та інших губерніях України [25, арк. 137]. Таємним циркуляром ВНК № 10 від 31 січня 1921 р. «Про партію соціалістів-революціонерів (правих і цен­тра)» праві есери називалися «найнебезпечнішими серед усіх контрреволюційних партій», діяльності яких треба «всіляко перешкоджати» [11].

В таких умовах лідерами есерів був представлений план ви­ходу держави з кризи. Укладений В. Черновим «Проект еконо­мічної програми» був винесений ЦК ПСР на розгляд та обгово­рення осередкам есерівських організацій. Визначивши напрями виходу із скрутного стану економіки держави, В. Чернов на­зивав «основним гріхом» більшовицької системи соціального будівництва сліпу віру в те, що руйнуючи декретним шляхом старі економічні форми, не утворивши нових, можна низкою заборон «увігнати країну в комуністичне русло». Але більшою помилкою, на думку В. Чернова, було б звести нанівець все, що ціною великих зусиль вже збудовано більшовиками. Тому ним був запропонований план послідовних реформ, «.що беруть своєю вихідною точкою установи та форми сучасного «комуніз­му» [13, с. 689].

Есерівський проект реформ пропонував поступову соціалі­зацію індустрії; введення незалежного суспільного контролю на виробництві; розвиток торгівлі та запозичення іноземного капіталу в натуральній формі; запровадження споживчих ко­оперативів; розподіл житлового та земельного фонду, ведення норм землекористування; заміну всіх різноманітних грошових знаків, що знаходяться в обігу, єдиною системою державних асигнацій. Всі ці зміни можливі були, на думку В. Чернова, тільки за умов зовнішнього та внутрішнього миру при знищен­ні свавільного режиму партійного терору та партійної дикта­тури, а також в разі повернення держави до демократичного ладу. Саме тому ЦК ПСР вважав за потрібне «непримиренно» боротись з режимом партійної диктатури за перемогу народо­владдя, «що здатне подарувати країні внутрішній та зовніш­ній мир». «З сучасним режимом — зазначалося в есерівській програмі — ПСР буде боротись, як з самою потворною фаль­сифікацією соціалізму, як з азіатсько-деспотичним державним капіталізмом» [13, с. 689].

Отже, есерівська програма реформ включала в себе зміни на користь народу та суспільства, але «наступала на горло» сва­віллю привладних органів та диктатурі більшовицької партії. Звісно, що більшовики не збиралися змінювати тактику управ­ління за есерівською програмою. В. Ленін запропонував свою програму реформ в країні, що отримала назву «неп».

Перехід радянської влади до непу був розглянутий на X Раді ПСР (серпень 1921 р., Самара) як свідоцтво повного банкрут­ства ідеології, економічної та державної політики цієї влади і оцінений як прагнення більшовицької партії зберегти своє панування у що б це не стало, ціною будь-якого компромісу та відмови від усієї своєї соціальної програми [13, с. 770].

Критика непу проводилася есерами з лівих соціалістичних позицій. В умовах мирного розвитку країни есерівська аль­тернатива цього розвитку, що передбачала демократизацію не тільки економічного, але й політичного ладу, могла б стати дуже привабливою для широких народних мас. Розуміючи це, більшовики застосовували всі можливі міри для того, щоб дис­кредитувати ідеї та політику ПСР та фізично прибрати її з по­літичної арени.

Слід відзначити, що саме в цей період РКП(б) та КП(б)У приділяли особливу увагу ідеологічним формам боротьби з по­літичними опонентами. Особливо активно йшло висвітлення в пресі дій есерів під час Кронштадтського повстання (28 люто­го — 18 березня 1921 р.). Зокрема, на сторінках «Правди» від

Б, б, 8, 16 та 24 березня 1921 р. вміщувалися статті з закли­ками «суду над бунтівниками» та розвінчуванням як тактики, так і програми, соціалістів-революціонерів; наводилися цитати з «білогвардійсько-есерівської газети «Наше дело», яка вида­валася в Ревелі, і містила свідчення про те, що «повстанням в Кронштадті керувало праве крило партії есерів» [15].

На сторінках преси більшовики проводили паралелі, пов’язуючи навіть голод в Росії з діяльністю партії соціалістів - революціонерів. Наприклад, в одному з березневих номерів «Правды» останні обвинувачувались у зникненні 2 600 ваго­нів хліба [15]. Хоча подібні закиди були бездоказовими, вони справляли сильне враження на населення, зважаючи на продо­вольчу кризу 1921 р. «Правда» підкреслювала співпрацю есе­рів з білими генералами та французькими імперіалістами, вка­зувала на існування зв’язку між подіями часів громадянської війни та подіями 1921 р. [14].

Ідеологічна дискредитація підсилювалася репресивними за­ходами стосовно есерів. Хвиля репресій проти членів цієї партії прокотилася після Кронштадтського повстання по всій країні. Хоча безпосередньої участі в кронштадтських подіях праві есе­ри насправді не брали, що було з’ясовано впродовж розсліду­вання, проведеного уповноваженим ВНК Я. Аграновим, більшо­вики розуміли роль есерівських ідей у організації повстання [9, с. 35]. Офіційна версія влади називала есерів, а заодно й мен­шовиків та «імперіалістів» і натхненниками, і організаторами повстання, яких належало негайно репресувати [9, с. 36].

12 березня 1921 р. за наказом ВНК, у ході загальної операції були проведені масові арешти есерів. В Росії був заарештований практично весь склад ЦК ПСР М. Веденяпін, Ф. Федорович, М. Гендельман та ін. Відповідно до розпорядження Цупнадз - вичкому тоді ж були проведені арешти есерів по всій Україні. У Харкові заарештовані відомі праві есери, члени Всеукраїн­ського комітету: Б. Бабін-Корінь, Євмєньєв, Д. Івлєв. Конфіско­вані гектографи, на яких друкувалася газета «Голос соціаліста- революціонера». Також арешти есерів більшовики провели в Києві, Одесі, Криму. Безпосередньо в Одесі було ув’язнено 18 членів партії загальноросійських есерів в тому числі керів­ників одеської організації В. Ріхтера та В. Каплана. В Катери­нославі есерів арештовували за списками, складеними осеред­ками КП(б)У на підприємствах і в установах [3, арк. 133].

Одеський історик О. Бриндак відмічає, що органи ДПУ мали дещо різний підхід до ув’язнених есерів і членів інших партій, що проявлявся після арешту означених. На відміну від меншо­виків, до яких підходили досить м’яко — більшість відпускали одразу, а інших через кілька місяців, з есерами поводилися жорсткіше — звільняли лише небагатьох практично не при­четних до діяльності організації [1, с. 130].

Незважаючи на арешти ВК ПСР та активістів в березні

1921 року, ЦК есерів відзначав, що в Україні на місцях ще залишилися «віддані, серйозні, самостійні члени партії» [4, арк. 21]. І треба віддати належне організаціям есерів, які, як свідчать документи, після кожної операції органів ВУНК проти них реорганізовувалися, обирали нові комітети і намагалися продовжувати видавничу діяльність. Однак, щоразу ці спроби наштовхувались на протидію більшовиків. Так званими попе­реджувальними арештами останні провалювали есерівські ви­ступи, закривали клуби, видання [13, с. 765].

В такій нелегкій для партії есерів ситуації в серпні 1921 р. відбулася Десята Рада ПСР, яка змінила склад центральних партійних органів. Було запроваджено Центральне Бюро ПСР, яке складалося з п’яти осіб. їм надавалося право кооптації но­вих членів, замість тих, що вибули [13, с. 692]. Кардинально був змінений курс партії. В підсумковій резолюції, що була прийнята Радою есерів, зазначалося, що «питання про рево­люційне повалення диктатури комуністичної партії з усією си­лою залізної необхідності ставиться в порядку денному» [13, с. 770]. Такі зміни в політиці партії есерів послужили приво­дом для посилення переслідувань есерів більшовиками.

Так, маючи великий досвід революційної боротьби за соці­алістичні ідеали, партія есерів 1920-1921 рр. перебувала в по­літичній і ідеологічній кризі. Лідери російських соціалістичних партій, слід зазначити не тільки есерів, але й меншовиків та­кож, перейшли на помірні позиції реформістів в той період, коли більшість населення країни (перш за все робочих і солдатів), у тому числі і значна кількість рядових есерів і меншовиків, почала дотримуватися радикальних поглядів. Соціалісти, як і більшовики, до певної міри відчували себе на вершині вулкану, управляти яким вже не мали змоги. Цей конфлікт привів до того, що соціалісти після приходу більшовиків до влади і почат­ку громадянської війни опинилися в складному і суперечливому стані — їх опозиційність, з одного боку, прямо витікала з по­літики правлячого режиму, з іншого, ступінь цієї опозиційності залежав від погроз із боку білого руху, вважає сучасний росій­ський дослідник історії соціалістичних партій А. Суслов [21].

Проте, на наш погляд, захоплення влади більшовиками в 1917 р. настільки потужно вплинуло на єдність осередків есе­рівської партії і в Україні в тому числі, що надалі подолати по­літичну роздробленість вони не змогли. Суперечність політики опозиційних соціалістичних партій після жовтневої революції привела до різкого ослаблення їх впливу в масах. Жорсткі ре­пресії з боку правлячого режиму лише оголили вже існуючі слабкості.

Джерела та література

1. Бриндак О. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та вста­новлення однопартійної системи в Україні в 20-ті роки XX ст. /

О. Бриндак — Одеса: Астропринт, 1998. — 184 с.

2. Ветров Р. Ліквідація багатопартійності в Україні (1920-1925 рр.) / Р. Ветров. — Дніпродзержинськ: ДДТУ, 2007. — 344 с.

3. ДАДО. — Ф. 1, оп. 1, спр. 58. — 170 арк.

4. ДАДО. — Ф. 1, оп. 1, спр. 230. — 189 арк., арк. 21

5. ДАДО. — Ф. 1, оп. 1, од. зб. 238. — 89 арк., арк. 17-21.

6. Декреты советской власти. — М.: Политиздат, 1968. Т. IV. 10 но­ября 1918. — 31 марта 1919. — 731 с.

7. Известия. — 1921. — 2 июня.

8. Кокін С. Ліквідація більшовиками правоесерівської та меншовиць­кої опозиції в Україні 1920-1924 рр. / С. Кокін, О. Мовчан. — К., 1993. — 58 с.

9. Кронштадтская трагедия 1921 года: Документы: В 2 кн. / [сост. Антифеева М. А. и др.; отв. ред. В. П. Козлов]. — М.: Росспэн, Кн. 1. — 1999. — 687 с.

10. Ліквідація більшовиками правоесерівської партійно-політичної опозиції в Україні 1922-1924 рр. / К. Познанська // Інтеліген­ція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. — Одеса: Астропринт, 2006. — С. 157-165.

11. Павлов Д. Репрессии против социалистов в Советской России (1917-1922 гг.) / Д. Павлов // Тоталитаризм в России (СССР) 1917­1991 гг.: оппозиция и репрессии. — Пермь, 1998. — С. 4-6.

12. Павлов Д. Репрессии в отношении членов социалистических пар­тий и анархистских организаций в первое пятилетие «пролетар­ской диктатуры» / Д. Павлов // Меньшевики и меньшевизм: сб. ст. — М., 1998. — С. 69-108.

13. Партия социалистов-революционеров / Политические партии Рос­сии. Конец XIX — первая треть XX века. Документальное насле­дие. — М.: РОССПЭН, 2000. — Т. 3, Ч. 2: Октябрь 1917-1925 г. — 1055 с., с. 689.

14. Правда. Орган РКП(б). — 1921. — 5 марта.

15. Правда. Орган РКП(б). — 1921. — 8 марта.

16. Правда. Орган РКП(б). — 1921. — 27 января.

17. Познанська К. Ліквідація більшовиками есерівської та меншовиць­кої партійно-політичної опозиції в Україні (кінець 1919-1924 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 «Історія України» / К. Познанська. — Д., 2008. — 20 с.

18. РГАСПІ. — Ф 274, оп. 1, спр. 2. — 125 арк.

19. РГАСПІ. — Ф. 274, оп. 1, спр. 19. — 152 арк.

20. РГАСПІ. — Ф. 275, оп. 1, спр. 200. — 68 арк.

21. Суслов А. Партия социалистов-революционеров в годы граждан­ской войны: обзор современной историографии [Електронний ре­сурс] / А. Суслов // Российские социалисты и анархисты после Октября 1917 года / Публикуется впервые — Режим доступу: Http://socialist. memo. ru/firstpub/y06/suslov1.htm

22. Судебный процесс социалистов-революционеров (июнь — август 1922 г.): Подготовка. Проведение. Итоги. Сборник документов / [сост. С. Красильников, К. Морозов, И. Чубыкин]. — М.: «Россий­ская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. — 1007 с.

23. ЦДАГО України, Ф 1, оп. 20, спр. 195. — 295 арк.

24. ЦДАГО України, Ф. 1, оп. 20, спр. 242. — 176 арк.

25. ЦДАГО України, Ф. 1, оп. 20, спр. 436. — 153 арк.

26. Ченцов В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки /

В. Ченцов. — Тернопіль, 2000. — 482 с.

27. Шубин А. Социалисты в российской революции 1917-1921 гг. [Електронний ресурс] / А. Шубин // Советские исследования: взгляд из ХХІ века / Советская история. Режим доступу: http:// Www. soviethistory. ru/sovhist/a-9.html

Анотації

Познанская Е. В. Политическая борьба партии социалистов - революционеров (есеров) 1920—1921 гг. на Украине.

Статья раскрывает деятельность российских эсеров (ПСР) в Украине в послевоенные 1920-1921 годы, когда большевики зна­чительно усилили политическое давление на эсеровские организа­ции.

Poznanska E. B. Political struggle of the party of socialists - revo­lutionaries (Eseri) in 1920—1921 in Ukraine.

The article is devoted to the illumination of political struggle of Eser opposition in Ukraine in the post-war period of 1920-1921, when bolshevists strengthened pressure on the cells of Eser organizations.