Головна Історія Інтелігенція і влада ЕТНОРЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ У ГАЛИЧИНІ (1919-1939)
joomla
ЕТНОРЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА ПОЛЬЩІ У ГАЛИЧИНІ (1919-1939)
Історія - Інтелігенція і влада

Л. Б. Пунько

У політичному житті багатьох країн все більшого значення набуває національне питання. Не є винятком і Україна. Розбу­дова суверенної української держави та демократичного, соціа­льно орієнтованого правового суспільства потребує розв’язання ряду проблем, серед яких чільне місце займає розробка націо­нальної концепції. Побудова останньої можлива як при враху­ванні досвіду інших країн, так і власного.

Завданням цієї статті є розкрити політику польської дер­жави щодо до національних меншин Галичини у міжвоєнний період. Головна увага зосереджуватиметься на етнорелігійному аспекті цієї політики.

Звернення до такої проблематики обумовлюється також від­сутністю комплексного дослідження з даного питання. Окремих аспектів проблеми торкалися у своїх працях польські дослід­ники Р. Торжецкі, Ю. Бартошевич, М. Папієржинська-Турек, О. Гієртих. З українських науковців політику польської дер­жави стосовно німецької меншини Галичини розробляє П. Сі - реджук; етноконфесійну політику Польщі щодо українських церков досліджує Н. Стоколос та В. Перевезій; етнополітику Польщі у сфері освіти Галичини вивчав Ф. Грицюк.

Польська держава, яка утворилась у 1918 р. у результаті розпаду Австро-У горської, Російської та Німецької імперій, мала багатонаціоний характер. За переписом 1921 р. поляки становили 65 % усього населення, решту складали представ­ники інших національностей: українці (16 %), євреї (10 %), білоруси (5 %), німці (4 %), інші національності (1 %) [1]. У Галичині поляки становили 25,4 % населення. Такий стан речей актуалізував для новоствореної польської держави проб­лему вирішення національного питання. Правлячою націонал - демократичною партією на чолі з Р. Дмовським, а в подальшо­му С. Пілсудським, був узятий курс на інтеграцію і зміцнення унітарності Польщі як національної держави, що визначило характер її національної політики. Це фактично передбачало створення мононаціональної держави, і засобом мала стати примусова асиміляція неполяків. За таких умов особливого значення набувала політика щодо духовного життя суспільст­ва (оскільки воно охоплює сферу свідомості, пізнання, моралі, базові ціності, зміна яких приведе або до трансформації даної спільноти, або до її зникнення) — культури та релігії.

У 30-х роках XX століття Станіславський воєводський сек­ретаріат з керівництва і консультації польських громадських організацій (який об’єднував польські громадські, культурні і господарські організації і був створений з метою закріплен­ня і розбудови польського “стану володіння” (домінування) на “окраїнах держави”) підготував реферат, присвячений релігій­ним темам. У цьому документі відзначалось, що в розумінні загалу населення віросповідання найчастіше ідентифікується з національністю, у зв’язку з чим релігійне питання набуває характеру національно-політичного. Звідси робився висновок, що релігійна політика становить основу державної політики щодо східних земель Польщі. Тому позитивне розв’язання ре­лігійно-віросповідних питань стало б ключем до вирішення 2/3 національно-політичних домагань [2]. В іншому докумен­ті, присвяченому релігійним відносинам і справі ведення мет- рикальних книг, наголошувалося, що досить часто як україн­ським, так і польським населенням греко-католицький обряд ототожнювався з українською національністю [3]. Сучасний польський дослідник Р. Торжецкі також вказує, що й самі українці, як правило, і вважали, що греко-католицька унія (а отже і обряд) найбільше відрізняє їх національність від польської [4].

За визначенням І. Химки, обряд залишався постійною і не­двозначною прикметою національної самобутності, оскільки він передавався у спадок, а його зміна контролювалась владою [5]. Український історик Б. Савчук відзначає, що прикметною рисою релігійності українців було те, що при неглибокому знанні християнського віровчення українець ревно дотримува­вся культової обрядовості, через яку демонстрував належність до своєї етнічної спільноти [6]. Саме тому польська влада при­діляла велику увагу релігійному вихованню дітей. Стаття 120 Конституції Речі Посполитої від 17 березня 1921 р. впроваджу­вала у всіх навчальних закладах для молоді віком до 18 років обов’язкове викладання релігії. У зв’язку з цим староство Тур- чанського повіту доповідало: “Повинна бути забезпечена наука римо-католицької релігії через польських священиків, навіть в найдальших осередках, так як впливу польського священи­ка не замінить навіть видатна праця світського вчителя” [7]. Релігійне виховання розглядалось як державно-національне. Передбачалось, що кожен вчитель-поляк з часу отримання сві­доцтва зрілості повинен також отримати канонічну місію для навчання релігії. Це робилось із тією метою, щоб у разі браку священиків вони могли самі навчати релігії дітей і не допусти­ти відвідування ними занять у греко-католицького священика. За це вчителі повинні були отримувати окрему плату [8]. Ці­каво, що у 1929 р. у газеті “Діло” з’явилась стаття анонімного автора, в якій порушувалося подібне питання і акцентувалася увага на релігійно-обрядовому призначенні української шко­ли. Автор вважав, що у школах повинні зосереджуватись такі учительські сили, які могли б навчати українських дітей рід­них молитов, проспівувати з ними обрядові пісні, вести їх на церковні богослужіння [9]. Тобто — сприяти релігійному вихо­ванню українських дітей. Така увага до цього питання украї­нської і польської сторони свідчить про його важливість для тогочасного суспільства.

У школах (особливо утраквістичних і польських) україн­ських дітей змушували молитися за католицьким обрядом, а у випадку відмови застосовували покарання. Так, у Жогати - ні (Добромильщина) польська вчителька жорстоко побивала дітей за українські молитви [10]. Теж відбувалося у школах Снятинщини. Наслідки можна проілюструвати на приладі с. Новосілки (Золочівщина). У результаті того, що діти вчили польських молитов, старші уже не вміли читати по-українсь­ки [11]. У багатьох народних школах припинялось викладання релігії через те, що влада відмовлялась запрошувати до шкіл національно свідомих катехитів українців. Так, у 1919 р. не викладалась наука релігії у школах м. Стрий. Не були призна­чені на посади катехитів гімназій у Бережанах о. Дубіцький і у Тернополі о. Конрад [12]. У Кутах (де поляки становили всього 1/5 населення) місцевому парохові, який виконував обов’язки катехита, було заборонено вхід до школи, а дітей насильно зму­шували вивчати римо-католицьку релігію [13]. Подібна ситуа­ція відбувається у Скалаті Старому (повіт Скалат). Водночас у с. Межирічя (Жидачівський повіт), незважаючи на відсутність поляків, регулярно приїжджав польський священик для на­вчання дітей латинського катехизму [14]. У школах забороня­лося виконання українських церковних пісень патріотичного змісту (таких як “Боже великий, Творець всесильний” і “Боже, вислухай благання”), оскільки, за визначенням Міністерства віросповідань і освіти, зміст цих пісень не гармоніював з на­прямом виховного впливу на шкільну молодь [15].

До асиміляційної акції залучалось римо-католицьке духо­венство. Польський політик О. Гієртих у “Програмі політики кресової” за 1932 р. писав наступне: “До програми польської політики кресової мусять входити зусилля, спрямовані на ство­рення з костелу чинника, який би не тільки з погляду елеме­нтарного виховного впливу в ділянці моральній, які костел здійснює на своїх вірних, але також з огляду формування сво­го національного обличчя, ішов у тому самому напрямі, що й польська асиміляційна політика” [16]. Донесення місцевих влад (старости Бережниці Шляхетської (Калуського повіту), про те, що римо-католицькі священики проявляли пасивність, харак­теризувались малою інтелігентністю, скритністю і самоусунен­ням від усіх суспільних справ [17], а діяльність римо-католиць - кого пароха з Жукова (Городенківський повіт) визначалась як шкідлива для польської національної справи [18], були швидше поодинокими випадками, ніж загальною тенденцією. На думку В. Охрімовича, римо-католицьке духовенство було більш про­гресивним, ніж греко-католицьке, бо проводило акцію планово, постійно і систематично. У 1920 р. з’являється замітка М. Дми - тренка, священика з Чортківщини, під назвою “Самоволя поль­ських ксьондзів” [19], яка підтверджує другу частину твер­дження історика. Однак не зовсім відповідає дійсності вислів

В. Охрімовича про прогресивніший характер римо-католицько - го духовенства у порівнянні з греко-католицьким. Греко-като - лицький священик був єдиною особою на селі, що поєднувала українську національність, університетську освіту, економічну незалежність і санкціоновану владу. Тому саме українські свя­щеники не тільки протидіяли акції полонізації офіційної влади, але й певною мірою самі сприяли асиміляції місцевого польсь­кого населення. І. Безсторонній виділяв як один із засобів ока­толичування українського населення утримування українських священиків у неуцтві і бідності, а також відмовляння їх від укладення шлюбів, що сприяло б зменшенню їхньої чисельності

[20] . Це значною мірою пояснює резонанс в українському суспі­льстві, який викликала спроба єпископа Г. Хомишина запрова­дити целібат у Греко-католицькій церкві.

Одним із поширених способів “винародування”, який вико­ристовувався як греко-католицьким, так і римо-католицьким духовенством, була “крадіжка душ” — зміна обряду людиною певного віросповідання. Збільшення в регіоні осіб католицько­го віросповідання сприяло повороту до польської мови, а звідси поступова зміна національної свідомості. Про це свідчить по­ява перехідних груп населення — латинників (українців римо - католицького віросповідання). Це була досить значна група населення, яка за підрахунками В. Кубійовича напередодні Другої світової війни в Галичині нараховувала близько 514 ти­сяч. У 30-х роках ХХ століття швидкими темпами проходила їхня асиміляція і втрата зв’язку з українським населенням.

В. Окунь-Бережанський писав з цього приводу: “їх (тобто ла­тинників. — Л. П.) нинішню польську національність підде­ржують головно латинське польське духовенство, але також наші несвідомі люди скріплюють у них польське національне почуття, вважаючи латинський обряд за “польську віру”, а по­тім думаючи, що коли хто “латинсько-польської віри, то му­сить бути сам поляком”” [21].

Одну із причин зміни обряду польська духовна і світська вла­да вбачали у нестачі або відсутності римо-католицьких костелів і священиків. За відсутності костелу польське населення було змушено відбувати релігійні обряди у церкві та в результаті “ці­лком втрачало свідомість відокремленості обряду і святкувало греко-католицькі свята, вживало, крім того, українську мову, нічим не відрізняючись від українського населення греко-като - лицького обряду” [22]. Станіславський воєводський секретаріат з керівництва і консультації польських громадських організа­цій підготував “Політичну монографію східних областей Поль­щі” (1937-1939 рр.), в якій класифікував польське населення Галичини за рівнем національної свідомості (в основу покладе­но мовний і релігійний критерій): 1) національно свідомі — ті, які дотримувались латинського обряду і зберегли польську мову (3/5 поляків Галичини); 2) “загрожені” — прив’язані до костелу, але вживали руську мову (1/5 поляків Галичини); 3) “втраче­ні” — тобто ті, які повністю втратили зв’язок із римо-католиць - ким костелом і мовою (1/5 всіх поляків) [23]. Про українізацію польського населення свідчить той факт, що якщо у 1910 р. у Станіславському повіті тільки 1 село було чисто українським, то у 1930-х роках таких сіл уже 30 з 72 (тут слід враховувати недоліки статистики). Водночас, наприклад, залізничник, дер­жавний службовець з Воличинця, поляк, посилав своїх синів в українську школу, а сам відвідував церкву і українські товари­ства (це у той час, коли за подібне переслідувались українські службовці) [24]. Урядовцями висувалося твердження, що з боку українського населення здійснювався тиск на тих, хто змінив віросповідання (зокрема їм погрожували виселенням за р. Сян). Однак спогади сучасників свідчать про відсутність суперечнос­тей з цього приводу між представниками різних національнос­тей Галичини [25]. Конфлікти провокувала сама влада, намага­ючись надати їм політичного характеру.

Для сприяння зміні обряду на римо-католицький священик Білчевскі рекомендував сприяти людям, що змінили обряд, у пошуках праці [26]. Також проводились спеціальні дослідження щодо чисельності польського населення у окремих місцевостях і потреби відкриття там костелу. Створювались труднощі при змі­ні латинського обряду на православний чи греко-католицький — людина повинна була сплатити за це значну суму [27]. Схожу тактику застосовували греко-католицькі священики при спробі особою змінити обряд на римо-католицький. Коли не допомагав особистий вплив і переконання, священики вимагали оплати за метрикальні витяги, яка інколи сягала 10 злотих [28].

Асиміляційна політика польської держави проявлялась і у церковних справах. Суперечності виникали з приводу церков­них метрик (це був офіційний документ, дані якого застосову­вались при одруженні, зміні обряду, військових призовах). їх ведення вимагалося польською і латинською мовами, прізвища парафіян греко-католицькі парохи змушені були вписувати в польській транскрипції і вимові. У результаті замість “Вовк” записувалось “Вільк”, “Заєць — Зайонц, Добрянський — Доб - жонські”. Коли ж українські парохи на вимогу місцевої влади у документах давали прізвища й імена в українській транс­крипції, вважалося, що це українізація польських прізвищ, і накладала за це грошові покарання, а в окремих випадках притягала до судової відповідальності. Так, о. Ярослава Шко­льника було звинувачено у тому, що він у 1936 р. у Чижико­ві, як адміністратор греко-католицького парохіяльного уряду, записав до метрикальної книги в річнику за 1936 р. прізвище Петра Касперського як “Касперський”, а не “Касперскі”, чим порушив статтю 287 к. к. (це при тому, що сам зацікавлений визнав, що почуває себе українцем і вживає прізвище в україн­ській мові) [29]. До судової відповідальності було притягнено також О. М. Семщина, обвинуваченого у зміні прізвища, при записі до метрикальної книги Братишова померлого МісЬаІа Czajkowskiego на Czajkowskij замість Czajkowski [30]. Водночас відомо, що спосіб ведення метрик і мову витягів повинен був нормувати місцевий ординаріат. Греко-католицький єпископ­ський ординаріат у Станіславі опублікував у Віснику Станіс - лавської єпархії за 15 березня 1926 р. постанову, щоб у метри - кальні книги, писані латинською мовою, вписувати українські родові прізвища без змін, а отже так, як вони вимовлялися українською мовою [31]. У донесенні староств до Прокурато­ра апеляційного суду у Львові твердилось, що змінювати прі­звища осіб греко-католицького обряду, але з польським зву­чанням, парохам доручило Українське націонал-демократичне об’єднання (УНДО) [32].

Кураторія Львівського шкільного округу 5 грудня 1925 р. видала циркуляр, у якому від дирекцій і урядів шкіл вима­галося записувати у всіх документах імена учнів української національності по-польськи (Gregorz, а не Gregoryj) [33]. Така зацікавленість польської влади у зміні прізвищ мала підстави, про що засвідчив перепис 1921 р.: українців з прізвищами, що закінчувались на - ські і - цькі приписували до поляків.

Отже, національна політика польської влади спрямовувалась на національну асиміляцію і релігійну інтеграцію українського населення Галичини з польською нацією і римо-католицькою церквою. Особлива роль у її реалізації відводилась римо-католи - цькому духовенству. Розпочата акція не досягла поставленої мети завдяки протидії їй з боку греко-католицького духовенства, яке сприяло формуванню національної самоїдентифікації українців.

Подальшої розробки потребує питання етнорелігійної полі­тики польської держави стосовно інших національних меншин і віросповідань Галичини міжвоєнного періоду.

Джерела та література:

І. Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів: Львівський національний універси­тет імені Івана Франка, 2002. — С. 458.

2. Державний архів Івано-Франківської області (Далі — ДАІФО). — Ф. 358 (Станіславський воєводський секретаріат з керівництва і консультації польських громадських організацій). — Оп. 1. — Спр. 20 (Реферати на релігійні теми). — Арк. 5.

3. ДАІФО. Ф. 2. (Станіславське воєводське управління, м. Станіслав). Оп. 1. — Спр. 2044 (Листування з Міністерством внутрішніх справ і Міністерством віросповідань і освіти про запровадження у католи­цьких церквах григоріанського календаря і заборону ведення актів цивільного стану на українській мові). — Арк. 13 зв.

4. Torzecki R. Kwestia ukrainska w Polsci w latach 1923 — 1929. — Warszawa, 1993. — S. 322.

5. Химка І. Греко-католицька церква і національне відродження у Галичині 1772 — 1918 рр. // Ковчег: збірник статей з церковної історії. — Львів: Інститут історії церкви, 1993. — Ч. І. — С. 75.

6. Савчук Б. П. Українська етнологія. — Івано-Франківськ: Лілея - НВ, 2004. — С. 492.

7. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (Далі — ЦДІАЛ). Ф. 179 (Кураторія Львівського шкільного окру­гу, м. Львів). — Оп. 1. — Спр. 516 (Графічні таблиці про націона­льний склад населення Турківського повіту). — Арк. 14.

8. ЦДІАЛ. — Ф. 179. — Оп. 1. — Спр. 510 (Статистичні звіти шкіль­них інспекторів про національний склад населення з метою органі­зації шкіл з відповідною мовою навчання в Городоцькому, Дрого­бицькому, Львівському і інших повітах). — Арк. 54.

9.Із шкільних містерій // Діло. — 1929. — 17 грудня. — С. 3.

10.Добромильщина (Боротьба за школу в Жогатині) // Діло. —

1929. — 12 грудня. — С. 6.

11.Шкільні дива в Золочіщині // Діло. — 1928. — 22 серпня. — С. 3.

12.ЦДІАЛ. — Ф. 408 (Греко-католицький митрополичий ординаріат, м. Львів). — Оп. 1. — Спр. 48 (Листи, донесення, рішення та інші документи про переслідування польською владою греко-католиць - ких священиків, депутатів Волинського клубу соціалістів і групи “Визволення”). — Арк. 1

13.Дописи з краю // Український вісник. — 1921. — 3 серпня. — С. 2.

14.Тернопіль. З галєрії п. Собінського. Поведінка польської учитель­ки на кресах // Діло. — 1925. — 31 січня. — С. 4.

15.ЦДІАЛ. Ф. 179. — Оп. 1. — Спр. 599 (Справа про заборону ви­конання українських церковних пісень патріотичного характеру вміщених в пісеннику “Церковні пісні”). — Арк. 8.

16.Giertych J. O program polityki kresowej. — Warszawa: Nakladem tow. wyd. “Patria”, 1932. — S. 133-134.

17. ДАІФ0. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 733 (Листування з повітовим староством про діяльність греко-католицького духовенства). — Арк. 151 зв.

18. ДАІФ0. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 1519 (Листування з Міністерством віросповідань і освіти та повітовими староствами про призначення, звільнення і переведення священиків в парафіях Станіславського воєводства). — Арк. 1.

19. ЦДІАЛ. — Ф. 408. — Оп. 1. — Спр. 1000 (Замітка священика Дмит - ренка М. “Самоволя польських ксьондзів” (Чортківщина). — Арк. 1.

20. Безсторонный І. Об’єктивний поглядь на отношения обрядови вь Всходной Галичине. — Львовь: В друкарнъ Товариства им. Шевче­нка, 1893. — С. 14.

21.0кунь-Бережанський В. Національні мови в церкві і костелі. — Львів: З друкарні Ю. Яськова, 1937. — С. 12.

22. ДАІФ0. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 2068 (Відомості повітових ста - роств про кількість осіб в повітах Станіславського воєводства, які прийняли польську національність). — Арк. 14.

23. ДАІФО. — Ф. 358. — Оп. 1. — Спр. 19 (Політична монографія схі­дних областей Польщі). — Арк. 6.

24. ДАІФО. — Ф. 358. — Оп. 1. — Спр. 21 (Тенденційний реферат про прагнення шовіністичних кіл полонізувати українське населення Західної України). — Арк. 6.

25. Стрийщина: історико-мемуарний збірник: В 3-х томах. — Т. 2. — Нью - Йорк — Торонто — Париж — Сідней, 1990. — С. 467.

26. ДАІФО. — Ф. 358. — Оп. 1. — Спр. 16 (Звіт про діяльність Стані­славського воєводського секретаріату з керівництва і консультації польських громадських організацій). — Арк. 12.

27. Церковні справи // Діло. — 1931. — 22 липня. — С. 4.

28. ДАІФО. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 2107 (Статистичні звіти повітових староств про кількість осіб, що змінили віросповідання). — Арк. 29.

29. Метрикальні містерії родини Касперських з Чижикова перед судом // Діло. — 1938. — 11 жовтня. — С. 9.

30. ДАІФО. — Ф. 226 (Прокуратура Станіславського окружного суду, м. Станіслав). — Оп. 2. — Спр. 1733 (Копія вироку у справі Семщина Михайла засудженого за підробку метричної виписки). — Арк. 3.

31. ДАІФО. — Ф. 342 (Адвокат Патрицький в м. Станіславі). — Оп. 1. — Спр. 79 (Справа про захист Латишевського Івана звинува­ченого у підробці метричних книг). — Арк. 11 зв.

32. ДАІФО. — Ф. 2. — Оп. 1. — Спр. 1519 (Листування з Міністерством віросповідань і освіти та повітовими староствами про призначення, звільнення і переведення священиків у пародіях Станіславського воєводства). — Арк. 52.

33. ДАІФО. — Ф. 273 (Богородчанська повітова шкільна рада). — Оп. 1. — Спр. 154 (Циркулярні розпорядження Кураторії Львів­ського шкільного округу про відновлення роботи тимчасово зачи­нених шкіл і організацію курсів по підвищенню кваліфікації та іншим питанням). — Арк. 59.


Пунько Л. Б. Этнорелигиозная политика Польши в Галиции.

Статья посвящена изучению национальных отношений в Гали­ции в период между двумя мировыми войнами и политики поль­ского государства по отношению к национальным меньшинствам. Рассматривается такое проявление национальной политики, как ас­симиляция, и ее применение в духовной сфере общества Галиции.

Punko L. B. Poland’s ethnoreligious policy in Galicia.

The main goal of the article is to depict national relationships in Galicia during the interwar period and politics of the Polish state due to the national minorities. Attention is given to such manifestation of national policy as the state assimilation and the use of it in the spiritual sphere of society is considered.

Похожие статьи