Головна Історія Інтелігенція і влада ГАЛИЧИНА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ НА ПОЧАТКУ XX ст. (до 1914 р.): СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
joomla
ГАЛИЧИНА У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ РОСІЇ НА ПОЧАТКУ XX ст. (до 1914 р.): СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАННЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ
Історія - Інтелігенція і влада

В. П. Передерко

У вітчизняній історіографії більшість робіт, присвячених ви­вченню зовнішньої політики Росії, опосередковано торкаються питань, пов’язаних з темою нашого дослідження [1]. Відзначи­мо лише наукову монографію О. Сухого, однак вона стосується періоду XIX ст. [2]. Натомість у Російській Федерації подіб­ні питання вивчають О. Бахтуріна, М. Клопова, Н. Пашаєва, В. Савченко [3]. Як правило, сьогодні у нас більше є вивчени­ми лише дотичні проблеми, наприклад, національно-політичні орієнтації галичан напередодні Першої світової війни, історія русофільського руху, який був зв’язною ланкою із російським заступництвом. Але наявні роботи не дають змогу комплексно розкрити проблему, тому наше завдання полягає у тому, щоб з’ясувати стан і перспективи дослідження даного питання.

Тема русофільства та його зв’язків із Росією лише в цей час починає знаходити своє висвітлення у публікаціях дослідників, не обтяжених ідеологічними стереотипами. Вагомим вкладом у історіографію проблеми є стаття М. Мудрого [4]. На Третьому Міжнародному конгресі україністів у Харкові (серпень 1996 р.) доповідь О. Аркуші про русофільство започаткувала, на наш погляд, новий етап вивчення проблеми. Дослідниця відзначила той факт, що русофільство спочатку відігравало роль окремі - шньої сепарації від чужої національної спільноти (поляків) і було фактором становлення національної самосвідомості. Одні русофіли розуміли під поняттям “русскій народ” всеруський простір (але не приналежність до великоруського (російського) народу), нерідко виокремлюючи в тій спільності свою, окре­му — “малоруську”. Проте лише на початку ХХ ст. зазначені межі були розірвані. Ступінь зв’язку розумівся по-різному, від повного ототожнення українців (русинів) з росіянами до визна­чення їх національної окремішності [4, с. 258; 5].

Стаття С. Макарчука “Москвофільство: витоки та еволю­ція ідеї (середина ХІХ ст. — 1914 р.)” була першою спробою узагальнити історію русофільства в Галичині. Саме тут можна прослідкувати ідейну еволюцію автора від однозначного тра­ктування москвофільської течії як антиукраїнської, до більш ліберальної аксіологічної орієнтації [4, с. 258-259; 6; 7]. Своїй трансформації в антиукраїнську силу москвофільство завдячує, на думку автора, російському фактору, що діяв шляхом фінан­сового підкупу та пропаганди. “...Саме фактор російського про­никнення і вкорінення в суспільно-політичне життя частини населення... шляхом грошового та всілякого іншого підкупу, пропагандистського і “наукового” одурманювання людей пере­творив галицьке москвофільство в національну силу, ворожу і чужу інтересам... усього українського народу” [7, с. 98].

Автори статті “Русофільство в Галичині в середині ХІХ — на початку ХХ ст.: ґенеза, етапи розвитку, світогляд” О. Арку­ша та М. Мудрий прийшли до висновку, що москвофільський світогляд не був проявом “зрадницької” української позиції, а швидше пошуком національно-політичних орієнтирів. Поняття “москвофіли” є виправданим лише стосовно групи діячів старо - русинів, які орієнтувались не на всеруський простір, а власне на Росію, заперечуючи різницю між нею та Україною, вважа­ли вчені. Масова політизація суспільства на зламі ХІХ-ХХ ст. стала початком кристалізації “москвофільства”, яке слід відо­кремлювати від “русофільства”, що залишалось на ідейній базі панруської єдності [4, с. 259-260; 8].

Вивчаючи проблеми західноукраїнських земель початку XX ст., не можна обійти увагою праці О. Сухого, який почав в українській історіографії дослідження суспільно-політично­го життя в контексті зовнішньої політики царизму. У роботі “Національна ідея в програмах та діяльності українських полі­тичних партій Галичини (кінець XIX — початок XX ст.)” ана­лізується, зокрема, ставлення партій до російського впливу в регіоні. Нарис “Галичина: між Сходом і Заходом...” знайомить нас з перипетіями українсько-москвофільського протистояння

[9] . Стаття О. Мазура і О. Сухого про діяльність “Галицко-русс - кого благотворительного общества” (Санкт-Петербург) дає уяв­лення про використання громадських організацій у політиці Романових щодо Галичини напередодні Першої світової війни

[10] . У вступі до збірника документів і матеріалів з історії мо­сквофільського руху О. Сухий побіжно розглядає історію русо­фільства і приходить до висновку, що навіть значна фінансова підтримка його російським урядом не змогла змінити політич­ну ситуацію в краї [11, с. 57]. До речі, цей збірник започатку­вав вивчення москвофільського руху крізь призму зовнішньої політики Російської імперії. Згодом з’явилась фундаментальна праця “Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галиць­ких українців у XIX ст.)” [12].

Досліджуючи австрійську політику в українському питанні вже після 1914 р., С. Попик прийшов до висновку, що незва­жаючи на конституційні, законодавчі гарантії офіційного Від­ня, політико-правове становище українців на початку XX ст. залишалося на вкрай низькому рівні і це створило сприятливі умови для зародження національного руху [13, с. 31]. Автори статті “Українсько-польська проблематика в політиці Австро - Угорщини на початку Першої світової війни” В. Трофимович, Р. Романюк теж зосереджують увагу на тому, що для здобуття українських симпатій австрійцями до війни не було зроблено практично нічого, але це посприяло поширенню москвофіль­ських настроїв серед галичан [14, с. 25].

Я. Грицак висловив думку, що напередодні кризи 1914 р. австро-німецький блок виводив своє прагнення відірвати Укра­їну від монархії Романовых не тільки через геополітичні, але й через господарські розрахунки (до війни країна давала близько 16 млн. т. хліба на рік). Росія ж хотіла приєднати Галичину, Буковину, Закарпаття. Петербург проголосив себе захисником поневолених слов’янських народів. “Для цього... розігрувала­ся балканська карта, а друге, за важливістю місце посідала “Підкарпатська Русь”... йшлося не просто про приєднання..., але й про придушення тут гнізда “мазепинства”, яке поши­рювало свої впливи на Наддніпрянську Україну” [15, с. 103­105]. Подібно бачить ситуацію і О. Реєнт. “Російський царизм вважав, що має моральне право і навіть зобов’язання перед слов’янськими народами захищати ідеї панславізму. Те, що при цьому застосовувалися експансивні засоби, приховувало­ся за яскравою дипломатичною риторикою” [16, с. 303]. Про­блему українства сприймали однозначно як видуману. Автор на підтвердження цитує через працю Д. Солов’я “Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 року. Матеріали до історії України за часів Першої світової війни”, що вийшла у Львові 1933 р., думку однієї з брошур, виданої Обществом им. Михаила Качковского” у 1902 р.: “Галицькі українці — це новітній винахід європейської політики. П’ятдесят років тому Стадіон придумав рутенів — тепер інші політики винайшли австрійських українців...”. Вони “є насправді сектою, але не релігійною, а соціально-політичною” [17, с. 37]. Напередодні війни, констатує О. Реєнт, українці обох імперій усвідомлю­вали себе представниками одного народу, але громадянами рі­зних держав [17, с. 10-11].

О. Реєнт та Б. Янишин зауважують, що В. Сарбей у книзі “Національне відродження України” неправомірно перебіль­шує твердження, що напередодні війни “австро-угорські вла­сті у “своїх” українцях вбачали ворогів через їхнє природне прагнення до возз’єднання з більшою частиною свого народу, яка перебувала під владою Російської імперії”, тому обидві мо­нархії “воєнне становище збиралися використати і для того, щоб назавжди покінчити з національно-визвольними змаган­нями українців” [18, с. 296; 19, с. 17]. У сучасній українській історіографії плани та мотивації дій російського уряду стосовно українських земель переважною більшістю науковців пов’язу­ються з поширенням громадсько-політичних зв’язків західно­українських земель із Наддніпрянщиною, розвитком україн­ського національного руху в Галичині та Буковині, що ставало дедалі небезпечнішою загрозою для Росії та її імперських ін­тересів, вважають ці вчені [19, с. 17]. Стаття Б. Андрусишина “Україна в роки Першої світової війни” теж підтверджує ці ви­сновки щодо російських мотивів війни за Галичину [20, с. 18]. На думку О. Гриніва, “малоросійський сепаратизм” постійно тривожив російських правителів. Аби покінчити з ним, цар­ська Росія посягала на галицькі землі, тому що захопивши Галичину, Москва могла “хірургічним” методом “розв’язати” проблему [21, с. 27]. Думка про те, що царський уряд нав’язу­вав галицьким українцям москвофільство, на наш погляд, є дискусійною [21, с. 27].

Р. Симоненко у статті “Міжнародне утвердження України” доводить, що на початку XX ст. ситуація на українських зем­лях розглядалась як внутрішня справа Росії чи Австро-Угор­щини, відповідно вони “воліли розігрувати “українську карту” поміж собою...”. У системі міжнародних відносин місця для 45-мільйонного народу не залишалося. “Лицемірно рекламую­чи симпатії та підтримку життєвих прагнень українців, імпері­алістичні суперники плекали надії на використання у власних інтересах зростаючого потягу пригнобленої нації до єдності”, причому справа возз’єднання розв’язувалась без участі народу. Росія, на думку вченого, володіла вагомими перевагами у бо­ротьбі за українські землі. Східна Галичина, Буковина і Зака­рпаття історично тяжіли до основної маси етнічних територій, а звідси походив і показний “легітимізм” загарбницьких вимог царизму [22, с. 57-59].

В. Фісанов зауважує, що, якщо вести мову про слов’яно­фільські мотиви російської політики, то вони мали місце тоді насамперед на західноукраїнських землях [23, с. 116]. Посила­ючись на працю Скальковського “Внешняя политика России и положение иностранных государств”, що була надрукована у Санкт-Петербурзі в 1897 р., дослідник приходить до висновку, що з кінця XIX ст. можлива війна Росії і Австро-Угорщини розцінювалась провідними російськими аналітиками як “без­глуздя”; підкреслювалась необхідність існування Австро-угор - ської держави на Сході Європи як важливого чинника стабіль­ності [23, с. 115].

Варто згадати про круглий стіл, проведений 2 грудня 2000 р. у Російському культурному центрі у Львові, на тему “Русофі­льство в австрійській Галіції: сучасні історичні дослідження і уроки”. У дискусії брали участь М. Мудрий, С. Макарчук, Л. Зашкільняк, О. Киричук, Л. Соколов та ін. Опубліковані матеріали засвідчили наявність проблеми у висвітленні істо­рії русофільського руху в Галичині, вирішення якої, на нашу думку, лежить у площині комплексного підходу до теми дослі­дження. Круглий стіл акцентував увагу на тому, що і сьогодні думки щодо суспільно-політичних процесів у Галичині, росій­ського фактору у них занадто різняться суперечністю своїх оці­нок та висновків [24].

Таким чином, сучасна українська історіографія висвітлює зовнішньополітичний курс Російської імперії щодо західноук­раїнських земель і Галичини зокрема, в контексті вивчення австрійської політики в краї, русофільського руху, його зв’яз­ків з урядовими і неурядовими установами та організаціями. Більшість вчених сьогодні вважає, що зовнішня підтримка (фі­нансова, моральна) була зумовлена ідейною та організаційною кризою цієї суспільно-культурної течії, відтак “проруська” орі­єнтація кінця XIX ст. остаточно еволюціонувала в “проросійсь - ку”, що використовував царизм у своїх загарбницьких цілях. Власне активність Петербурга реалізовувалась через пропаган­ду ідей неославізму для послаблення потенційного національ­но-визвольного опору на випадок анексії.

Подальша перспектива дослідження даної теми визначаєть­ся потребою комплексної розробки питань східнослов’янського контексту: вплив русофільства (москвофільства), українофільс­тва на формування, розвиток українсько-російських відносин, використання цих суспільно-політичних та культурних течій у своїх цілях офіційними колами Австро-Угорської і Російської імперій, виправданість їхніх сподівань, вплив суспільно-полі­тичного життя в Росії на діяльність урядових кіл, неославізму як модерної класичної ідеології початку XX ст. на геостратегі - чні розрахунки петербурзької дипломатії.


1. Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX — на початку XX ст.: ґенеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. Випуск 34. — Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 1999. — С. 231-268; Аркуша О. Міхал Боб - жинський та українське питання в Галичині // Вісник ЛНУ. Серія історична. — Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. — Вип. 35-36. — С. 168-206; її ж. Русофільська орієнтація в Галичині в останній чверті XIX ст. // Третій міжнародний конгрес україністів, 26-29 серпня 1996 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 1. — Харків,

1996. — С. 120-125; Мудрий М. Австрорусинство в Галичині: спро­ба окреслення проблеми // Вісник ЛНУ. Серія історична. — Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. — Вип. 35-36. — С. 571-604; його ж. Національно-політичні орієнтації в українському суспільстві Гали­чини австрійського періоду у висвітленні сучасної історіографії // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2002. — Випуск 37. — Част. 1: Статті та повідом­лення. — С. 465-500; Макарчук С. А. Галицьке москвофільство в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. // Історичні дослідження. Віт­чизняна історія: Республіканський міжвідомчий збірник наукових праць. — Випуск 16. — К., 1990. — С. 101-107; його ж. Москвофі­льство: витоки та еволюція (середина ХІХ століття — 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Випуск 28. — Львів: Світ, 1992. — С. 82-98; его же. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. — Львов: Вища школа, 1983. — 256 с.; Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ — початку ХХ ст. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 1999. — 226 с.; його ж. На­ціональна ідея в програмах та діяльності українських політичних партій; Мацевко І. Польські національні демократи і неославізм (1907-1910) // Вісник ЛНУ. Серія історична. — Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. — Вип. 35-36. — С. 221-237.

2. Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ ст.). — Львів, 2003. — 496 с.

3. Бахтурина А. Ю. Политика Российской Империи в Восточной Га­лиции в годы Первой мировой войны. — М., 2000. — 264 с.; Па - шаева Н. М. Очерки истории русского движения в Галичине ХІХ - ХХ вв. — М., 2001. — 201 с.; Клопова М. Э. Российские дипломаты

О восточнославянских землях Австро-Венгрии в конце ХІХ — нача­ле ХХ вв. // Четвертий міжнародний конгрес україністів. — Одеса, 26-29 серпня 1999 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 1: Від найдавніших часів до початку ХХ ст. — Одеса — Київ — Львів,


1999. — С. 300-306; Савченко В. Н. Восточная Галиция в 1914­1915 годах (этносоциальные особенности и проблема присоединения к России) // Вопросы истории. — 1996. — № 11-12. — С. 95-106; его же. Восточная Галиция в 1914-1915 годах (национально-поли­тическая ситуация и политика российской администрации) // Оте­чественная история. — 2002. — № 5. — С. 76-89; его же. Восточная Галиция накануне Первой мировой мировой войны (этносоциальная ситуация по данным российского Министерства иностранных дел) // Отечественная история. — 2005. — № 6. — С. 32-41; его же. Восточная Галиция: проблемы национально-территориального и по­литического размежевания (1914-1923 гг.) // Вопросы истории. — 2005. — № 9. — С. 95-107; его же. Восточная Галиция на историче­ском перепутье: 1910 — начало 1920-х годов // Регионы и границы Украины в исторической перспективе. — М., 2005. — С. 132-189.

4. Мудрий М. Галицьке русофільство в сучасній історіографії: стан і перспективи дослідження // Україна: культурна спадщина, на­ціональна свідомість, державність. Випуск 9. — Львів, 2001. — С. 254-280.

5. Аркуша О. Русофільська орієнтація в Галичині в останній чверті

XIX Ст. // Третій міжнародний конгрес україністів, 26-29 серпня 1996 р. Доповіді та повідомлення. Історія. Ч. 1. — Харків, 1996. — С. 120-125.

6. Макарчук С. А. Галицьке москвофільство в кінці ХІХ — на початку

XX Ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія: Республікан­ський міжвідомчий збірник наукових праць. — Випуск 16. — К.,

1990. — С. 101-107;

7. Иого ж. Москвофільство: витоки та еволюція (середина ХІХ століт­тя — 1914 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Випуск 28. — Львів: Світ, 1992. — С. 82-98.

8. Аркуша О., Мудрий М. Русофільство в Галичині в середині XIX — на початку XX ст.: ґенеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. Серія історична. Випуск 34. — Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 1999. — С. 231-268.

9. Сухий О. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ — початку ХХ ст. — Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 1999. — 226 с.; його

Ж. Національна ідея в програмах та діяльності українських полі­тичних партій Галичини (кінець ХІХ — початок ХХ ст.). — Львів: Каменяр, 1998. — 132 с.

10. Мазур О. Я., Сухий О. М. Галичина: “Галицько-російське благодій­не товариство” (1902-1914 рр.) // Вісник Державного університету Львівська політехніка. № 377. Держава та армія. — Львів: Видав­ництво державного університету “Львівська політехніка”, 1999. — С. 104-113.

11. Москвофільство: Документи і матеріали. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. — 236 с.

12. Сухий О. Від русофільства до москвофільства (російський чинник у громадській думці та суспільно-політичному житті галицьких українців у ХІХ ст.). — Львів, 2003. — 496 с.

13. Попик С. Д. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. — К. — Чернівці: Золоті литаври, 1999. — 236 с.

14. Трофимович В., Романюк Р. Українсько-польська проблематика в політиці Австро-Угорщини на початку Першої світової війни // Перша світова війна і слов’янські народи: Матеріали міжнародної наукової конференції, 14-15 травня 1998. — К., 1998. — С. 24-30.

15. Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної україн­ської нації. — К.: Ґенеза, 1996. — 360 с.

16. Реєнт О. П. Дипломатичні аспекти “східного питання” й Украї­на // Нариси з історії дипломатії України. — К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2001. — С. 264-313.

17. Иого ж. Україна в імперську добу (ХІХ — початок ХХ ст.). — К.,

2003. — 340 с.

18. Сарбей В. Г. Національне відродження України // Україна крізь віки. Т. 9. — К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. — 336 с.

19. Реєнт О. П., Янишин Б. М. Україна в період Першої світової вій­ни: історіографічний аналіз // Український історичний журнал. —

2004. — № 4. — С. 3-37.

20. Андрусишин Б. Україна в роки Першої світової війни // Перша світова війна і слов’янські народи: Матеріали міжнародної науко­вої конференції, 14-15 травня 1998. — К., 1998. — С. 17-23.

21. Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння? (Етнопо - літичний аналіз). — Львів: Інститут народознавства НАН України,

1996. — 384 с.

22. Симоненко Р. Міжнародне утвердження України // Політика і час. — 1995. — № 12. — С. 57-68.

23. Фісанов В. П. Програне суперництво (США та Австро-Угорщина у Центральній Європі в роки Першої світової війни). — Чернівці: Золоті литаври, 1999. — 264 с.

24. Акценты круглого стола на тему: “Русофильство в австрийской Га­лиции: современные исторические исследования и уроки” (по ма­териалам круглого стола, состоявшегося 02.12.2000 г. в Русском культурном центре г. Львова). — Львов: Ахілл, 2002. — 87 с.


Похожие статьи