Головна Історія Інтелігенція і влада «НЕЩАСНІ ФАНТАСТИ!» — ДИСКУСІЯ У ПОДІЛЬСЬКИЙ ПРЕСІ ПРО МІСЦЕ РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЯХ 1917-1919 РОКІВ
joomla
«НЕЩАСНІ ФАНТАСТИ!» — ДИСКУСІЯ У ПОДІЛЬСЬКИЙ ПРЕСІ ПРО МІСЦЕ РОСІЙСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ У РЕВОЛЮЦІЙНИХ ПОДІЯХ 1917-1919 РОКІВ
Історія - Інтелігенція і влада

УДК 94(477)«1917/1919»:070

О. О. Лейберов

У статті розкриваються питання самовизначення російської інтелігенції у революційних подіях 1917-1919 рр. Учасники дис­кусії піднімають та обговорюють цілий ряд важливих політичних питань. Дають аналіз відносин між інтелігенцією і народом, місця інтелігенції у підготовці революції, позиції інтелігенції під час ре­волюції і результати, котрі слід очікувати після її закінчення.

Ключові слова: російська інтелігенція, революція, дискусія.

Сучасний період історичного розвитку України нерозривно пов’язаний із всебічною суспільно-політичною та економічною модернізацією українського суспільства. Саме тому на перший план виходять та набувають неабиякого значення найбільш освічені прошарки українського соціуму, які здатні організову­вати та проводити намічені в країні перетворення, для того щоб вивести її в число найбільш процвітаючих держав світового співтовариства. У таких умовах вивчення історії формування української інтелігенції, її соціокультурного обличчя, цінніс­них орієнтирів, взаємовідносин з представниками інтелігенції інших національних груп у процесі історичного розвитку стає одним з головних завдань вітчизняної історичної науки. Не останнє місце в цих процесах займають історико-політичні реа­лії доби національно-визвольної революції 1917-1920 рр.

Складаючи частину загальноімперського інтелігентського стану, являючись нерозривно пов’язаними з російською інте­лігенцією, українські представники інтелектуальної праці ко­рінним чином розійшлися зі своїми російськими колегами у бурхливі часи революційних потрясінь. Революційні події, що характеризувалися масштабними кризовими явищами, при­звели до громадянської війни, загибелі імперії Романових та спроби утворення на її уламках незалежних національних дер­жав. У цей період інтелігенція часто виступала ініціатором та активним учасником революційних перетворень. Незважаючи на це, домінуюча роль цього соціального прошарку в суспіль­ному житті була втрачена. Саме це спонукало значну частину її представників відійти у тінь та відійти від активної політичної та професійної діяльності. Революція та громадянська війна не тільки розкололи інтелігенцію як соціальну верству, а й змі­нили внутрішній світ російського інтелігента того часу, його систему цінностей, натомість сформували нові культурні орі­єнтири, нове світосприйняття. На місце активної діяльності та революційної боротьби приходить загальна апатія, заглиблення в себе, намагання розібратися в причинах невдач та відповісти на питання, поставлені часом. Представники російської інте­лігенції, учасники революційних подій, аналізуючи конкретні соціально-економічні, політичні, культурні умови, що сформу­валися в тогочасному суспільстві, намагалися дати конкретну відповідь, чому не склалися відносини народу та інтелігенції, яке місце займала остання в революційних подіях і що робити далі.

При аналізі історіографії проблеми варто відмітити, що емігрантська, радянська і сучасна російська історична літера­тура представлена чисельними монографічними дослідження­ми, статтями в наукових періодичних виданнях, різного роду науково-публіцистичними роботами. У наукових дослідженнях радянського періоду висвітлювалися окремі сторони загальної проблеми (участь інтелігенції у революційному русі та грома­дянській війні в Росії, формування її політичних позицій та орієнтирів, еволюція суспільно-політичних поглядів, особли­вості професійної діяльності, характер її повсякденного життя та побуту). Відзначаючи велику цінність робіт з історії інтелі­генції радянського періоду, необхідно зауважити, що всі вони були написані для утвердження офіційної ідеологічної теорії диктатури пролетаріату. Тому інтелігенції завжди відводилася допоміжна другорядна роль [1-5].

Історіографія новітнього часу відрізняється рядом особли­востей, обумовлених якісними трансформаціями, що відбулися в російській історичній науці. Відбувся докорінний перегляд концептуальних положень, розширилась тематика наукових досліджень, активізувались дослідження з історії різних про­фесійних груп представників інтелектуальної праці, провінцій­ної інтелігенції [6-8]. Разом з тим необхідно відмітити, що в сферу інтересів російських дослідників до цього часу не по­трапили питання, пов’язані з перебуванням представників ро­сійської інтелектуальної еліти в революційну добу на теренах незалежних українських національних державних утворень.

На жаль, необхідно констатувати, що в українській історич­ній науці також відсутні дослідження з даної проблематики. Це викликано не лише розбіжністю наукових інтересів, а й ря­дом соціально-політичних факторів, що існують між Україною та Росією після здобуття ними незалежності.

Об’єктом дослідження нашої публікації стала дискусія, що виникла між представниками російської еміграції на шпальтах української періодичної преси на початку 1919 року. Спроба пересічних інтелектуалів-емігрантів зрозуміти своє місце в ре­волюційних подіях переросла в гостру дискусію, в процесі якої виявилися риси девіантної поведінки, притаманної тогочасній російській інтелігенції. В цій дискусії проявилися особливості колективної свідомості всього соціального стану. Вона розкри­ла не лише тогочасне кризове становище російської інтеліген­ції, а й причини, що до нього призвели.

Коли мова заходить про російського інтелігента доби ре­волюції 1917-1920 рр., одразу згадується майже карикатур­ний образ, змальований письменником Іваном Буніним у його «Одеських щоденниках 1919 року». Майбутній нобелівський лауреат не без іронії та сарказму, писав: «Говорить, кричить, заїкаючись, зі слиною на губах, очі через криво висяче пенс­не здаються особливо лютими. Краватка вибилася ззаду на брудний комірець, жилетка до неможна забруднена, на плечах малого піджака — лупа, сальне рідке волосся нерозчесане ... І мене запевняють, що ця гадюка нібито палає «полум’яною, самовідданою любов’ю до людини», «спрагою краси, добра та справедливості!» [9, с. 73]. Однак, варто зауважити, що не всі представники російської інтелігенції підходили під цей типаж. Більшість представників інтелігентської верстви була чесними, мужніми професіоналами, справжніми патріотами, готовими не роздумуючи покласти своє життя на вівтар революції.

Повалення монархії в лютому 1917 року викликало надзви­чайний духовний підйом, що згуртував суспільство. Більшість інтелігенції позитивно зустріла початок революції, яка, на їх думку, повинна була ліквідувати все старе та консервативне у житті, культурі, мистецтві та відкрити шлях до плодотворної праці. Реформи Тимчасового уряду — відміна станів, проголо­шення громадянських свобод, відділення церкви від держави спочатку давали надію на поступову демократизацію життя суспільства, без радикалізації боротьби. Проте, Тимчасовому уряду не вдалося подолати кризу. Революційні ілюзії більшої частини інтелігенції розвіялися протягом 1917 року. Нароста­ло розчарування Тимчасовим урядом, що не виправдав надій, покладених на нього інтелігенцією. Подальший розвиток рево­люційних подій, що відкрив шлях до влади більшовиків, ви­кликав ще більш негативну реакцію частини інтелігенції.

Жовтнева революція та наступний розгін Установчих зборів були сприйняті як спроба узурпації влади. Більшовицький пе­реворот та громадянська війна остаточно розкололи російську інтелігенцію. Частина її засудила нову владу, вбачаючи в ній руйнівну силу, що несла смерть Росії та її культурі, інша — всебічно підтримала більшовиків. Однак, найчисельніша група інтелігенції зайняла позицію невтручання. Це пояснювалося тим, що, з одного боку, багато представників цієї групи ви­ступали проти самодержавства та не підтримували існуючого до революції політичного ладу, а з іншого — не розуміли суті радянської влади та боялися революційного народу. Життя змушувало інтелігенцію або співробітничати з новою владою, поступаючись своїми принципами і поступово перетворювати­ся на лояльних до нового режиму радянських службовців, або емігрувати. Недовіра до нової влади, відсутність політичних свобод та гарантій, зростаючі масштаби червоного терору допо­внювалися економічними негараздами, голодом та безробіттям. У своїх листах російський художник Олександр Плігін, який на початку 1918 року жив та працював у Москві, характеризу­ючи ситуацію, в якій опинилася інтелігенція, писав «.головне занепад волі та енергії. Але я борюся, дуже борюся. Важко, не можу знайти себе. » і потім додавав, що «сучасна публіка не рахується з бажаннями та меланхоліями митця. У мене зараз таке безгрошів’я, що рідко таке колись було» [10, с. 87]. Його підтримав колишній директор 1-го Петербурзького кадетського корпусу генерал Ф. О. Григор’єв. У своєму щоденнику за ли­пень 1918 р. він писав: «Колишні аристократи та інтелігенти торгують в крамницях, в кафе, їздять «зайцями» в трамваї та спекулюють: купивши у мішечників борошна, не гребують пе­репродати.» [11, с. 32].

Шукаючи виходу з ситуації, що склалася, представники ро­сійської інтелігенції почали масово виїжджати у сусідню Укра­їнську державу, де ситуація на той час була значно кращою. Ось як згадував у своїх мемуарах впливовий діяч єврейського політичного руху Арнольд Гольденвейзер: «Усі, хто як тільки міг, потягнулися до нас на південь. Київ, хоч і на короткий час, став справжнім всеросійським центром. До нас приїхали правління всіх банків, придворні та аристократичні кола. За ними потягнулася інтелігенція — адвокати, професори, журна­лісти. Всі поспішали до Києва» [12, с. 44]. Російська інтеліген­ція осідала не лише у столиці. Іван Бунін працював в одеській газеті «Наше Слово» «... яку ми, колишні співробітники «Рус­ского Слова» почали випускати з березня в повній упевненості на більш-менш спокійне існування до повернення у Москву». Однак населення України не дуже радісно зустрічало хвилі емі­грантів. Так, сучасник подій В. Мякотін згадував: «Серед цих біженців переважали люди з солідним статком. не стримуючи себе у витратах, вони пришвидшували процес зростання цін. На цьому ґрунті у місцевого київського населення виникало незадоволення проти приїжджих, а місцева українська преса зі свого боку всіляко намагалася роздути таке невдоволення, приписуючи майже всім великоросам самі чорні та злі задуми проти Малоросії, весь час цькуючи цих «москалів» тим «укра­їнським хлібом», який вони їдять у Києві» [13, с. 223-224]. Відносно вільне життя на Україні російської інтелігенції за ча­сів гетьманату Павла Скоропадського, якій масово залучав її на державну службу, різко змінилося з приходом до влади Ди­ректорії Української Народної Республіки. «Час панування Ди­ректорії, всього тільки шість тижнів, був часом самого необуз - даного українського націоналізму та русофобства», — згадував очевидець подій. «Вживання російської мови не допускалося, навіть наряду з українською» [12, с. 223-224]. Мовна дискри­мінація викликала осуд та стала однією з причин не прийнят­тя російською інтелігенцією української революції. Більшість представників російської інтелігенції, що проживали у цей час на Україні, продовжували сприймати її та режим Директорії, як «.щось не справжнє, щось, що не може, та і не має права існувати окремо від Великоросії». Нова влада відновленої УНР запровадила «трудовий принцип», на основі якого повинна була формуватися нова виборча система до органів влади. Тру­дова формула виключала не тільки російську інтелігенцію, що проживала в Україні та сподівалася отримати політичні права, а й зрусифіковану українську інтелігенцію. Українська націо­нальна інтелігенція, що прийшла до влади в результаті пере­можного антигетьманського повстання, негативно поставилася до своїх російських «колег по цеху», справедливо вважаючи їх політичними конкурентами в боротьбі за владу на Україні та носіями антиукраїнських державних настроїв. Небажання великоросів побачити незалежну українську державу на чолі з національною інтелігенцією все більше і більше віддаляло українців від росіян.

Однак, з середини січня 1919 року військово-політична та економічна ситуація в УНР стала швидко погіршуватися. Ого­лошення Директорією війни Радянській Росії призвело до ши­рокого наступу більшовицьких армій на Україну. У період з 18 по 26 січня війська Червоної армії зайняли Полтаву, Богучар, Луганськ, Конотоп, Бахмач та Катеринослав, а 5 лютого — Київ. Ще раніше, 28 січня, Директорія залишила столицю та переїхала до Вінниці. Разом з Директорією, урядом та армією Київ покинула значна кількість представників інтелігенції, «продовжуючи сумний біженський шлях», особливо та її час­тина, що вже відчула на собі всі «переваги» радянського ладу та жахи більшовицького режиму.

Саме у Вінниці, що на певний час стала новим політичним центром УНР, у представників російської інтелігенції з’явилася можливість та час замислитися над тією роллю, що виконує інтелігенція у бурхливих революційних подіях. Дискусія роз­горілася на сторінках місцевої газети «Подольское слово» після появи в одному з номерів статті П. П. Ординського під гучною назвою «Pro domo sua», що у перекладі з латинської мови озна­чає «на захист власного дому, на захист свого» [14, с. 4].

Розмірковуючи про роль інтелігенції в історії Росії, автор звертається «до тих давніх часів. коли соціальні відносини були настільки простими, що аграрна реформа мислилася та здійснювалася за програмою Омеляна Пугачова — на зрівняння всіх трьохаршинною могилою», саме тоді, на думку П. П. Ор­динського, в епоху «широких фігур та власних голосів» наро­дився майже забутий звичай повеселити себе чесним кулачним боєм. Бій розпочинали «хлопці-бешкетники», які одразу після початку відбігали в сторону. Після того як починала перема­гати одна із сторін, «у всьому таборі крикунів, належності до партій, що билися, піднімався ґвалт «чур-чур так неможна, не за правилами». Але на них ніхто не звертав уваги. Після бою весь цей натовп з верещанням та криками вертівся навколо пе­реможців, намагаючись їм догодити як тільки можна». Далі він пише: «Коли я думаю про роль інтелігенції в історії сучасної ре­волюції, мені чомусь приходять на згадку хлопці-бешкетники. Коли ряди буржуазії та демократії не наважувалися зробити перший удар, духовні мужі з обох сторін кричали, підбурюва­ли до бою на мітингах, зборах та на сторінках газет. І боротьба розпочалася... інтелігенція відійшла убік і оголосила себе ней­тральною. Лається та плюється у безсилій злобі. Інша частина, незначна, намагається взяти участь у боротьбі титанів, бігає, метушиться під ногами та голосно верещить. Ці ентузіасти. намагаються примусити учасників революції дотримуватися теоретичних правил боротьби, не бажаючи усвідомлювати всієї нікчемності своїх зусиль. Ентузіасти загинуть у цій боротьбі та будуть знищені переможцем. Хто б не отримав перемогу, він завжди буде користуватися послугами інтелігенції, іноді неохоче, частіше — з огидою та відразою. На це переможця спонукає становище. Адже жодна з сторін не може самостійно керувати державницьким кораблем, одна з своєї темної неосві­ченості, інша — із-за малочисельності, ліні та небажання пра­цювати.». Завершуючи статтю, автор підсумовує: «Останнім сполохом героїзму та прагнення показати своє право на вплив у країні був саботаж радянської влади у Великоросії. Під час цієї боротьби відбулася загибель інтелігенції як класу та роз­кол на табори невеличкої жменьки ентузіастів та величезної маси нейтральної, чиє життя схоже на щедрінського прему­дрого піскаря, повного жаху за завтрашній день та турботи з приводу немилості сильних миру сього. З кожним днем тане купка ентузіастів та все глибше засмоктує багно буденності та морального падіння нейтральну інтелігенцію, донедавна таку пихату своїм званням і становищем».

Безперечно, дана публікація стала результатом тривалих роздумів та переживань автора. Однак, він і не сподівався, що піднімає тему, яка турбувала тоді багатьох, і ставить ті питання, на які багато хто шукав відповіді. Неочікуваний ре­зонанс, породжений статтею, був приємним сюрпризом для автора. Першим відгукнувся журналіст С. Рапопорт. Вже у на­ступному номері «Подільського слова» від 12 березня 1919 р. побачила світ його стаття «Пігмаліон та великий німий». Не погоджуючись з П. Ординським, автор наголошує на тому, що в жодній з європейських мов не існує слова «інтелігенція» та «інтелігент» у тому значенні, яке вкладається в нього у ро­сійській мові. Якщо в Європі інтелігент — це той, хто займа­ється розумовою працею, то для російської дійсності, на дум­ку С. Рапопорта, це майже синонім революціонера. На його думку, російська інтелігенція схожа на героя давньогрецького міфу майстра Пігмаліона, який створив Галатею. Так само і російська інтелігенція «шукає, збирає та оживляє цю силу ве­ликого німого». Великий німий — це народ, який століттями спав і ніяк не міг прокинутися. І тільки інтелігенція змогла розбудити народ, підготувати та повести його за собою. Однак сталося так, що «у революційній драмі вона залишилася без ролі» і тому «відійшла, віддалилася у свій окремий світ ідей, надій та прагнень». Саме цим автор статті пояснює пасивність інтелігенції у революційних подіях. Разом з тим він висловлює надію, що «російська інтелігенція знову візьме на себе велику місію Пігмаліона-творця і надалі буде нести свою велику спра­ву» [15, с. 3].

Наступним учасником дискусії став адвокат А. Поляцький, який виступив у наступному номері газети зі статтею «На за­хист інтелігенції» [16, с. 2]. «Не можна трагедію перетворювати на водевіль. До глибокої трагедії, що переживає російська ін­телігенція, потрібно підходити обережно, без жартів», — пише автор і, продовжуючи, зауважує, що «російська інтелігенція ніколи не грала ролі хлопчаків-бешкетників. Інтелігенція не розгойдувала борців, вона сама йшла за народ на страждання та смерть. Гірше того, йшла на терор та вбивства всупереч сво­їм внутрішнім переконанням». На думку автора, у російського інтелігента десятиліттями не було особистого життя. Віддаючи всі сили у боротьбі з самодержавством, російський інтелігент відмовився від усіх благ життя, але «Галатєя ожила та одразу накинулася та устромила кігті в тіло Пігмаліона. Між росій­ською інтелігенцією та російським народом відкрилася велика прірва. Століттями мовчавший «великий німий» заговорив, і з’ясувалося, що його мова нічого спільного з мовою російської інтелігенції не має. Народ та інтелігенція виявилися на різ­них рівнях культури. їх вимоги до політичного моменту різко розійшлися, їх методи боротьби та самоствердження виявили­ся діаметрально протилежними. Найгірше те, що Галатея не визнала самого Пігмаліона». На думку Полоцького, народ не оцінив інтелігенції та її жертви. Крім того, народ підвів всю інтелігенцію під спільний знаменник — «кадет» і відштовхнув її від себе. Щоб подолати цю прірву, в інтелігенції є два шляхи: або вона опуститься до рівня народної маси і тоді розчинить­ся в ній, або в рази активізувати свою енергію, продовжити свою культурну роботу, щоб підняти рівень мас, наблизити їх до себе та подолати прірву, на краю якої вона опинилася. Кон­статуючи значний розрив інтелігенції з народом, автор статті говорить про практичне знищення інтелігенції як класу, про її «випадіння» із самої соціальної структури російського сус­пільства. Наступним у дискусію включився М. Германов, який у своїй статті «Народ та інтелігенція» зробив спробу не лише висловити власні думки, обґрунтувати свій погляд на пробле­му, а й підсумувати попередників та підбити підсумки дискусії [17, с. 3].

На початку своєї статті він піддає нищівній критиці погляди інших учасників дискусії. Погоджуючись з тим, що становище російської інтелігенції дійсно трагічне, він безкомпромісно за­перечує П. Ординському та С. Рапопорту в тому, що змінити нічого не можна, що інтелігенція вже відіграла свою історичну роль і повинна поступитися місцем іншим соціальним групам, а її майбутнє — прислужувати тим, хто переможе в революцій­ній боротьбі. Продовжуючи свою думку, М. Германов ставить запитання, «що таке російська інтелігенція» і в чому причини того трагічного становища, в якому вона опинилася. Відповіда­ючи на ці запитання, він заявляє, що «російську інтелігенція аж ніяк не можна ототожнювати з російськими революціонера­ми та революційними гуртками. Це лише частина (можливо й найкраща) всієї російської інтелігенції. І кадет — інтелігенція, і повітовий лікар, і прокурор, і акцизний чиновник, що полю­бляє філософствувати, і безкінечна когорта чеховських героїв. У нас говорять про існування інтелігенції як класу. Але це насправді курйоз, трагічний курйоз російської дійсності. І цей курйоз — джерело катастрофічного становища російської інте­лігенції».

Далі автор пише, що «значна культурна відсталість народ­них мас, глибока прірва, що існує між їх народно-побутовим укладом, психікою, всією структурою та тими елементами, що отримали шкільне, культурне шліфування — ось причини, які призвели до того, що самі різнорідні, часто протилежні за полі­тичними поглядами елементи були об’єднані в уяві народу, по одній тільки ознаці «інтелігентності», в єдиний протилежний клас. Ось чому всі інтелігенти — «кадети».

На думку Германова, помилка російської інтелігенції поля­гає в тому, що у безкінечних суперечках, де «одні гасла та теорії протистояли іншим теоріям і гаслам, причому і ті і інші переслідували одну ціль — народне благоденство», вона про­гледіла те, що народу абсолютно байдужі самі носії цих тео­рій та гасел, незалежно від їх партійної приналежності. Потім він додає, що у народу та інтелігенції немає навіть спільної мови, якою б вони могли розмовляти. «В Англії між лордом та простим селянином значно більше спільних інтересів, понять та слів, ніж у російського мужика та будь-якого інтелігента. В своїй загальній масі російська інтелігенція багато базікала та дуже мало діяла. Тому опинилася зовсім відірваною від народу. Герцен вважав це хворобою. Він був пророком. Але хвороба ви­явилася невиліковною та смертельною. Народ повстав і знищив всіх, хто говорить чужі і незрозумілі слова».

Таким чином, учасники дискусії спробували відповісти на головні питання, що ставила перед собою російська інтеліген­ція ХІХ — початку ХХ століть — «хто винний» і «що робити». І якщо по першому запитанню погляди всіх авторів сходилися на тому, що інтелігенція сама винна, що опинилася в такому жахливому становищі, то однозначної відповіді на друге питан­ня не існувало.

П. Ординський вважав, що інтелігенції не залишається ні­чого, окрім як загинути в революційній боротьбі або піти на службу до того, хто переможе в революції. С. Рапопорт та

А. Поляцький наголошували на тому, що інтелігенції необхід­но самоізолюватися від революційних подій, адже вона свою місію виконала, і чекати, коли знову з’явиться в ній потреба і народ знову її призове. Журналіст М. Германов взагалі не зміг відповісти на це запитання.

У даній ситуації особливий інтерес представляє позиція, яку зайняла свідома українська національна інтелігенція. Слідкую­чи за перебігом дискусії, невідомий автор, що писав під псевдо­німом В. 3-ій, виступив на шпальтах газети «Життя Поділля» зі статтею «Інтелігенція українська і інтелігенція України» [18, с. 2-3]. Він писав: «Минуло вже 12 місяців з початку рево­люції, 20 місяців з тієї пори, коли вперше серед розпорошеної обивательщини гучно пролунало гасло «організуйтеся». Інте­лігенція, завдяки своєму розумінню і більшій рухливості, пер­ша утворила численні організації. Але її вихована російською школою кволість, непрацездатність привела до того, що чис­ленні організації почали завмирати і до того часу, коли робіт­ники, селяни утворили дуже енергійні організації, інтелігент­ські органи почали вже нидіти. Почасти спричинилося тут ще зросійщення нашої інтелігентської обивательщини: коли народ поставив свої організації на національно-українські позиції, наша міська інтелігенція стала на загальноросійську позицію.

Тепер, коли. інтелігенція суто народна — інтелігенція українська вичавила і виявляє надзвичайну енергію і в запа­лі творчості, в запалі боротьби — російська і обрусіла інтелі­генція на Україні або бурчить, або мовчить, зціпивши зуби, та у своїй безсилій кволості марить про допомогу зі сторони: покладає свої останні надії разом з буржуазією на когось. Ду­має, що хтось прийде і верне її минуле панування, чи то може японці, чи Денікін з «добровольцями», чи Антанта зі славно­звісним Енно. Зникають одна за другою їх останні надії, а вони уперто марять, уперто чекають дива. Нещасні фантасти!» [18, с. 2]. Не втрачаючи надії, автор продовжує сподіватися, що «.Вся інтелігенція. на Україні повинна зрозуміти, з ким їй водитись. Українська свідома інтелігенція чекає од всієї інтелі­генції України, що вона проявить свій організуючий, творчий державний розум і в повній співпраці і контакті поведе всі на­ціональності України до кращого майбутнього. .неукраїнська демократична інтелігенція не стане в ім’я ідеалів російського імперіалізму гальмувати творчу роботу української демократії» [18, с. 2-3]. І на завершення автор наголошує на тому, що чіт­ко визначена політична позиція інтелігенції остаточно переко­нає «українську демократію. чи ворогів, чи друзів вона може вбачати в тих, хто тут на Україні носить почесну назву «робіт­ників інтелектуальної праці». А народ тоді остаточно зрозуміє різницю між інтелігентом і «паном»-поміщиком.

Коли селянам і робітникам можна дещо пробачити, то від інтелігенції треба вимагати немалого. Кому багато дано, з того і спитають багато» [18. с. 3].

Підсумовуючи, необхідно наголосити на тому, що в умовах революції та громадянської війни інтелігенція втратила своє привілейоване становище в структурі російського суспільства. Вона втратила не лише ряд економічних привілеїв, а й особли­вий соціальний статус. Втрата домінуючих позицій призвела до гострого конфлікту інтелігенції з владою. Роки революцій­ного лихоліття призвели до розколу інтелігенції як цілісного суспільного прошарку. Революція змінила внутрішній світ ін­телігента того часу, сформувала нові культурні орієнтири, нові символи його свідомості, нову систему цінностей, нове світо­сприйняття.

По-друге, у роки громадянської війни сформувався феномен девіантної поведінки інтелігенції, який проявився у зміні ха­рактеру реалізації власного потенціалу. Інтелігенція перестає працювати на відбудову суспільства, а навпаки, діє на його руйнацію, поглиблюючи своєю діяльністю соціально-політичну кризу. Девіантна поведінка представників російської інтеліген­ції була наслідком кризи світосприйняття та втрати моральних орієнтирів. Ці фактори, у свою чергу, були викликані розча­руванням російською революцією, її невідповідністю тому іде­альному образу, за втілення якого боролися покоління інтелі­генції.

Революція змінила також і колективну свідомість інтелі­генції. Значна її частина, поступившись принципам, пішла на співпрацю з новою владою, ставши фундаментом так званої «но­вої радянської інтелігенції». Інша частина, що не змогла зми­ритися з більшовицьким режимом, все гостріше відчувала себе жертвою соціального експерименту, що проявлялось в суспіль­ній свідомості у формуванні нового психосоціального комплек­су «жертовності», прилучилася до антибільшовицької боротьби або була змушена емігрувати з Радянської Росії за кордон.

Навіть у такій нетривалій дискусії, за участю кількох пред­ставників інтелігенції, окрім раціонального мислення, з усією гостротою проявилися всі негативні риси, притаманні представ­никам тогочасної російської інтелектуальної еліти — небажан­ня вислухати та зрозуміти опонента, критиканство, намагання будь-якою ціною нав’язати власну думку, вузькість політичних інтересів, віра в своє месіанське призначення, самозаглиблен­ня, відірваність від життя та конформізм.

Не змогла, і навіть не бажала, російська інтелігенція шу­кати компроміси, робити кроки на зустріч у спільній анти­більшовицькій боротьбі з представниками національних еліт колишньої Російської імперії. У свою чергу, всі намагання представників українського політичного проводу залучити на свій бік представників інтелігенції Росії наштовхувалися на глуху стіну нерозуміння загальної боротьби проти спільного ворога. Неприйняття великоросійською інтелігенцією ідеї ство­рення незалежної УНР та прагнення українського народу до розбудови власної самостійної держави стало однією з причин поразки національно-визвольної революції в Україні.

Джерела та література

1. Вольфсон С. Я. Интеллигенция как социально-экономическая ка­тегория / С. Я. Вольфсон. — М. — Л., 1926. — 130 с.

2. Знаменский О. Н. Интеллигенция накануне Великого Октября (февраль-октябрь 1917 г.) / О. Н. Знаменский. — Л., 1988. — 270 с.

3. Карапетян Р. О. Становление и развитие интеллигенции как со­циального слоя / Р. О. Карапетян. — М., 1974. — 230 с.

4. Келлер Б. А. Пролетарская революция и советская интеллигенция / Б. А. Келлер. — М., 1937. — 45 с.

5. Пинегина П. А. К вопросу о политическом размежевании буржуаз­ной интеллигенции в период Октябрьской революции (1917-1918) / П. А. Пинегина // Вестник МГУ. Серия истории. — 1974. — № 2. — С. 45-67.

6. Казапин И. Е. Забытое будущее: Советская власть и российская интеллигенция в первое послеоктябрьское десятилетие / И. Е. Ка - запин. — Волгоград, 2001. — 527 с.

7. Лившин А. Я., Орлов И. Б. Власть и народ: «сигналы с мест» как источник по России 1917-1927 годов / А. Я. Лившин, И. Б. Орлов // Общественные науки и современность. — М., 1999. — № 2. — С. 73-126.

8. Меметов B. C., Данилов A. A. Интеллигенция России. Уроки исто­рии и современность (Попытка историографического анализа про­блемы) / B. C. Меметов, A. A. Данилов // Интеллигенция России. Уроки истории и современность. Межвузовский. сб. научных тру­дов. — Іваново: ИвГУ, 1996. — С. 36-52.

9. Бунин И. Окаянные дни. Дневники, статьи, воспоминания / И. Бунин. — М.: АСТ-Олимп, 2001. — С. 125.

10. Баранова С. Александр Плигин. Один из них. / С. Баранова // Родина. — 1994. — № 7.

11. Григорьев Ф. Завидую сверстникам, скончавшимся до революции / Ф. Григорьев // Родина. — 1995. — № 8.

12. Гольденвейзер А. А. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине по мемуарам белых; сост. С. А. Алексеев; под ред.

H. Н. Попова. — Репринтное воспроизведение издания 1930 г. / А. А. Гольденвейзер. — Киев: Политиздат Украины, 1990. —

С. 1-63.

13. Мякотин В. А. Из недавнего пришлого // Революция на Украине по мемуарам белых: революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев; сост. С. А. Алексеев; под ред. H. H. Попова. — Репринтное воспроизведение издания 1930 г. / А. А. Гольденвей­зер. — Киев: Политиздат Украины, 1990. — С. 222-238.

14. Ордынский П. Pro domo sua / П. Ордынский // Подольское слово (Винница). — 1919. — 4 марта, № 5. — С. 4.

15. Рапопорт С. Пигмалион и великий немой / С. Рапопорт // Подоль­ское слово (Винница). — 1919. — 12 марта, № 11.

16. Поляцкий А. В защиту интеллигенции / А. Поляцкий // Подоль­ское слово (Винница). — 1919. — 14 марта, № 13.

17. Германов М. Народ и интеллигенция / М. Германов // Подольское слово (Винница). — 1919. — 16 марта, № 15.

18. В. З-ій. Інтелігенція українська і інтелігенція України / Життя Поділля (Вінниця). — 1919. — 21 березня, № 25.

Анотації

Лейберов А. О. «Несчастные фантасты!» — дискуссия в по­дольской прессе о месте русской интеллигенции в революционных событиях 1917—1919 годов.

В статье рассматриваются вопросы самоопределения русской ин­теллигенцией своего места в революционных событиях 1917-1919 годов. Участники дискуссии поднимают и обсуждают ряд важных политических вопросов. Анализируют взаимоотношения интелли­генции и народа, места интеллигенции в подготовке революции, позиции занятые интеллигенцией в ходе революции и результаты которые следует ожидать по ее окончанию.

Ключевые слова: русская интеллигенция, революция, дискус­сия.

Leiberov A. O. «Unhappy science fiction writers»- discussion in Podolsky press about the place of Russian intellectuals in the revo­lutionary events of 1917—1919 years.

The questions of self-determination of Russian intellectuals of their place during the events of 1917-1919 years are considered in the article. The participants of debate raise and discuss a number of important political issues. They analyze the relationship between in­tellectuals and ordinary people, places of intellectuals in the prepara­tion of the revolution, the position taken by the intelligentsia in its course, and the results to be expected.

Key words: Russian intelligentsia, revolution, discussions.

Надійшла до редакції 2 грудня 2013 року