Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПИТАННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ГЕТЬМАНІВ ТА СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ — XVIII ст
joomla
ДО ПИТАННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ГЕТЬМАНІВ ТА СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ — XVIII ст
Історія - Інтелігенція і влада

Г. К. Парієнко, Л. Ф. Домбровська

Актуальність процесів українського державотворення, боро­тьби за відродження державності українського народу на всіх етапах до шляху незалежності сьогодні є в центрі уваги не лише вітчизняних істориків, політиків, а і зарубіжних дослідників.

Важливу сторінку вітчизняної історії складає період боро­тьби українських гетьманів після смерті Б. Хмельницького за збереження гетьманства і автономії України.

Вивченням діяльності окремих гетьманів по збереженню української державності в різні історичні часи займались ві­домі вчені — В. Антонович, М. Грушевський, М. Костомаров, В. Смолій, В. Степанков, О. Гуржій, В. Шевчук, Д. Яворниць - кий [1]. Все ж ця проблема вимагає свого подальшого дослі­дження, так як зрозуміти державотворчі процеси в сучасних умовах неможливо без детального ознайомлення з діяльністю конкретних особистостей, їх досягненнями і прорахунками в процесах українського державотворення.

Науковий аналіз особливостей подій другої половини XVII - XVIII століття засвідчує наявність неоднозначних процесів, які відбувались в політичній, соціально-економічній та духовній сферах українського суспільства, коли політика російського уряду була спрямована на поступове знищення української державності. Відомі дослідники цього періоду історії України В. Смолій, В. Степанков, О. Гуржій, В. Шевчук та інші вважа­ють, що соціальний розкол в українському суспільстві, слаб­кість, непослідовність гетьманської влади, інертність націона­льної верхівки уможливили реалізацію намірів царизму.

В результаті міждержавних переговорів в Переяславі 1654 року козацька рада ухвалила рішення про союз України з Росі­єю [2]. Як зазначається у виданні енциклопедично-довідкового характеру “Україна: поступ історії” (автори В. Литвин, В. Смо­лій, М. Шпаковатий), — “за формально-правовими ознаками цей договір нагадував швидше акт про встановлення відносин номінального васалітету чи протекції, а за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога” [3]. За умовами союзу Україна у внутрішній політиці повинна була мати повну сво­боду діяльності, але у зовнішньополітичному аспекті вона зо­бов’язана була узгоджувати всі свої дії з Москвою. Проте, оцін­ка договору царським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з “протекційним” характером державних від­носин і вважав Україну дійсно державою. Дипломатичні зв’яз­ки царський уряд здійснював через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті, Міністерство закордонних справ, яке керувало зносинами Москви з іншими державами.

Варто нагадати, що Україну відокремлював від Росії навіть ко­рдон і митниці. Після укладення договору швидко виявилося приховане прагнення царського уряду встановити контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а та­кож міжнародними відносинами України. І першим кроком було укладення Віленського перемир’я 1656 року між Росією та Польщею. На переговори, що відбулися у Вільно українська сторона допущена не була, хоча в ході їх проведення вирішува­лась і доля України, адже ставилось питання про можливість повернення українських земель під владу Польщі. Віленське перемир’я в Україні розцінили як офіційну зраду царя. Б. Хме­льницький відмовився визнавати умови цього перемир’я.

Після смерті Б. Хмельницького царизм став вносити суттєві зміни у правове становище України та її соціальних верств. Вони закріплювалися, перш за все, у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною угодою двох сторін: Росії — в особі царського уряду та України — в особі гетьмана. Ціле­спрямованому наступу царизму на українські вольності сприя­ла й міжусобна боротьба на українських землях за гетьмансь­ку владу, яка розпочалася після того, як Юрій Хмельницький (син Богдана Хмельницького) зрозумів свою неспроможність вирішувати державні справи і відмовився від гетьманської бу­лави. В результаті боротьби за владу переміг Іван Виговський (генеральний писар) на Корсунській генеральній раді в жовтні 1657 року.

Про увагу до зовнішньополітичної позиції України й мож­ливих її змін свідчить те, що на вибори І. Виговського гетьма­ном, прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Молдови, Семигороду, Волощини — головних дипло­матичних партнерів України. В цей період особливого значен­ня набуває Гадяцький договір (вересень 1658 року) [4], який проголошував унію України з Польщею та Литвою. Нове утво­рення мало бути федерацією трьох самостійних держав. Хоча договір не був реалізований, проте зміст цього документу свід­чить про високий рівень політичного мислення І. Виговського, його державницький підхід до вирішення основних проблем розвитку українського суспільства того часу. За умовами до­говору найвища законодавча влада в майбутній державі мала належати національним зборам депутатів усіх рівнів, від усіх земель. Нова українська держава діставала можливість ство­рити свою судову систему з діловодством українською мовою, свої фінанси, власну армію, проводити свою політику в галузі освіти, культури.

Після повернення до влади Ю. Хмельницького не спостері­галось дій по укріпленню української незалежності, а навпаки, підписання ним Переяславської угоди 1659 року ліквідовував­ся протекторат Москви над Україною при практичній рівності сторін і запроваджувалось підданство України московському цареві.

Заслуговує на увагу той факт, що проголошений наказним гетьманом Я. Сомко в певній мірі намагався розробити план дій по воз’єднанню козацької України і розгорнути повсюдно боро­тьбу за виборення своєї незалежності. Та Москва не визнала законність цього вибору і підтримала І. Брюховецького, який був промосковської орієнтації. В результаті кривавих подій громадянської війни 1661-1663 років та Чорної ради 1663 року йому вдалося захопити владу в свої руки. Говорячи про бороть­бу українських гетьманів за збереження автономії української державності, за відновлення цілісності держави в 60-ті роки сімнадцятого століття, маємо назвати гетьмана Правобережної України П. Тетерю. Але час його діяльності був коротким, так як українсько-російські війська І. Брюховецького і Г. Ромода- новського розгромили прихильників П. Тетері.

Діяльність же І. Брюховецького на Лівобережній Україні аж ніяк не сприяла збереженню її автономії. Дипломатична місія гетьмана І. Брюховецького до Москви на чолі посольства восени 1665 року і підписання так званих Московських статей у цьому ж році, що суттєво обмежували автономію гетьмана­ту; запроваджували в українських містах правління царських воєвод і спрямовували податні кошти від населення України до царської скарбниці. В результаті цієї місії гетьман отримував титул боярина, що підтверджувалося царською грамотою від

11 грудня 1665 р. Він одружився з донькою князя Долгоруко­го, а також отримав на довічне користування волость на Чер­нігівщині. Згадка про неї є обов’язковим, так як про це гово­риться в узагальнюючих працях вітчизняної історії і служить промовистою ілюстрацією падіння козацької старшини в істо­ричну добу, що в історичній літературі отримала назву “Руїна” [5]. Згадка про цей візит до Москви, під час якого від самого гетьмана вийшли пропозиції щодо подальшого покріпачення України, зустрічається у працях М. Костомарова, В. Смолія, В. Степанкова, О. Гуржія та інших. Вони зазначали, що напри­кінці 1665 року лівобережна старшина не бачила іншої, крім московської зовнішньополітичної орієнтації, хоча обмеження автономії України на пропозицію самих же козацьких старшин викликало страшенне обурення серед простих козаків і селян.

В історії України і боротьби за її об’єднання чільне місце посідає гетьман Д. Дорошенко, авторитет якого як державно­го діяча, дипломата були на той час відомі далеко за межами України. Деякий час генеральним писарем у Д. Дорошенка був закинутий на Правобережжя історичною долею І. Мазепа. Але загальна зневіра й недовіра людей до нього особисто за союз з турками, які постійно спустошували українські землі, спонука­ла Д. Дорошенка до надзвичайного акту — він склав булаву.

Перебування при гетьманській булаві Д. Многогрішного та його намірів щодо державного будівництва в українському су­спільстві носить суперечливий характер. Як зазначає дослід­ник даної проблеми Шевчук В.: “Він був російським сателітом, але до певної міри, тобто мусив ним бути, як і П. Дорошенко згодом у турків, однак, політику вів досить самостійну і шви­дко побачив, що його відхід від П. Дорошенка не на користь України, а на її шкоду” [6]. Населення Лівобережної України шанувало дії Д. Многогрішного щодо захисту і збереження ав­тономних прав України. Можливо довше перебування гетьмана і сприяло б з’єднанню Правобережної України з Лівобережною, тому що занадто відкрито спостерігались його вільнолюбні тен­денції, хоча істотного в державотворчому плані вчинити він не зміг, бо був усунутий від влади.

Нову сторінку історії українського державотворення запо­чаткував гетьман Іван Самойлович. Саме він перший із геть­манів вирішив твердо, послідовно триматися російської орієн­тації, відповідно і Українську державу мав наміри будувати з використанням російської мілітарної сили. При цьому постійно підкреслював своє вірнопідданство, але і українських інтересів при цьому не забувати, намагаючись певною мірою сприяти стабілізації лівобережжя. Історики засвідчують, що І. Самойло - вичу вдалося установити сильну гетьманську владу, яка дала позитивні результати. На українських землях почала активно розвиватися внутрішня і зовнішня торгівля, різні галузі про­мисловості (млинарство, ґуральництво, селітроваріння, рудни - цтво та ін.). Одночасно, гетьман дбав про будівництво пишних храмів, видавались різні книжки, розвивалась Київська ака­демія. Але необхідно зауважити, що за його часів українська церква втрачає свою незалежність і підпорядковується москов­ському патріарху. І. Самойлович — перший український геть­ман, якому вдалося утриматися при владі п’ятнадцять років. За його правління Україна мала як позитивні, так і негативні здобутки. До перших слід віднести наявність свого війська, су­дової системи, власна система освіти і податків, тобто власне фінансування. Він намагався триматися автономних прав Ко­зацької держави. Але гетьман повністю відмовився від участі у зовнішній політиці, що сприяло розширенню імперіалісти­чних заходів Росії, втратив самостійність української церкви і, як зазначають дослідники, І. Самойлович своєю постійною звітністю перед російським царем зафіксував систему рабства і залежності від нього.

Новий період українського державотворення пов’язаний з іменем І. Мазепи.

У липні 1687 року старшинська рада обрала гетьманом

І. Мазепу, з правлінням якого відкривається особлива сторін­ка державотворчих процесів, політичних та економічних від­носин між Україною і Росією, де характер їх дедалі нагадував васальну залежність першої від другої. Тому і закономірною була боротьба І. Мазепи за незалежність України, за її певний суверенітет. Кроки російського царя по запереченню держав­ного характеру гетьманської влади (гетьман не мав права без згоди царя змінювати старшину, скасовувати дію правових актів російського уряду) викликало невдоволення в україн­ському суспільстві. Козацька старшина теж розкололась на два табори: одні бажали приєднатись до Речі Посполитої, а інші — до Туреччини. Але гетьман був прихильником неза­лежної України. Період його перебування при владі характе­ризувався складністю і парадоксальністю. І. Мазепі довело­ся правити в суворих умовах тотального нагляду над своїми діями, коли Росія намагалася остаточно знищити Козацьку державу і, коли гетьман повинен захищати права і вольності українського народу не лише шляхом дипломатичної діяльно­сті, але часто і хитрощами.

Гетьману І. Мазепі в дев’яності роки XVII століття вдалося досягти відносної стабільності. В цей час спостерігалось під­несення і розвиток господарства, він активно сприяв розвитку культури, освіти (саме він добився від російського царя під­твердження статусу Києво-Могилянській академії, відкрито Чернігівську колегію). При І. Мазепі відбувався розквіт укра­їнського бароко, повсюдно будувались церкви, де наявно поєд­нувались мистецтво архітектури, музики, живопису, різьблен­ня. Важливим був його універсал від 28 листопада 1701 року, який обмежував відробіткові роботи селян двома днями на ти­ждень. Проте гетьман більше всього сприяв зміцненню козаць­кої верстви.

Постійний наступ Петра І на права українського народу, тає­мні домовленості з Польщею щодо українських земель приско­рили гетьмана І. Мазепу визначитись в своїх діях під час Пів­нічної війни проти Швеції. Рішучість виразилась в укладенні таємного договору між Україною і Швецією, за умовами якого після закінчення війни Україна здобувала незалежність, а ко­роль мав стати гарантом української державності. Але жорстка реакція російського царя на ці події призвела до проголошення гетьмана зрадником, знищення столиці Батурин і винищенням його населення. Поразка шведів в Полтавській битві 1709 року змусила І. Мазепу емігрувати до Бендер. Як зазначається в книзі “Україна: поступ історії” — “Полтавська битва стала на­ціональною трагедією для українців, перекресливши плани на здобуття незалежності”. Постать державотворця І. Мазепи є ви­нятковою, яку нам треба ще багато вивчати і осмислювати.

Спробами врятувати українську державність в певній мірі можна характеризувати діяльність гетьмана Івана Скоропад­ського (1646-1722). Маємо також зазначити, що в українській історичній науці довгий час існувала думка, де підкреслюва­лась податливість гетьмана російській політиці щодо України, сприйняття її протекції. Але в сучасній літературі ми знахо­димо і іншу характеристику щодо діяльності І. Скоропадсько­го — він своїми окремими діями намагався захистити права і свободи свого народу (його звернення до царя з проханням зві­льнити козаків від утримання ними російських драгунів, зняти підводну повинність, не втручатись Росії в суди і українське управління, зняти російські форпости на кордонах). Та цар від­мовив цьому і наступ на існуючі залишки прав українського народу розпочався ще рішучіше.

Недостатньо вивченою залишається діяльність гетьмана Па­вла Полуботка за збереження решток української автономії. Та все ж ми маємо зазначити, що уже з перших днів перебування при владі П. Полуботок намагається обмежити зловживання старшини проти народу, контролювати судові справи. Він на­віть намагається обмежити діяльність Малоросійської колегії в Україні. Гетьман звертається до царя з проханням не відправ­ляти козаків на будівництво фортець, а також намагається не інформувати Малоросійську колегію про українські збори пода­тків. За ці та інші дії гетьмана та старшину було звинувачено в тому, що вони відмовляються підкорятись Малоросійській ко­легії. Цар жорстоко з ними розправився — П. Полуботок і його прихильники зі старшини були заарештовані. Гетьман помер у Петропавлівській фортеці у грудні 1724 року. Він умів гідно боротися з тими, хто знищував залишки української автономії. Сьогодні дослідники все частіше звертаються до вивчення жит­тя, діяльності, легендарного скарбу П. Полуботка, так як ця особистість продемонструвала силу духу українського народу. Автори навмисно не зупинялись на аналізі діяльності П. Орли­ка, на характеристиці реанімаційних зусиль гетьмана Данила Апостола щодо збереження Козацької держави, якого вважа­ють прихильником, автономістом-державником російської орі­єнтації, хоча іноді своїми діями відходив від цього. Звичайно, заслуговує на увагу всестороннє вивчення реформаторських за­ходів останнього гетьмана XVIII ст. К. Розумовського. Проте, особливості життя, діяльності цих гетьманів другої половини XVIII століття є предметом іншої роботи.

В умовах виборювання державності другої половини XVII - XVIII століття спостерігались суттєві зміни в соціально-полі­тичній і економічній сферах українського суспільства.

Складне соціально-політичне становище України суттєво впливало і на розвиток економічних відносин з Росією. Як ві­домо, визначальним напрямком соціально-економічного розвит­ку країн Західної Європи у XVП-XVПI столітті була буржуазна перебудова: формування індустріального ладу, ринку найманої праці, панування мануфактурного виробництва, становлення фермерського господарства то світового ринку. Розвиток Украї­ни протягом другої половини ХУІІ-ХУІП століття відбувався під значним впливом економіки феодальної Росії. В той час у Росій­ській державі проводилися економічні реформи, що не могли не вплинути на суспільно-політичне, економічне та культурне жит­тя українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав Укра­їну, зустрічався з гетьманами І. Мазепою й І. Скоропадським, представниками місцевої влади. Реформи Росії об’єктивно пев- ною мірою сприяли і розвиткові господарства, мануфактурного виробництва та виробничих відносин України. Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали у сільському господарстві України значне поширення окремих технічних культур, культи­вування нових овочів і фруктів, збільшення виробництва полот­на і канатів, розвиток скотарства і т. д.

Так, указ Петра І від 31 грудня 1719 року про рудокопні “заводи”, згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли від державних повинностей і податків, виконання військової служби, викликав значне переселення працездат­них людей з Правобережжя на Лівобережжя. Указ 18 січня 1721 року певною мірою сприяв збільшенню кількості місце­вих заводів. У вересні 1723 року цар видав указ про посилання “нарочних” в район Дніпра для пошуку руди й кам’яного ву­гілля, яким започаткувались пошук і розробка родовищ кори­сних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загальнодержавне значення. Однак, економічні санкції цар­ського уряду (контроль над політикою гетьманського уряду, скасування вільної торгівлі, введення державної монополії на багато товарів, заборона торгівлі на Запорожжі, збування на території українських земель мідних грошей та ін.), значно підривали українську економіку. Негативно позначилось на со­ціально-економічному розвитку поширення російської команд­но-адміністративної системи управління, постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (понад 10 тис. чоловік), які утримувались здебільшого за рахунок простих людей, а також швидке зростання податків. Вже в ході цих процесів населення України, як і Росії, змушене було нести тягар нововведень, новобудов та ін. Українці приймали участь у будівництві Петербургу, Ладозького і Волго-Донського кана­лів, разом з російськими військами штурмували Дербент, Азов, Очаків. Тільки під час Російсько-турецької війни 1734-1739 ро­ків у складі царських військ перебувало до 65 тис. запорозьких козаків, з яких 34 тис. загинуло [7].

Незважаючи на складні соціально-політичні умови, еко­номічні зв’язки України з Росією сприяли формуванню у другій половині ХУП-ХУПІ століття нових відносин в еконо­мічній спільноті української народності та розвитку у надрах старої феодальної системи капіталістичного устрою. Перш за все, це проявилося в основі української економіки — сільсь­кому господарстві, для якого у даний період було характерне наступне:

- зростання й зміцнення земельної власності української шляхти, козацької старшини, православних монастирів. Голо­вним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запо­розького, вважався гетьман. Верховним власником і розпоряд­ником усієї землі виступав царський уряд;

- значні зміни у становищі українського селянства (розме­жування козацького і селянського землеволодіння; швидке обезземелення селян; утвердження феодальної ренти, зокрема, відробіткової та грошової; обмеження і заборона свободи пере­ходу; остаточне юридичне закріпачення селянства на Лівобере­жній та Слобідській Україні);

- поглиблення спеціалізації окремих сільськогосподарських районів; зрушення у системі обробки ґрунту; поширення нових культур (картоплі, кукурудзи, технічних культур, цукрового буряку, садівництва, виноградарства);

- нерівномірний розвиток сільського господарства в регіо­нах України (Лівобережна, Слобідська, Правобережна, захід­ноукраїнські землі, Південна Україна).

Про зрушення у промисловому виробництві, що набуло то­варного характеру, свідчило наступне:

- розвиток мануфактурного виробництва;

- подальше відокремлення промисловості від землеробства, спеціалізація окремих галузей промисловості;

- використання найманої праці, поступове складання ринку робочої сили (найбільшого поширення наймана праця набула у купецьких мануфактурах);

- посилення економічних зв’язків між регіонами;

- зміни у соціальній структурі українського народу;

- формування національного ринку (розвиток внутрішньої торгівлі, активізація товарно-грошових відносин, системи яр­марків, торгів, кредитні операції, лихварство, зовнішня торгі­вля та ін.)

Історія політичних та економічних відносин України з Ро­сією наприкінці ХУІІ-ХУІІІ століття засвідчує, що наступ ро­сійського уряду на українські землі характеризувався прогре­суючим обмеженням прав українського народу, посиленням централізації, русифікації, цілеспрямованим розколом україн­ського суспільства, експлуатацією людських та матеріальних ресурсів України. Суть цього наступу полягала у намаганні ліквідувати автономію України та інкорпорувати українські землі до складу Російської імперії. Слід зауважити, що наступ царського самодержавства на українську державність, права України мали свої особливості. Адже Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рам­ки абсолютистської монархічної Росії.

Важливу роль в історії політичних та економічних відносин України з Росією відігравало звільнення від турецько-татар­ського панування території півдня України, яка межувала з Чорним морем і постійно спустошувалася в результаті татар­ських та турецьких набігів. Згідно з сучасними підрахунками вчених у 1450-1647 роках татари вчинили майже 160 набігів на українські землі, внаслідок яких Україна втратила убитими та забраними в полон 2-2,5 млн. чоловік [8]. Наприкінці ХУІІ століття Російська держава здійснювала неодноразові спроби відкрити шлях до Чорного моря, але на середину ХУІІІ століт­тя ця проблема ще не була розв’язана.

Друга половина ХУІІІ століття ознаменувалася великими перемогами Росії у війнах з Туреччиною (1768-1774 рр., 1781­1791 рр.), видатну роль у яких відіграв російський полководець О. Суворов. Приєднання південноукраїнських земель стало од­ним з основних напрямків зовнішньої політики російського уряду. Така політика була пов’язана з необхідністю ліквіда­ції постійної загрози, що нависла над південними кордонами, прагненням отримати вільний вихід до Чорного і Азовського морів, а також колонізувати нові родючі землі.

В результаті російсько-турецьких війн у другій половині

XVII століття Південна Україна була приєднана до Російської імперії. Перемога у російсько-турецьких війнах забезпечила Росії контроль над просторами північного Причорномор’я. Роз­виток нової історичної області, яку назвали Новоросією, мав специфічні особливості. Так, прискорене заселення цих земель на перших порах було зумовлено воєнно-стратегічним значен­ням. Переселенцям у зв’язку з цим надавалися великі пільги. Характерною рисою процесу заселення південноукраїнських земель було й те, що при освоєнні цих земель, де основна заслу­га належить, безперечно, українським та російським селянам, значну роль у другій половині XVIII століття відігравали і ви­хідці з інших країн: болгари, молдавани, греки, угорці, німці та ін. Імператриця Катерина II у 1762 році видала маніфест із закликом до іноземців поселятися в Росії. Адже існуюче крі­посне право в російській імперії було головною перешкодою на шляху вільного переселення українців і росіян до цього регі­ону. Широкі можливості для інтенсивного заселення Півдня України відкрило приєднання Криму до Російської держави.

В процесі заселення та розвитку Південної України були засновані нові міста: Херсон (1778), Маріуполь (1784), Кате­ринослав (1787), Миколаїв (1789), Одеса (1794) та ін. Разом з розбудовою міст створювалися промислові підприємства, фор­мувалася економіка південного регіону, який відігравав велику роль в історичному розвитку країни.

Внаслідок визволення Північного Причорномор’я від пану­вання турецьких і татарських феодалів та колонізаційних про­цесів у регіоні, в основному, завершилось формування націона­льної території України. Але український народ з кінця XVIII століття до початку ХХ століття опинився під владою двох ім­перій, які проводили колоніальну політику на українських зем­лях. У 1802 році Новоросійську губернію було поділено на три окремі — Катеринославську, Таврійську, Херсонську. Згодом, до Новоросійського краю було приєднано Бессарабську область (з 1873 року — губернія), а в 1828 році — утворено Новоросій­ське і Бессарабське генерал-губернаторства з центром в Одесі.

Фундаментальні дослідження з історії колонізації півден­них земель України, їх господарського розвитку, економічних зв’язків, політики царизму на цій території під час намісниц­тва Г. Потьомкіна належать талановитим вченим Є. Загоровсь - кому, О. Маркевичу, Ф. Леонтовичу, А. Скальковському та ін. Проблеми історії Південної України побічно торкався в своїх роботах М. Грушевський [9]. На відміну від А. Скальковського, він засуджував політику уряду, який стояв на заваді україн­ській колонізації південного регіону, створюючи військові посе­лення і запрошуючи іноземних переселенців. М. Грушевський особливо звертав увагу на процес тотальної русифікації україн­ської культури. Та все ж перетворити українців на “справжніх росіян” царському самодержавству не вдалося.

Отже, вся діяльність українських гетьманів і проведення ними реанімаційних заходів щодо збереження державності, на певний час призупинили жорстокий наступ російського ца­ризму на права і свободи козацтва та його старшини. Проте, політичні та економічні відносини з Росією другої половини ХУІІ-ХУПІ століття мали складний і суперечливий характер, їх результатом стала повна втрата Україною гетьманства і ав­тономії.

Джерела та література:

1. Антонович В. Петро Дорошенко; Костомаров Н. Павел Полубо­ток. — В кн.: Історичні постаті України. — Одеса, 1993. — С. 191­195, 310-336; Костомаров Н. Мазепа. — М., 1992. — 335 с.; Смо­лій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. — К., 1993. — 504 с.; Шевчук В. Козацька держава. — К., 1995. — 329 с.; 100 найвідоміших українців / Під загал. редакцією Ю. Павленка. — К., 2005. — 640 с. та ін.

2. Литвин В., Смолій В., Шпаковатий М. Україна: поступ історії. — К., 2003. — С. 96.

3. Там же.

4. Єфименко О. Я. Гадяцький трактат 16 вересня 1658 / Історія Укра­їни та її народу. — К., 1992. — С. 231-241.

5. Горобець М. В. Московський договір гетьмана І. Брюховецького 1665 р. // УІЖ. — 2003. — № 6. — С. 39-40.

6. Шевчук В. Козацька держава. — К., 1995. — С. 126.

7. Економічна історія України / За ред М. Уперенко. — Харків, 2004. — С. 139-141.

8. Політична історія України / За ред. В. Танцюри. — К., 2001. — С. 92.

9. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1992. — С. 441, 445-447.


Похожие статьи