Головна Історія Інтелігенція і влада БОРОТЬБА ОРГАНІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ПРОТИ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАНЬ ОУН ТА УПА НА ТЕРЕНАХ СТАНІСЛАВСЬКОЇ (ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ) ОБЛАСТІ В 40—50-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ
joomla
БОРОТЬБА ОРГАНІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ ПРОТИ ЗБРОЙНИХ ФОРМУВАНЬ ОУН ТА УПА НА ТЕРЕНАХ СТАНІСЛАВСЬКОЇ (ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ) ОБЛАСТІ В 40—50-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ
Історія - Інтелігенція і влада

І. О. Андрухів, І. Я. Любінець

Питанню боротьби радянської влади проти збройних форму­вань ОУН та УПА на теренах західноукраїнських областей у 1940 — 59-х рр. минулого століття за останні роки присвячено чимало праць, серед яких слід відзначити дослідження І. Бі - ласа, В. Косика, О. Лисенка, І. Муковського, В. Сергійчука,

І. Патриляка та інших [1]. Спираючись на їхні здобутки, ми у своїй статті поставили за мету висвітлити особливості цієї боротьби на теренах Станіславської (з 1962 р. — Івано-Франків­ської) області. Актуальність дослідження зумовлена тим, що, по-перше, у новітніх дослідженнях цій проблемі не приділено достатньої уваги, в тому числі висвітленню форм і методів ор­ганів радянської влади та силових структур у боротьбі зі зброй­ними формуваннями, аналізу цієї боротьби на різних етапах, підрахунку жертв цього протистояння. По-друге, з другої поло­вини 1943 р. терени області стають головною базою з військо­вої підготовки та дислокації формувань УПА, що не могло не позначитися на процесах відновлення радянської влади після звільнення області від нацистських окупантів. По-третє, опір радянській владі на теренах Станіславщини був наймасовішим і найтривалішим, що змушувало органи влади вдаватися і до масових репресивних методів не лише проти безпосередніх уча­сників самостійницького руху, а й цивільного населення, що, відповідно, призводило до частих порушень законності та фо­рмування у свідомості значної частини громадянства краю не­гативного ставлення до радянської влади. Таким чином, мета нашого дослідження полягає у висвітленні механізмів, форм і методів боротьби органів радянської влади з ліквідації зброй­них формувань ОУН-УПА на теренах Станіславщини та їх на­слідків.

У червні 1943 р. центр діяльності УПА поступово зміщуєть­ся з Волині й Полісся на терени Станіславщини, яка до цього відігравала роль запілля, де знаходилися вишкільні військові табори та збиралися продукти харчування, одяг й медикамен­ти для повстанців. Такі зміни, на нашу думку, були зумовлені низкою причин.

По-перше, невдачі німецької армії на Східному фронті та наступ Червоної армії зумовили посилення грабування фаши­стськими окупантами сировинної бази Прикарпаття та насе­лення. Крім того, значно посилився процес примусового ви­везення працездатного населення на роботи до Німеччини, а також формування дивізії “Галичина”, що загрожувало втра­тою соціальної бази для поповнення рядів УПА у її майбутній боротьбі проти радянської влади. Так, якщо на березень 1942 р. з дистрикту Галичина було вивезено 100 тис. осіб, то станом на початок квітня 1943 р. їх кількість зросла до 300 тис. [2].

По-друге, у червні 1943 р. з лісів Сумщини в Карпати ви­рушило партизанське з’єднання під проводом С. Ковпака, що мало на меті створити плацдарм для партизанської боротьби у глибокому тилу гітлерівців, а головне — спровокувати терор і репресії окупаційних властей проти місцевого населення.

По-третє, рельєф місцевості Прикарпаття давав можливість краще пристосуватися для майбутньої партизанської боротьби

З новим противником.

Прихід ковпаківського з’єднання на Прикарпаття змусив Провід ОУН(б) вдатися до організації військових сил. Зокрема, на нараді провідників Станіславського, Стрийського та Терно­пільського округів, що відбулася наприкінці червня, було вирі­шено сформувати п’ять куренів, щоб не допустити ковпаківців у Карпати [3]. Ця нарада фактично і стала початком створення УПА-Захід, хоча новоутворене військове формування на почат­ку мало назву Українська Народна Самооборона (УНС). За сло­вами М. Лебедя, це було зроблено “з тактичних мотивів, щоб обдурити німців, принаймі на початку, що це не УПА” [4].

Оскільки на теренах області гітлерівська окупаційна вла - да не мала регулярних військових частин, щоб протистояти ковпаківцям, то до часу передислокації регулярних частин із Західного фронту змушена була погодитися з такою “народною ініціативою”. Швидко сформовані п’ять куренів перекрили ко­впаківцям можливість для широкого маневру в пригірських та гірських районах Станіславщини і Львівщини. Зокрема, курінь “Чорні чорти” під командуванням “Енея” (до 450 бійців) дисло­кувався на теренах Яремчанського району, курінь “Трембіта” (к-р “Чорнобривий”, до 400 бійців) — у Долинському районі, курінь “Сіроманці” (к-р “Яструб”, до 300 бійців) — у Болехів - ському районі, курінь “Кривоноса” (к-р “Шугай”, до 400 бій­ців) — у Стрийському і курінь “Омеляна” (к-р “Омелян”, до 400 бійців) — у Старосамбірському районі [5].

Зустрівши опір в Яремчанському районі, ковпаківці змуше­ні були відступити в долину річки Прут, де між селами Заріч­чя — Десятин — Білі Ослави на початку серпня були розбиті німецькими частинами, перекинутими з Франції.

І все ж, незважаючи на поразку, ковпаківці досягли поста­вленої мети — окупанти розпочали масові репресії проти ци­вільного населення та відділів УНС-УПА, що дислокувалися в Карпатах. Починаючи з вересня і до грудня 1943 р., мали місце сутички з німецькими частинами в Болехівському, Долинсь - кому та Косівському районах. Але цей наступ закінчився по­разкою для гітлерівців, оскільки їм так і не вдалося знищити військові вишкільні табори УПА, а в окремих військових опе­раціях вони зазнали відчутних втрат. Так, при спробі захопити військовий табір “Порпаш” під горою Магурою на Долинщині у сутичці з сотнею з куреня “Трембіта” фашисти втратили понад 200 чол. Не менші втрати понесли вони і в бою на горі Тарниця біля Космача та в Чорному лісі біля сіл Майдан, Посіч, Завій, а також на горі Лютій у Долинському районі.

Невдалі спроби знищити відділи УНС-УПА змусили наци­стів запровадити з 10 жовтня 1943 р. на теренах дистрикту Галичина надзвичайний стан, що тривав до липня 1944 р. За цей час лише на теренах Станіславської області було прилюдно розстріляно “за зв’язки з ОУН” 1571 особу української націо­нальності. Першими зазнали репресій лісники за те, що “до­зволяли” відділам УНС-УПА вирубувати “державний” ліс для облаштування своїх таборів та схронів [6].

Із наближенням фронту до кордонів Галичини Генеральний штаб УПА провів реорганізацію своїх військових відділів і 1 бе­резня 1944 р. видав офіційний наказ про створення на базі УНС військового формування УПА-Захід, що мало дислокуватися на теренах Львівської, Дрогобицької, Тернопільської та Станіслав­ської областей. УПА-Захід складалося з п’яти військових округ (ВО), а саме: “Центр” — м. Львів, “Буг” — Львівська область, “Лисоня” — Тернопільська область, “Маківка” — Дрогобиць­ка область і “Говерла” — Станіславська область. До кожної з округ входило по три-чотири тактичних відтинки (ТВ), на яких оперували три-чотири курені, кожен з яких складався з трьох - чотирьох сотень.

Згідно з планом ВО “Говерла” мала складатися з чотирьох ТВ: “Чорний ліс”, до якого входили Станіславський, Богоро - дчанський, Галицький і Калуський р-ни, “Гуцульщина” (Ко­ломийський, Жаб’євський, Косівський, Яблунівський р-ни), “Дністер” (Городенківський, Снятинський, Тлумацький р-ни) і “Журавлі” (Долинський, Болехівський, Рожнятівський, Пе - регінський р-ни).

Однак внаслідок стрімкого наступу Червоної армії і звіль­нення в березні — травні 1944 р. п’яти районів області (Гвіз - децького, Городенківського, Заболотівського, Коломийського, Снятинського) завершити формування ТВ “Дністер” не вдало­ся. Перешкодило й те, що вже з 3 травня у цих районах роз­почалася мобілізація чоловіків 1894-1926 рр. народження до Червоної армії, що не дало змоги повністю сформувати сотні й курені. Зокрема, станом на 22 травня було призвано 35576 чол., із яких лише 2058 не з’явилися на призовні пункти [7].

У березні — травні 1944 р. відділам ВО “Говерла” довелося вступати у збройні сутички не лише з регулярними частинами Червоної армії, а й угорськими частинами та з партизанськи­ми відділами з’єднання Шукаєва, що прийшло з 18-ю армією. У завдання шукаєвців входило створення плацдарму в перед­гір’ї Карпат та в районі Дрогобича-Борислава. Оскільки основ­ні сили ВО “Говерла” знаходились у гірських районах Карпат, то шукаєвці без проблем зайняли Чорний ліс, де залишився загін “Іскра” під командуванням Кулагіна, а три загони на чолі з Шукаєвим подалися в район Дрогобича-Борислава. За­гони УПА розпочали 23 квітня наступ проти “іскрівців” і до 1 червня повністю їх знищили. Після цього три курені пішли в рейд на Дрогобиччину, звідки невдовзі витиснули на територію Словаччини загін Шукаєва.

Перемогою відділів УПА завершились і сутички з угорсь­кими частинами. Зокрема, після того як в районі Жаб’є були розбиті три угорські сотні, між командуванням 6-го угорсько­го корпусу в особі генерала Ференца Фаркаша де Кісбарнака й командуванням УПА-Захід було укладено таємну угоду про ненапад.

Незважаючи на те що в п’яти звільнених районах області йшов процес відновлення радянської влади, повноправними го­сподарями залишалися відділи УПА, які, за даними офіційних джерел, мали “розгалужену сітку в населених пунктах області і активно проводили організацію банд для боротьби проти Ра­дянської влади і Червоної армії” [8].

Внаслідок Львівсько-Сандомирської наступальної операції до кінця серпня 1944 р. було звільнено від нацистських окупантів майже всю територію області. Зміна ситуації змусила викону­вача обов’язків командувача УПА-Захід О. Луцького-“Богуна” видати 27-28 серпня накази, в яких від провідників Станіс­лавської, Дрогобицької і Перемишльської округ вимагалося “в якнайкоротшому часі приготовитися до зміни окупанта” і до 15 вересня 1944 р. “приготовити собі у лісах резервові табори і сховища на перехід фронту під совітську дійсність” [9].

Таким чином, з 27 серпня 1944 р. розпочався новий період в історії діяльності ОУН-УПА — збройна боротьба проти ра­дянської влади, що тривала до середини 50-х рр. Цей період можна умовно поділити на чотири етапи: 1) липень 1944 р. — червень 1945 р.; 2) липень 1945 — червень 1946 р.; 3) липень

1946 р. — грудень 1948 р.; 4) січень 1949 — вересень 1956 р., кожний з яких характеризувався як зміною стратегії і тактики взаємної боротьби, так і форм та методів із ліквідації збройних формувань ОУН та УПА.

Про серйозність боротьби на першому етапі свідчать як ве­лика кількість радянсько-партійних документів із ліквідації збройного опору, так і значні людські втрати. Зокрема, 9 жовт­ня 1944 р. було видано спільний наказ НКВС-НКДБ СРСР “Про заходи з посилення боротьби з оунівським підпіллям і ліквіда­ції озброєних банд ОУН у західних областях Української РСР”, яким передбачалося використання різних форм і методів у бо­ротьбі з повстанцями. Зокрема, у Станіславську область була передислокована 19-а стрілецька бригада внутрішніх військ НКВС, створювалися спеціальні оперативні загони з виявлення та ліквідації “керівників бандгруп”, а також наказувалося “по­силити репресії проти членів сімей активних учасників оунів- ських організацій і банд” [10]. На основі цього наказу було роз­роблено широкомасштабну військово-чекістську операцію, що розпочалася 1 листопада 1944 р. і ввійшла в історію як перший “хрущовський нажим”. Оскільки цей наступ не приніс очіку­ваних результатів, то на пленумі ЦК КП(б)У 23-24 листопада були заслухані звіти секретарів обкомів Волинської, Станіслав - ської і Чернівецької областей, де діяльність УПА була найбільш активною. На основі критичних висновків Оргбюро ЦК КП(б)У ухвалив спеціальну постанову “Про проведення обласних і ра­йонних нарад селян, міських і районних зборів інтелігенції в західних областях України”, в якій крім іншого, рекоменду­валося обкомам провести обласні і районні наради селян із по­становкою на них питання про боротьбу проти українських на­ціоналістів — “самих лютих ворогів українського народу” [11]. На виконання рішень пленуму НКВС УРСР видав 11 грудня

1944 р. наказ “Про подальші заходи у боротьбі з бандитизмом ОУН і УПА на території Станіславської області”, в якому, зо­крема, відзначалося, що “ліквідація оунівського підпілля і їх бандитських формувань на території Станіславської області продовжує залишатися незадовільною”, оскільки “райони обла­сті залишаються засміченими повстанськими елементами, які тероризують радянсько-партійний актив і дезорганізовують гос­подарсько-політичне життя в населених пунктах” [12].

10 січня 1945 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило чергову постанову “Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України”, в якій вимагало від обкомів “посилити боротьбу з українсько-німецькими наці­оналістами з тим, щоб використати зимовий період для остато­чного розгрому і ліквідації банд і підпілля” [13].

Про результативність цих заходів свідчить той факт, що за період від 10 січня до 23 лютого 1945 р. у західних областях було вбито понад 11 тис. повстанців і членів ОУН, 26 тис. узято в полон і понад 22 тис. добровільно склали зброю, відгукнув­шись на звернення уряду, а також зголосилося понад 13 тис. призовників, які переховувались від призову до Червоної армії [14]. На теренах Станіславської області за вказаний період було знищено 4979 повстанців і членів ОУН та 13230 осіб добровіль­но склали зброю [15].

Оскільки підпілля продовжувало діяти, то 26 лютого По - літбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову, якою ви­магав завершити остаточну ліквідацію “оунівських банд” до 15 березня 1945 р. [16].

Одночасно з проведенням військово-чекістських операцій та зборів мешканців населених пунктів, влада застосовувала й ме­тоди залякування і репресій проти сімей учасників самостійни­цького руху. Зокрема, з дозволу Військової колегії Верховного Суду СРСР застосовувалися прилюдні страти активних учасни­ків збройних формувань. Так, 3 вересня 1944 р. на ринковій площі в Станіславі було страчено через повішення бійця УПА Миколу Петранюка, на початку січня 1945 р. — бійців УПА Маланюка, Чупренка і Рошівського [17], а в Тисмениці — чле­на ОУН Миколу Литвинця [18]. Всього в області до березня

1945 р. було прилюдно страчено 28 осіб, активних членів ОУН та УПА. Крім того, впродовж січня — березня 1945 р. з області було вислано 908 сімей (2480 осіб) членів ОУН-УПА і так зва­них “бандпособників” [19].

І все ж, незважаючи на звернення уряду, численні військо­во-чекістські операції та виселення радянській владі так і не вдалося ліквідувати збройне підпілля до 15 березня 1945 р. За даними звітів обкомів партії, наприкінці березня у Львівській області продовжувало діяти 49 “банд” чисельністю 1200 чол., у Волинській — 7 (704 чол.), Рівненській — 55 (1160 чол.), Дро­гобицькій — 69 (1384 чол.), Тернопільській — 79 (1908 чол.), Станіславській — 11 боївок чисельністю 2150 чол. [20]. Безпе­речно, що така “точність” щодо кількості учасників збройних формувань була далекою від правди, але водночас ці дані пе­реконливо свідчать, що Станіславська область була найбільше “вражена” збройним опором радянській владі.

На початку квітня 1945 р. на теренах області розпочався другий “хрущовський нажим”, який тривав до кінця червня. Відділи УПА й осередки ОУН зазнали відчутних втрат, зок­рема, було вбито 2749 чол., полонено 5244 чол., добровільно склали зброю 4655 чол., а в райвійськкомісаріати прибуло 7845 чол., які переховувалися від призову в армію [21]. У той же час за даними джерел ОУН радянська сторона втратила в першому півріччі 1945 р. на теренах області 3975 чол. вбитими і 1383 чол. пораненими, тоді як УПА лише 678 чол. убитими [22]. Цифри протилежні, тому до них слід ставитися критично, оскільки кожна сторона намагалася свідомо завищувати дані про втрати свого противника для підняття морального духу як безпосередніх учасників збройної боротьби, так і для самостве­рдження в очах місцевого населення.

Про неспроможність справитися зі збройним опором ОУН - УПА свідчили і численні звернення уряду СРСР і УРСР про добровільну явку, “остаточні” терміни яких постійно продов­жувалися, а кількість “добровольців” після чергового звернен­ня постійно зменшувалася. Це свідчило про недовіру до влади, оскільки значну частину тих, хто зголошувався, все ж таки змушували “добровільно” виїжджати у східні регіони.

Слід зазначити, що після капітуляції Німеччини серед ча­стини повстанців наступив період відчаю, який розвіяло звер­нення Проводу ОУН та командувача УПА Р. Шухевича. Учас­ників збройного опору закликали “не випускати зброю з рук” і “новими методами боротьби, достосованими до нової обстанов­ки” дати “відповідь ворогові на його наступ” [23].

Для влади теж наступив новий період у боротьбі з УПА, старт якому дала постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 24 липня “Про ліквідацію залишків банд українсько-німецьких націона­лістів у західних областях УРСР”. Зокрема, силовим структу­рам було наказано до 1 серпня розробити по кожному району й області детальні плани з “повної ліквідації кожної бандитської групи” [24], що було такою ж утопією, як і попередня поста­нова про “остаточну” ліквідацію до 15 березня. Зазначимо, що завдання з ліквідації цих “залишків” органи НКВС (МДБ) та НКДБ (МДБ) фактично виконували до середини 50-х рр. А за перших півроку (серпень-грудень) на теренах Станіславської області під час численних військово-чекістських операцій та засад було знищено 1614 повстанців і членів ОУН та 3551 чол. полонено [25].

Таким чином, за нашими підрахунками на основі офіційної радянської статистики, за період з вересня по грудень 1944 р.

Та ввесь 1945 р. на теренах Станіславської області було вбито понад 15 тис. повстанців і членів ОУН, стільки ж взято в полон і понад 20 тис. з’явилося з повинною, що разом склало понад 50 тис. чол., які зі зброєю в руках воювали проти радянської влади. Якщо врахувати, що на теренах сусідніх областей — Львівської, Тернопільської, Дрогобицької, Волинської, Рівнен­ської та Чернівецької — за цей період від активної боротьби теж було вилучено в середньому 20-25 тис. чол., то в рядах ОУН-УПА на той час перебувало понад 200 тис. чоловік.

Підбиваючи підсумки військово-чекістських операцій за че­твертий квартал 1945 р., начальник УНКДБ у Станіславській області на нараді 12 січня 1946 р., зокрема, відзначав, що на теренах області залишилося “лише кілька малих бандитських груп чисельністю 15-30 чоловік і чотири великих по 80-100 чол.”. Таким чином, на його думку, було “завдано вирішально­го удару по бандитизму”. Однак із ним не погодився присутній на нараді заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Стро - кач, який заявив, що в жодній з інших західних областей не­має таких військових сил, задіяних у боротьбі з ОУН-УПА, як у Станіславській. За його словами, “внутрішніх військ НКВС на території Станіславської області є у 1-2, а то й порівняно з іншими областями в 3 рази більше. Ні в одній області стільки частин не бере участі в боротьбі з бандитизмом, як на території Станіславської області. Однак результати незадовільні. і осо­бисто товариш Хрущов майже на кожній нараді говорить про те, що Станіславська область тягнеться у хвості.” [26]. Наведе­ні статистичні дані та висловлювання Т. Строкача засвідчують, що Станіславщина в 1945 р. була центром не лише концентра­ції повстанських сил, а й самостійницького руху.

На підтвердження цих слів свідчать і численні донесення з окремих районів, де радянська влада існувала формально. На­віть у Тисменицькому районі, одному з найближчих до обла­сного центру, в окремих селах господарями становища були повстанці. Так, в аналітичній довідці від 25 травня 1946 р. начальник райвійськкомісаріату, зокрема, відзначав, що “від­ношення населення до заходів радянської влади пасивне. Ні­яких зборів, засідань у будні дні провести неможливо, для чого використовуються недільні дні і збори людей біля церкви. На зборах люди ні “за” ні “проти” не голосують. Особливо виділя­ються села Довге, Рожнів, Стригунці. Там радянської влади не відчувається. Поїздки в ці села з малою групою співробітників радпартапарату неможлива, тому радпартактив там буває дуже мало. Бандити в цих селах проводять значну активність” [27].

За даними МВС УРСР, у першому півріччі 1946 р. у за­хідних областях було проведено 47798 військово-чекістських операцій, під час яких знищено 7523 повстанців, із них най­більше у Станіславській області — 1979; полонено 25277 (у Станіславській — 7089), з’явилося з повинною — 6157 (у Ста­ніславській — 2714 чол.). А втрати радянської сторони склали під час цих операцій і засад лише 236 чол. та 864 чол. під час “бандпроявів” [28].

Таким чином, у першому півріччі 1946 р., за нашими підра­хунками, від активної боротьби зі зброєю в руках було ізольо­вано на теренах Станіславщини 11782 чол., а в усіх західних областях — 38957 чоловік.

Діяльність ОУН-УПА паралізувала не лише діяльність біль­шості радянсько-партійних органів на місцях, а й проведення “суцільної колективізації” та “культурної революції”. Зокрема, наприкінці 1946 р. в області діяло лише 18 колгоспів (608 го­сподарств) із 274 довоєнних (19807 господарство) та створено лише 45 ініціативних груп (591 господарств). Із 2882 членів і 857 кандидатів у члени ВКП(б) представників із місцевого на­селення майже не було. А із 8524 чол. ЛКСМУ місцева молодь складала менше 10 відсотків [29].

На черговій конференції ОУН, що відбулася наприкінці че­рвня 1946 р., було прийнято рішення про реорганізацію стру­ктури УПА в збройне підпілля ОУН. Ця реорганізація закін­чилась наприкінці 1948 р. Великі військові відділи УПА були реорганізовані у малі мобільні групи. Скориставшись звернен­ням уряду про помилування, значну частину бійців УПА було легалізовано і надалі вони складали надійний резерв для бойо­вих груп УПА та низових клітин ОУН. Така тактика виправда­ла себе, і вже за підсумками третього кварталу 1946 р. втрати радянської сторони вперше були більшими (276 чол. убитими), ніж повстанців (211 осіб убитими) [30].

Оскільки органи МВС, на які було покладено завдання з “лі­квідації залишків” збройного підпілля, не справилися зі своїм завданням, то з 21 січня 1947 р. ця справа перейшла у відання

МДБ. За I квартал 1947 р. обласне УМДБ за допомогою внутрі­шніх військ, що перейшли у їхнє підпорядкування, та радян­сько-партійного апарату провело 1456 військово-чекістських операцій, із яких лише 606 закінчилися результативно, а з 353 засад тільки 113 принесли позитивний результат. Під час цих операцій і засад було вбито 302 особи із членів УПА та ОУН, 350 осіб арештовано, серед яких 88 чол. належали до керівного складу ОУН та УПА [31].

У лютому 1947 р. керівництво МДБ УРСР розробило план під назвою “Заходи з остаточної ліквідації залишків оунівсько - го бандитизму в західних областях України в зимово-весняний період 1947 року”. Для його виконання зі східних областей УРСР та союзних республік було направлено 1094 досвідчених чекістів, з яких 183 прибули в Станіславську область. Були створені спецзагони для ліквідації керівного складу крайового проводу “Карпати”, Коломийського, Станіславського і Калусь - кого окружних та 18 районних проводів ОУН. Значно зросла

І кількість внутрішніх військ та військових частин Червоної армії для проведення військово-чекістських операцій. На оста­точну ліквідацію збройних формувань ОУН-УПА відводилось усього два місяці [32]. Але й ці заходи МДБ не дали бажаного результату, а тому в жовтні 1947 р. було проведено безпрецеде­нтну акцію в західних областях із виселення сімей учасників збройного підпілля ОУН-УПА та сімей “бандпособників”. Було виселено 26333 сімей у кількості 77791 особи, в тому числі 4512 сімей (11883 особи) зі Станіславської області [33]. Хоча, за словами обласного прокурора, було дано санкцію на виселен­ня 6 тис. “бандитських сімей” [34].

У відповідь на каральні репресії МДБ повстанці провели в

1947 р. на теренах області 423 терористично-диверсійні акції. Водночас під час військово-чекістських операцій та засад заги­нуло 638 повстанців і членів ОУН [35].

Оскільки збройний опір продовжувався, а насильне виселен­ня сімей учасників збройного підпілля не давало бажаних ре­зультатів, то з метою позбавлення ОУН та УПА соціальної і ма­теріальної бази вище радянсько-партійне керівництво вирішило переселити все населення із сіл, що знаходилися в зоні Чорного лісу. Це виселення було завуальоване спільною постановою РМ УРСР та ЦК КП(б)У від 12 липня 1949 р. “Про переселення колгоспників і одноосібних селян в колгоспи і радгоспи півден­них областей УРСР”. За три роки планувалося переселити із західних областей в Кіровоградську, Харківську, Херсонську й Одеську області понад 50 тис. сімей, в тому числі 9070 сімей

Зі Станіславської області [36]. Але оскільки добровільно вияви­ли бажання переселитися лише заледве 500 осіб, то в лютому 1950 р. бюро Станіславського обкому та облвиконком, керую­чись постановою ЦК КП(б)У від 6 лютого “Про виселення кур­кульських сімей із західних областей УРСР”, ухвалили спільну постанову про виселення населення сіл із зони Чорного лісу як “куркульські господарства”. У доповідній записці на ім’я секретаря ЦК КП(б)У Мельникова від 25 травня 1950 р., зокре­ма, відзначалося, що це робиться з метою “посилення удару по оунівцях”, а також, щоб “не допустити зайвих жертв і не тра­тити час на оформлення доказів ворожості куркуля, знаючи, що куркуль був, є і буде ворогом Радянської влади”. На основі цього документа з області до 1 червня 1950 р. було переселено 2465 сімей [37]. А всього із західних областей було виселено 12280 сімей у складі 41898 осіб [38]. Проти незаконності цих примусових виселень протестував навіть обласний прокурор, який у доповідній записці на ім’я прокурора УРСР відзначав, що “прокуратура західних областей при переселенні керується інструкціями, якими користуються органи МДБ, однак на ос­нові якого закону діють ці інструкції і вказівки по лінії МДБ і чим вони обґрунтовані — невідомо” [39].

Але тоді було не до законності, оскільки, за словами першо­го секретаря Станіславського обкому партії, виселення “дало нам можливість завдати сильного удару по ворогу”. Крім того, у першому півріччі 1950 р. під час військово-чекістських опе­рацій на теренах області було вбито 257 учасників збройного підпілля і 2274 чол. з’явилися з повинною. У відповідь зброй­не підпілля провело 142 терористично-диверсійні акції, під час яких було вбито 75 чол. радпартактиву, з них 32 — у травні місяці [40].

Позбавлене соціальної та матеріальної бази збройне підпіл­ля з 1951 р. значно знижує свою активність, а радянська влада, навпаки, зміцнює свої позиції, свідченням чого було завершен­ня “суцільної колективізації” на початку 1952 р. І все ж озбро­єні боївки в окремих районах області продовжували діяти ще до середини 50-х рр. Останню з них було ліквідовано у вересні 1956 р. у Чернелицькому районі. До складу боївки входило 7 осіб, які перебували на нелегальному становищі з 1944 р. Ра­зом із так званими “бандпособниками” було засуджено 19 чол., один з яких отримав вищу міру покарання, а решта — від 5 до

25 років виправно-трудових таборів [41].

У наступні три роки антирадянська діяльність мала виня­тково пропагандистський характер у формі розповсюдження листівок та націоналістичної літератури. Таких “антирадянсь- ких” проявів у 1957 р. було зафіксовано 44, з яких 33 — ви­готовлення і розповсюдження листівок та листів; у 1958 р. —

15 проявів, а в 1959 р. — лише три [42].

Таким чином, у боротьбі зі збройними формуваннями ОУН - УПА на теренах Станіславської області в 40-50-х рр. минулого століття радянська влада використовувала різні форми й мето­ди, переважно репресивного характеру, наслідком яких було те, що за період з березня 1944 р. по вересень 1956 р., за на­шими підрахунками, було знищено понад 20 тис. членів ОУН та УПА, які зі зброєю в руках чинили опір режиму, потрапило в полон понад 30 тис., з’явилися з повинною понад 25 тис. чол., було виселено понад 16 тис. сімей, що свідчить як про масовий характер національно-визвольної боротьби, так і про те, що Станіславська область понад десять років була центром збройного опору радянській владі. Водночас потребують глиб­шого дослідження такі питання, як форми й методи проведення “хрущовських нажимів”, яких було понад десяток, механізми виселення так званих “куркулів” і “бандпособників”, порушен­ня правових норм представниками влади та силових структур проти цивільного населення під час проведення репресивних заходів, що дадуть змогу повно й об’єктивно побачити цілісну картину суспільно-політичних процесів на теренах області в за­значений період.

Джерела та література

1. Див.: Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917­1953 рр.: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. — К.: Либідь — Військо України, 1994. — Кн. 1. — 432 с.; Кн. 2. — 688 с.; Косик В. Україна і Німеччина у Другій світо­вій війні (Переклад з французької). — Париж - Нью-Йорк - Львів, 1993. — 660 с.; Муковський І. Т., Лисенко О. Є. Звитяга і жер­товність: Українці на фронтах Другої світової війни / За ред.

В. Д. Конашевича. — К.: Науково-вид. агентство “Книга Пам’яті України”, 1996. — 568 с.; Сергійчук В. І. ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро, 1996. — 492 с.; його ж: Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944 — 1953 рр. Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро, 1998. — 942 с.; Пат - риляк І. К. До питання про внесок ОУН та УПА у боротьбу проти нацистських окупантів на території України // Укр. іст. журн. — 2004. — № 5. — С. 81-95 та ін.

2. Станиславівське слово. — Станиславів, 1943. — 18 квітня.

3. Архів Управління Служби Безпеки України в Івано-Франківській області (далі — Архів УСБУІФО). Справа П-200056 (Справа О. Лу­цького). Том 1. — С. 248.

4. Лебедь М. УПА. Репринтне видання. — Дрогобич: Відродження,

1993. — С. 84.

5. Архів УСБУІФО. Справа П-200056. Том 1. — С. 251-252.

6. Державний архів Івано-Франківської області (далі — ДАІФО). — Ф. Р-753. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 53-249.

7. Шанковський Л. Тринадцять літ // Альманах Станіславської зе­млі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщи - ни. — Нью-Йорк — Торонто — Мюнхен, 1975. — Т. 1. — С. 172.

8. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 11.

9. Андрухів І. О., Француз А. Й. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939 — 1959). Суспільно-політичний та історико-правовий ана­ліз. — Рівне — Івано-Франківськ: Фірма “Таля”, 2001. — С. 109.

10. Архів Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франків­ській області (далі — УМВСУІФО). Приказ НКВД-НКГБ СССР от 9 октября 1944 года // Накази, директиви, розпорядження НКВС СРСР за 1944 рік. Том 1. Колекція документів.

11. Центральний державний архів громадських організацій України (далі — ЦДАГОУ). — Ф. 1. — Оп. 9. — Спр. 220. — Арк. 15.

12. Архів УМВСУІФО. Приказ НКВД УССР от 11 декабря 1944 года // Накази, директиви, розпорядження НКВС УРСР за 1944 рік. Том 2. Колекція документів.

13. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 29. — Арк. 13.

14. ДАІФО. — Ф. Р-295. — Оп. 2. — Спр. 18. — Арк. 82.

15. Там само. — Ф. Р-584. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 5

16. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 29. — Арк. 154.

17. Прикарпатська правда. — Станіслав, 1945. — 16 січня.

18. Андрухів І., Гаврилюк С. Тисмениця. — Івано-Франківськ: Лілея - НВ, 2002. — С. 396.

19. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 5.

20. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944 — 1953 рр. Нові документи і матеріали. — К.: Дніпро,

1998. — С. 253.

21. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 13-14.

22. Шанковський Л. Тринадцять літ. — С. 180.

23. Історія УПА. (Репринтне видання). — Дрогобич: Відродження, 1991. — С. 116.

24. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 16. — Спр. 30. — Арк. 57.

25. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 37, 46.

26. Там само. — Ф. П-6. — Оп. 5. — Спр. 417. — Арк. 5, 69-70.

27. Там само. — Ф. Р-784. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 21.

28. Сергійчук В. Десять буремних літ. — С. 483-484.

29. ДАІФО. — Ф. Р-7. — Оп. 3. — Спр. 3. — Арк. 17.

30. ДАІФО, ф. Р-584, оп. 1, спр. 10, арк. 12.

31. Там само. — Спр. 18. — Арк. 9-10.

32. Сергійчук В. Десять буремних літ. — С. 563-568.

33. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 — 1953: Су­спільно-політичний та історико-правовий аналіз: У 2 кн. — К.: Либідь — Військо України, 1994. — Кн. 1. — С. 283-284.

34. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 36.

35. Там само. — Ф. Р-753. — Оп. 1. — Спр. 83. — Арк. 184.

36. Там само. — Ф. Р-295. — Оп. 2. — Спр. 78. — Арк. 94.

37. Там само. — Ф. Р-1. — Оп. 1. — Спр. 1211. — Арк. 17-18.

38. Сергійчук В. Десять буремних літ... — С. 781.

39. ДАІФО. — Ф. Р-584. — Оп. 1. — Спр. 51. — Арк. 99.

40. Там само. — Ф. Р-1. — Оп. 1. — Спр. 1211. — Арк. 17-18.

41. Там само. — Ф. Р-584. — Оп. 1. — Спр. 101. — Арк. 17.

42. Там само. — Спр. 112. — Арк. 23.

Анотації

Андрухив И. А., Любинец И. Я. Борьба органов советской власти против вооруженных формирований ОУН и УПА на тер­ритории Станиславской (Ивано-Франковской) области в 40 — 50-х годах XX века.

В статье на значительном документальном материале освещают­ся механизмы, формы и методы борьбы органов советской власти против вооружённых формирований ОУН-УПА на территории Ста­ниславской (Ивано-Франковской) области в 40-50-х годах XX ст.

Andruhiv I. A., Lubinets I. J. The fight of the Soviet government bodies against the OUN — UPA armed groups on the territory of Stanislav (Ivano-Frankivsk) region in 1940s — 1950s.

The mechanisms, forms and methods of the Soviet government bodies fight against the OUN-UPA armed groups of in 1940s — 1950s on the territory of Stanislav (Ivano-Frankivsk) region are considered in this article on the basis of significant documentary material.


Похожие статьи