Головна Історія Інтелігенція і влада ЗМІНА ГОЛОВНОЇ МЕТИ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ НА ДРУГОМУ ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ З’ЇЗДІ
joomla
ЗМІНА ГОЛОВНОЇ МЕТИ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ НА ДРУГОМУ ВСЕУКРАЇНСЬКОМУ З’ЇЗДІ
Історія - Інтелігенція і влада

Н. М. Д’яченко (Кіндрачук)

Кінець XX століття ознаменувався пробудженням українсь­кого національно-визвольного руху, що на першому етапі свого існування асоціювався винятково із однією масовою патріоти­чною організацією (з березня 1992 року — політичною парті­єю) — Народним Рухом України.

Заклик реалізувати природне право українців на політичне й національне самовизначення, повернути народу віру в свої сили й можливості — були основними завданнями Руху на шляху відродження й розбудови власної державності.

Питання відновлення та утвердження національно-держав­ної незалежності України є надзвичайно актуальним. У науко­вців — істориків та політологів, а також у широких кіл гро­мадськості події кінця 1980-х — початку 1990-х рр. в Україні викликають жвавий інтерес, і в цьому плані важливим є ви­вчення факторів, що спричинили появу 1991 р. на політичній карті світу незалежної України.

Особливе значення в цьому процесі відіграв Другий Всеукра­їнський з’їзд НРУ, під час проведення якого була запрограмо­вана вимога повної незалежності України.

Питання значення Другого Всеукраїнського з’їзду НРУ в бо­ротьбі за встановлення незалежної, демократичної, суверенної України частково висвітлена в працях В. Ковтуна [1], Г. Кася - нова [2], Г. Гончарука [3], Ю. Діденка [4], О. Бойка [5]. Однак діяльність НРУ в пору виборювання незалежності Батьківщи­ни до кінця не вивчена.

Завдання статті — показ значення історичної ролі проведен­ня Другого Всеукраїнського з’їзду НРУ, який став фактором подальшої політичної активності громадян, своєрідним станом прискореного руху до заповітної мрії кожного українця — не­залежної України.

Першим суттєвим кроком боротьби НРУ за досягнення неза­лежності від московського центру стала “Декларація про дер­жавний суверенітет України”, яка надихала рухівців на більш рішучі кроки за кращу долю України.

В умовах розгубленості проімперських сил 25-28 жовтня 1990 р. в м. Києві відбулися Другі Всеукраїнські збори НРУ, що стали наступною важливою віхою в процесі боротьби укра­їнського народу за відродження державності.

На момент проведення Другого з’їзду Рух став наймасові- шою громадсько-політичною організацією, що нараховувала сотні тисяч членів, які стали тим осереддям, яке забезпечувало могутній поступ до незалежності України.

Певне уявлення про зростання політичного авторитету НРУ, його ідейного впливу на громадян України дають статистичні дані. “З 2125 учасників форуму 56,7 % припадало на Львівсь­ку, Тернопільську, Івано-Франківську області та Київ; делега­ти з’їзду представляли понад 40 різних політичних та громад­ських організацій; за національним складом 95 % з них були українцями, а за соціальним станом 68 % — інженерно-техніч­ними працівниками, службовцями, науковою та творчою інте­лігенцією. Майже п’ята частина делегатів — народні депутати різних рівнів. Рух справді організаційно зміцнів, тепер в його лавах було не 280 тисяч, а 633 тисячі членів” [6].

Так, наприклад Сергій Конєв у своєму виступі “Рух і наро­довладдя” на засіданні других Всеукраїнських зборів Руху від­мітив, що від часу перших зборів сталася величезна кількість подій. Рух перетворився у найбільшу опозиційну організацію, що нараховує сотні тисяч членів [7].

Прогресуюче зростання впливу та авторитету організації, з одного боку, а також посилення кризових явищ у народному господарстві республіки, втрата монолітності в рядах КПРС, наростання політизації в суспільстві — з іншого, зумовили ра - дикалізацію Руху як політичної сили, суть якої полягала в пе­реході НРУ від підтримки демократичних гасел перебудови в СРСР до позиції обстоювання ідеї незалежності України.

Отже, опираючись на національні кадри, на тих, хто вва­жав звільнення України історичною подією для всього україн­ського народу, Другі збори Руху зайняли позицію однозначну і чітку: не приховувати, що його мета — це “вирвати” Укра­їну із СРСР, а головне завдання — боротьба за незалежність України.

Виступаючи на з’їзді, Віталій Дончик зазначив: “Рух справ­ді був спочатку Рухом за перебудову, на Установчому з’їзді ми констатували, що він природно переріс у Рух за національне відродження, нині називаємо Рухом за державну незалежність України” [8].

Так, у змінах до Програми, внесених II зборами Руху, було вилучено слова “за перебудову” і вказана мета: “відновлення державної незалежності України, створення парламентськими методами демократичної держави” [9]. Це був значний крок вперед відносно першої редакції Програми.

Отже, Народний Рух України пройшов велику еволюцію від першого до другого з’їзду, природно переріс з руху за перебу­дову в рух за державну незалежність України, став реальною силою, опозиційною до КПРС і тоталітарної державно-партій­ної системи.

Якщо перші кроки Руху були пов’язані з підтримкою кому­ністів, то відтепер був проголошений курс боротьби за держа­вну незалежність України без влади комуністів. Рух закликав український люд до масового пасивного опору, акцій громадян­ської непокори існуючому режимові.

В документах других всеукраїнських зборів НРУ підкреслю­ється, що над існуванням української нації та процесом відно­влення її державності нависла загроза. Заснована на обмані й насильстві, комуністична, антинародна система, прагнучи за­хистити свої імперські інтереси, постійно маніпулює громадсь­кою думкою, переходить у наступ на демократичні сили. У цій гострій суспільно-політичній ситуації Рух заявляє: “Трагедія українського народу у тому, що Україна стала невід’ємною ча­стиною СРСР — унітарної держави з єдиним центром і єдиною правлячою партією, яка запровадила тоталітарну систему й до­вела народи до межі економічної, екологічної й духовної ката­строфи. Виживання народу перебуває в прямій залежності від того, буде чи не буде Україна незалежною державою” [10].

На думку Сергія Головатого, одного із делегатів з’їзду, нева­жко дійти висновку, що у радянської форми української дер­жавності немає майбутнього. Майбутнє України, за його слова­ми, — це незалежна демократична республіка. Тому, прагнучи покласти край абсолютизму (індивідуальному — в особі пар­тійних вождів, чи корпоративному — в особі КПРС), Народ­ний рух України поставив за мету збудувати в Україні правову державу [11].

Свій погляд на дану проблему сформулював І. Драч. В своє­му виступі “Політична ситуація на Україні і завдання Руху” він зазначив, що будь-який об’єктивний історичний, політич­ний, економічний, соціальний, культурологічний аналіз неми­нуче приведе до єдиного висновку: тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації. Будь - які інші форми історичного існування народу, нації, на його думку, безальтернативно і безжально відсувають, відкидають українську спільноту на задвірки цивілізації, роблять її сиро­виною, ресурсом для подальшого розвитку інших державних народів [12].

Іван Драч підкреслив: “Існуюча держава, говорячи слова­ми пролетарського гімну, дбає не про нас і ніколи не дбатиме. Українці аніскільки не почнуть жити краще доти, доки Украї­на не перестане бути так званою союзною республікою, доки її народ не утвердить свій державний суверенітет за всіма міжна­родними стандартами ” [13].

Продовжуючи свій виступ, І. Драч наголосив на тому, що не існує жодної серйозної проблеми, яку не могли б у злагоді розв’язати майбутня вільна Україна і вільна Росія, та висловив сподівання, що незалежна демократична Росія все ж таки пого­диться на існування незалежної від неї демократичної України: “Ми зі свого боку згодні на цілковиту незалежність Росії від України” [14].

Інші делегати з’їзду також відстоювали дану позицію. Так, Сергій Головатий зауважив, що перехід до дійсно суверенного стану української держави, а отже, і до правової держави, мо­жливий тільки за умови усунення КПРС від державної влади в Українській РСР”. Тому надалі, на його думку, це має стати одним із головних напрямків діяльності Руху [15].

Такої ж думки дотримувався і Віталій Дончик. Під час сво­го виступу він підкреслив, що запобігти загальнонаціональній катастрофі без змін політичної системи, усунення монополії комуністичної партії і утвердження політичного, економічно­го плюралізму, багатопартійності неможливо [16]. Усунення КПРС від влади в Україні, за його словами, має здійснитися мирним парламентським шляхом.

На цьому наголосив й Іван Драч, вказуючи на те, що стра­тегія Руху не передбачає насильного захоплення влади, а тому цілком ґрунтується на мирному шляху утвердження суверені­тету українського народу [17].

Виступаючи на з’їзді, голова Львівської обласної Ради В. Чорновіл наголосив на тому, що Львівщина уже зробила немало демократичних перетворень, започаткувала багато прекрасних починань. “У нас вперше було відсунуто Комуніс­тичну партію від влади, рішуче відсунуто, заборонено їй втру­чатися в господарські, адміністративні, кадрові справи. У нас вперше була узаконена національна символіка поруч із поки що існуючою так званою державною символікою ” [18].

З приводу цього С. Головатий в своїй співдоповіді на тему “Україна на шляху правової держави” звернувся до всіх гро­мадян України, які на той час ще залишалися членами КПРС. Вони, на його думку, мають усвідомити, що перебуваючи в ла­вах організації, яка за своїм походженням і самим своїм існу­ванням заперечує державний суверенітет України, бо є струк­турою централізаторською і владно-узурпаційною, вони — такі члени КПРС — свідомо, напівсвідомо чи несвідомо, але одно­значно гальмують процес суверенізації України, процес набут­тя нею статусу демократичної незалежної держави.

Тому від Других Українських зборів Народний рух України має перебрати на себе роль опозиційної до КПРС структури, яка ставить за мету побудову демократичної і незалежної дер­жави, яка гарантуватиме свободу політичної і економічної дія­льності у конституційних межах [19].

Радикальними та відверто самостійницькими поглядами від­різнявся й Левко Лук’яненко: “Ніхто добровільно владу не від­дає, не поступиться добровільно й комуністична партократія, тому на українські демократичні сили чекає гостра й запекла боротьба. Та коли б не було по всій Україні широкого руху за самостійність, не з’явилася б Декларація про державний суве­ренітет України, коли б не було широкого руху протесту проти союзного договору, Верховна Рада не відклала б його на піз­ніше. Без боротьби демократичних сил все б зайшло в глухий кут” [20].

Тому делегати та гості з’їзду наголосили на необхідності в найкоротший термін здійснити заходи по реорганізації Руху у відповідності до змінених Програми та Статуту Руху, що дало б можливість об’єднатися в Русі або довкола нього всім демо­кратичним силам, всім політичним партіям та громадським організаціям, які боряться за повну державну незалежність України.

Левко Лук’яненко теж переконаний, що запобігти загально­національній катастрофі неможливо без об’єднання зусиль усіх патріотичних і перейнятих почуттям історичної відповідально­сті сил України [21].

Свій погляд на дану проблему сформулював Сергій Голо­ватий. У своїй промові він наголосив на тому, що Народний рух має сприятливі умови для свого переростання в масово - громадську політичну організацію, в яку на добровільних за­садах можуть об’єднатися, крім окремих громадян, ще й полі­тичні партії та громадські організації, інші рухи (молодіжний, студентський, жіночий, робітничий), культурно-просвітницькі об’єднання, національно-культурні товариства, страйкові чи робітничі комітети тощо. Створення саме такого коаліційного за змістом Народного руху України, вважає він, значною мірою пришвидшило б досягнення головної мети — побудову демок­ратичної незалежної України [22].

Віталій Дончик теж висловився за об’єднання всіх демо­кратичних сил: “На сьогодні найбільше бракує нашій рідній Україні єдності, згуртованості, консолідації всіх партій, груп, верств, меншостей, конфесій, бо це єдиний шлях у виборюван­ні омріяної державної незалежності” [23].

Один із делегатів з’їзду Володимир Яворівський у своєму виступі відмітив, що усі ті ідеї, які так криваво напрацював, викричав на своїх мітингах Рух, сьогодні піднялися на рівень парламенту, усі основоположні ідеї незалежності України і її відходу від прірви вже проголошені. Як запевняє В. Яворівсь - кий, реалізовані вони можуть бути тільки тоді, коли стануть ідеями, принаймні, 30 мільйонам наших співвітчизників [24].

Для прискорення політизації суспільства та активізації національно-визвольних сил Народним Рухом України було організовано багатотисячні маніфестації, мітинги, демонстра­ції, політичні дискусії, метою яких була боротьба за держав­ну незалежність, відродження української нації, відтворення історії українського народу. Левко Лук’яненко зазначив, що через агітацію і пропаганду та проведення таких акцій, як “Живий ланцюг” 21 січня 1990 р., виїзна сесія Великої Ради Руху в Хусті, всенародний здвиг в Берестечку, дні Козацької слави в серпні, відзначення бою УПА на Волині у вересні, НРУ перетворював українця з покірного раба на громадянина, про­буджував національну свідомість. “Це робило перебудову все більш безповоротною, а ідею самостійної України — загально - прийнятною” [25].

Отож, сама свідомість рухівських керівників еволюціонува­ла у бік рішучих вимог незалежності України, що значно акти­візувало основну частину рухівців у боротьбі за відродження та утвердження національно-державної незалежності України.

Переконливим доказом ефективності політико-виховної ро­боти НРУ серед громадян стало те, що народ повірив рухів - цям, підтримав їх гасла і рішуче проголосував за незалежність України.

Як зазначив В. Чорновіл: “Рух — це та велика політична сила, яка найбільше зробила для того, щоб Україна стала не­залежною державою. У 88-89-му — на початку 90-х років не можна було собі уявити розвитку України без Народного Руху України, без Народної Ради (це дитина Народного Руху). До наших здобутків можна зарахувати й Акт незалежності, Де­кларацію про державний суверенітет України і участь у рефе­рендумі — ми тоді доклали всіх сил, щоб було 92 відсотки за незалежність” [26].

Таким чином, можемо з впевненістю стверджувати, що зна­чення Другого Всеукраїнського з’їзду Народного Руху України полягає перш за все в тому, що саме на ньому був проголоше­ний курс на виборення повного суверенітету народу, запрогра­мована вимога політичної незалежності України. Другі збори Руху постановили сприяти розвитку національно-державного будівництва, скерованого на перетворення України в демокра­тичну правову державу, покликану забезпечити вільний роз­виток особистості, захист прав людини і нації, безперешкодне здійснення основних демократичних свобод.

Джерела та література

1. Ковтун В. Історія Народного Руху України. — К., 1995. — 382 с.

2. Касянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960­80-х років. — К.: Либідь, 1995. — 224 с.

3. Гончарук Г. Народний Рух України: Історія. — Одеса: Астропринт, 1997. — 380 с.

4. Діденко Ю. Народний Рух України у державотворчих процесах України (1989-2002). — Одеса: Астропринт, 2006. — 174 с.

5. Бойко О. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції суспільно-по­літичного розвитку. — К., 2002. — 306 с.

6. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО). — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2768. Інформація “Про другі Всеукраїнські збори Народного Руху України”, від 31 жовтня 1990 р. — Арк. 107.

7. Тисяча років української суспільно-політичної думки (1989-2001 роки). — Т. ІХ. — К., 2001. — С. 122.

8. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 133.

9. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2769. — Арк. 15.

10. Другі всеукраїнські збори Народного Руху України (25-28 жовтня 1990 року): Документи. — К., 1990. — С. 53.

11. Другі всеукраїнські збори Народного Руху України (25-28 жовтня 1990 року): Документи. — Там само. — С. 131.

12. Літературна Україна. — 1990 р. — № 45. — 8 листопада. — С. 2.

13. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 110.

14. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 111.

15. Літературна Україна. — Там само — С. 2.

16. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 133.

17. Літературна Україна. — Там само — С. 2.

18.3а вільну Україну. — 1990. — № 85. — 30 жовтня. — С. 2.

19. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 131.

20. Літературна Україна. — Там само. — С. 2.

21. Левко Лук’яненко. Не дам загинуть Україні. — К.: Софія, 1994. — С. 403.

22. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 131.

23. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 135.

24. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 142.

25. Тисяча років української суспільно-політичної думки. — Там само. — С. 149.

26. В’ячеслав Чорновіл: біографія, статті, цитати. — К., 2003. — С. 33.

Анотації

Дьяченко (Киндрачук) Н. М. Изменение главной цели Народ­ного Руха Украины на Втором Всеукраинском съезде.

В этой статье автор рассматривает значение исторической роли проведения Второго Всеукраинского съезда Народного Руха Укра­ины в борьбе за возрождение государственности и независимости Украины.

Diachenko (Kindrachyk) N. M. The shift of the main aim of Nar - odnyj Rukh of Ukraine in the Second All-Ukrainian meeting.

In this article the author reviews meaning of a historical role of the second all-Ukrainian meeting of Narodnyj Rukh of Ukraine in its fight for the rebirth of statehood and independence of Ukraine.

Похожие статьи