Головна Історія Інтелігенція і влада ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ПАМҐЯТОК КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В ОДЕСЬКІЙ ОБЛАСТІ (20—80-ті рр. ХХ СТ.)
joomla
ІСТОРІЯ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ПАМҐЯТОК КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В ОДЕСЬКІЙ ОБЛАСТІ (20—80-ті рр. ХХ СТ.)
Історія - Інтелігенція і влада

О. М. Присяжнюк

Історія становлення сфери охорони пам’яток культурної спадщини в Одеській області є особливим процесом в розвитку культури регіону. Він дуже тісно пов’язаний з формуванням законодавчої бази у цій сфері та напряму залежить від загаль­них процесів, які відбувались у країні.

На жаль, по історії формування системи охорони культу­рної спадщини в Одеської області ґрунтовних і узагальнюю­чих праць в науковій літературі немає. Єдиною досить значною роботою, яка розглядає діяльність однієї зі складових ланок цього процесу, а саме Одеської обласної організації УТОПІК, є робота Н. Щербини. [1]

Метою даної роботи, є дослідження історії формування сис­теми охорони пам’яток культурної спадщини в Одеській облас­ті в період з 20-х по 80-ті роки XX ст.

Так, постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 16 червня 1926 р. затвердила “Положення про пам’ятки культури і природи”, яке визначило правові засади для реорганізації і вдосконалення си­стеми органів охорони культурної спадщини, що відобразилось і на Одеській області. [2]

Так для безпосереднього нагляду за збереженням пам’яток на Півдні УСРР на базі історико-археологічного музею в Одесі була створена крайова інспектура охорони пам’яток культури, яку очолив професор С. С. Доложевський. Одеській крайовій інспектурі підпорядковувались такі округи, як Херсонська, Миколаївська, Первомайська, Кіровоградська, Криворізька та Мелітопольська.

Одеська крайова інспектура в межах своїх округ відала пи­таннями охорони і використання пам’яток культури, зокрема їх обліком, наглядом за станом збереження і реставрації, екс­пертизою речей науково-художнього значення, які вивозили­ся за кордон, а також здійснювала контроль за виконанням інструкцій, звітувала у справах охорони пам’яток і вела всю поточну роботу щодо пам’яток місцевого значення. [3]

Крім державного органу у галузі охорони пам’яток культу­ри і природи почали діяти нові громадські інституції — Укра­їнський комітет охорони пам’яток культури та Український комітет охорони пам’яток природи. За правовим статусом це були міжвідомчі органи з науково-консультативними повнова­женнями та окремими оперативними функціями.

Місцевими органами УКОПК були крайові комісії охорони пам’яток культури (при крайових інспектурах у Києві, Харко­ві, Одесі і Дніпропетровську), а також округові і місцеві комісії охорони пам’яток культури при округових, міських та район­них виконкомах.

Крайові комісії — це консультативні органи при інспекту­рах охорони пам’яток культури. До них входили представники державних, наукових і господарських установ і організацій, фахівці що дбали про збереження історико-культурних ціннос­тей. Наприклад, згідно з положенням, Одеська крайова комісія реєструвала пам’ятки, складала кошториси на їх охорону, пік­лувалася про ремонт і реставрацію, вносила до державних ор­ганів відповідні пропозиції, а також сприяла роботі округових і місцевих комісій охорони пам’яток культури і природи при виконкомах Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів тощо. [4]

24 серпня 1963 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила постанову про впорядкування справи обліку та охорони пам’яток архітек­тури на території Української РСР. Постановою затверджено список пам’яток архітектури республіканського значення, до якого було включено 35 цінних архітектурних об’єктів, що бра­лися під державну охорону. 21 липня 1965 р. Урядом респуб­ліки затверджено також список пам’яток мистецтва, історії та археології республіканського значення, всього 374, у тому числі мистецтва — 115, історії — 117 та археології — 142.

На основі проведеної паспортизації за пропозицією Держбу - ду УРСР і Міністерства культури УРСР Рада Міністрів УРСР 6 вересня 1979 р. прийняла постанову “Про доповнення списку пам’яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави”. Додатково під державну охорону було взято більше 1000 об’єктів зодчества VI — поча­тку XX ст.

Наступним важливим етапом є підготовка багатотомного Зводу пам’яток історії та культури народів СРСР. ЦК КПРС схвалив пропозицією Академії наук СРСР, Міністерства куль­тури СРСР, Держкомвидаву СРСР про його видання.

Звід пам’яток історії та культури став офіційним державним документом, що мав включити всі пам’ятки, які перебувають або повинні перебувати під охороною держави. [5]

У 1968 р. Держбуд УРСР уперше склав і затвердив список стародавніх міст, селищ і сіл Української РСР, проекти пла­нування і забудови яких повинні погоджуватися з органами охорони пам’яток. До цього списку, окрім 20 інших обласних центів, увійшла Одеса. Крім того, до окремого переліку ста­ровинних середніх і малих міст, селищ та інших населених пунктів, які зберегли пам’ятки історії, архітектури, археології і мистецтва, увійшло село Роксолани на Одещині.

При Держбуді УРСР було створено спеціальне науково-ре­ставраційне виробниче управління, яке мало свою виробничо - реставраційну майстерню в Одесі.

У перші повоєнні роки ЦК КП(б)У та РНК України ухва­лили ряд рішень стосовно загальних проблем збереження істо - рико-культурної спадщини, що не тільки позитивно вплинуло на відновлення системи органів охорони культурної спадщини, але й продовжило її розбудову.

У грудні 1948 р. уряд республіки затвердив постанову “Про заходи до поліпшення охорони пам’яток культури на території УРСР”, за якою функції охорони пам’яток культури, нагляду за їх утриманням та збереженням покладалися на місцеві ор­гани влади: виконавчі комітети обласних, міських, районних, селищних та сільських рад депутатів трудящих.

Водночас із процесом становлення пам’яткоохоронних ор­ганів у середині 50-х рр. відбувався розвиток концептуальних засад збереження історико-культурної спадщини. Вперше про­голошувалися пам’ятками ансамблі та комплекси, до яких на­лежали міста, населені пункти, що зберегли історичне плану­вання, або значну кількість історико-культурних будівель та споруд. До такого затвердженого списку історичних міст була віднесена і Одеса [6].

Але в цей же самий час обсяги асигнувань на відбудову пам’яток практично не змінювалися. Як наслідок, на почат­ку 60-х рр., більшість зареєстрованих історико-культурних пам’яток перебували лише у задовільному стані. У важкому стані знаходилася більшість пам’яток архітектури. Серед зруй­нованих в Одесі у ці роки архітектурних шедеврів — палац Воронцова.

Після прийняття Радою Міністрів УРСР у серпні 1965 р. постанови “Про організацію республіканського добровільного Товариства охорони пам’яток історії і культури Української РСР”, осередок цієї однієї з масових громадських організацій України з’являється і в Одесі. [7,8].

У листопаді 1966 р. в Одесі на установчій конференції була створена Одеська обласна організація Українського товарис­тва охорони пам’яток історії і культури, головою правління якої було обрано відомого вченого, краєзнавця 3. Першину. До складу правління увійшли представники партійно-державного апарату, вчені, наукові співробітники музеїв, архівів міста та області.

На Товариство покладалося завдання широкої пропаганди збереження культурних цінностей і розробка законодавства у цій галузі, громадський контроль за охороною, використанням, ремонтом і реставрацією пам’яток.

Одним із напрямків роботи Одеської обласної організації То­вариства стало залучення широкої громадськості до охорони і збереження пам’яток, які мали наукову, історичну, культурну та художню цінність, вивчення і популяризація історичних, археологічних пам’ятників, пам’яток архітектури, мистецтва. 3начну роботу проводила обласна організація і у справі спо­рудження нових пам’ятників, реставрації існуючих. Так, за сприянням Товариства на Одещині до кінця 60-х рр. було спо­руджено 37 пам’ятників, упорядковано 420 братських могил,

25 меморіальних дошок увічнило пам’ять героїв Другої світової війни. Визволенню Одещини присвячені пам’ятники маршалу С. Тимошенку в с. Фурманівка Кілійського району, полковни­ку С. Артеменку в с. Малинівка Іванівського району. [9]

Вздовж головного рубежу оборони міста, який становив 60-кілометрову дугу, було створено комплекс пам’ятників на честь воїнів, які загинули під час оборони. До 20-ї річниці Пе­ремоги у Другій світовій війні на Одещині були приведені в належний стан могили радянських воїнів і партизан, які за­гинули під час війни. На містах воєнних дій було встановлено монументи, пам’ятні знаки, меморіальні дошки. До 25-річчя звільнення Одеси було відкрито музей “Партизанська слава” в с. Нерубайському. Всього в селах Одеської області на братських могилах захисників було встановлено 40 монументів [10].

Одеська обласна організація Товариства систематично ви­давала проспекти, розробляла екскурсійні маршрути, цикли лекцій, організовувала їх читання та проводила екскурсії по Одесі, у катакомби с. Нерубайське, де під час війни знаходили­ся партизани та підпільники, а також проводила значну пропа­гандистську роботу серед населення міст і сіл області. Однією із форм пам’яткоохоронної діяльності Одеської обласної орга­нізації Товариства стали громадський контроль за охороною, використанням, ремонтом і реставрацією пам’яток, незалежно від їх відомчої приналежності, розробка заходів і рекомендацій щодо ремонту, реставрації і консервації пам’яток, обговорення проектів і забудов населених пунктів, активне сприяння ство­ренню місцевих народних краєзнавчих і меморіальних музеїв тощо. Краєзнавчий актив, який створювався при народних му­зеях області, був важливою складовою діяльності Товариства у справі охорони пам’яток історії і культури. Постійно зростала кількість як самих організацій, так і кількість членів Одесь­кої обласної організації товариства охорони пам’яток історії та культури. Так, у 1970 р. в області діяло 2053 організації, які нараховували 110 тисяч чоловік, у 1976 р. — 3034 організації, які нараховували 591 308 чоловік, у 1983 р. на Одещині діяло 3125 організацій, а число членів сягало 808 264 чоловік.

У 70-х рр. Одеською обласною організацією товариства охо­рони пам’яток спільно з одеськими музеями було видано “Ка­талог пам’ятників історії та культури області”, складено карту розташування пам’ятників культури на території Одеської об­ласті, підготовлено рішення міського виконавчого комітету про встановлення мармурових меморіальних дошок з бронзовими барельєфами на будинках, де жили та працювали в Одесі вида­тні діячі комуністичної партії та радянської держави В. Ленін, В. Воровський, Р. Землячка, Ж. Лябурб, а також було внесено пропозиції про поступову заміну меморіальних дошок тридця­ти двом революційним та Військовим діячам та видатним по­статям науки та культури.

Члени правління Одеської обласної організації брали участь у обговоренні проекту пам’ятника “Місту-герою Одесі”, проек­тів пам’ятників у містах і селах області, які були встановлені на честь оборони Одеси у роки війни. Крім того, члени правлін­ня обласної та районних організацій Товариства брали активну участь у створенні народних музеїв та музейних кімнат, що дія­ли на громадських засадах на Одещині. Вже у 1967 р. в області було створено 50 народних музеїв (з них 18 у середніх школах),

31 музейну кімнату та 150 кутків бойової та трудової слави.

Наприкінці 60-х рр. виконавчими комітетами місцевих рад депутатів трудящих було проведено паспортизацію пам’яток, які були розташовані на території Одеської області, проведено значну роботу щодо їх охорони та збереження.

В 1966 р. на Одещині на державному обліку знаходилося 1150 пам’яток, з них 36 пам’яток архітектури, 270 — архе­ології, 27 пам’ятників Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр., 420 поховань воїнів, 21 поховання учасників революційного руху, 5 бюстів, 196 пам’ятників В. Леніна, діячів партії і уря­ду, 104 меморіальні дошки [11].

Поряд з цим, при паспортизації багато пам’яток історії, археології, мистецтва не було включено до обліку. Частина пам’яток, які було прийнято до обліку, знаходилися у неза­довільному стані, без ремонту, реставрації і нагляду. Не всі районні відділи культури заключили з колгоспами, підприєм­ствами, школами “Охранные обязательства” щодо охорони і збереження пам’яток історії та культури.

З метою поширення знань про пам’ятки історії та культури у кінці 60-х — на початку 70-х рр. були створені в обласних організаціях Товариства народні університети. Так, у 1969 р. при правлінні Одеської обласної організації було відкрито дво­річний народний університет на базі Одеського державного уні­верситету ім. І. Мечникова. У 1970 р. такий університет почав діяти на базі Ізмаїльського історичного музею О. Суворова, а у 1972 р. — на базі Білгород-Дністровського краєзнавчого музею. Слухачами університетів були студенти, вчителі, робітники та ін. Після закінчення цих університетів випускники (понад 50 чоловік) мали право стати на громадських засадах лекторами, екскурсоводами, створювати народні музеї на підприємствах, у школах та інших навчальних закладах [12].

У 70-ті рр. діяв відомий у республіці народний університет пропаганди пам’ятників історії та культури м. Одеси (ректор

П. Каришковський). За підсумками республіканського кон­курсу народних університетів пропаганди пам’ятників куль­тури за 1972 — 1973 навчальний рік його було визнано най­кращим в Україні, досвід роботи народного університету було розповсюджено у всіх обласних організаціях. Значну роботу в 70 — 80-ті рр. на Одещині проводили Білгород-Дністровський народний університет (ректор Г. Сергієнко) та єдиний в респуб­ліці Одеський міський молодіжний університет міжнародних відносин (ректор В. Соколов) та ін. В цілому наприкінці 70-х на початку 80-х рр. в Одеській області працювало 394 народних університети, в яких налічувалося 1580 факультетів, філіалів і відділень і навчалося близько 169 тисяч слухачів. В робо­ті університетів брали участь на громадських засадах близько

11 тисяч викладачів, з яких 800 мали вчені ступені докторів і кандидатів наук [13].

Для якісного поліпшення роботи Одеської обласної орга­нізації Товариства у 70-х рр. було створено бюро пропаганди на громадських засадах у містах області — Ізмаїлі, Білгород - Дністровському, Рені, Болграді, Кілії, Котовську. Важливими напрямками роботи бюро стала пропаганда пам’яток історії та культури шляхом їх популяризації у періодичній пресі, у ви­ступах по радіо і телебаченню, у лекційній роботі. У 1971 р. при обласному правлінні лекторською групою бюро пропаган­ди, яка налічувала близько 100 чоловік, було прочитано 1117 лекцій. Значну плідну роботу щодо лекційної і екскурсійної пропаганди пам’яток історії та культури проводило Ізмаїль­ське бюро пропаганди — 200 лекцій (керівник А. Гасанова), Білгород-Дністровське — 180 лекцій (керівник П. Авербух), Болградське — 150 лекцій (керівник Г. Фетов). На 1 березня 1972 р. в Одеській області було створено 8 бюро пропаганди пам’яток, які працювали на громадських засадах при правлін­нях міських і районних організацій Товариства. Бюро пропага­нди для підвищення рівня історико-краєзнавчої роботи займа­лося видавничою справою. У 70-х рр. друком вийшло кілька видань — “Одесский оперный театр — памятник архитектуры и искусства”, “Зеленый пояс Славы”, брошури “Памятники ге­роического революционного прошлого Одессы и Одесщины”, “Этнографические памятники Одесщины”, “Исторические па­мятники Центрального района г. Одессы” та ін. [14].

Вагома роль Одеської обласної організації товариства охоро­ни пам’яток історії та культури, як важливої громадської орга­нізації, без дозволу якої неможливо було використовувати під будівництво історичні місця, передавати установам, релігійним конфесіям пам’ятники архітектури, історії, була законодавчо закріплена Законом СРСР “Про охорону і використання пам’ят­ників історії та культури”, який було прийнято у жовтні 1976 р. Верховною Радою СРСР. Стаття 8 Закону проголошувала:

“Товариства охорони пам’яток історії та культури сприяють залученню широких верств населення до активної і безпосе­редньої участі в охороні пам’ятників, здійснюють пропаганду пам’ятників і законодавства про охорону та використання, ак­тивно сприяють роботі державних органів охорони пам’ятни­ків” [15]. Проекти пам’ятників монументального мистецтва також розглядалися на науково-методичних радах Товариства охорони пам’ятників історії та культури, які об’єднували у своєму складі керівників секцій, науковців, спеціалістів різних галузей знань, представників державних установ.

Аналіз архівних документів свідчить про те, що одним із напрямків роботи Одеської обласної організації Товариства у 70-ті рр. стало виявлення та опрацювання документальних пам’яток, що зберігалися у населення. Так, у 1974 р. на базі історичного факультету Одеського державного університету ім.

І. Мечникова, у складі комісії історико-революційних пам’яток була створена секція документальних пам’яток правління Оде­ської обласної організації Товариства, яка зробила вагомий вне­сок у пошук та збереження пам’яток минулого. З прийняттям у 1978 р. Закону УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури”, який чітко визначив місце документаль­них пам’яток серед інших, уточнив завдання їх охорони і ви­користання, секція документальних пам’яток стала постійно діючою. До її складу входили викладачі вищих навчальних закладів, співробітники партійного архіву Одеського обкому Компартії України, Державного архіву Одеської області та його філіалу в м. Ізмаїлі, державної наукової бібліотеки ім. О. Горь­кого, наукової бібліотеки Одеського державного університету ім. І. Мечникова, Одеського історико-краєзнавчого і Одеського літературного музеїв [16].

Секції Одеської обласної організації Товариства розробляли наукове обґрунтування пропозицій щодо охорони, збереження, популяризації пам’яток історії і культури, спорудження нових пам’ятників, вносили свої рекомендації на розгляд організацій Товариства та виконавчого комітету обласної ради депутатів тру­дящих, а також пропозиції щодо реставрації, консервації, ра­ціонального використання пам’яток. За активної участі членів Товариства були проведені роботи щодо консервації Білгород- Дністровської фортеці, реставрації церковних споруд у таких містах області як Білгород-Дністровський, Кілія, Ізмаїл [17].

Обласною, міськими і районними організаціями систематич­но проводився огляд пам’ятників, виявлялися об’єкти, які ви­магали реставрації, виділялися значні кошти. За 70-ті рр. пре­зидією правління обласної організації на ремонт, реставрацію, консервацію пам’яток історії і культури, створення народних музеїв і поліпшення їх експозиції було виділено близько 150 тис. карбованців: на реставрацію Білгород-Дністровської фортеці — 40 тис. крб., Різдвяної церкви — 10 тис., для дослідження і консервації археологічних пам’ятників у Кодимському, Ширя - ївському, Овідіопольському районах — 10 тис., мавзолея І. Ін - зова у м. Болграді — 5 тис., на реставрацію пам’ятників При­морського бульвару і графу М. Воронцову — близько 20 тис., для створення музею Г. Добровольського — 3 тис., для створен­ня музеїв у середніх школах м. Одеси — понад 3 тис. [18].

У першій половині 80-х рр. на Одещині, як і в цілому по Україні, певного значення надавалося вивченню та пропаганді пам’яток фольклору, етнографії, побуту, народної архітектури. В Одеській обласній організації товариства охорони пам’яток історії та культури відбулася реформація секцій, виникли нові секції, діяльність яких була також спрямована на вивчення, зберігання пам’яток історії та культури. Секцією археологіч­них пам’яток протягом 1980 — 1982 рр. було організовано чо­тири археологічні експедиції у райони області (Ширяївський, Кодимський, Біляївський, Овідіопольський), в яких відбували­ся охоронні розкопки давніх пам’яток, були внесені пропози­ції щодо поліпшення їхньої збереженості. Секція пам’ятників театру, музики й кіно проводила значну роботу щодо вивчення історичних матеріалів для увічнення пам’яті видатних діячів мистецтва, підготувала наукове обґрунтування для встановлен­ня меморіальних дошок. Секцією науки і техніки було складено перелік пам’ятників науки і техніки області, перелік меморі­альних дошок, список діячів науки і техніки. Секція фольк­лору і етнографії проводила виставки, присвячені пропаганді народного мистецтва (виставка писанок, виставка українського народного мистецтва), а також виконувала значну роботу щодо створення каталогу народних майстрів Одещини.

Значну роль у пропаганді пам’яток, пам’яткоохоронної дія­льності Одеської обласної організації Товариства відігравав ін­формаційно-методичний бюлетень “Пам’ятки України”, який виходив щоквартально у 80-х рр. Часто на сторінках бюлетеня піднімалися гострі питання охорони, реставрації, збереження пам’яток історії та культури. Так, у бюлетені № 2 за 1987 р. було опубліковано “Відкритий лист голові Одеського облви­конкому А. Печерову”, в якому було порушено питання про недоліки у справі охорони пам’яток в області. Ця публікація у червні 1987 р. була обговорена на засіданні виконавчого ко­мітету Одеської обласної ради народних депутатів, було при­йнято рішення щодо усунення недоліків. Незабаром редакція бюлетеня отримала дві офіційні відповіді від секретаря Одесь­кого обкому компартії України Г. Максименка і голови вико­навчого комітету Одеської обласної ради народних депутатів

A. Печерова. У них, зокрема, зазначено, що за серйозні упу­щення у справі охорони, ремонту, реконструкції та збереження пам’яток облвиконкомом голові Одеського міського виконкому

B. Симоненку, Біляївського районного виконкому — А. Пота­пову, Миколаївського — В. Калашникову, Роздільнянського — М. Шпаковському було винесено догану. Виконавчий комітет Одеської обласної ради народних депутатів доручив міським і районним виконавчим комітетам усунути відзначені у публіка­ції недоліки, притягнути до суворої відповідальності осіб, які допустили порушення Закону Української РСР “Про охорону й використання пам’яток історії та культури”.

Була визнана незадовільною робота щодо охорони та збе­реження пам’яток Білгород-Дністровського, Ізмаїльського міських виконавчих комітетів, Іванівського, Ізмаїльського, Комінтернівського, Овідіопольського, Болградського і Білго - род-Дністровського районних виконавчих комітетів. У прийн­ятому рішенні Одеської обласної ради народних депутатів було передбачено, що протягом 1989 — 1990 рр. мають бути здійсне­ні у вказаних містах і районах заходи щодо ремонту, реконст­рукції пам’яток історії, архітектури й археології, встановлення охоронних зон і благоустрою їхніх територій. Було передбачено ряд інших заходів по забезпеченню збереження пам’яток історії та культури. Так, протягом 1987 — 1988 рр. було заплановано виготовлення та встановлення охоронних знаків на пам’ятки археології, охоронного природного ландшафту [19].

У 80-х рр. також простежуються деякі недоліки у діяльності секцій Одеської обласної організації Товариства: багато секцій були нечисленні за своєю кількістю, видавнича діяльність де­якими секціями не проводилася, а це значно знижувало ефек­тивність пропагандистської роботи; науково-методичні секції при правлінні Одеської обласної організації були відірвані від районів області, не здійснювалося належного керівництва се­кціями в міських і районних організаціях Товариства. В не­задовільному стані знаходилися меморіальні дошки міста. На вулицях Одеси знаходилися багато “дошок-близнюків”, текс­ти яких мали історичні, стилістичні помилки. Інші недоліки, які впливали на діяльність Одеської обласної організації, були пов’язані з масовістю цього руху, недостатнім залученням мо­лоді до пам’яткоохоронної діяльності.

Робота щодо виявлення, обліку, опису, збереження і вико­ристання пам’яток історії і культури взагалі є науковою у своїй основі і повинна спиратися на обґрунтовану методику, керува­тися єдиною системою обліку і опису. Значна частина пошу - ковців на той час не мала необхідної кваліфікації. Це нерідко призводило до серйозних помилок в оцінці й обліку пам’яток історії та культури, безвідповідального ставлення до них, а то й до незворотніх втрат. Іноді відсутність зв’язків з відповідними державними органами, координації в діяльності організацій та осіб, що займалися пошуком пам’яток, призводили до дублю­вання, марних витрат людської енергії й коштів. Деякі секції проводили роботу безсистемно, пам’ятки нерегулярно дослі­джувались у районах області. В той же час здобутки Одеської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, накопичений нею досвід у 60 — 80-ті рр. дають підставу стверджувати, що виявлення, охорона і викори­стання пам’яток значно розширили джерелознавчу базу з істо­рії краю та збільшили кількість наукових досліджень у галузі історико-культурної спадщини, а також сприяли збереженню важливих історико-культурних цінностей і розвитку пам’ятко- охоронної справи на Одещині.

Аналізуючи вищевикладене, можна зробити досить очевид­ний висновок — у 20 — 80-ті роки на території Одеської області завдяки унікальному симбіозу та історичному розвитку держав­них і громадських органів сформувалась система з вивчення, збереження та охорони історичної та культурної спадщини.

Джерела та література

І. Щербина Н. Діяльність Одеської обласної організації УТОПІК зі збереження історико-культурної спадщини (60-80-ті рр. XX ст.) // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. — Науки: економіка, політологія, історія. — Одеса, 2006. — № 5 (25). — С. — 177.

2.3бірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. — 1926. — № 32-33. — С. 259.

З. Наука на Україні. — Харків, 1926. — № 1. — С. 87-88.

4.3бірник матеріалів Одеської крайової комісії охорони пам’яток ма­теріальної культури та природи. — Одеса, 1927. — С. 21.

5.3від пам’яток історії і культури України: Енциклопедичне видан­ня у 28 т. / Гол. ред. В. Смолій: НАН України Ін-т історії України та ін.. — К.: Гол. ред. Зводу пам’яток історії та культури при вид - ві “Українська енциклопедія” ім. М. Бажана, Київ: Кн.. 1. Ч. 1.: А-Л / Відп. ред. П. Тронько. — 1999. — С. 341.

6.Історико-культурна спадщина України: проблеми дослідження і збереження. — К.: Інститут історії України, 1998. — С. 39.

7.3бірник постанов і розпоряджень уряду УРСР. — К., 1965. — № 8. — Ст. 117.

8.3бірник постанов і розпоряджень уряду УРСР. — К., 1967. — № 6 — 24. — Ст. 65.

9.3аремба С. Українське товариство охорони пам’яток історії і куль­тури: історичний нарис. — К.: Логос, 1998. — С. 53.

10.Кутузова И., Костромина Т. Город-герой помнит их имена // Оде­сі — 200. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста. — Одеса, 1994. — 4. 1. — С. 65-66.

11.Постанова установчої конференції Одеської обласної організації УТОПІК від 15 лист. 1966 р. // ДАОО, ф. Р. 7935, оп. 1, спр. 1, арк. 27.

12.Довідка про роботу Одеської обласної організації Товариства з охо­рони пам’яток історії та культури за 1972 р. // ДАОО, ф. Р. 7935, оп. 1, спр. 81, арк. 31.

13.Раковский М., Сизяков А. Совершенствовать деятельность на­родных университетов // 3намя коммунизма. — 1978. — 17 авгус­та. — С. 2 — 3.

14. Довідка про роботу Одеської обласної організації Товариства з охо­рони пам’яток історії та культури за 1972 р. // ДАОО, ф. Р. 7935, оп. 1, спр. 81, арк. 34.

15.3акон СРСР “Про охорону і використання пам’ятників історії та культури”, прийнятий Верховною Радою СРСР 29 жовтня 1976 р. // Пам’ятники України. — 1977. — № 1. — С. 21.

16. Щербина Н. Вказана праця С. — 177.

17. Довідка про роботу науково-методичних секцій при правлінні Оде­ської обласної організації УТОПІК за 1968 р. // ДАОО, ф. Р. 7935, оп. 1, спр. 21, арк. 3.

18. Довідка про роботу Одеської обласної організації Товариства з охо­рони пам’яток історії та культури за 1972 р. // ДАОО, ф. Р. 7935, оп. 1, спр. 81, арк. 21.

19. Річний звіт Одеської обласної організації УТОПІК про роботу юнацької секції за 1982 р. // ДАОО, ф. Р. 7935, оп. 1, спр. 347, арк. 12.

Анотації

Присяжнюк А. Н. История формирования системы охраны па­мятников культурного наследия в Одесской области (20 — 80-е гг. XX ст.).

В статье выделяются два основных этапа в строительстве систе­мы охраны памятников истории и культуры на территории Одес­ской области — послереволюционный и послевоенный периоды. В течение первого периода важными шагами стали создание Инс­пектуры по охране памятников культуры и Украинского комитета охраны памятников культуры. В течение второго периода главным фактором является создание и деятельность Одесского областного общества по охране памятников истории и культуры.

Prisiaznuyk A. N. The development of the system of preserving and protecting cultural and natural treasures in the Odessa region in 1920s-80s.

The article investigates the two main periods in the development of the system of preserving and protecting cultural and natural treas­ures in Odessa region in 1920s-80s — the post revolution and postwar ones. The first period’s crucial stages are: establishing of the Pro­tection of Cultural Heritage Inspectorate and Committee of Cultural Heritage Protection. The main event of the second period is the estab­lishing and work of the Association for Protection of Cultural Herit­age in the Odessa region.


Похожие статьи