В. М. Мордвінцев

Історія завжди викликала широкий суспільний інтерес особ­ливо до тих подій і процесів, що замовчувалися, або подавали­ся читачеві упереджено. Намагання знати правду про минуле, особливо про події, коли зав’язувалися нові протиріччя, коли виникали можливості альтернативного розвитку, приймалися рішення на роки, десятиріччя і століття, що визначали рух суспільства, стає зараз актуальним.

У сучасній історичній науці намітився інтерес до аналізу позицій реформаторських сил в Росії XIX ст., діяльності само­державного апарату й особисто монархів у цьому напрямі. Ав­тори приходять до висновку про вузькість соціального шару, на який можна було спиратися в процесі реформування країни в першій половині XIX ст. У зв’язку з цим по-новому роз­криваються особистості російських імператорів, пояснюється непослідовність і половинчастість їх реформаторської діяльно­сті [1].

Микола І, що прийшов до влади через ряди бунтівників на Сенатській площі, з цього моменту перестав довіряти аристо­кратам. Він говорив, що його врятувало не дворянство, а му­жики у гвардійських мундирах, які відмовилися здійснювати царевбивство. Він прагнув відкрито спиратися на сили тради­ціоналізму.

Свідчення декабристів, дані під час слідства, відкрили перед Миколою широку панораму російського життя з усіма нега­раздами. Він наказав скласти звід з цих свідчень, тримав їх у своєму кабінеті і часто до них звертався. Багато з того, про що говорили декабристи, йому довелося визнати справедливим.

Незабаром після сходження на трон Микола усунув від справ Аракчеева. Це, однак, не означало кінець аракчеєвщини. Ба­гато людей, висунутих Аракчеєвим, залишалися при посадах і користувалися довірою Миколи. Аракчеєвські традиції були сильні до кінця його царювання.

Проте, у перші роки правління в числі найближчих сподвиж­ників Миколи з’являється ряд визначних державних діячів. Це насамперед М. М. Сперанський, П. Д. Кисельов і Е. Ф. Канкрін. З ними пов’язані головні досягнення миколиного царювання.

М. Сперанський, що повернувся з заслання, залишив мрії про конституцію, над якою колись працював. Тепер він праг­нув до наведення порядку в управлінні, не виходячи за рамки самодержавного ладу. У січні 1826 р. М. Сперанський (член Державної ради з 1821 р.) подав Миколі I записку з пропозиці­єю навести порядок в російському законодавстві. Сперанський запропонував скласти “Повне зібрання законів” (що включало б найважливіші пам’ятники російського права), потім “Звід за­конів” (зібрання чинного законодавства), а потім “Уложеніє”, в якому б все законодавство було перероблено відповідно до рівня суспільно-політичного стану країни. Микола I відкинув пропозицію про складання “Уложенія”, побоюючись, що це призведе до потрясінь існуючого порядку, але погодився з дво­ма першими пунктами програми Сперанського.

За розпорядженням Миколи роботи зі складання Зводу за­конів були доручені групі фахівців під керівництвом Сперан­ського. Насамперед були виявлені в архівах та розташовані за хронологією більше як 30 тис. різних указів, актів і постанов, починаючи з Уложенія 1649 р. Вони були опубліковані в 45 томах “Повного зібрання законів Російської імперії” [2].

Потім почалася більш складна частина роботи: були відібра­ні, розташовані за певною схемою і відредаговані всі діючі за­кони. Іноді діючих законів не вистачало для заповнення схеми, і Сперанському з помічниками доводилося “дописувати” закон на підставі норм зарубіжного права. Звід був виданий у 1832 р. і вступав у дію з 1 січня 1835 р. До Зводу увійшли діючі зако­нодавчі норми, систематизовані тематично. Хронологічно вони охоплювали період від початку XVIII в. до 1 січня 1832 р. Звід включав вісім головних розділів, розподілених по 15 томах: Основні державні закони (Т. I. Ч. 1).

Установи: а) центральні (Т. I. Ч. 2); б) місцеві (Т. II); статути про службу державну (Т. III).

Закони урядових сил: а) статути про повинності (Т. IV); б) статути про податі і мито (Т. V); в) Статут митний (Т. VI); г) статути монетні, гірський і про сіль (Т. VII); д) статути лі­совий, оброчних статей, орендних старостинських маєтків (Т. VIII).

Закони про достатки (Т. IX).

Закони цивільні і межові (Т. Х).

Статути державного благоустрою: а) статути кредитний, тор­говий, промисловості (Т. XI); б) статути шляхів сполучення, будівельний, пожежний, про міське і сільське господарство, про благоустрій в казенних селищах, про колонії іноземців в імперії (Т. XII).

Статути благочинні (закони поліції): а) статути про народне продовольство, про суспільне піклування і лікарський (Т. XIII); б) статути про паспорти і збіглих, про упередження і припинен­ня злочинів, про тих, що утримуються під вартою, про засла­них (Т. XIV).

Закони карні (Т. XV. Кн. 1) і карно-процесуальні (Т. XV. Кн. 2).

Зазначимо, що Звід законів не може розглядатися як кодекс, оскільки він не знімав дії попереднього законодавства. У мані­фесті від 31 січня 1833 р., що оголошував про видання Зводу законів, говорилося: “Звід законів нічого не змінює в силі і дії їх, але приводить їх тільки в одноманітність і порядок...” [3].

19 січня 1833 р. “Звід законів” був схвалений Державною радою. Микола зняв із себе орден Андрія Первозваного і вру­чив його Сперанському [4]. Таким був шлях цього державного діяча. Починав він з конституційних проектів, що тепер по - рошилися в архівах. Закінчив — складанням “Зводу законів” самодержавної держави. Навіть найбільш радикальні критики царювання Миколи I визнають значення кодифікаційної діяль­ності, здійсненої за вказівкою імператора.

В перші роки свого царювання Микола I не надавав вели­кого значення селянському питанню. Поступово, однак, цар і його найближче оточення приходили до думки, що кріпосне право таїть у собі небезпеку нової пугачовщини, що воно затри­мує розвиток продуктивних сил країни і ставить її в невигідне становище перед іншими країнами — у тому числі й у військо­вому відношенні.

Селянський рух наприкінці 30-х — на початку 40-х років XIX ст. набув такого розмаху, а ситуація в країні настільки за­гострилася, що навіть найвідданіші захисники кріпосного пра­ва почали говорити вголос про те, що кріпацтво приховує в собі велику небезпеку. Шеф жандармерії граф Бенкендорф А. X. доповідав царю прямо: “Кріпосне право — це пороховий погріб під державою” [5].

Царський уряд шукав шляхів вирішення селянського питан­ня таким чином, аби не торкатись підвалин самої системи. Він створив дев’ять Таємних комітетів, які намагалися вирішити питання: як звільнити селян від кріпацтва? Історики докоря­ють Миколі за те, що він не визволив селян. Вони визнають, що він бачив необхідність зміни відносин між поміщиками і селянами, але не знав, як це зробити. Не дали відповіді і ко­мітети.

Єдиною серйозною спробою вирішити селянське питання стала реформа управління державними селянами 1837 — 1841 років, автором і організатором проведення якої був Павло Дмит­рович Кисельов [6], який в березні 1835 року став членом нового таємного Комітету, створеного для пошуків шляхів поліпшення становища селян різних категорій. Окрім П. Кисельова до скла­ду Комітету увійшли: І. В. Васильчиков — голова Державної Ради, Д. В. Дашков — міністр юстиції, Є. Ф. Канкрін — міністр фінансів та М. М. Сперанський — досвідчений бюрократ [7].

П. Д. Кисельов був наймолодшим серед членів цього Коміте­ту: йому на той час виповнилося 47 років, за його плечима було 26 років військової служби і великий адміністративний досвід. Соціально-політичні погляди Кисельова відповідали поглядам самого царя. Щоправда, в його біографії була одна темна пля­ма — його підозрілі зв’язки з декабристами. Але вся подальша діяльність і демонстрація вірнопідданських монархічних по­глядів відновили попередню репутацію. Микола І високо ці­нував його особисту хоробрість і розпорядливість, виявлені під час Турецької війни 1828 — 29 років та в період управління Молдавією і Валахією.

П. Кисельов був людиною освіченою і постійно працював над поглибленням своїх знань. Він уважно слідкував за науковими новинами, виписував багато книг для своєї бібліотеки безпосере­дньо з Європи. Про його бібліотеку знали тульчинські декабри­сти і користувалися нею. Результатом такої роботи над собою і поїздок країною стала подана в 1816 році імператору Олександру І записка “Про поступове знищення рабства в Росії”, яка почи­налася такими словами: “Громадянська свобода — це основа на­родного добробуту. Істина ця настільки безсумнівна, що вважаю зайвим пояснювати, наскільки б бажаним було поширенням в державі нашій законної незалежності на кріпосних землеробів”. Далі йшлося про те, що коли не вжити ніяких заходів зараз, то це може призвести до таких збурень у суспільстві, що протисто­яти їм буде важко, а то і неможливо. І французька революція є підтвердженням того [8]. Він пропонує імператору провести в країні ряд реформ, які сприяли б поліпшенню ситуації. Але за­значає, що “пропоновані заходи до поширення свободи в основі своїй мають зберегти основні права дворянства” [9]. Таким чи­ном, незважаючи на просвітницьку оболонку документа і гучну його фразеологію, реалізація його в той час не внесла б значних змін в долю кріпосного селянства, оскільки не зачіпала основ існуючого стану речей. Але саме в цей час закладалися підвали­ни його наступних проектів, які він буде розгортати і розвивати протягом всієї своєї державної діяльності.

В 1826 році П. Кисельов подав нову записку, в якій наго­лошував на необхідності з’ясування причин селянських повс­тань, які набули широкого розмаху, і пропонував ряд заходів, покликаних зняти напруження в суспільстві. В 1829 році він був призначений правителем Молдавії і Валахії і отримав офі­ційний мандат на проведення там перетворень.

В 1835 році, повернувшись із-за кордону, він знову подає царю два нових проекти: один — про використання конфіско­ваних польських маєтків, інший — про придбання поміщиць­ких маєтків дворянами і різночинцями. В основі цих докумен­тів лежала ідея законодавчого регулювання селянських наділів та повинностей.

Таким чином, через усі проекти Кисельова проходить одна і та ж наскрізна ідея — обмежити владу поміщика-феодала державними інвентарями тобто встановленням певних норм панщини та інших феодальних повинностей, не зачіпаючи суті феодальної експлуатації і не завдаючи жодних збитків помі­щику.

У зв’язку з тим, що серед членів таємного Комітету 1835 року не було одностайності щодо шляхів вирішення селянсько­го питання, 26 квітня 1836 року вийшло два іменних укази — один про створення тимчасового V Відділення власної Його Імператорської величності канцелярії і Петербурзької Контори казенного майна, інший — про передачу всіх справ про казен­них селян і майна Петербурзької губернії із Казенної палати у відання новоствореної Контори.

Микола I оголосив Павлу Кисельову, що “визнає найнео - бхіднішим перетворення кріпацтва, яке в теперішньому його положенні залишатися не може”, і зауважив: “Ти будеш моїм начальником штабу з селянської частини” [10]. Єдина умова, яку ставив імператор: поміщицька земельна власність повинна залишитися недоторканною. З цього часу Комітет 1835 року припинив свої засідання і вся подальша діяльність по розробці реформи лягла на самого Кисельова і його нових співробітників. Проте саме Комітет запропонував Кисельову ідею двоєдиної ре­форми, поширюваної одночасно на державних і поміщицьких селян і спрямованої на пом’якшення феодальної залежності в умовах розвитку капіталістичних відносин.

Обмежений в реформаторській діяльності, Кисельов, що був ненависний своїм сановним колегам як “червоний”, навіть як “Пугачов”, приступив до розробки нового положення, що тор­калося “казенних” селян, тобто селян, що є власністю держа­ви і особисто вільних. Малося на меті поступово підготувати злиття державних, а також селян, які належали помещикам, що призвело б до ліквідації права поміщиків розпоряджатися особистістю селянина. Поліпшення системи управління госпо­дарською діяльністю казенних селян повинне було слугувати зразком для поміщиків.

Перш ніж розпочати реформу, протягом 1836-1840 років було проведено ревізію державного майна. Спочатку передба­чалося провести обстеження 4 губерній: Курської, Псковсь­кої, Московської, Тамбовської. Ці губернії представляли різні регіони за розвитком промисловості і хліборобства. Порядок проведення ревізії чітко визначали інструкції, згідно з яки­ми потрібно було з’ясувати питання про господарське станови­ще державних селян, розмір селянських угідь та їх розподіл, якість і способи обробітку угідь, рівень розвитку і прибутко­вість промислів, розміри селянських податків і повинностей, з’ясувати стан хлібних магазинів (складів), лікувальних уста­нов, училищ, вивчити місцеве селянське управління, стан діло­водства і рівень законності їхніх дій.

На ревізію відводилися 3-4 літні місяці. Проте ревізія дуже швидко переросла попередні рамки і охопила територію всієї імперії, включаючи Правобережну Україну, Білорусь, Литву.

Кожен з регіонів мав свої особливості, але як би вони не різ­нилися в окремих деталях, загальна картина була схожа — нові капіталістичні елементи повсюди наштовхувалися на могутні перестороги кріпосного права. І дворянська держава, бажаючи зберегти джерело фінансової, політичної і військової могутнос­ті, змушена була враховувати особливості поточного моменту і хоча б частково послабити кріпосницькі перестороги, зокрема: частково розширити площу селянського землекористування, полегшити тягар феодальних повинностей, ліквідувати прак­тику адміністративного пограбування населення, економічно і культурно підняти державні села.

По закінченні ревізії в V Відділенні накопичилась величезна кількість господарських описів, статистичних відомостей і ді­лового листування. Всі ці матеріали вивчалися П. Кисельовим, служили базою для доповідей, проектів V Відділення.

Проаналізувавши величезний матеріал, зібраний в ході ре­візії, П. Кисельов в травні 1837 року подав царю доповідну записку “Попередні роздуми (уявлення) про зміну управлін­ня державним майном ” [11], в якій обґрунтував необхідність створення нового адміністративного органу — Міністерства державного майна, яке по суті і повинно було стати основним міністерством селянської реформи. У відання цього міністерс­тва пропонувалося передати все вільне сільське населення ім­перії — державних селян, вільних хліборобів, іноземних по­селенців та кочівників; державне майно — землі, ліси, води, оброчні статті, гірські та винокурінні заводи, казенні фабричні підприємства. Як наслідок діяльності нового міністерства по­винно відбутися суттєве поліпшення сільського господарства в імперії.

В записці П. Кисельов виклав структуру нового відомства, зазначив установи, які повинні були передати надалі йому свої функції і справи.

Число казенних селян — біля 20 млн. чоловік — дорівнюва­ло приблизно числу кріпосних (25 млн.). Це був значний від­соток населення Росії, що нараховувало за переписом 1835 р. 60 млн. жителів. Державні селяни на той час перебували в та­кому ж жалюгідному стані, як і поміщицькі. Більш того, дер­жавні селяни потерпали від пограбувань сусідніх поміщиків, орендаторів, чиновників. Як наслідок, постійне зубожіння дер­жавних селян призводило до зменшення грошових надходжень до казни.

Цар, не гаючись, затвердив записку і вже в травні 1837 року персонал V Відділення приступив до роботи над законопроек­тами.

Перший указ, що відкривав реформу Кисельова, стосував­ся утворення Міністерства державного майна від 27 грудня 1837 року [12]. Він чітко визначав мету створення нового ві­домства — управління державним майном, опікування віль­ним сільським населенням, відання сільським господарством країни. Згідно із законом, до “державного майна” відносились: казенні заселені, незаселені та пустопорожні землі; казенні об­рочні статті; ліси казенного відомства.

Передаючи це майно в управління нового відомства, закон водночас ліквідовував будь-які претензії панівного класу на державні землі і прирівнював ці заселені землі, тобто селянсь­кі наділи, до інших видів державної власності. Це вирішувало суперечки про долю державного земельного фонду, створюва­ло юридичні перестороги для розкрадання майна і одночасно утверджувало принцип недоторканої власності казни на землі селянських общин.

Закон ще раз підкреслював прагнення зберегти залежність державних селян від держави-вотчинника, держави-феодала. “Опікунство” держави поширювалося на всі категорії вільних сільських жителів — державних селян, вільних хліборобів, іно­земних поселенців, кочові народи (калмики, сибірські інород­ці, самоїди) і ставило на порядок денний проведення наступних заходів: поліпшення і вдосконалення сільського господарства: розвиток хліборобства і городництва, садівництва, виноградар­ства, винокуріння; вирощування торгових, мануфактурних і аптекарських рослин; розвиток скотарства і вівчарства; спри­яння шовківництву; розширення морських рибних та тюлене­вих промислів; видання лісового та землеробського журналів.

Головну мету діяльності новоствореного Міністерства держа­вного майна уряд вбачав у тому, щоб, зберігаючи і закріплю­ючи за державою земельне, лісове та інше майно, використати його для підйому продуктивних сил державного села, підви­щити його платоспроможність і перетворити його в опору для вирішення селянського питання.

Додатком до закону про створення Міністерства державного майна був затверджений, але не опублікований Наказ, в яко­му було чітко визначено компетенцію нового відомства. Воно повинно було захищати цілісність державного майна, запро­ваджувати заходи щодо його поліпшення і зростання прибут­ковості, сприяти рівномірному розподілу землі між селянами, планомірно використовувати казенні оброчні статті, вдоскона­лювати і поліпшувати озерне, річкове і морське рибальство, правильно використовувати і приумножувати лісове багатство. Нове відомство мало допомагати державним селянам вирішува­ти юридичні, господарські, фінансові та культурні питання.

На жаль, дуже мало говорилося в Наказі про захист прав, про забезпечення правосуддя і відвернення утисків і несправе­дливості. В таких же загальних рисах говорилося про необхід­ність підтримувати благоустрій села та охорону здоров’я.

Культурні функції Міністерства зводилися до підвищення морального рівня селян, поширення в їхньому побуті корисних знань, залучення високоморальних і освічених служителів це­ркви, утворення в селах парафіяльних училищ.

Набагато детальніше були визначені в Наказі господарські та фінансові функції міністерства, стягнення податків та повин­ностей. Міністерство мало контролювати своєчасність збору податків та дотримання законності, не допускати ніяких сва­вільних поборів, приводити селянські податки у відповідність з прибутками від землі та промислів, складати кошториси ви­трат, дозвіл переведення натуральних повинностей у грошову форму.

В Наказі досить конкретно було визначено завдання керів­ника Міністерства — зупинити прогресуючий занепад держав­ного села: “Міністр опікується.., щоб господарські повинності селян були приведені в належну відповідність з тими вигодами, які вони отримують від землі і промислів, і щоб відбуття цих повинностей не призводило до розорення цих селян і не відби­рало у них засобів до поліпшення їхнього побуту і примножен­ня добробуту” [13].

Стосовно поліпшення сільського господарства в Наказі го­ворилося, що цього можна досягти шляхом використання сис­теми різноманітних заохочувальних заходів, поширення нових агрономічних методів, полегшення можливостей придбання за­кордонних машин, насіння, рослин, видання журналів, забез­печення можливостей створення акціонерних компаній, видачі привілеїв, ліквідації шкідливих монополій, контролю за дія­льністю агрономічних училищ, землеробських ферм та інших практичних сільськогосподарських закладів.

Зазначимо, що організаційна структура нового Міністерс­тва не зовсім відповідала такому розподілу адміністративних функцій. Відповідно до загальноприйнятого на той час типу міністерського управління нове відомство розподілялося на три департаменти.

Перший і другий відали питаннями управління державним майном і опікувалися державними селянами. Третій департа­мент відав питаннями поліпшення сільського господарства, ко­рпусом лісничих та організацією кадастру землі. Департаменти поділялися на відділення, а відділення — на столи.

Над департаментами стояли: Рада Міністрів, яка вирішувала загальні і важливі питання, і Канцелярія Міністра, яка опіку­валася загальними, конфіденційними та терміновими справами. При Міністерстві ще створювався Вчений комітет для розгляду питань, які потребували спеціальних наукових знань. Одним з важливих завдань цього комітету було відстежувати хід розвит­ку державного господарства в Європі як в теоретичному, так і в практичному аспекті та інформувати про це уряд. Штати нового міністерства були зведені в суму 1.216.694 рублі.

Наступним кроком уряду Миколи І на шляху реформ був за­конодавчий акт від 30 квітня 1838 року про зміну управління державним майном в губерніях [14]. Якщо перший закон ство­рив новий центральний адміністративний орган, то другий — розгалужений бюрократичний апарат для управління держав­ним майном в 35 губерніях Росії. Оскільки в основі структури місцевого управління тогочасної Росії лежала 4-х ярусна ад­міністративна система: губернія — округ — волость — сіль­ська громада, то новий закон також складався з 4 частин, які затверджували створення відповідних структур: губернської Палати державного майна, окружного Управління державного майна, волосного управління, сільського управління.

Новий поділ країни на округи, волості та сільські громади повинен був замінити старі різнотипні адміністративні поділи і запровадити єдину адміністративну систему, яка уніфікувала всі категорії вільних сільських жителів.

Губернська Палата здійснювала загальне керівництво дер­жавними селянами та землями в губернії. Очолював її управля­ючий. Структурно вона поділялася на два відділи — господар­ський і лісовий. Господарським керував радник, а допомагав йому асесор, а лісовим — губернський лісничий і помічником у нього був вчений лісничий. Веденням справ займалися ділово­ди, столоначальники, бухгалтери, писарі. Кількість чиновни­ків Палати коливалася від 28 до 43, залежно від особливостей і території губернії. Палата була наділена досить великими по­вноваженнями. Вона відала організацією місцевого управління в округах, волостях і сільських громадах; здійснювала в се­лянському середовищі поліцейський нагляд; опікувалася пра­вами, господарством і культурно-побутовими потребами селян; контролювала хід виконання селянами повинностей. У віданні Палати перебували також питання перепису населення, звіль­нення селян, переведення їх з однієї громади в іншу, вирішен­ня сімейних переділів, майнових суперечок між державними селянами. Та вся ця система опіки, втілена в бюрократичному апараті, стояла над принципами право - і дієздатності селян.

Закон покладав на Палату функції контролю за межуванням земель з метою відокремлення їх від володінь приватних осіб і сторонніх відомств, а також — за внутрішнім межуванням, яке повинно було супроводжуватися кадастром — описом і оцінкою земель. Для створення кадастру Палата повинна була збирати відомості про кількість і якість земель і робити статистичний опис державного майна.

Палата була підпорядкована не лише Міністру державного майна, а й начальнику губернії. Такі справи як переселення, сімейні переділи не вирішувалися Палатою без згоди губерна­тора, а питання виплати недоїмок надходило до міністра лише з резолюцією губернатора. Управляючий Палатою завжди брав участь в роботі інших губернських органів. Крім того, він зо­бов’язувався часто об’їжджати казенні поселення, щорічно ро­бити загальний огляд і ревізію.

Окружне управління в особі окружного начальника повин­но було стати безпосереднім опікуном державних селян і но­сієм твердої сильної влади, керівником і організатором всього сільського життя. Отримуючи розпорядження Палати, окруж­ний начальник повинен був виконувати їх на території округу, впливаючи на селян через органи волосного і сільського управ­ління.

Волосне управління здійснювало функцію посередника між керівними бюрократичними і сільськими виборними органами.

І останній ярус місцевої адміністрації — це сільське управ­ління. Головною її одиницею була сільська громада, а голо­вним органом — сільський сход, діяльність якого була суворо регламентована, скликання його відбувалося тричі на рік в чіт­ко визначений час із зазначенням питань для розгляду. В січні сход збирався для прийняття розкладки податей і повиннос - тей, а також для складання вироків про стягнення недоїмок за попередній рік. В кінці квітня — на початку травня — для розподілу, в разі потреби, землі і для складання вироків про стягнення недоїмок за першу половину року. У вересні — жо­втні — для складання вироків про потреби мирських витрат і про заходи впливу на недоїмників. Крім того, один раз в три роки в листопаді збирався сільський сход для виборів сільської адміністрації. Остання, здійснювала загальне керівництво гро­мадою. Крім того, була створена ще і сільська розправа — най­нижча судова інстанція.

Отже, внаслідок реформи виникла могутня бюрократична машина: вгорі — міністерство, в губерніях — палати держа­вного майна. Кожна губернія ділилася на декілька округів на чолі з окружними начальниками. Округ складався з декількох волостей, які управлялися на виборній основі. Волості діли­лися на сільські товариства, що вибирали сільських старшин, старост, збирачів податі і тощо. Чиновник у казенному селі став відігравати ту саму роль, що й поміщик у кріпосному селі. Така була складна і досить детально регламентована система управління державними селянами, розроблена під керівницт­вом П. Кисельова в Росії в кінці 30-х років XIX ст. Фактично вона закріплювала, уніфікувала і до найменших деталей регла­ментувала функції управління в дусі бюрократичного феодаль­но-поліцейського світогляду.

I все ж у 1837-1841 рр. Міністерство державного майна здій­снило ряд заходів, внаслідок яких вдалося поліпшити станови­ще державних селян. У їхніх селах стали відкриватися школи, лікарні, ветеринарні пункти. Малоземельні сільські общини переселялися в інші губернії на вільні землі. Особливу увагу нове міністерство приділяло підвищенню агротехнічного рівня селянського землеробства. Саме це міністерство стало широко впроваджувати посадку картоплі.

В Росії картопля не була дивиною — її почали культивувати ще при Катерині II, яка у 1765 році рекомендувала “саджати зе­мляні яблука, які в Англії називаються “потетес”, а в інших мі­сцях — земляними грушами, тартуфелями і картуфелями” [15]. Однак Катерина II лише рекомендувала картоплю до культива­ції, а Микола I — суворо зобов’язав робити це, що і викликало серію “картопляних бунтів”, у яких брало участь півмільйона селян — більше, ніж у повстаннях Разіна і Пугачова. Місцеві чиновники ревно виконуючи царський наказ, примусово виді­ляли із селянського наділу кращі землі, змушували селян спі­льно саджати там картоплю, а врожай вилучали і розподіляли на свій розсуд, іноді навіть відвозили її в інші місця. Це нази­валося “общественной запашкой”, покликаною страхувати на­селення від можливого неврожаю. Селяни ж побачили в цьому спробу запровадження казенної панщини. Ось чому по держав­них селах й прокотилася хвиля “картопляних бунтів”.

Бунти продовжувалися десять років — з 1834 по 1844 рік і були жорстоко придушені військами, причому число убитих і засланих у Сибір обчислювалося багатьма тисячами. І все-таки Микола переміг — картопля стала другим хлібом імперії.

Поміщики теж були незадоволені діяльністю міністерства Кисельова. Вони побоювалися, що спроби поліпшити побут державних селян підсилять тяжіння їхніх кріпаків до пере­ходу в казенне відомство. Ще більше невдоволення поміщиків викликали подальші плани Кисельова. Він мав намір провести особисте звільнення селян від кріпосної залежності, виділити їм невеликі земельні наділи і точно визначити розмір панщини й оброку.

Невдоволення поміщиків і “картопляні бунти” викликали в уряді побоювання, що початок скасування кріпосного права призведе до збурення всіх класів величезної імперії. Саме цього понад усе боявся Микола I та його уряд.

Благі реформаторські починання Міністерства державного майна в більшості випадків не витримували випробування дійс­ністю, по-перше, через їх половинчатість, по-друге, через те, що селяни не були готові до змін і іноді наполегливо чинили опір ім. Намагання Кисельова полегшити також долю поміщицьких селян, спочатку шляхом послаблення судової влади дворян, не увінчалися успіхом. На фоні революційного розвитку в Європі в кінці сорокових років імператор все частіше ігнорував аргуме­нти своїх радників, до яких він охоче прислухався, коли мова йшла про інші питання. Він боявся демонструвати свою владу дворянству. Він плекав надію на те, що поміщики наслідувати­муть приклад держави і добровільно підуть на аналогічні посту­пки своїм кріпакам. Примушувати їх до цього було недозволено для монарха, який хоч і визнавав кріпацтво в “нинішньому по­ложенні” лихому, але вважав його усунення “лихом ще більш згубним”. Сподівання на те, що справи врегулюються самі по собі, було характерне для всієї економічної політики.

Тогочасна державна система Росії звела нанівець благі пори­ви П. Д. Кисельова та його колег. Об’єктивний хід подій був не на його боці. Реформа Кисельова лише трохи поліпшила ста­новище казенних селян, що було умовою подальшого “злиття” державних і кріпосних хліборобів. І все-таки одна з реформ у царювання Миколи I була доведена до кінця, і навіть увінчала­ся успіхом. Вона — ця реформа — зв’язана з освіченим і чес­ним міністром — Єгором Францевичем Канкриним [16].

Він закінчив два університети й одержав політико-юридич - ну й інженерно-технічну освіту. Навіть незвичайне прізвище — “Канкрин” — була наслідком його вченості, тому що його пред­ки носили прізвище Кребс, що по-німецькі означає “Рак”, а Єгор Францевич латинізував це слово, як до нього робили сере­дньовічні вчені-гуманісти, ставши Канкриним, тому що по-ла­тині рак — “Канкринус”. Відрізнявся він від усіх інших мініс­трів і своєю чесністю, аскетичною простотою в побуті, любов’ю до книг. Він приїхав у Росію в 22 роки і лише в 1811 році, коли йому виповнилося 46 років зробив перший вдалий крок, потра­пивши до Барклая де Толлі і генерала Пфуля. У 1812 році він став генерал-інтендантом 1-й армії, а в 1813-му — і всіх росій­ських військ. Він блискуче провів розрахунки із союзниками, виплативши їм за військові постачання всього 60 мільйонів ка­рбованців замість 360 мільйонів, які вони вимагали, довівши неспроможність їхніх розрахунків. У 1818 році він представив Олександру I записку про звільнення селян, за що на три роки практично був відсторонений від служби. Але в 1821 році Оле­ксандр, увів його в Державну Раду, а ще через два роки при­значив міністром фінансів.

Канкрин повів справу бездоганно чесно, наводячи найсуво - рішу економію і рішуче борючись із шахраями і казнокрада­ми, чим нажив собі велику кількість ворогів. Його рятувало те, що Микола I абсолютно довіряв йому і надавав незмінну підтримку.

Коли Канкрин став міністром фінансів, йому дісталося госпо­дарство, розхитане безупинними війнами, обумовлене відсталою економічною системою. Наслідки війни 1812 р. ще довго позна­чалися на становищі Росії. Так, у 1814 році гроші зовсім знеці­нилися, і карбованець дорівнював 20 копійкам срібла. У 1825 р. зовнішній борг Росії сягав 102 млн. крб. сріблом. Країна була затоплена паперовими асигнаціями, які друкував уряд, нама­гаючись покрити військові витрати і платежі по зовнішньому боргу. Вартість паперових грошей неухильно знецінювалася.

У 1839-1843 рр. Є. Канкрин провів грошову реформу, в основу якої був покладений срібний карбованець, адекватний

3 карбованцям 50 копійкам асигнаціями. Потім були випущені кредитні квитки, які можна було вільно обмінювати на срі­бло. Канкрин стежив, щоб кількість кредитних квитків, що знаходилися в обігу, у певній пропорції відповідала держав­ному запасу срібла (приблизно шість до одного). З 1843 року асигнації стали поступово вилучатися з обігу шляхом обміну на кредитні квитки [17]. Це оздоровило російські фінанси, й авторитет карбованця зміцнився і на міжнародній арені. Од­нак проведення реформи було справою вкрай важкою, і Кан - крин, борючись з численними її супротивниками, занедужав. У 1842 р. він переніс інсульт, а ще через три роки — другий. Не залишалося нічого іншого, як відправити його у відставку, що і було зроблено, але пройшло ледь більш року, і 9 вересня 1845 року він помер. Правилом його життя було: “не ламати, а поліпшувати”, і він, сповідаючи цей принцип, ніколи не від­ступав від п’яти постулатів: 1) ощадливість і економія; 2) обе­режність у користуванні державним кредитом; 3) надзвичайна обережність у встановленні нових податків; 4) розвиток вітчиз­няної промисловості; 5) зміцнення грошової системи. Незмінно слідуючи цій програмі, Канкрин в дуже складних обставинах миколаївського царювання розвив і зміцнив російську фінансо­ву систему, зробивши російський карбованець однієї з прести­жних грошових одиниць у Європі.

Грошова реформа Канкрина (1839 — 1843) вплинула на еко­номіку Росії, сприяла росту торгівлі та промисловості. Коди­фікація законів, реформа управління державними селянами і грошова реформа — такі основні досягнення миколаївського царювання. Завдяки цьому Миколі I до кінця 30-х років вдало­ся зміцнити свою імперію.

Повною протилежністю Канкрину був його спадкоємець на посаді міністра фінансів Федір Павлович Вронченко [18], син священика, що потрапив по закінченні Московського універ­ситету в армію, де служив при канцеляріях. Потім тинявся по різних установах, поки не потрапив у міністерство фінансів, де після багаторічного сидіння, виявивши ретельність і дріб’яз­ковий педантизм, нарешті, став товаришем міністра. 1 травня 1844 року він, через хворобу Канкрина, став керуючим мініс­терства, а після відставки Канкрина й міністром. Вронченко був обмеженим, розумів тільки поточні завдання і забезпечу­вав у першу чергу запити двору, армії і тих міністерств, глави яких частіше інших бували на доповідях у імператора. Сам він боявся Миколу до напівнепритомності, іноді під час допо­відей втрачав голос. Дефіцит бюджету за роки його управління міністерством з 1845 по 1852 роки склав 260 мільйонів карбо­ванців, а державний борг виріс на 100 мільйонів. У банкірів Англії, Франції і Голландії до 1845 року було отримано 268 мільйонів карбованців довгострокових позик, що відбирали від 16 до 25% річного бюджету тільки на погашення кредитних відсотків. А через активну агресивну зовнішню політику Ро­сії до 1848 року фінансово-економічне становище країни різко погіршилося. Подушна подать — головне джерело державних доходів — цілком була зібрана лише з п’ятої частини губерній, в інших губерніях надходження в скарбницю не перевищували 40%. Найбільш стійкою і надійною підмогою залишалися винні відкупи, що давали чверть усіх державних зборів. У 1852 році на армію витрачалося 36% усіх державних коштів — більш 100 мільйонів карбованців, на утримання двору — 8%, або 22 мільйона, а на освіту — 1 %.

Отже, намагання Миколи I провести реформи закінчилися невдачею. Чому? Чому потужна необмежена авторитарна вла­да, що спиралася на міцну бюрократичну машину не змогла здійснити те, в необхідності й важливості чого вона була пере­конана? Тому, що для цього вона повинна була не походити на себе.

Без залучення суспільства, без того, щоб поділитися з ним хоча б малою часткою своєї влади, перебудувати країну не мо­жливо. Саме цей бар’єр політичних уявлень так і не зміг подо­лати Микола I.

Джерела та література

1. Мордвінцев В. М. Реформи в Росії в XIX ст.: причини та наслід­ки. Сучасний погляд на події // Вісник Київського університету. Історія. — Вип. 63-64. — К.: ВПЦ “Київський університет”. — 2002. — С. 116-120.

2. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1. — СПб., 1830. Т. 1-45.

3. Сперанский М. М. Обозрение исторических сведений о Своде за­конов: Составлено из актов, хранящихся во II отделении собствен­ной его императорского величества канцелярии. — СПб., 1837. — С. 107.

4. Томсинов В. А. Светило российской бюрократии: Исторический пор­трет М. М. Сперанского. — М.: Молодая гвардия, 1991. — С. 321.

5. Крестьянское движение в России 1827 — 1869 гг. — М. 1931. — Вып. 1. — С. 31.

6. Акульшин П. В. Киселёв Павел Дмитриевич // Отечественная ис­тория: энциклопедия: В 5 т., т. 2: Д-К. — М.: Большая Российская энциклопедия, 1996. — С. 582-583.

7. Дружинин Н. М. Государственные крестьяне и реформа П. Д. Кисе­лева. Т. I. Предпосылки и сущность реформы. — М. — Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1946. — С. 244-245.

8. Там же. — С. 263.

9. Там же. — С. 273.

10. Заблоцкий-Десятовский А. П. Граф П. Д. Киселев и его время. — Т. II. — С. 11-13.

11. Дружинин Н. М. Вказ. праця. — С. 504.

12. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2. — Т. 12. — № 10835.

13. Дружинин Н. М. Вказ. праця. — С. 524-525.

14. Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2. — Т. 13. — № 10907.

15. Мордвинцев В. М. Сельское хозяйство в монастырских вотчинах Левобережной Украины в XVIII в. — К.: ТОВ “Міжнародна фінан­сова агенція”, 1998. — С. 16.

16. Катыхова Л. А. Канкрин Егор Францевич // Отечественная исто­рия: энциклопедия: В 5 т., т. 2: Д-К. — М.: Большая Российская энциклопедия, 1996. — С. 479-480.

17. Катыхова Л. А. Канкрина денежная реформа // Отечественная ис­тория: энциклопедия: В 5 т., т. 2: Д-К. — М.: Большая Российская энциклопедия, 1996. — С. 480.

18. Залесский К. А. Вронченко Федор Павлович // Отечественная ис­тория: энциклопедия: В 5 т., т. 1: А-Д. — М.: Большая Российская энциклопедия, 1994. — С. 475.

Анотації

Мордвинцев В. М. Реформы второй четверти XIX в. в Рос­сии.

Автор статьи рассматривает реформаторские действия госу­дарственных деятелей, ближайших сподвижников Николая I, —

Н. М. Сперанского, П. Д. Киселева, Е. Ф. Канкрина и значение реформ, осуществленных по приказу імператора.

Mordvintsev V. M. Russia reforms during the second quarter of the 20th century.

The author of the article considers the reformative activities of N. M. Speranskiy, P. D. Kiselev and E. F. Kankrin — statesmen and close advisors of Tsar Nicholas I, as well as the meaning of the re­forms, implemented on the emperor’s order.