Головна Історія Інтелігенція і влада МІСІОНЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРАФІЯЛЬНОГО ДУХОВЕНСТВА В ХІХ ст
joomla
МІСІОНЕРСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ ПАРАФІЯЛЬНОГО ДУХОВЕНСТВА В ХІХ ст
Історія - Інтелігенція і влада

(на матеріалах Ананьївського повіту Херсонської губернії)

Д. А. Грозний

Одержавлення православної церкви, введення її до структури урядового ладу в статусі Відомства православного віросповідання ставило церкву в пільгові умови і полегшувало вирішення нею проб­лем буття в державі, але одночасно було нездійсненним проведен­ня незалежного напряму: навіть церковні справи доводилося погод­жувати. Державно-правові норми щодо панівної церкви були при­вілейовані, але обмежували права і свободи інших релігійних орга­нізацій. Це очевидно з позиції, що тільки православні священики мали право займатися місіонерством. Саме дослідження історії православної церкви становить науковий інтерес не тільки щодо особливостей інших релігійних організацій, а щодо ставлення до них парафіяльного духовенства. Мета і завдання даної публікації — на підставі аналізу опублікованих та нововиявлених архівних до­кументів і матеріалів періодичної преси розглянути місіонерську діяльність православного духовенства на рівні одного церковного округу і з’ясувати суспільне значення внутрішньої місії. Для досяг­нення зазначеної мети передбачається вирішення низки наукових задач: по-перше, висвітлити проповідницьку діяльність парафіяль­ного духовенства на рівні парафії; по-друге, показати боротьбу ду­ховенства за збереження першості православної релігії; по-третє, з’ясувати причини невдалої проповідницької діяльності серед па­рафіян.

Історіографія проблеми місіонерської діяльності православного духовенства почала складатися ще наприкінці ХІХ ст. Але це були спорадичні статті або книжки, які частіше висвітлювали або місіо­нерську діяльність духовенства за кордоном чи розповідали про саму секту [1]. У радянський період місіонерська діяльність право­славного духовенства за вказаний період не досліджувалася, а якщо й згадувалася, то його діяльність оцінювалася негативно [2].

Проблематика місіонерської діяльності духовенства дедалі час­тіше стає сюжетом для створення нових наукових досліджень у новітній період вітчизняними істориками. Особливий інтерес су­часних дослідників викликає розвиток місіонерської діяльності на рівні парафій. Такі наукові розробки дають змогу краще просте­жити регіональну специфіку церковної історії України [3]. Особ­ливості розвитку місіонерської діяльності духовенства на рівні єпар­хій кінця XIX ст. стали наслідком тривалого впливу церковно - державних стосунків у Російській імперії.

На Півдні України церковна політика російського самодержав­ства обтяжувалася багатьма чинниками, насамперед курсом центру на ліквідацію національних особливостей церковно-релігійного життя народу, який проживав на цій території, усунення націона­льної самобутності в усіх сферах життєдіяльності, традиціях, куль­турі, мові, та ін. Поява раціоналістичних сект поклала на духовенс­тво тягар боротися з приверненням парафіян в інші релігійні орга­нізації. Самі методи протиборства проти сектантства були не тіль­ки силові (підтримка з боку судової влади), а й мирні. До мирних способів належали проповідництво, заснування парафіяльних біб­ліотек, позабогослужбові співбесіди. Розглянемо все це на рівні од­ного церковного округу.

Як свідчать єпархіальні документи Херсонської єпархії за 1834 — 1883 роки, на всіх пастирів Ананьївського церковного округу був покладений обов’язок проголошувати проповіді. Переглядаю­чи формулярні списки ієреїв ми бачимо, що кожен зі священиків повинен був прочитати декілька проповідей в місяць. Про темати­ку проповідей у списках немає відомостей, але про що була мова на проповідях, ми можемо дізнатися з періодичних видань того часу [4]. За характером публікацій в пресі на першому місці для пропо­відей була боротьба з сектантством, на другому — не відзначати народно-побутових свят, не дотримуватися національно-релігійних звичаїв, традицій, як поганських та ін. Однак заходи синодальних та дикастерних чиновників від церкви щодо офіційного впроваджен­ня проповідей наштовхувалися на глухий опір парафіяльного ду­ховенства, яке спілкуючись із парафіянами, бачило байдуже став­лення простих віруючих до офіціозу. В офіційному поясненні при­чин таких дій із проповідями фігурувало “неутверждение в рос­сийском языке”, що відображає не лише сам факт незнання мови, а й примусовий характер її впровадження в церквах [5]. У замітці священика Н. Ігнатієва “Про сучасне релігійно-моральне станови­ще населення в Новоросійському краї” пишеться, що населення села Гандрабури, де в основному живуть молдовани і дотримуються сво­їх релігійно-побутових звичаїв, у житті дуже глибоко віруюче і про­сило свого священика вести службу рідною мовою [6]. Не уклада­лося в офіційні настанови ставлення селян до відвідування церкви в сезон польових робіт, забуття парафіянами Божих заповідей і молитв, єпархіальні друковані органи вказували на тяжке станови­ще прихожан. При відвідуванні храму в одному із сіл Ананьївсько­го повіту архієпископом Херсонським Никанором у своїх запис­ках відмічено, що на проведеному богослужінні крім 5-8 старих селян та десятка хлопчаків і дівчаток нікого не було. І це в парафії, де нараховувалось 840 парафіян. Вживані у церковній практиці заходи, проповіді, співбесіди, роз’яснення через церковні братства, опікунства допомагали мало [7].

Не кращим було в другій половині ХІХ століття церковне про­повідництво. Завдання збереження православної традиції в неспри­ятливих для неї умовах вимагало від духовенства натхненної та глибокої за змістом церковної проповіді. Але задовольнити цю по­требу більшість православних священиків була не в змозі: серед парафіян і особливо серед інтелігентної її частини була поширена звичка залишати храм у той момент, коли на кафедру сходив про­повідник. Священики, аналізуючи у своїх публікаціях причини цього явища, указували на нежиттєвість більшості проповідей, на погану організацію проповідницької справи (відсутність логічного зв’язку з попередніми проповідями та зі змістом богослужіння). Нежиттє­вість проповіді зумовлювалася загальнопоширеним алгоритмом її підготовки, який за визнанням окремих представників духовенст­ва полягав у тому, що священик збирав всі наявні в нього збірки проповідей, усі рукописи попередніх років та комбінував із них нову проповідь, пов’язуючи частини цитатами зі святого письма і додаю­чи ілюстрації з “Житія Святих”. У сільських парафіях священики часто користувалися готовими синодальними текстами і така про­повідь, як правило, читалася з зошита [8].

Церковна влада намагалася підвищити рівень проповідницької активності та якість проповідей парафіяльного духовенства більш жорстким контролем за його діяльністю. Більш ефективним у цьому відношенні було заснування братств. В Херсонській єпархії в 1880 році було утворено Свято-Андріївське братство. У наступні роки діяльність його членів, на терені Ананьївського повіту була досить помітна. Якість церковного проповідництва в результаті цих заходів покращувалася, але темпи змін були вкрай низькі. Хороші проповідники, як і раніше, зустрічалися дуже рідко і переважно в міських храмах.

Малопоширеним явищем була діюча церковна бібліотека. При­міром церковної бібліотеки в Ананьївському церковному окрузі була бібліотека, створена завдяки енергії священика В. І. Дерман - ського при Касперівській церкві м. Ананьїва. У більшості парафій Ананьївського повіту бібліотеки формально існували, але вони були бідними і, як визначали самі священики, навіть книжки, які були, не використовувалися, бо часто парафіяни не підозрювали про існу­вання церковної бібліотеки. Це можна пояснити не стільки бідніс­тю багатьох храмів, скільки тим, що серед священиків рідко зустрі­чалися книголюби [9].

Крім різноманітних форм пастирської діяльності в другій по­ловині ХІХ століття православне духовенство змушене було значно більше приділяти уваги, ніж в попередні роки, місіонерській спра­ві. Це пояснювалося віросповідною політикою уряду, який прагнув до перемир’я з розкольниками, сектантами та іновірцями. Згідно зі статистичними показниками по Ананьївському повіту за 1889/90­1897 роки з православ’я в сектантство перейшло близько 856 осіб. Церковне керівництво намагалося організувати парафіяльне духо­венство на боротьбу з впливом сектантства. Бувало, що при відвіду­ванні архієреєм своєї пастви він намагався бувати там, де були більші осередки сектантства [10]. У місцях, де сектантство було особ­ливо поширеним, з числа місцевого духовенства вибирався благо­чинний місіонер, який організовував пастирсько-місіонерські гурт­ки і братства. Йому надавали матеріальну допомогу єпархіальні комітети Православного всеросійського місіонерського товариства, яке тільки почало своє існування. Рядове духовенство здебільшого уникало прямих контактів із сектантами. Священики періодично виступали з повчанням проти “штунди” та інших “лжевчень”, але приходити в парафії з сектантами не хотіли, бо боялися нової не­знайомої для них місіонерської справи. Публічні бесіди з сектан­тами проводилися досвідченими місіонерами. Вони тривали іноді багато годин підряд, мали гостро-комічний, емоційний, видовищний характер і тому користувалися великим успіхом у населення. Вплив на громадське життя публічних місіонерських діалогів, які можна признавати найбільш виразною формою діяльності внутрішньої місії, був суперечливим. З одного боку вони мали розвиваючий ефект, оскільки пробуджували в парафіян рефлексію головних світогляд­них засад і цим сприяли розвитку їхньої самосвідомості. З іншого боку, такі акції розпалювали між православними і сектантами во­рожнечу — релігійно неосвічені слухачі охоче підмінювали поле­мічний діалог грубими емоціями.

Можна стверджувати що парафіяльне духовенство намагало­ся вернути в лоно панівної церкви своїх парафіян. Проте пара­фіяни бачил ставлення самого духовенства до служіння, тому не мали потягу вернутися в православ’я. Отже, можна констатува­ти, що система заходів для боротьби з іншими релігійними орга­нізаціями не дала ніякого позитивного результату, але й звела певну стіну відчуження між православним духовенством і ря­довими віруючими.

Література:

1. Гермоген. Таврическая епархия. — Екатеринослав, 1887.; Духовенство (русское) — Берлин, 1859.; Сектантство // Энциклопедический сло­варь Ф. А. Брокгауза и И. А. Эфрона. — Т. XXIX. — Спб., 1900. — С. 229.; Эрмич И. О предмете и методе пастырского собеседования с про­столюдинами // Руководство для сельских пастырей. — К., 1862. — № 11. — С. 340.;

2. Грекулов Е. Ф. Церковь, самодержавие, народ. — М.,1969.; Никольс­кий Н. М. История русской церкви. — М., 1930.; Римский С. В. Право­славная Церковь и государство в XIX веке. — Ростов на Дону, 1988; Русское православие: вехи истории. — М., 1989.

3. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. / Крижановсь- кий О. П., Плохій С. М., Ульяновський В. I. — Кн. 3. — К., 1994. — 559 с.; Тригуб О. П. Історія Херсонської епархії (1775 — 1918 рр.): Ав - тореф. ... дис. канд. істор. наук (07.00.01) / Донецький національний університет. — Донецьк, 2001. — 16 с.

4. Державний Архів Одеської області (далі ДАОО). — Ф. 37 — Оп. 2а. — Спр. 587. — Арк. 352 — 354.

5. Распоряжения епархиального начальства // Херсонские епархиальные ведомости. — 1868 — № 23 — С. 820 — 825.

6. Игнатьев (свящ.) Про религиозно-моральное положение населения Но­вороссийского края // Прибавления к Херсонским епархиальным ве­домостям. — 1878. — № 13. — С. 225 — 234.

7. Обзор Херсонской епархии архиепископом Никанором // Прибавления к Херсонским епархиальным ведомостям. — 1875. — № 10. — С. 358 — 362.

8. Записка о состоянии церковного и внебогослужебного проповедничест­ва в 1888 и 1889 году // Херсонские епархиальные ведомости. — 1890.

— № 8. — С. 144 — 160.

9. ДАОО. — Ф. 37. — Опр. 2а. — Спр. 648. — Арк. 23 — 24.

10.Отчет от Свято-Андреевского братства за 1898 — 1899. — Одесса, 1899. — С. 12 — 18; Записка о состоянии церковного и внебогослужеб­ного проповедничества в 1888 и 1889 году. // Херсонские епархиаль­ные ведомости. — 1890, № 8 — С. 144 — 160.