Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ ОДЕСЬКОГО ТОВАРИСТВА ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ У ЗБЕРЕЖЕННІ ІСТОРИКО - КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
joomla
РОЛЬ ОДЕСЬКОГО ТОВАРИСТВА ІСТОРІЇ ТА СТАРОЖИТНОСТЕЙ У ЗБЕРЕЖЕННІ ІСТОРИКО - КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Історія - Інтелігенція і влада

І. А. Стрижова

В умовах розбудови української державності національно-куль­турна спадщина та її складова — пам’ятки історії та культури на­бувають нового якісного змісту. Значно підвищується роль істори - ко-культурної спадщини у вихованні молодого покоління. Україн­ський народ має унікальну історико-культурну спадщину, яка по­сідає гідне місце у світовій скарбниці духовних цінностей. Вона за своєю природою є масовим, популярним феноменом залучення на­роду до державотворчих процесів. Пам’ятки історії та культури — це пріоритети нашої державності, обличчя нашої нації, а охорона пам’яток — патріотичний обов’язок кожного громадянина. Сьогодні на державному обліку перебуває понад 138 тисяч пам’яток архео­логії, історії, архітектури, монументального мистецтва. Чимало па­м’яток мають загальнодержавне значення, деякі з них, зокрема, Києво-Печерська Лавра та Софія Київська за рішенням ЮНЕСКО включені до реєстру всесвітньої культурної спадщини.

В українській історіографії в галузі вивчення становлення і роз­витку історико-культурної спадщини значним є доробок таких відо­мих істориків, археологів, музеєзнавців, краєзнавців, як В. Антоно­вич, Д. Багалій, М. Біляшівський, М. Костомаров, А. Скальковський, М. Слабченко та інших, які досліджували пам’ятки історії та куль­тури, збирали і вивчали історичні документи, пам’ятки мистецтва.

Особливий інтерес викликають останні праці сучасних дослід­ників: В. В. Вечерського “Втрачені об’єкти архітектурної спад­щини України” (2002), В. Голованя “Некрополь Одессы. Первое одесское кладбище” (1999), С. Заремби “Нариси з історії українсь­кого пам’яткознавства” (2002), П. Тронька “Краєзнавство у відрод­женні духовності та культури” (1994) та ін. У них автори епізо­дично розповідають про історичну спадщину та роль в її дослід­женні різних товариств на півдні України. Незважаючи на значні наукові дослідження, досвід діяльності громадських організацій та наукових товариств в пам’яткоохоронній справі, витоки, основні етапи розвитку історико-культурної спадщини, особливо півдня України, на нашу думку, недостатньо повно висвітлено в історичній літературі. Ці проблеми потребують подальшої, більш глибокої, наукової розробки.

Автор статті робить спроби дослідити діяльність і роль Одесько­го товариства історії та старожитностей у збереженні історико-куль - турної спадщини українського народу, як важливої ланки півден­ного регіону.

Значну увагу збереженню історико-культурної спадщини українського народу в дореволюційні часи приділяли науковці, представники просвітянства, краєзнавці, і особливо важливу роль у пам’яткоохоронній справі відігравали наукові, церковно-архео­логічні товариства, громади, вчені архівні комісії, губернські ста­тистичні комітети, музеї, діяльність яких розпочалася з першої половини XIX ст.

Слід зазначити, що царське самодержавство вело шовіністичну політику щодо національних культур, народів, які населяли Росію, в тому числі і української. Україна вважалась лише об’єктом архео­логічних розкопок та джерелом, з якого поповнювалися речами ста­ровини і мистецтва музеї Російської імперії. Так, багато цінних історико-культурних пам’яток півдня України, переважно архео­логії, було передано Ермітажу, а також Археологічній комісії в

Москву. У краєзнавчих музеях часто залишалися тільки муляжі (дублікати) [1]. Тому, на противагу такій політиці центральної вла­ди в різних регіонах почали виникати різні групи, товариства, які всю свою діяльність намагались спрямувати на збереження регіо­нальних історико-культурних цінностей. Важливо також зазначи­ти, що дев’ятнадцяте століття увійшло в історію як час національ­но-культурного відродження українського народу. Саме в цей час значно зростає інтерес до вивчення археології, історії, нумізматики, архівних матеріалів та ін.

В дев’ятнадцятому столітті, а точніше в 1839 році, було створено Одеське товариство історії та старожитностей. Його поява була вик­ликана практичними і науковими потребами, як вже зазначалось, вивчення пам’яток Південної України, археології, вітчизняної історії [2]. Значну роль у створенні товариства на півдні України відігра­ла діяльність таких осіб, як А. Стурдза, Д. Княжевич, А. Фарб, М. Ки- р’яков, Д. Мурзакевич. Воно було відкрито після затвердження міністром народної освіти статуту Товариства та клопотання М. С. Воронцова. Пізніше, у 1872 році, Одеському товариству історії та старожитностей надано звання імператорського [3]. За вісімде­сят три роки свого існування Одеське товариство історії та старо - житностей здійснило важливий внесок у розвиток пам’яткоохорон - ної справи та збереження культурної спадщини українського на­роду в південному регіоні.

Не менш важливу роль у збиранні історичних документальних матеріалів і вивченні пам’яток старовини відіграла Тимчасова ко­місія. У 1843 році при канцелярії київського, подільського і во­линського генерал-губернатора була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, яка збирала і видавала історичні докумен­тальні матеріали, а також виявляла і досліджувала пам’ятки старо­вини. Протягом XIX ст. царський уряд не заснував в Україні жод­ного музею. Вони, якщо існували, то виникали і розвивалися завдя­ки підтримці поодиноких культурних об’єднань або окремих меце­натів (наприклад, Київського товариства охорони пам’яток старо­вини і мистецтва та Одеського товариства історії та старожитнос - тей, мецената В. В. Тарновського в Чернігові, вчених М. Ф. Біляш - івського в Києві і Д. I. Яворницького в Катеринославі) [4].

Одеському товариству дозволялось проводити археологічні роз­копки по всій території Південної України, на казенних землях з дозволу місцевих властей, а на приватних — з дозволу власника. Це важливе право згодом було поширено також на інші регіони Росії. Так, в 1873 році воно утвердилось на Східному Кавказі [5].

Велика роль Одеського товариства у розповсюдженні історич­них та археологічних знань про Південну Україну, а саме: збиран­ня, опис і збереження пам’яток старовини; вивчення та публікація писемних пам’яток; організація наукових експедицій і екскурсій для проведення археологічних розкопок та вивчення пам’яток ар­хеології; видання матеріалів історико-археологічних досліджень; організація та проведення конкурсів на кращі твори з питань пам’яткознавства [6]. Все це сприяло поширенню більш ґрунтов­них знань і відомостей про стан історико-культурної спадщини ук­раїнського народу на півдні.

Члени Товариства завжди намагались залучити до свого складу вчених та краєзнавців-аматорів краю. Якщо, в перший рік існуван­ня, у 1839р., воно налічувало дійсних членів — 49, почесних — 6, пошукачів — 7, кореспондентів — 20 (з них — 2 за кордоном), то у 1889 р. до його складу входило 142 особи, із них: дійсних членів — 101, почесних — 16, пошукачів та кореспондентів — 35 [7].

Членами товариства в різні періоди були відомі вчені та гро­мадські діячі — А. Скальковський, О. Маркевич, Є. Загоровський,

О. Мартос, П. Шміт, М. Мурзакевич, З. Аркас, А. Лебединцев, А. Фло - ровський, В. Смирнов, О. Толь, Ф. Ляліков, Ф. Брун, П. Короленко,

А. Бертьє-Делагард, Є. Феліцин, П. Іванов, В. Ястребов, Ф. Ковалевсь - кий, В. Нікіфоров, Д. Яворницький, І. Крип’якевич, М. Грушевсь - кий та інші. Як бачимо, членами Одеського товариства історії та старожитностей були вчені не тільки Одеси, а й Києва, Львова, Кате­ринослава, Криму, Кубані, що сприяло об’єктивному формуванню знань про пам’ятки старовини, археології.

Про науковий і громадський авторитет Одеського товариства історії та старожитностей можна судити з того, що з ним встанови­ли зв’язки усі університети тодішньої Російської імперії. Товари­ство підтримувало творчі зв’язки також із науковими установами Греції, Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі, що також відіграло ве­лике значення у дослідженні пам’яток старовини і мистецтва в південному регіоні.

Одним із важливих напрямів в діяльності Товариства була пуб­лікація результатів досліджень з археології, історії, етнографії, ста­тистики, географії у спеціальних наукових виданнях “Записках Одесского общества истории и древностей”. З 1844 до 1919 року було видано 33 томи. Окрім “Записок” товариство видавало щорічні “Отчетн” про свою діяльність.

Якими ж були джерела надходження пам’яток історії та куль­тури до Одеського товариства історії та старожитностей? Вони були різноманітними. Вагоме місце складали результати науково-пошу­кових експедицій, археологічних розкопок і приватні колекції членів товариства. Значну допомогу відігравали індивідуальні пожертву­вання громадян. Слід зауважити, що Товариство приділяло увагу археологічним розкопкам, але часто їх проводити Товариству не дозволяла обмеженість коштів. На основі знайдених матеріалів комплектувалися архіви і створювалися музеї. Майже всі музеї Півдня України знаходилися під науково-адміністративним конт­ролем Одеського товариства історії та старожитностей. Це і музей старожитностей в Одесі (1825), Керчі (1826), Феодосійський (1850), Судакський (1868), Мелек-Чесменський курган в Керчі (1869), Ак - керманський (1896) та ін. Музеї поповнювалися колекціями та предметами старовини, знайденими на території Бессарабії, Ново - росії та Криму. Співробітники музеїв здійснювали заходи щодо охорони давніх споруд, які перебували у розпорядженні Товари­ства, проводили детальні описи об’єктів дослідження. Під контроль Товариства потрапляли також бібліотеки, які комплектувалися рідкісними книгами, монетами, рукописами, планами, поповнювали­ся приватними колекціями [8].

Вивчення діяльності Одеського товариства історії та старо - житностей дає нам право зазначити, що значну увагу члени То­вариства приділяли вивченню історії спорудження культових бу­дівель, переважно православних церков. У тісному зв’язку цей напрямок роботи Одеського товариства спостерігається в галузі вивчення історії виникнення українського козацтва. З цією ме­тою організовувались науково-пошукові експедиції до архівів монастирів, церков, козацьких фортець, замків, а також вивча­лись приватні архіви. Все це разом давало можливість більш детально вивчати надзвичайно важливий період в розвитку ук­раїнського суспільства, боротьби його народу за свою неза­лежність.

Одеське товариство історії та старожитностей плідно проводило також роботу по виявленню, збору, вивченню і публікації пам’яток етнографії на півдні України.

Таким чином, дослідивши окремі аспекти діяльності Одеського товариства історії та старожитностей, слід відмітити:

- Товариство відіграло значну роль в координації науково-по­шукової роботи;

- воно сприяло накопиченню в музеях та бібліотеках унікаль­ної історико-культурної спадщини;

- Одеське товариство вивчало і охороняло історичні та куль­турні пам’ятки незалежно від їх національної приналежності (ук­раїнські, російські, грецькі, єврейські, болгарські, польські, татарські та ін.);

- Одеське товариство зуміло за період свого існування значно розширити знання і відомості історико-культурної спадщини в південному регіоні;

- і насамкінець, використання досвіду діяльності Товариства є корисним на сучасному етапі національно-культурного відроджен­ня українського народу.

В сучасних умовах державне піклування про стан пам’яткоохо - ронної справи є важливою складовою державної політики України, яка викладена в Законі України “Про охорону культурної спадщи­ни” (2000).

Література:

1. Заремба С. З. Нариси з історії українського пам’яткознавства. — K., 2002.

- С. 29-30.

2. Заремба С. З. Українське пам’яткознавство. Історія, теорія, сучасність.

- K., 1995. — С. 75-76.

3. Юргевич В. Исторический очерк пятидесятилетия Одесского общества истории и древностей. 1836-1889. — Одесса, 1889. — С. 43.

4. Акуленко В. Охорона пам’яток культури в Україні (1917-1990). — K., 1991. — С. 7.

5. Юргевич В. Исторический очерк пятидесятилетия Одесского общества истории и древностей. 1836-1889. — С. 43-45.

6. Устав Императорского Одеського общества истории и древностей. — Одесса, 1912. — С. 3-4.

7. Юргевич В. Исторический очерк пятидесятилетия Одесского общества истории и древностей. 1836-1889. — С. 47.

8. Устав Императорского Одесского общества истории и древностей. — Одесса, 1912. — С. 13. Устав Императорского Одесского общества исто­рии и древностей. — Одесса, 1839. — С. 8.