Головна Історія Інтелігенція і влада ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ ЯК ЕТАПНА ПОДІЯ НА ШЛЯХУ ТВОРЕННЯ МАЙБУТНЬОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
joomla
ПЕРШИЙ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ З’ЇЗД НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ ЯК ЕТАПНА ПОДІЯ НА ШЛЯХУ ТВОРЕННЯ МАЙБУТНЬОЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Історія - Інтелігенція і влада

Н. М. Кіндрачук

Кінець 80-х — початок 90-х років став періодом появи на теренах України багатьох національно-патріотичних органі­зацій, гідне місце серед яких зайняв Народний Рух України (НРУ) — найбільш масова і впливова організація (з березня 1992 року — політична партія) з якою безпосередньо пов’язана найвизначніша подія XX століття: відновлення державної не­залежності України.

Дослідження процесів українського державотворення, боро­тьби за відродження державності українського народу, на всіх етапах є актуальним і залишається в центрі уваги багатьох на­уковців, істориків та політологів.

Питання значення Першого Всеукраїнського з’їзду НРУ як етапної події творення майбутньої незалежної української дер­жави частково розглянуто в дослідженнях з історії Руху. Це праці таких авторів, як О. Горань [1], Ю. Діденко [2], колекти­вна праця Г. Гончарука, О. Шановської [3]. Цінним історіогра­фічним джерелом по даній темі є різні документи і матеріали Руху, серед них стенографічний звіт Перших Великих зборів НРУ, який містить відомості про основні напрямки діяльності та завдання даної організації, що розглядалися на з’їзді [4]. Та все ж таки, в науковій літературі дана тема до кінця не вивче­на. Це дає можливість продовжити роботу у цьому перспекти­вному напрямку.

Отже, в центрі уваги даного дослідження — детальний роз­гляд результатів та наслідків проведення Першого Всеукраїн­ського з’їзду НРУ, формування серед делегатів та запрошених думки про необхідність відновлення державності та незалежно­сті України, виявлення початку фактичного об’єднання в Русі двох суспільно-політичних течій: поміркованих та радикалів, з різним на той час ставленням щодо визначення майбутньої національної форми державного устрою України.

Апогеєм політичного піднесення українців став Перший Установчий з’їзд НРУ, що відбувся 8-10 вересня 1989 р. у місті Києві. Він юридично оформив організацію, обрав її ке­рівні органи, матеріалізував ідею Руху у всеукраїнському масштабі.

На сторінках “Літературної України” було відзначено, що у роботі Першого Всеукраїнського з’їзду НРУ взяло участь 1109 чоловік, які представляли близько 280 тисяч активних чле­нів Руху, згуртованих у 1247 організаціях [5]. Контингент за­прошених на з’їзд Руху формувався за таким принципом, щоб максимально були представлені гості з-за кордону та союзних республік від Народних фронтів, неформальних об’єднань, асо­ціацій, національно-культурних товариств, різних громадсь­ких організацій, релігійних конфесій, а також представники офіційних органів України.

Цим Рух фактично продемонстрував свій інтернаціональний характер та підкреслив коректне ставлення до неукраїнського населення. У зв’язку з цим А. Камінський зазначає: “Щось нове народжувалося у залі в столиці України. Народжувалася якісно нова спільність, нова дружба між людьми, які не хочуть ворогувати, хоч як би не намагалась партократія таку ворож­нечу спровокувати” [6].

Делегати з’їзду теж висловили свої думки про новостворену організацію. Так, В. Мулява у зверненні “До народу Українсь­кої Радянської Соціалістичної Республіки” зазначив: “Рух — це правда про сьогоднішній день і надія на майбутнє. Рух — це чесна і самовіддана робота на добро свого народу, яке немисли­ме без добра і щастя інших народів” [7].

Один із авторів економічної частини Програми НРУ Володи­мир Черняк підкреслив: “Рух — це процес перетворення насе­лення в народ. Рух — антипод застою!” [8].

Один із делегатів з’їзду Йосип Зісельс (м. Чернівці) так оці­нив НРУ: “Народний Рух — це модель, праобраз майбутнього устрою української держави ” [9]. Й. Зісельс висловлював пе­реконання, що Рух повинен сприяти утворенню і функціону­ванню такого державного механізму, який гарантував би кож­ній людині можливість вільно висловлювати свої переконання, проявляти свої здібності.

Однак, ставлення виступаючих до державних та політич­них інституцій України на той час було різне. Установчий з’їзд НРУ знаменував початок фактичного об’єднання в Русі двох суспільно-політичних течій: поміркованих (О. Гончар, І. Драч,

М. Горинь та ін.) та радикалів (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко,

В. Барладяну та ін.) з розходженням у визначенні національної форми державного устрою України.

Ці течії влучно охарактеризував відомий історик В. Литвин: “Перші — представники переважно творчої та наукової інтелі­генції старшої генерації, часто із значним соціальним статусом, котрі знаходили можливість поєднувати своє “Я” з правилами гри, що їх диктувала система, й котрі позитивно відгукнулися на “новий курс” М. Горбачова. їхня віра тоді у “соціалізм з людським обличчям”, частково досить помітне становище, яке вони займали у суспільстві, зумовлювали те, що їхня перевага була віддана діям у межах існуючої системи... Друга група — дисиденти, політв’язні та інші відкриті супротивники існуючо­го ладу. Вони не були пов’язані співробітництвом з системою, відстоювали свої погляди більш безкомпромісно, ставили пи­тання більш послідовно і жорстко, першими почали апелювати безпосередньо до мас” [10].

За оцінками партійних аналітиків, на листопад 1989 р. спів­відношення між поміркованими і радикалами в НРУ становило приблизно п’ять до одного, а у західному регіоні — чотири до одного [11].

Отже, аналізуючи виступи правозахисників на Установчому з’їзду Народного Руху України, слід зазначити, що існувало кілька думок в освітленні питання про шляхи творення май­бутньої української держави. Кожна із сторін запропонувала присутнім на з’їзді свою модель політичних вимог.

Так, наприклад, Олесь Гончар у своєму вступному слові зазначив: “Мета наша спільна — побудова правової держави, федерації оновленої, союзу такого, звідки справді нікому не захотілось би вийти” [12]. О. Гончар висловився за докорінне оновлення життя: “Щоб спільно оновлений народами Союзний договір став гарантом справжнього суверенітету республіки і прав кожної людської особистості” [13]. На його думку, право­вою державою можна назвати ту державу, де немає корупції, де забороняється будь-яка дискримінації поглиблення процесів демократії, де панують не просто закони, а закони справді де­мократичні, де існуюча напівгласність стане повною гласністю, де народовладдя стане реальністю, саме така держава, за його словами, відрізняється від держави тоталітарної, режимної.

Іван Дзюба висловився за сприяння виходу Української республіки на рівень справжнього суверенітету. На його дум­ку, якщо Українська PCP поряд з іншими республіками стане справді суверенною соціалістичною союзною державою з еко­номічною самостійністю, зі своїм політичним центром, зі своїм вагомим представництвом у союзних структурах влади, з між­народною репрезентацією та системою прямих міжнародних політичних, економічних, культурних зв’язків, — тобто, коли вона стане повноважним суб’єктом політичної, економічної та соціально-культурної творчості, тоді докорінно зміниться са­моусвідомлення і самопочуття населення, і не тільки українсь­кого [14]. “Рух повинен твердо заявити, що майбутню Україну ми бачимо як суверенну — політично, економічно і культурно, суверенну державу, що входитиме на підставі нового Союзного Договору в реформований Союз Радянських Соціалістичних Ре­спублік”, [15] — підкреслив І. Дзюба.

Такої ж думки притримувався й голова Західного наукового центру, академік Ігор Юхновський, який теж визначив головну мету з’їзду у побудові суверенної Української республіки в скла­ді радянської федерації. Події попередніх років, на його думку, призвели до централізації народного господарства Союзу, а та в свою чергу — до повного розпаду економіки. Єдиний вихід з цієї ситуації він знаходить в природній децентралізації, яка має бути основана на національному суверенітеті. “Утворення національних суверенних республік у Радянському Союзі — є цілком природне явище, і воно є неминуче, якщо Радянський Союз намагатиметься себе зберегти як державу. Утворення су­веренної Української держави є неминучим” [16].

Інші делегати з’їзду також відстоювали дану позицію. Так, О. Влох головною метою діяльності Руху вважає створення су­веренної української держави, побудову в Україні демократич­ного й гуманного суспільства, досягнення справжнього народо­владдя, добробуту народу, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національних потреб усіх етні­чних груп республіки [17]. У виступі йшлося про те, що споча­тку має бути суверенна держава, а потім все інше.

Слід, звичайно, відмітити, що співдоповідачі, а також ви­ступаючі на з’їзді не висували поки що терміну,,незалежна Україна”, вони не уявляли її за межами радянського Союзу.

Окремі історики, зокрема професор Г. Гончарук, стверджують, що називати виступаючих переконливими противниками неза­лежності не вистачає аргументів, бо вимоги,,оновленого Сою­зу” у їхньому уявленні могли бути синонімом майбутньої Спів­дружності незалежних держав [18].

А от член УГС Василь Барладяну відкрито відважився ви­словити на з’їзді свою думку про актуальність гасла політич­ної незалежності України: “Нам потрібна тільки незалежність. Якщо виходити із сьогоднішніх народних потреб, то незале­жність — це мило, хліб, м’ясо. А для нас усіх — свобода осо­бистості, розквіт культури й добробуту. Хай живе незалежна Україна. Сьогодні тільки безграмотна людина виступає проти незалежності України” [19].

Голова Тернопільської письменницької організації Георгій Петрук-Попик в своєму виступі на з’їзді теж впевнено виголо­сив: “У нас єдина мета — повний суверенітет України, повна її незалежність!” [20].

Радикальними та відверто самостійницькими поглядами відрізнявся і В. Чорновіл зазначивши, що єдиним порятунком для всіх — є повна державна незалежність України, здобута мирними, демократичними, конституційними шляхами. На думку В. Чорновола, прагнення державної незалежності — це нормальне самоусвідомлення кожного повноцінного члена тієї найстійкішої людської спільноти, яка називається народом або нацією [21].

Незалежницьких позицій щодо майбутнього України дотри­мувався й Левко Лук’яненко. В своєму виступі на Установчому з’їзді НРУ він звернувся до представників української інтелі­генції, до тих, хто повинен нести ідею національної свободи в народ, з закликом відстояти своє природне право — право на незалежність, яке декому видається якоюсь химерною чи екстремістською ідеєю. Л. Лук’яненко підкреслив: “Ми чітко говоримо про свою мету, яка записана в 72-й статті Конститу­ції Союзу РСР, де задекларовано: “Кожна союзна республіка зберігає за собою право вільного виходу із складу Союзу РСР”. Ми маємо Статут ООН, Статут Організації Об’єднаних Націй, який проголошує, що кожна нація має право вільно визначати свій політичний статус і визначати як економічну систему, так і політичний порядок у своїй країні, свою національну долю.

Отже, норми міжнародного права, норми радянської Конститу­ції проголошують нам незалежність. Я вважаю, що в інтересах російського народу відпустити Україну, розпустити усю Росій­ську імперію і зажити вільним народом серед вільних і незале­жних України, Білорусії, Литви та інших республік” [22].

Однак, найактивніші діячі правозахисного Руху в Украї­ні Л. Лук’яненко та В. Чорновіл, відстоюючи природне право українського народу на власну незалежність, звертали увагу й на існування серед політиків страху, який заважав їм вислов­лювати свою думку більш сміливо: “Не всі люди, які тут висту­пали, подолали страх. Я впевнений, що і Павличко, і інші наші передові інтелігенти хочуть тої самої самостійної України, що й я. Отже, ми повинні, користаючись історичною нагодою, за­раз швидко піднятись. Не може бути щасливий народ, якщо він не самостійний” [23].

Виступаючи на з’їзді, Дмитро Павличко теж наголосив, що не треба приховувати свої найзаповітніші бажання (тим паче, що від цього залежить майбутнє — демократія чи терор): “Хо­чемо незалежності України, хочемо мати не паперову, як сьо­годні, а справжню державність, хочемо бути вільним народом з усіма атрибутами суверенності” [24]. Але Д. Павличко не закликав до виходу з Радянського Союзу, а до перетворення СРСР в сузір’я вільних держав, об’єднаних справжньою волею націй. Він не уявляв Україну без КПРС.

Свій погляд на дану проблему сформулював І. Драч: “Яворів - ський, Павличко, інші комуністи стоять за незалежну суверенну Україну, але в межах оновленої союзної федерації” [25]. Пред­ставник цього рухівського крила, також не уявляв Україну без КПРС. Щоправда, учасники з’їзду підтверджують, що Іван Драч, не виключивши мікрофону на столі президії, сказав: “В Русі моя зупинка “Незалежність”” [26], що надавало змогу делегатам зно­ву ж таки “підозрювати” ініціаторів НРУ в позитивній, диплома­тичній невідвертості в справі майбутнього України.

Таким чином, з огляду на вище сказане, помірковані висту­пали за незалежну суверенну Україну в рамках реорганізованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, в той час як радикали наполягали на виході України зі складу Радянського Союзу та досягненню нею цілковитої незалежності, утвердження у суспі­льстві повноцінного політичного плюралізму. Наявність у Русі прихильників двох течій — поміркованих та радикалів — ускладнювала процес організаційного станов­лення, оскільки все ж існували суттєві протиріччя у поглядах та позиціях обох сторін. На той момент вони відкидались на задній план, через те що відбувалася консолідація сил, спрямованих проти КПРС. Іншого виходу, окрім єдності, в даному випадку не було. Зокрема, В. Чорновіл зазначав: “Те, що Лук’яненко чи Чорновіл бачать майбутню Україну незалежною демократичною державою, а Драч чи Яворівський хочуть більшого суверенітету її в реорганізованому союзі, що перші обстоюють політичний плюралізм, а другі поки що воліють лібералізації партії, до якої належать, — це ще не підстава для роз’єднання. Якраз Народ­ний рух і покликаний об’єднати всіх, кому болить доля Украї­ни, для конкретних, щоденних справ” [27].

Це тільки ще раз доказало, що дискусії, які розгорнулась на з’їзді навколо широкого аспекту питань політики, економіки, культури показали, що громадська думка за рік, що минув з моменту продекларування ідеї Руху, стала більш вільною та радикальною, а сам Рух перетворився на зростаючу громадсь­ко-політичну силу, що дедалі активніше та впевненіше проти­стояла державно-політичній номенклатурі й проголосила поча­ток кінця пануванню комуністичної ідеології.

Отже, ми з впевненістю можемо сказати, що Перший Всеук­раїнський з’їзд Народного Руху України став етапною подією творення майбутньої незалежної української держави, зробив важливий і вірний крок до демократизації суспільства — дав могутній поштовх для створення в Україні низки політичних партій та громадських організацій, які в своїх програмних до­кументах так чи інакше ставили вимоги незалежності України, та довів, що українське суспільство має численних лідерів де­мократичних перетворень, обдарованих організаторів та свідо­мих борців за відродження незалежності України.

Джерела та література

1. Гарань О. Убити Дракона. З історії Руху та нових партій Украї­ни. — К: Либідь, 1993. — 200 с.

2. Діденко Ю. Народний Рух України у державотворчих процесах України (1989-2002). — Одеса: Астропринт, 2006. — 174 с.

3. Гончарук Г., Шановська О. Національна ідея і Народний Рух Укра­їни. — Одеса: Астропринт, 2004. — 169 с.

4. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — К, 2000. — 496 с.

Б. Установчий з’їзд Народного Руху України // Літературна Украї­на. — 1989. — № 37. — 14 вересня.

6. Камінський А. На перехідному етапі.,,Гласність”,,,перебудова”, де­мократизація на Україні. — Мюнхен, 1990. — С. 262-263.

7. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 380.

8. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 250.

9. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 121.

10. Литвин В. політична арена України: Дійові особи та виконавці. — К., 1994. — С. 153-155.

11. Бойко О. Народний Рух України: від створення місцевих організа­цій до установчого з’їзду // Людина і політика. — № 3. — 2001. — С. 10.

12. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 15.

13. Літературна Україна. — 1989. — № 37. — 14 вересня.

14. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 101.

15. Літературна Україна. — 1989. — № 45. — 5 жовтня.

16. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 65.

17. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 259.

18. Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. — Там само. — С. 56.

19. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 297

20. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 172.

21. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 281

22. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 133.

23. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 133.

24. Три дні вересня вісімдесят дев’ятого. Матеріали Установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. — Там само. — С. 44.

25. “Рух”: обретение пути // Дружба народов. — 1990. — № 4. — С. 196.

26. Гончарук Г. — Там само. — С. 58.

27. Літературна Україна. — 1989 р. — № 55. — 30 листопада.


Киндрачук Н. М. Первый Всеукраинский съезд Народного Руха Украины как этапное событие на пути создания будущего независимого украинского государства

В этой статье показаны результаты и последствия проведения Первого Всеукраинского съезда Народного Руха Украины, формиро­вания среди делегатов идеи о необходимости возрождения государс­твенности и независимости Украины, определение начала фактичес­кого объединения в Рухе двух общественно-политических течений: умеренных и радикалов, с разными на то время представлениями о будущей национальной форме государственного строя Украины.

Kindrachyk N. M. The first all-Ukrainian meeting of Narodnyj Rukh of Ukraine as a crucial event on the way of creation of a fur­ther independent Ukrainian state

This article shows results and consequences of the First all-Ukrain­ian meeting of Narodnyj Rukh of Ukraine, formation among the del­egates an idea about a necessity of the renaissance of statehood and independence of Ukraine, determination the beginning of factual un­ion of the two social-political trends in Rukh: moderate and radicals with their different views on the future national form of a state or­ganization of Ukraine.

Похожие статьи