Головна Історія Інтелігенція і влада ОСОБЛИВОСТІ МЕНТАЛІТЕТУ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
joomla
ОСОБЛИВОСТІ МЕНТАЛІТЕТУ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА
Історія - Інтелігенція і влада

Л. В. Якиминська

В історії не існує однозначного зв’язку причин та наслідків. Соціальна цілісність виражає себе через людську свідомість, у якій з’єднуються всі соціальні феномени. Щоб знайти пояснен­ня трагічним поворотам в історії, недостатньо дослідити суспі­льно-політичні та економічні причини, що призвели до такого повороту. Не менше впливають і психологічні чинники, мента­льність спільноти. Нині перед сучасними дослідниками поста­ло велике і важливе завдання: створити психологічний порт­рет українського народу в межах сучасної ситуації. Вирішення його дасть можливість визначитися з найбільш прийнятними шляхами розвитку країни, які б мали на меті задоволення ме­нтальних потреб етносу, без чого є неможливим подальший по­ступ українського етносу.

Козацька ментальність мала надзвичайно великий вплив на процеси формування народного світосприйняття. Так само, як в момент зародження козацтва традиційні ментальні засади українського народу мали на нього великий вплив, пізніше, на етапі оформлення козацтва як суспільної верстви традиційне українське світосприйняття багато в чому видозмінилося під впливом ментальних засад козацтва. Саме тому для того, щоб окреслити основні риси традиційної української ментальності, необхідно провести детальний аналіз ментального типу україн­ського козацтва як складової частини етносу.

Виходячи з вищесказаного, основною метою даного дослі­дження є спроба окреслити основні психологічні риси козаць­кої верстви в період XIV — XVI ст. і прослідкувати рівень їх актуалізації в сучасному українському суспільстві та способи реалізації ментальних потреб українського етносу на даному етапі життєдіяльності.

Даній проблемі приділяли увагу чимало дослідників, такі як Мірчук І., Льовочкіна А., Гнатенко П., Швецова А., Гнатюк В. та інші. Незважаючи на це, дана проблема не має достатнього висвітлення в науці та потребує детального аналізу.

Українські дослідники, насамперед Грушевський М. та До­рошенко Д., переконливо довели: як окрема суспільна верства зі своїм специфічним устроєм, козацтво почало формуватися з

XVI ст., а остаточно вироблених форм набуло на рубежі XVI —

XVII ст. [1]. Втім, ними і багатьма іншими авторами неоднора­зово зазначалося, що культурні цінності, близькі до козацьких, зустрічалися в значно ширшому ареалі, і серед них є і такі, що були відомі в попередні епохи. Внаслідок цього в оцінках феномену козацької культури склались дві досить відмінні тен­денції: просторові паралелі вважаються за докази заперечення автохтонності козацтва, натомість часові виступають аргумен­тами для відсунення його витоків у глибину століть.

В контексті даної проблеми слід звернути увагу на спосіб життєдіяльності козацької спільноти, і те, що подібні лицарсь­кі угруповання були досить характерним явищем для середньо­вічної Європи. Даний факт не міг не призвести до вироблення у подібних суспільних (класових) груп у широких просторових межах подібних способів адаптації до умов існування і діяль­ності. Військова специфіка діяльності, відповідно, призвела до деформації основних світоглядних настанов у бік, що є необ­хідним для нормального функціонування подібного соціально­го угруповання. Саме тому деякі риси, притаманні українсько­му козацтву, цілком справедливо називати інтеретнічними (або міжетнічними) [2].

Що стосується проблеми витоків козацької культури з більш давнього часового періоду, то зрозумілим є той факт, що воно базувалося на певній етнічній культурній основі, оскільки, не­зважаючи на те, що зі зміною зовнішніх умов функціонування культурної спільноти певні риси ментального типу зазнають значних змін, виробляються нові способи культурної адаптації групи, вони приходять не на пусте місце, а нашаровуються на вже існуючу систему світоглядних настанов і, відповідно, пев­ним чином зазнають трансформації.

Крім того, умови саморозвитку українського етносу спричи­нялися до появи козацтва як своєрідної реакції етносу на спе­цифіку існування етносу. Це була та сама “vita maxima”, яку згадує у своїх працях О. Кульчинський, називаючи “межовим станом української душі” [3].

Отже, козацька спільна верства формувалася на цілком укра­їнській традиційній культурній основі. Особливо показовою в цьому плані є інтерпретація явищ соціальної і духовної куль­тури, зокрема норм і стереотипів поведінки козацтва. Віддав­на пильну увагу дослідників привертала своєрідність духовних цінностей, що в комплексі утворювали психологію лицарства.

Наріжним каменем світогляду запорозького козацтва, а від­так і його реальної поведінки, виступало переконання, що занят­тям, гідним справжньої людини, є лише козакування. Власне, дану особливість дослідники виводять з “природної нехоті воїна до землеробства” [4], при цьому наводячи вагомі докази того, що така світоглядна норма була відома європейським народам від часів Стародавньої Греції. На українських землях дана уста­новка може мати ще одну причину: а саме те, що хліборобство часто пов’язувалося з панщиною, і, зневажаючи роботу в полі, українське козацтво таким чином висловлювало протест проти підвладного становища української землі. Козаки вважали пра­цю хлібороба менш престижною, ніж вільне життя на Січі, яке потребує неабиякої хоробрості, мужності, витривалості: “Хто любить ніч, тому ворог Січ” [5] — говорили в народі.

Найбільш яскраво дане протиріччя знайшло відображення в пісні, в якій мати просить сина не йти до війська, а зали­шитися “на чорній землі, працювати — славоньку хлібороба наживати”, на що син відповідає, що справжнє заняття чолові­ка — козакувати, оскільки “будуть козаки мій хліб жувати, а мене, хлібороба, зневажати” (“Соколику — сину!”) [6].

Однак даний факт не означає відхід від давньослов’янської близькості з землею, що уособлювалася спочатку в образі Вели­кої Богині (Матері-землі), а пізніше корінним образом вплива­ла на світоглядні уявлення українського селянства.

Архетип “Мати-дитина”, який в українського народу набу­ває актуалізації в міфізації і обожненні землі і відношенні до всього живого, як до братів і сестер, в козацькому суспільному просторі деформується в обожнення Січі, яку називають ма­тір’ю (“Січ-мати” [7]) і традиції побратимства. Таким чином, несвідома ментальна потреба виведення на чільне місце архети - пного протиставлення “мати-дитина”, успадкована зі слов’ян­ських часів і розвинута в суто українському середовищі, знахо­дить своє оригінальне рішення.

У контексті поставленої проблеми доцільним буде зверну­ти увагу на ставлення козацтва до жіноцтва. Про упереджене ставлення до жіночої статі дає змогу говорити повір’я, про не­минучу загибель Запорожжя в тому випадку, коли на нього ступить жіноча нога. Водночас відомо, що недоступність для жінок чоловічих об’єднань належить до культурних стереоти­пів, поширених у багатьох етнічних культурах. Зазначений вище його конкретний вияв є, вірогідно, варіантом досить по­ширеної заборони для вояків на контакти з жінками, оскільки ті здатні заразити їх своєю жіночою слабкістю і боягузливістю. На українських землях цей момент можна вважати противагою загалом жіночій культурі українського села і домінуванню жі­нки в господарстві.

В даний період надзвичайної ваги для козацтва набуває ідея вільного життя, індивідуалізму. Прикладом цього служать осо­бливості укладу Січі, а також поведінкові норми: особливості вибору гетьмана й старшини. Підтверджують дану рису коза­цтва і свідчення сучасників. Зокрема, Гійом Лавассар де Боп - лан пише, що козаки “надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя”. “Коли козак у поле, то він на волі” [8]. Отже, індивідуалістичні риси в козацькому середо­вищі знаходять свою актуалізацію у активних формах вияву і сприяють до утвердження екстравертивного типу мислення.

Своєрідний характер життєдіяльності козацької суспільної верстви (а саме воєнізований її характер) спричинив особливо­сті актуалізації оціночних установок.

Проаналізувавши культурні особливості даної соціальної гру­пи, приходимо до висновку, що позитивними вважалися ті риси, які мали першочергову вагу для будь якого воїнського стану, а саме: хоробрість, мужність, авантюризм — тобто ті, які, за Юнгом, належать до екстравертного психологічного типу [9], до негативних же відносили: пасивність, поміркованість — тобто риси, характерні інтравертному типу світосприйняття.

Ще однією важливою рисою українського козацтва, яку слід відмітити, є надзвичайна його релігійність. Дослідники виводять її як імператив козацтва ставлення до власного життя як засо­бу служіння та захисту православної віри. Логічним його продо­вженням стало культивування козаками сприйняття смерті як неминучої, однак не фатальної, а усвідомленої “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четверто­ваним, колесованим, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боя­тися смерті — від неї не вбережешся” [10]. Близькими мотива­ми просякнута і фольклорна творчість: “Благослови мені, козаку молодому, на герці погуляти,/ За віру християнську одностайно стати/ Чи не міг би я собі слави-лицерствія достати?” [11].

В контексті цього видається зрозумілим, чому козаки вва­жали війну (до речі, завжди — з іновірцями: “бусурманами” або ж “ляхами”) святою справою. “Чоловік стріляє, а Біг кулі носить” — говорили козаки [12]).

Отже, традиційна для слов’янської, а пізніше української культури релігійність зберігається в ментальних настановах козацької суспільної верстви, дещо видозмінившись і набувши більш агресивного характеру.

Січове товариство було спілкою вільних осіб: “Волю маємо за дражайшу річ, тому що бачимо, що рибам, птицям, також звірям і всякому створінню вона є мила” [13], — казали коза­ки. Дух волі був пов’язаний з духом терпимості.

Таким чином, окресливши основні ментальні риси україн­ського козацького стану, приходимо до висновку, що вони в основному є способами реакції на зовнішні умови існування, тобто своєрідним способом адаптації до них.

Джерела та література:

1. Грушевський М. С. Духовна Україна. Збірка творів. — К.: Дніпро, 1994. — 756 с.

2. Там само.

3. Кульчицький О. Український персоналізм. — Мюнхен; Париж, 1985. — С. 65.

4. Шербій Н. Т. Етногенез та менталітет українського народу // Полі­тологія, соціологія, етнологія. — Частина II: тези та повідомлення II Міжнародного конгресу україністів. — Харків, 1996. — С. 329.

5. Українські народні прислів’я та приказки. — К., 1984. — 456.

6.1з джерел української пісні. — К.: Дніпро, 1969. — 254 с.

7. Українські народні прислів’я та приказки. — К., 1984. — 675 с.

8. Гійом Лавасар де Боплан. Історія України за картами // Докумен­ти та матеріали з історії України. — К., 1996. — 423 с.

9. Юнг К. Г. Структура психики и процесс индивидуаци. — М., 1997.

10. Із джерел української пісні. — К.: Дніпро, 1969. — 254 с.

11. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. — Львів, 1990. — Т. 1. — 178 с.

12. Там само.

13. Там само.


Похожие статьи