Головна Історія Інтелігенція і влада «ЖІНОЧЕ РОЗКРІПАЧЕННЯ» В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ (1920-1930 pp.): ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДЖЕРЕЛ
joomla
«ЖІНОЧЕ РОЗКРІПАЧЕННЯ» В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ (1920-1930 pp.): ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДЖЕРЕЛ
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Лабур

Ключові слова: історичне джерело, «розкріпачення» жінок, Ра­дянська Україна, 1920-1930-ті рр., інформаційний потенціал, ідео­логічна репрезентативність, ««рамки» джерел.

Ключевые слова: исторический источник, ««раскрепощение» женщин, Советская Украина, 1920-1930-е гг., информационный потенциал, идеологическая репрезентативность, «рамки» источ­ников.

Key words: historical source, «(liberation» of women, Soviet Ukraine, 1920/1930’s, informative potential, ideological representa­tion, limits of sources.

Доба між двома світовими війнами в Радянській Україні, як складової СРСР, увійшла в історію емансипації жінок перетво­реннями, які в радянській історіографічній традиції позначи­лися «вирішенням жіночого питання», а в західній — більшо­вицькими експериментами. Унікальність історичної ситуації була не просто в визнанні юридичних прав жінок, що відбу­валося ще до встановлення радянської влади, а в суті задекла­рованого більшовиками нового суспільства. Будувати його без жінок, які складали щонайменше половину населення, було просто неможливо. Тож звернення більшовиків до емансипа­ційної стратегії було історично неминучим. Інша справа: яку стратегію вони обрали, на чому і як формувалися концептуаль­ні складові, чи змінилася попередня практика жіночого руху, як вплинули конкретно-історичні умови на її динаміку? Ці та інші питання стають все більш актуальними для сучасних дослідників. Недарма на початку ХХІ ст. з вуст білоруської дослідниці О. Гапової пролунав заклик до активізації дослі­джень: «про рішення жіночого питання в СРСР у міжвоенний період написано російською набагато менше, ніж заслуговують ці теоретичні і практичні пошуки нових уявлень про соціальну справедливість і організацію життя» [1].

Але якісна модернізація наукового знання неможлива без переосмислення її джерелознавчої складової. Важливо розу­міння не лише інформаційних можливостей джерел, а й тих обмежень, які вони накладають, їх характер і заданість. Тому паралельно із історичними дослідженнями в сучасній україн­ській науці почали з’являтися і перші джерелознавчі розвід­ки. Спробу проаналізувати джерельну базу вперше здійснила

О. Шевченко. їй вдалося простежити та виявити відмінності різних видових комплексів, які характеризують життя жінки доби непу [2]. Деякі питання внутрішньої критики мемуарів членкинь Запорізького жінвідділу були розглянуті О. Криво - шиєм [3]. Дослідникові вдалося виявити неточності в спогадах, плутанину в датах та встановити більшість дійових осіб. Водно­час автор поширив дату написання всіх мемуарів лише за одни­ми спогадами І. Карманової, яку було встановлено як кінцеву в архівній справі. Тоді як ця дата скоріш є часом збирання, а не написання спогадів. До того ж, деякі з них були надру­ковані в пресі. Так, спогади І. Карманової були надруковані українською мовою в журналі «Комунарка України» [4], хоча в оригіналі — російською. Джерелознавчому аналізу присвячена і ця стаття. В центрі уваги автора — формування джерел, вияв­ленні умов, порядку і заданості їх появи, змінюваності еманси­паційних «ідеологем». При цьому не оминути і питання впливу патерналістської стратегії емансипації, політики ідеологізації та бюрократизації на появу і характер історичних джерел.

Насамперед зазначимо, що в періоди кардинальних зламів і змін, до якого відноситься визначений історичний час, джерела мають свою унікальну ситуацію творення, де ідея заперечення всього попереднього має величезне значення. Це цілком від­носиться до джерел з жіночої історії, що виникли в результаті інституалізації більшовиками ідеї жіночої емансипації, відо­мої ще в дореволюційні роки як «жіноче питання» [5, с. 83, 94]. В 1919 р. в новій Програмі ВКП(б) чітко окреслювало­ся прагнення подолати досі існуючі рамки емансипації жінок: «Буржуазна демократія впродовж віки проголошувала рівність людей незалежно від статі, релігії та національності, але капі­талізм не дав можливості ніде здійснитися цій рівноправності насправді. Тільки тому, що радянська влада є владою трудя­щих, вона до кінця і у всіх сферах змогла вперше провести цю рівність аж до повного знищення останніх слідів нерівності жінки в галузі шлюбного і сімейного права. Не обмежуючись формальною рівністю жінок, партія прагне звільнити їх від матеріальних тягарів застарілого домашнього господарства.» [6, с. 287]. В розділі «народної освіти» вперше було викорис­тано термін «розкріпачення жінок». Звертає на себе увагу, що єдино прийнятною визначена політична форма, де стан справ може змінити тільки «прогресивна» політсила. Фактично біль­шовики оголосили намір вийти за попередньо існуючі «рам­ки» емансипації та право встановлювати нові. Одночасно ви­значалась і патерналістська модель відносин партії і широких жіночих мас. Жінки трактувалися як найбільш пригнічені, а тому і «найвідсталіша група пролетаріату і селянства», яка потребувала «ідейної і виховної роботи» [7, с. 287-288]. Тож передбачалися кроки стосовно її організації і підвищення са­мосвідомості. Така стратегія «розкріпачення згори» обумовила появу цілого масиву документів, функцією яких за допомогою різних символів, слів і тверджень вкоренити в суспільну свідо­мість спочатку більшовицьке розуміння емансипації, а потім і результати її здійснення.

«Рамки визначальних тверджень». За спогадами очевиди­ці, а потім і дослідниці радянської політики «розкріпачення»

В. Більшай, «суспільна думка. створювалася широкою про­пагандою, особливо друком, як жіночим, так і загальним» [8, с. 258]. Підтвердження її тези знаходимо і в резолюції 8-го з’їзду РКП(б) 1919 р., де преса визначена «могутнім знаряддя пропаганди, агітації і організації, незамінним засобом впли­ву на найширші маси», зокрема, в «жіночому комуністичному русі» [9, с. 314]. Аналіз діловодної документації також дозво­ляє виділити з тексту типові фрази: «матеріали з жінроботи помістити в пресі», а також активізація «розповсюдження жіночої преси» [10, арк. 32, 48]. Тож очевидною є заданість створення і соціальна керованість такого типу джерела, як ма­сові друковані видання. Втім, показовим є те, що наперед ви­значались інформаційні «рамки» джерел. Вже перші брошури «Що дала Жовтнева революція жінці?», «Чому вчив В. І. Ле­нін робітниць і селянок?», «Чому я стала заступницею Радян­ської влади?» [11] містили «визначальні твердження». Популя­ризувалися дві головні тези: 1) інтереси жінки безпосередньо пов’язані із радянською владою і тільки нею можуть бути за­хищені; 2) феміністичні організації є буржуазними, а отже за­хищають «клас гнобителів».

Досить репрезентативним стосовно визначення певних меж («рамок») є брошура О. Блоніної «Чому я стала заступницею Радянської влади?», яка мала найбільший успіх і пройшла не одне перевидання [12, с. 88]. Від імені робітниці розпові­дається суперечка з робочим Іваном, який переконує її (не­свідому робітницю) в «прогресивності» тендерної політики більшовиків. У читачів виникає образ тяжкої долі робітниці, яка свідомо прийшла до розуміння більшовицької ідеології. Однак авторство належить не звичайній робітниці, а видат­ній діячці міжнародного комуністичного жіночого руху Інесі Арманд, що друкувалася під псевдонімом Олени Блоніної [13, с. 55-56]. Тут цікавий образ «передового пролетарія-чоловіка», який пояснює цій «несвідомій» пролетарці політику партії. Напрошуються паралелі з положеннями Програми партії, де чоловік-пролетарій являє собою прогресивну силу, що настав­ляє жінку — «відсталу верству пролетаріату». Подібні зразки упередженої інформації зустрічаємо і у зверненні партійних комітетів до жінок «Що потрібно знати жінці робітниці?» [14, с. 414-416], і в статті «Комуністична партія і робітниця» пер­шого номеру «Комунарки України» [15, с. 2-8]. Через п’ять років цей же журнал подав анотацію до брошури Ю. Есбє «Що дала Жовтнева революція жінці?», назвавши її «цінним зве­денням переваг, які надала радянська влада жінці» [16, с. 31]. Надалі тематика «партія і робітниця», «Ленін і розкріпачення жінки» продовжується [17]. Паралельно прискореного оберту набуло ще одне твердження — протиставлення старого/погано­го капіталістичного світу і нового/прогресивного соціалістич­ного майбуття для жінки. Досить часто порівнювався її статус в «старі часи» як «рабині в сім’ї, нижчої істоти в громаді» і «не-людини перед законом» з тими перевагами, що надає жінці радянське суспільство [18], а «жінкам заходу і сходу набагато важче», ніж радянській жінці [19, арк. 5]. Пізніше названі праці стали основою офіційної «бібліотечки робітниці і селян­ки». їх аналіз дозволяє додати до вже визначених такі: 1) жіно­че «визволення» є частиною загальнопролетарської боротьби за побудову «нового» суспільства; 2) окремого «жіночого питан­ня» не існує; 3) основою жіночої емансипації є суспільна праця і виробництво; 4) домашня праця отупляю і принижує жінку, потрібне усуспільнення побуту.

Цікавої метаморфози зазнали означені «твердження» в ді­ловодній документації. В розпорядних матеріалах вони стають мотивуючою конструкцією, а в протокольній — підтверджую­чою. Типовим явищем в протоколах, присвячених 8-му берез­ня, в розділі «Постановили» зустрічаються не конкретні рішен­ня, а «визнання» і «підтвердження» жінками, що зібралися, дарованого владою «нового статусу». Жінки повторювали по­стулати влади, що «лише революція Жовтня 1917 р. відкрила широку дорогу до розкріпачення» [20, арк. 38], що «дії ра­дянської влади вірні» [21, арк. 5]. Найкращим доказом пере­творення «визначальних тверджень» у формуляр є протокол засідання від 8-го березня Тернівської сільради на Дніпропе­тровщині. В рубриці «постановили» визначалось: «ми бачимо, що жінка-робітниця і селянка має однакові з чоловіком права, але, на жаль, жодна жінка не присутня на нашому урочистому засіданні, за відсутністю одежі та взуття, то ми самі вітаємо наш уряд, який поновив пригнічену жінку на висоту особистос­ті людини, в сімейному плані ми повинні радіти, що наші жін­ки отримали громадянські права» [22, арк. 26]. Тут твердження отримують якість постулатів, які мали бути незаперечними. В результаті в деяких джерелах відбулася фальсифікація еман­сипаційної суті гендерної політики.

Системний вплив спостерігається і в джерелах, не створених безпосередньо владою. Так, показовою є приписка, зроблена від руки представницею одного місцевого жінвідділу, в Стату­ті самоствореного жіночого колективу «Колтруджін» (1920 р.) в Києві. Мета організації нею визначалась як феміністична, з приписом — «переслідує відсталі феміністичні цілі». Реко­мендувалося «вилучити зі Статуту визначення, що колектив виключно жіночий». В підсумку назва і деякі пункти стали гендерно нейтральні та замінені на «Сотрудсам» [23, арк. 15]. Агентом обмеження тут виступає не сама влада, а її опосеред­кований представник — жінвідділ. Проте ситуація ускладню­ється тим, що сам «суб’єкт» обмежень не раз був звинувачений владою у «феміністичних» нахилах.

«Рамки результату». Приблизно із середини 1920-х рр. змі­нюється заданість джерел — головним стає орієнтація на резуль­тативність залучення жінок до соціалістичного будівництва. Тепер все, що пов’язано із результатом, визначає мотивацію і зміст документів. Показовим в цьому відношенні є виправлення в чернетці розпоряджень Вінницької інспектури народної осві­ти щодо підготовки до 8-го березня 1928 р. Воно стосувалося тексту доповіді на зібраннях жінок: закреслено формулювання «загальна політика і зауваження, які висуваються до жінок» і дописано зверху «участь жінок у соцбудівництві» [24, арк. 119]. Настановами на успішні показники залучення жінок до соцбуду найбільш насичені документи про 8 березня. Вже у 1926 р. в інформаційному листі Наркомпраці УРСР визначалась необхід­ність створення розробок «всіх досягнень в справі поліпшення і закріплення жінпраці у виробництві» [25, арк. 39]. У випадку зниження тенденцій зростання приходили розпорядження по покращенню результатів. В інструкціях 1928 р. визначалось, що минулорічні показники показали зменшення чисельності жінок, які вступили до партії. Тож вимагали виправити ситу­ацію, «зосередивши увагу на підготовці жінок до партії» [26, арк. 87] шляхом короткотермінових курсів по «вивченню Ста­туту та Програми партії» [27, арк. 17].

Така спрямованість на показники активізації жінок збіга­ється із обговоренням «жіночої» теми на партійних з’їздах. На 13-му з’їзді РКП(б) (травень 1924 р.) головна увага приді­лялася відсотковій участі жінок у «радянському і партійному будівництві» [28, с. 122]. Ця риторика найбільше звучала з вуст И. Сталіна і Зінов’єва [29, с. 238-239], людей, які визна­чали напрями розвитку країни в подальші роки. Майже одразу теза залучення жінок до лав партії з’являється і в резолюції 8-ї конференції КП(б)У (травень 1924 р.), де зауважувалося, що «вважати можливим допущення в партію і жінок, які мають великий виробничий стаж (не менше 3-5 років) і беруть актив­ну участь у делегатських зборах жінвідділів і в громадській роботі» [30, с. 247]. А через рік на 9-му з’їзд КП(б)У (грудень 1925 р.) вже безпосередньо наголошується: «посилити темп за­лучення до партії кращих робітниць і селянок» [31, с. 295]. Тож зміна генеральної лінії в жінроботі визначила продукуван­ня нових за якістю джерел, створила нову форму їхньої мови, де визначальним стало направленість на результат. Проте він стосувався не конкретних закладів (пралень, їдалень, ясель), які розкріпачують жінку, а показників, що підтверджують ефективність владних ініціатив.

Слід зазначити, що саме з другої половини 1920-х рр., а особливо в 1930-ті рр., стрімко зростає чисельність статистич­них даних про активність жінок в: 1) складі профруху; 2) по­доланні безробіття; 3) підвищенні доходів; 4) вступу до пар­тії; 5) підвищенні кваліфікації; 6) залученні до органів влади; 7) ліквідації неписьменності [32, арк. 19, 33, 35, 96]. Вже на рубежі 1920-1930-х рр. масово з’являються директиви щодо звітів за практичними результатами «про втягнення жінок до радянського будівництва». При цьому надсилався конкретний перелік питань та жорсткі вимоги до форми звіту, в якому «по­трібно уважно поставитися до складання і надсилання відпові­ді на кожну директиву» [33, арк. 6]. Отже, статистичний облік набув значення важливої державної справи, що дозволила з середини 1930-х рр. декларувати «всесвітньо-історичні досяг­нення Радянської влади і більшовицької партії в області повно­го розкріпачення жінки» [34].

Критерії результативності стають також методом збиран­ня та формування матеріалів і для жіночих періодичних ви­дань. Спочатку йшло планування подій, а потім їх презентація в пресі. Особливо це помітно при аналізі виборчих кампаній, коли приходили директиви і вказівки про залучення жінок до роботи радапарату, а після їх проведення — «обов’язково ви­світлювалось в місцевій пресі» [35, арк. 102]. У випадку невда­лої кампанії, інформація відображалася на користь влади: не дивлячись на всі зусилля «партії і радянської влади» в справі висування жінок, вони самі «із-за своєї відсталості і побутових забобонів не використали всіх прав, що їм дала революція» [36, с. 3]. Існував також і інший сценарій, де винуватцями невдач були чоловіки-куркулі, які перешкоджали зростанню жіночої активності. Тоді жінкам протиставлявся класовий во­рог — куркуль, а партія знову виходила захисником жіночих трудових мас [37, с.15].

Порівняльний аналіз зазначеного дає змогу стверджувати, що радянська влада наполегливо насаджувала певні еманси­паційні ідеологеми та організовувала процеси відбору інфор­мації до історичних джерел. Двома ключовими характерис­тиками цього «відбору» були: «визначальні твердження» та «результати». Цілеспрямованість і масштабність формування джерел ставить під сумнів рівень достовірності викладених в них даних. Такий підхід спотворює реальний процес «розкрі­пачення», визначення досягнень та прорахунків, створює для дослідників певні «перепони» в здобутті об’єктивного знання. Разом з тим це активізує джерелознавчу дослідницьку роботу та дозволяє виявити політичний вплив влади на механізм ви­никнення, поширення та збереження інформації в історичних джерелах. А також дозволяє встановити «хронологічні межи» джерел, їх безсумнівність, що може бути орієнтиром датуван­ня, репрезентативності та результативності.

Джерела та література

1. Гапова Е. Революция и гендерный контракт, или Может ли ком­сомолка отказать комсомольцу? // «Неприкосновенный запас». —

2008. — № 4 (60). Режим доступу: Http://www. nlobooks. ru/rus/ п7-оп1іпе/619/1035/.

2. Шевченко О. І. Можлива модель джерельної бази до вивчення со­ціального статусу жінки в українському суспільстві доби непу // Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Об­рази науки: Міжвузівський зб. наук. праць. — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 2000. — С. 197-203.

3. Кривоший О. П. «Спогади про участь жінок в громадянській війні та жіночому русі.» як джерело до вивчення історії Півден­ної України 1918-1924 років // Музейний вісник. — 2011. — № 11. — С.155-177.

4. Карманова І. С. Без широких верств жіноцтва не створити со­ціалізму // Коммунарка Украины. — 1928. — № 20.

5. Коллонтай А. Труд женщины в эволюции хозяйства. — Изд. второе, перераб. — М. — Л.: Госиздат, 1928. — 127 с.

6. ВКП(б) в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК / Перекл. із рос. вид. 1940 р. української філії Інституту Марк­са — Енгельса — Леніна при ЦК ВКП(б). / Відп. ред. Мітін М. Б., Поскрьобишев О. М., Поспелов П. М. — К.: Держвидав політ. літ­ри УРСР, 1949. — Ч. 1. — Вид 6-те, допов. — 732 с.

7. ВКП(б) в резолюціях і рішеннях з’їздів.

8. Без них бы мы не победили. Воспоминания женщин — участниц Октябрьской революции, гражданской войны и социалистического строительства / Сост. М. О. Левкович, А. И. Нухрат, О. Н. Петров­ская, К. К. Кожина, Л. Е. Карасева. — М.: Политиздат, 1975. — 447 с.

9. ВКП(б) в резолюціях і рішеннях з’їздів.

10. Державний архів Київської області. — Ф. р-427. — Оп. 1. — Спр.172.

11. Блонина Е. Почему я стала защитницей Советской власти? — X.: Издание Политотдела Поукрсовтрударма и Южфронта, 1920. — 15 с.; Сталь Л. Чему учил В. И. Ленин работниц и крестьянок? —

М. — Л.: Госиздат, 1926. — 55 с.; Эсбе Ю. Что дала Октябрьская революция женщине? — Вид. 2-ге, вин. — X.: Госиздат. Украины, 1925. — 27 с.

12. Славные большевички / Стасова Е. Д., Бобровская Ц. С., Итки - на А. М. — М., Госиздат нолит. лит-ры, 1958. — 358 с.

13. Сталь Л. Печать и женское коммунистическое движение. — М. — Л.: Госиздат, 1927. — 85 с.

14. В огне гражданской войны. Сборник документов и материалов. [Из истории борьбы трудящихся Одесщины нротив объединенных сил внутренней и внешней контрреволюции в нериод граж­данской войны и иностранной интервенции. 1918 — ноябрь 1920 гг.] / Редкол.: Коваленко К. С. (отв. ред.), Воробей П. И., Ковбасюк С. М. и др.; сост.: Воробей П. И., Клинтух Ю. Ф., Осадчук О. И. и др. — Одесса: Одесское книжное издательство, 1962. — 503 с.

15. Палич А. Коммунистическая нартия и работница // Коммунарка Украины. — 1920. — № 1.

16. Ганжулевич Т. Библиография // Коммунарка Украины. — 1925. — № 1.

17. Бильшай В. Партия и работница. Отдел работниц и селянок ЦК КП(б)У. — X., 1925. — 30 с.; Ярославский Е. Ленин и раскрено - щение женщины. — М.: «Московский рабочий», 1925. — 15 с.

18. Немішаєва Л. Жінка в минулому та сучасному. — X.: Держвидав України, 1925. — 32 с.; Гладкова X. Селянка до революції і те - нер. — X.: Всеукраїнське видавництво, 1929. — 62 с.

19. Державний архів Днінронетровської області. — Ф. 2699. — Он. 1. — Снр. 53.

20. Державний архів Днінронетровської області. — Ф. П-11. — Он. 1. — Снр. 539.

21. Державний архів Днінронетровської області. — Ф. 2699. — Он. 1. — Снр. 53.

22. Державний архів Днінронетровської області. — Ф. П-11. — Он. 1. — Снр. 301.

23. Державний архів Київської області. — Ф. 1. — Он. 1. — Снр. 186.

24. Державний архів Вінницької області. — Ф. р-847. — Он. 1. — Снр. 80.

25. Державний архів Київської області. — Ф. р-427. — Он. 1. — Снр.172.

26. Державний архів Днінронетровської області. — Ф. 416. — Он. 4. — Снр. 25.

27. Державний архів Днінронетровської області. — Ф. 11. — Он. 1. — Снр. 539.

28. Тринадцатый съезд РКП(б). Май 1924 г. Стенографический отчет. / Ин-т марксизма-ленинизма нри ЦК КПСС. Протоколы и стено­графические отчеты съездов и конференций КПСС. — М.: Госно - литиздат, 1963. — Ч. XXVI — 883 с.

29. Тринадцатый съезд РКП(б). Май 1924 г. Стенографический отчет.

30. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів і конференцій 1918-1956 рр. / Інститут історії партії ЦК КП Украї­ни — філіал Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. — К.: Держвидав політ. літ-ри УРСР, 1958. — 703 с.

31. Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів і конференцій 1918-1956 рр...

32. Державний архів Київської області. — Ф. р-427. — Оп. 1. — Спр. 172.

33. Державний архів Вінницької області. — Ф. р-1304. — Оп. 18. — Спр. 813.

34. Гнатюк Д. Жінка СРСР. — К.: Політвидав при ЦК КП(б)У, 1941. — 39 с.; Кірсанова К. Повна рівноправність жінок в СРСР. — К.: Партвидав ЦК КП(б)У, 1937. — 54 с.; Береза Г. Жінки Радянської країни. — К.: Укр. вид-во політ. літ-ри, 1948. — 41 с.

35. Державний архів Миколаївської області. — Ф. 161. — Оп. 1. — Спр. 548.

36. Червоний плугатар. — № 130. — 31 декабря 1926 года.

37. Селянка України. — 1927. — № 5.

Анотації

Лабур А. В. «Женское раскрепощение» в Советской Украине (1920—1930 гг): особенности формирования источников.

В статье рассматриваются исторические источники 1920­1930-х гг., которые характеризуют процесс «раскрепощения» жен­щин в Украине. В центре внимания мотивы и условия их создания, информационный потенциал. Доказана зависимость источников от эмансипационных идеологем большевиков, а также влияние вла­сти на процесс отбора информации в источниках.

Labur O. V. «Women’s Liberation» in Soviet Ukraine in 1920/1930’s: specific organization of sources.

The problem of «liberation» of women in Soviet Ukraine in 1920/1930’s has been considered in the context of the historical source theory. The main focus was the motives of creation, actual operating conditions and the possibility of informative of historical sources. Their dependence on Soviet emancipation ideology has been shown. The influence of Soviet rule on informative selection of sourc­es has been backed as well.