Головна Історія Інтелігенція і влада РОЛЬ ТВОРЧИХ СПІЛОК У ПРОЦЕСАХ КУЛЬТУРНО - НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ДОБИ ПЕРЕБУДОВИ
joomla
РОЛЬ ТВОРЧИХ СПІЛОК У ПРОЦЕСАХ КУЛЬТУРНО - НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ В УКРАЇНІ ДОБИ ПЕРЕБУДОВИ
Історія - Інтелігенція і влада

О. А. Шановська

За часів перебудови стався дивний феномен. В умовах монопо­льної компартійної влади члени провладних інституцій утворили широку палітру низової демократії та ініціювали появу опози­ційних структур, тим самим створили реальну загрозу державно­му авторитаризму. В Україні роль опозиційної правлячій владі сили відіграв Народний рух України за перебудову, а його ство­рення ініціювали члени творчих спілок, насамперед Спілки пись­менників України (далі — СПУ). Феномен творчих спілок доби перебудови актуалізує визначення потенціалу цих громадських об’єднань як суб’єктів сучасного політичного процесу в Україні. І на сьогодні творчі спілки відіграють суспільно значущу роль в артикуляції й агрегуванні інтересів творчої інтеліґенції.

Вперше на роль творчої інтеліґенції в добу перебудови вказав діаспорний дослідник А. Камінський. Він, зокрема, зазначив, що “саме СПУ разом з іншими поступовими елементами патрі­отичної творчої інтеліґенції і народних мас заступали справді перебудовну політику, зовсім протилежну до офіційної” [1].

Інші історики слідом за А. Камінським відзначали роль твор­чих спілок у контексті завдань культурно-національного відро­дження на тлі загальних процесів суспільно-політичних транс­формацій, які відбувалися в другій половині 80-х років. Втім, на наш погляд, при їх очевидній ролі у процесах національного відродження доби перебудови вітчизняні історики, висвітлюю­чи суспільно-політичні події в Україні, не приділяли творчим спілкам особливої уваги. Автори практично всіх праць з історії перебудови зупинялися насамперед на питаннях створення та функціонування громадсько-політичних об’єднань. Мова йшла про те, що помітний зріст суспільної динаміки в Україні стався саме завдяки посиленій діяльності неформальних організацій. Найбільше позначилися на цих міркуваннях праці А. Камінсь - кого, а слідом за ним В. Литвина, А. Русначенка, О. Бойка та інших істориків [2].

Ймовірно, критика радянської влади та її інституцій, якою “захопилися” науковці, призвела до заперечення і існуючих провладних структур. Саме такими установами були твор­чі спілки — їх контролювала і ними керувала партійна но­менклатура. Тим не менш, історики відзначали роль творчих спілок не тільки в процесах національного відродження, а і у створенні впливових організацій республіканського масшта­бу — Народного Руху України, “Меморіалу”, “Зеленого світу”, Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, яке з плином часу перетворилося на Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка.

Мета цієї роботи — доповнити інформацію, подану науко­вцями, та показати роль творчих спілок республіки — пись­менників, кінематографістів, художників, театральних діячів, журналістів, архітекторів у розгортанні процесів українізації, культурно-національного відродження, зокрема у розширенні сфери вживання української мови, утвердженні національної самосвідомості, пропаганді культурних та історичних ціннос­тей українського народу, а також у створенні громадсько-по­літичних об’єднань, які організували проведення різного роду культурологічних і суспільно-політичних заходів.

Історіографічні та документальні джерела свідчать про під­вищення ролі творчих спілок на початку перебудови, яке іні­ціювала радянська влада. У роботі всіх з’їздів творчих спілок, союзних і республіканських, неодмінно брали участь члени Політбюро ЦК, представники вищих гілок влади. Так, підтри­мали ініціативу делегатів позачергового з’їзду Українського те­атрального товариства перетворити товариство в Спілку театра­льних діячів України — складову частину Спілки театральних діячів СРСР Голова Президії Верховної Ради УРСР В. С. Ше­вченко, секретар ЦК Компартії України Ю. Н. Єльченко, за­ступник Голови Ради Міністрів УРСР М. А. Орлик, завідуючі відділами ЦК Компартії України Б. В. Іваненко, Л. М. Крав­чук, міністр культури УРСР Ю. О. Олененко та інші посадові особи [3]. Даний з’їзд, який відбувся 22-23 травня 1987 р. став першим з’їздом Спілки театральних діячів України.

28 листопада 1987 р. була створена Спілка дизайнерів України, яка стала складовою частиною Спілки дизайнерів СРСР [4].

Інформація про з’їзди творчих спілок неодмінно подавалася на перших сторінках офіційної преси і мала вигляд коротких повідомлень, іноді містилася на двох сторінках, під рубрикою РАТАУ або ТАРС і була обведена рамкою, що свідчило про ва­жливість, актуальність матеріалу.

Перший секретар правління Спілки письменників СРСР на VIII з’їзді письменників СРСР 24 червня 1986 р. з приводу під­вищеної уваги влади до діяльності творчих спілок зазначив: “Роль творчих спілок ніколи не було піднято на таку височінь, як тепер. У новій редакції Програми КПРС є надзвичайно важ­ливий і надихаючий постулат: партія керує літературно-мисте­цьким процесом, спираючись на творчі спілки” [5]. Підмічено дуже точно. Горбачовська “переорієнтація всіх сфер діяльності на шлях інтенсивного розвитку” та “активізація” в цьому про­цесі “людського фактора” означала підвищення суспільної ак­тивності насамперед через діяльність професійних та творчих спілок, науково-технічних товариств. Неодноразово на з’їздах літераторів, журналістів, а також працівників сценічного мис­тецтва, дизайнерів та інших представників творчої громадсько­сті зазначалося, що правління Спілок, їхніх первісних органі­зацій покликані спрямовувати творчі зусилля своїх членів на “неодмінне проведення у життя партійних рішень”, “відвертий діалог з народом”, “на забезпечення широкої гласності, пере­будови, пропаганду досвіду її справжніх подвижників, на усу­нення перешкод на її шляху”, “на конкретну, ділову участь у перебудові і прискоренні розвитку суспільства”.

Отже, головним завданням, яке поставило перед творчими спілками радянське керівництво, було закріплення за ними ролі просвітницького авангарду, який готовий прикласти бага­то зусиль для реалізації настанов партії. Думається, що адепти перебудови (А. Н. Яковлєв, Т. І. Заславська та ін.) мали рацію, коли обрали таку стратегію щодо ролі творчих спілок, хоча

Б тому, що кількісно вони об’єднували чимало представників творчої інтеліґенції. На підтвердження наведемо такі цифри. Тільки в театральному мистецтві в Союзі налічувалося 630 тво­рчих колективів, у яких працювало понад 40 тисяч чоловік [6]. Спілка художників України в 1988 р. налічувала у своїх рядах 2420 членів, у системі Художнього фонду УРСР працю­вало понад 8 тисяч професійних художників та художників із спеціальною освітою [7]. Науково-технічну творчість розвивали науково-технічні товариства, в 1987 р. в Україні діяли два­дцять чотири галузевих товариств, які об’єднували майже три мільйони вчених, інженерів, інших спеціалістів, новаторів ви­робництва [8]. Є очевидним, що творчі спілки мали потужний людський потенціал.

Джерела свідчать про щирі намагання представників тво­рчих спілок здійснити особистий внесок у перебудову. Зви­чайним явищем на з’їздах і партійних зборах було звітуван­ня голів правління про діяльність творчих спілок у здійсненні завдань, поставлених вищою партійною владою. Значна увага приділялася проблемам вдосконалення творчої справи, пошуку шляхів її оновлення, співзвучного часу перебудови. Передова творча інтеліґенція захопилася ідеями реформування суспільс­тва, розвитку соціалістичної демократії, гласності і щиро пра­гнула реально включитися в перебудовні процеси насамперед через вирішення назрілих фахових проблем розвитку культу­ри, літератури і мистецтва. Втім, члени творчих спілок воліли вийти за рамки фахових проблем. Так, правління Спілки кіне­матографістів України звернулося в ЦК Компартії України з проханням розглянути питання про створення на українському телебаченні постійної передачі, в якій би вели розмову з гро­мадськістю члени творчих спілок республіки. Як зазначалося в листі, “така передача могла б стати джерелом інформації на­селення про діяльність творчих спілок у здійсненні завдань, поставлених XXVII з’їздом КПРС та XIX партійною конферен­цією, сприяла б зміцненню зв’язків творчої інтеліґенції з наро­дом. Вона могла б торкатись не лише фахових проблем, а й на­зрілих питань перебудови розвитку соціалістичної демократії, гласності” [9]. До пропозицій кінематографістів приєдналися й інші творчі спілки, з ними відбулася попередня розмова. Про це теж йшлося в листі правління Спілки. В ЦК визнали, що створювати на республіканському телебаченні окрему програ­му про діяльність творчих спілок недоцільно.

Цілком закономірно, що першими ініціювали навернення до проблем розвитку української національної культури та її ос­нови — рідної мови - письменники. Історики вже висвітлювали на архівних документах і матеріалах преси дискусії у мовній сфері, які точилися під час перебудови, чималу увагу приді­лили вони ставленню до мовного питання влади та передової інтелігенції, які помітно розрізнялися, визначили стрижень та сутність суперечок навколо сфери використання української мови. Приміром, В. Литвин звернув увагу на двоїстість полі­тики ЦК Компартії України: з одного боку констатувалося, що громадськість правильно ставить питання національно-культу­рного характеру, звертає увагу на звуження сфери застосуван­ня української мови, а з другого висловлювалося застереження щодо вимог “оголосити українську мову державною та відмови­тись у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання” [10]. Саме про це йшла розмова на пленумі Спілки письменників України в червні 1987 р., у виступах на з’їзді вчителів, театральних діячів, що знайшло відображення у від­повідному листі, який підготували письменники Ю. Мушке - тик, Б. Олійник і Д. Павличко, адресованому Верховній Раді УРСР [11]. Політбюро звернуло увагу партійних організацій творчих спілок, культурно-освітніх установ на те, що вони “не завжди займають принципову позицію у ставленні до ненауко­вих тлумачень двомовності, суб’єктивних оцінок деяких фак­тів і особистостей в історії української літератури та мистецт­ва, недостатню увагу приділяють зміцненню партійно-класових переконань у письменників, художників, композиторів, діячів театру та кіно ” [12].

Менше звертали увагу історики на архівні джерела, які про­ливають світло на роботу членів творчих спілок щодо запрова­дження української мови у сценічному мистецтві, подолання денаціоналізації українських театрів. Між іншим, документи свідчать, що ініціативи радянських письменників і драматур­гів запровадити українську мову в театри республіки і в певній мірі подолати денаціоналізацію українського театрального мис­тецтва увінчалися успіхом. Після звернення партійного коміте­ту Київської організації Спілки письменників України в особі секретаря Бориса Олійника до Політбюро ЦК Компартії Укра­їни з листом, де було подано аналіз жалюгідного стану справ щодо дотримання мовного статусу в діяльності українських театрів, і містилися вимоги “зажадати від театрів, Мінкульту - ри УРСР повної об’єктивної інформації про діючий репертуар і практичний мовний статус колективів та намічені заходи в цьому напрямку...” [13], питання, викладені у листі, були роз­глянуті колегією Міністерства культури УРСР на розширеному засіданні художньої ради з театрального мистецтва за участю драматургів, режисерів, критиків та обговорені на республікан­ському засіданні директорів театрів. Міністерством культури УРСР було запропоновано робочий план щодо поновлення мов­ного статусу театрів республіки, піднесення рівня української сценічної культури. Про хід реалізації робочого плану заходів повідомив заступник міністра культури УРСР О. Д. Трибуш - ний, зробив такий підсумок: “Міністерством культури УРСР спільно із Спілкою театральних діячів України у 1988-89 рр. проведена паспортизація театрів, проаналізовано стан їх мате­ріально-технічної бази, підготовлено технічне замовлення на виготовлення апаратури для синхронного перекладу. Успішно пройшов огляд вистав, присвячених 175-річчю від дня наро­дження Т. Г. Шевченка, у грудні 1989 року завершується фес - тиваль-огляд вистав за новими творами української радянської драматургії. За станом на грудень 1989 року із 29 українських музично-драматичних театрів тільки 3 не поновили мовний статус ” [14].

Також досить результативними були зусилля членів СПУ збільшити обсяг і періодичність друкованих україномовних ви­дань. Перетворення журналу “Український театр” у спільний орган СПУ, СТДУ та Міністерства культури УРСР разом зі збі­льшенням його обсягу і періодичності передбачалося згідно з уже вказаним робочим планом.

Члени Спілки художників України звернулися в ЦК Компа­ртії України з клопотанням про заснування свого друкованого органу — спеціалізованої багатотиражної газети “Український художник” з 1 січня 1989 р. [15]. В ЦК Компартії України було вирішено відкласти розгляд цього питання до 1991 р. [16]. Було відмовлено організувати випуск з 1989 р. альманаху сце­наріїв “Кінодраматурга” як періодичного видання Держкіно УРСР і Спілки кінематографістів України. Втім, видавництво “Мистецтво” погодилося випустити в 1989 р. один збірник аль­манаху обсягом до 20 друкованих аркушів накладом 15 тисяч примірників [17].

В працях відомих істориків немає посилань на інформацій­но вагомі архівні документи, які висвітлюють постановку і ча­сткове вирішення інтелігенцією ряду питань щодо збереження історії культури, різних видів національного українського мис­тецтва, традицій. Так, на прохання Спілки композиторів Укра­їни було створено в республіці, на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника, музею української музичної культури [18].

Письменники, художники, діячі науки і культури, в тому числі О. Гончар, Б. Олійник, Л. Новиченко, Ю. Мушкетик,

О. Лопухов, П. Білецький, М. Дерегус, І. Козловський та інші обґрунтували необхідність відродження гончарного промислу та неодноразово пропонували створити в смт. Опішні на Полтав­щині — всесвітньовідомому осередку народної художньої куль­тури — Державного музею-заповідника українського гончарс­тва. Пропозицію створити музей-заповідник в Опішні активно підтримали Міністерство культури УРСР, СХУ, СПУ, Україн­ське республіканське відділення Радянського фонду культури, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, Академія наук УРСР [19]. Після деяких зволікань у виконав­чих інституціях у листопаді 1989 р. Опішнянський музей було перетворено на музей-заповідник українського гончарства.

Представники творчої інтеліґенції клопоталися про від­родження училища народно-прикладного мистецтва з метою збереження кращих традицій української народної творчості і розвитку дизайну. Громада на чолі з депутатом і головою Укра­їнського фонду культури Б. І. Олійником (їх підтримав депутат Верховної Ради УРСР В. І. Зноба) порушили клопотання про невідкладну реорганізацію Київського художньо-промислового технікуму, який готував майстрів художнього ткацтва, худож­ньої вишивки, килимарства, з художньої обробки металу, худо­жньої кераміки, художнього розпису та інших видів мистецтв, у Республіканське декоративно-прикладне училище. Цю ідею активно підтримало республіканське і Київське правління ор­ганізації СХУ [20]. Справу було порушено у зв’язку з припи­ненням діяльності Міністерства машинобудування для легкої і харчової промисловості та побутових приладів СРСР і механіч­ною передачею художньо-промислового технікуму Міністерству авіаційної промисловості. В. В. Щербицький ідею про надання Київському художньо-промисловому технікуму статусу Респу­бліканського декоративно-прикладного училища схвалив, але прохання президії Верховної Ради УРСР про передачу техніку­му у ведення республіки не знайшло підтримки в Міністерстві авіаційної промисловості СРСР. Розширення підготовки вище­зазначених фахівців у галузі декоративно-прикладного мистец­тва було вирішено здійснити на базі існуючих середніх спеціа­льних навчальних закладів Міністерства культури.

Письменники Івано-Франківської організації СПУ були за­непокоєні формальним ставленням місцевої влади до проведен­ня відкритого республіканського конкурсу на кращий ескізний проект пам’ятника Каменяреві, внаслідок чого переміг проект, який був розкритикований у пресі, на огляді [21]. Саме тому термін конкурсу було подовжено і поєднано в його реалізації з 50-річчям Возз’єднання українських земель [22].

Члени творчих спілок також брали активну участь в органі­зації і проведенні культурологічних заходів: Всесоюзного Ше­вченківського літературно-мистецького свята “В сім’ї вольній, новій” (9-11 березня 1987 р., стало традиційним з 1987 р.), “Свята рідної мови”, міжнародного симпозіуму “Іван Франко і світова культура” (11-12 вересня 1986 р.), відзначенні 125-річ - чя від дня народження В. І. Вернадського та інших заходів культури і духовного відродження.

Отже, в перебудову, точніше в перші її роки, саме члени тво­рчих спілок ініціювали привернення уваги влади до проблем української мови, сценічного мистецтва і культури. Інакше, на нашу думку, й не могло бути. До складу творчих спілок входило чимало представників передової творчої інтеліґенції, яка опікувалася проблемами культурно-національного відро­дження. І не випадково, як зазначав А. Русначенко, на почат­ку 1960-х років, коли активізувався рух шістдесятників, зрос­ло вивчення службами КДБ настроїв у колах інтеліґенції, при цьому найбільша увага приділялася творчим спілкам [22]. А до 1989 р., в умовах правління в Україні консерваторів, очолю­ваних В. Щербицьким, тільки провладні установи могли бути осередками національного відродження, якими, як вже зазна­чалося, й були творчі спілки.

Вагомим аргументом на користь того, що творчі спілки мали значний потенціал для реформування суспільства уявляється їхня діяльність у розбудові структур громадянського суспільс­тва. Мова йде про ініціювання створення членами творчих спі­лок неформальних організацій. О. Д. Бойко зазначив, що вже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тисяч неформальних самодіяльних об’єднань [23]. Він також зауважив, і те ж саме доводили інші історики, що серед всіх неформальних об’єднань помітно виділялися за ступенем впливу у суспільстві, чисель­ністю та масштабами діяльності екологічна асоціація “Зелений світ”, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка та істо - рико-просвітнє товариство “Меморіал”, які уособлювали собою три суспільно-значущі напрямки громадської діяльності: охо­рона навколишнього середовища, запровадження української мови, пропаганда культурних та історичних цінностей україн­ського народу.

Екологічне громадське об’єднання “Зелений світ” було ство­рено в грудні 1987 р. Спілкою письменників та Спілки кінема­тографістів України [24]. Фундаторами товариства “Меморіал” (установча конференція відбулася 4 березня 1989 р.), крім іні­ціативної групи неформалів і громадськості, були Спілка кіне­матографістів УРСР, СПУ, Спілка художників УРСР, Спілки композиторів України, Спілка театральних діячів, архітекто­рів, а також Інститут літератури АН УРСР, Інститут історії АН УРСР та інші організації [25]. Так само, як і у вищезгадува - них організаціях, ініціаторами створення Товариства українсь­кої мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція відбулася 11-12 лютого 1989 р.) виступили СПУ, а також Український фонд культури, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР [26]. Можна згадати й інші неформальні організації, також створені творчою інтеліґенцією: групування прихильників утверджен­ня статусу української мови (Товариство рідної мови у Львові, Товариство української мови імені Д. Яворницького в Дніпро­петровську, Товариство “Рідне слово” в Полтаві та ін.), Укра­їнський культурологічний клуб (УКК), Українська асоціація захисту історичного середовища (УАЗІС), Українська асоціація незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ) та інші об’єднання. Всі названі організації — це приклади неформальної ініціативи громадськості, яка представляла науку та мистецтво в умовах гласності і перебудови.

Відзначаючи історичне значення та роль “Зеленого світу”, ТУМ та “Меморіалу”, О. Д. Бойко констатував, і з цим не мо­жна не погодитися, що “працюючи в легальних умовах, раз по раз демонструючи владі свою лояльність, вони змогли, по-пе­рше, оприлюднити нові ідеї та інформацію з болючих проблем сучасності; по-друге, виховати плеяду нових лідерів; по-третє, зайняти не традиційне місце помічника, яке зазвичай відводи­лося КПРС громадським організаціям, а місце партнера і на­віть опонента, чим вийшли далеко за межі первісного задуму ініціаторів їх створення” [27]. Він також зазначив, що своєю діяльністю ці неформальні організації суттєво розширили базу демократичного руху та надали йому національного акценту, цим самим заклавши підойму для створення Народного Руху України.

Отже, можна зробити загальний висновок про те, що діяль­ність творчих спілок в добу перебудови в Україні підготувала ос­нову для культурно-національного відродження і дала поштовх появі нових форм самоорганізації суспільства — неформальних організацій, тим самим заклавши підвалини для реформуван­ня суспільно-політичних відносин. Заслуга передової творчої інтеліґенції полягає в тому, що вона ініціювала вирішення го­стрих проблем мовної культури, подолання денаціоналізації українського театрального мистецтва, збереження різних видів національного мистецтва, традицій, охорони навколишнього середовища тощо, сприяла піднесенню рівня національної сві­домості громадян в умовах правління консервативної партійної номенклатури.

Джерела та література

1. Камінський А. На перехідному етапі. “Гласність”, “перебудова” і “демократизація” на Україні. — Мюнхен: Укр. вільний універси­тет, 1990. — С. 1.

2. Камінський А. Вказ. праця — 624 с.; Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К.: Абрис, 1994. — 495 с.; Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950 — початок 1990-х рр. — К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. — 720 с.; Бойко О. Д. Україна в 1985-1991 рр.: основні тенденції сус­пільно-політичного розвитку: Монографія. — К.: ІПіЕНД, 2002. — 306 с.

3.3’їзд Українського театрального товариства (РАТАУ) // Радянська Україна. — 1987. — 23 травня. — С. 1.

4.3’їзд дизайнерів України (РАТАУ) // Радянська Україна. — 1987. — 29 листопада. — С. 3.

5. У правді життя — сила літератури (ТАРС) // Радянська Украї­на. — 1986. — 25 червня. — С. 1.

6. Театр і перебудова (ТАРС) // Радянська Україна. — 1986. — 25 ве­ресня. — С. 1.

7. Лист голови правління Спілки художників України О. М. Лопухо­ва секретарю ЦК Компартії України тов. Єльченку Ю. Н. // ЦДА - ГОУ — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. № 2451. — Арк. 97.

8. Розвивати науково-технічну творчість мас (РАТАУ) // Радянська Україна. — 1987. — 27 жовтня. — С. 3.

9. Лист правління Спілки кінематографістів України в ЦК Компа­ртії України // ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. № 2454. — Арк. 59-60.

10. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 11. — Спр. 1556. — Арк. 29.

11. Литвин В. Вказ. праця. — С. 84.

12. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 11. — Спр. 1556. — Арк. 53.

13. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. № 2451. — Арк. 154-155.

14. Там само. — Арк. 163-164.

15. Там само. — Арк. 97-98.

16. Там само. — Арк. 101.

17. Там само. — Арк. 105.

18. Там само. — Арк. 121-123.

19. Там само. — Арк. 181-182.

20. Там само. — Арк. 52.

21. Там само. — Арк. 90.

22. Там само. — Арк. 92.

23. Бойко О. Д. Вказ праця. — С. 56.

24. Камінський А. Вказ. праця. — С. 431-433.

25. Бойко О. Д. Вказ праця. — С. 61.

26. Там само. — С. 59.

27. Там само. — С. 62.

Анотації

Шановская Е. А. Роль творческих союзов в процессах культур­но-национального возрождения в Украине в период перестройки.

Автор статьи рассматривает роль творческой интеллигенции в развертывании процессов украинизации, — в возрождении укра­инского языка, пропаганде культурных и исторических ценностей украинского народа, которые способствовали росту национального самосознания граждан УССР.

Shanovskaya H. A. The rule of the creative unions in the process of the cultural and national rebirth in Ukraine during perestroika.

The author considered the role of the creative intelligentsia in the development of cultural and national processes of Ukrainian rebirth as well as the role of propaganda of the Ukrainian spiritual and his­torical values, which promoted the development of the national self­conscious of USSR citizens.


Похожие статьи