Головна Історія Інтелігенція і влада ПОВСЯКДЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПОВОЄННОГО ЧАСУ В УМОВАХ БОРОТЬБИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ З УКРАЇНСЬКИМ ВИЗВОЛЬНИМ РУХОМ
joomla
ПОВСЯКДЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПОВОЄННОГО ЧАСУ В УМОВАХ БОРОТЬБИ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ З УКРАЇНСЬКИМ ВИЗВОЛЬНИМ РУХОМ
Історія - Інтелігенція і влада

Р. П. Шляхтич

Ключові слова: інтелігенція, радянська влада, пропаганда, те­рор, ОУН(Б) і УПА.

Ключевые слова: интеллигенция, советская власть, пропаган­да, террор, ОУН(Б) и УПА.

Key words: intelligentsia, soviet power, propagation, terror, OUN and UPA.

У повоєнний час на території Західної України відбувалось протистояння радянської влади та українського визвольного руху. Це протиборство велось не лише військовими та репре­сивними засобами, але й з допомогою пропаганди та агітації. Крім того, до боротьби в різний спосіб залучалось і місцеве західноукраїнське населення — селяни, робітники, інтеліген­ція тощо. У повоєнний час інтелігенція Західної України опи­нилась в складних умовах: або погоджуватись на радянську владу і узгоджувати свою творчість з канонами соцреалізму, або не погоджуватись з владою і йти у підпілля чи в заслання. Дослідження повоєнного повсякдення західноукраїнської інте­лігенції є важливим ще й з огляду на те, що сучасна еліта є здебільшого маргінальною і пошуки шляхів її консолідації на національних засадах повинні бути одним з пріоритетних на­прямків діяльності сучасної Української держави.

Мета статті: проаналізувати способи залучення творчої та наукової інтелігенції до протистояння радянської влади та ОУН(Б) і УПА.

Питанню повоєнного життя західноукраїнської інтелігенції присвячені праці Т. Марусяк [7] та О. Рубльова і Ю. Чередни­ченко [9]. Автори аналізують життя повоєнної західноукраїн­ської інтелігенції у контексті політики радянізації, відзнача­ють переважно репресивний характер залучення інтелігенції до радянського способу життя. У дослідженнях В. Гулая [4] та Р. Попп [8] наголошується на етнонаціональних проблемах інтелігенції та висвітлюється життя повоєнної інтелігенції Львова. Крім цього, для написання статті нами були викорис­тані оприлюднені та раніше мало знані документи. На наш по­гляд, заслуговують на увагу збірники документів під редак­цією В. Сергійчука [11] та упорядковані Ю. Сливкою [6]. Ці документальні збірки дають можливість відтворити суспільно- політичні реалії, на тлі яких проходило життя і творчість пово­єнної західноукраїнської інтелігенції. Також були використані архівні матеріали з Центрального державного архіву громад­ських об’єднань України [12; 13; 14; 15], Галузевого держав­ного архіву Служби безпеки України [2] та Державного архіву Рівненської області [5].

Одним із напрямків радянізації Західної України було від­новлення та відбудова мережі шкіл, вишів, культурно-освітніх закладів. Так, з середини серпня 1944 р. поновили свою ді­яльність раніше створені філіали інститутів АН УРСР, а в

1945 р. рішенням уряду республіки було відкрито шість відді­лень академічних інститутів. Знову почали працювати Івано - Франківський, Рівненський, Кременецький, Дрогобицький та Луцький учительські інститути, університет та учительський інститут у Чернівцях. Відповідно до потреб народного госпо­дарства створювались нові виші. Зокрема, в 1945 р. у Львові розпочали свою роботу інститути прикладного і декоративного мистецтва, лісотехнічний та фізичного виховання. З Харкова до Львова було переведено Український поліграфічний інсти­тут. У Чернівцях та Івано-Франківську відкрилися медичні ін­ститути, на Закарпатті — Ужгородський державний універси­тет [3, с.102].

Ці установи було укомплектовано кадрами переважно не­українського походження. Так, на початок 1945 р. з поміж 145 викладачів Львівського університету було 87 українців, 42 поляки, 14 росіян. Серед 272 викладачів Львівського полі­технічного інституту було 204 поляки, 44 росіянина, 22 укра­їнці. Всього по вишах Львова частка поляків становила май­же 48 %, українців — 37,4 %, росіян — 12,5 % [6, с. 257]. З огляду на такий національний склад викладачів та активну русифікаторську політику влади не краща була ситуація і з мовою викладання у вишах. Так, у травні 1947 р. з поміж 226 осіб професорсько-викладацького складу Львівського політех­нічного інституту українську мову знали тільки 76 осіб (33 %), а читали українською мовою лекції — 66 (31 %) [6, с. 404].

У Львівському держуніверситеті з 254 викладачів володіли українською мовою 169 осіб (66 %), а читали нею лекції — 157 (61 %). Тільки 35 зі 114 викладачів Чернівецького університе­ту проводили заняття українською мовою [14, арк. 5]. Таким чином, галузь вищої освіти Західної України уніфікувалась з системою вищої освіти Радянського Союзу практично без ура­хування національних особливостей регіону.

В рамках боротьби проти українського підпільного руху радянська влада проводила політику штучної міграції кадрів. Так, в Західну Україну надсилались вчителі, викладачі, лікарі, державні службовці зі Східної України або з Росії, зменшуючи, таким чином, вплив місцевої національно свідомої інтелігенції на населення. У 1945 р. до Львова скеровано зі Сходу і демо­білізовано з армії 1429 працівників науки, охорони здоров’я, культури. У 1946 р. прибуло ще 885 викладачів вузів, понад 300 вчителів, 419 лікарів. У 1948 р. на підприємствах працю­вало майже 4 тис. інженерів і техніків. Серед прибулих значна частка припадала на росіян і євреїв — працівників адміністра­тивного керівного апарату, органів НКВС-НКДБ, суду і про­куратури [8]. Подібна ситуація спостерігалася по всіх великих містах Західної України. А в той самий час місцеві вчителі здебільшого були позбавлені права займатися педагогічною ді­яльністю, нібито через політичну неблагонадійність [9, с.212]. Далі — більше: починається ідеологічний тиск та репресії про­ти західноукраїнської інтелігенції.

Як зазначав Д. О. Волкогонов, «Сталін відчував, що піс­ля закінчення війни в народі, і особливо серед інтелігенції, з’явилося ледве вловиме, але реальне чекання змін... Війна якось розкріпостила людей» [1, с. 424]. Але такий стан суспіль­ства ніс загрозу тоталітаризму. «Радянська система» розуміла, що поштовх критичній думці найбільшою мірою давала інте­лігенція, яка у своїх виступах, у художніх творах розкривала патріотизм людей, їх право на краще життя. Відповіддю інтелі­генції з боку влади стала політика «ждановщини». Ця ідеоло­гічна кампанія була спрямована проти «буржуазної культури» та її носіїв, які нібито зміцнили свої позиції в роки війни, на піднесення радянської, а, насправді, російської культури та на­уки як альтернативи західної, що за твердженням перебувала в стані розкладу і занепаду.

Одними з перших під розгромну критику за «буржуазний на­ціоналізм» потрапили відомі вчені, учні Михайла Грушевсько - го — Іван Крип’якевич, Мирон Кордуба, Іван Карпинець. їх привселюдно примушували каятись та відмовлятися від досяг­нутих результатів. Так, Івану Крип’якевичу пригадали видані в період з 1912 по 1918 р. брошури «Богдан Хмельницький», «Мазепа», «1648 рік», «Дмитро Дорошенко». Висновки, які в них містилися, зокрема, що «Богдан Хмельницький — зрад­ник українського народу», «Полтавська битва — це остаточне закріпачення Росією України», «Мазепа, як великий і прогре­сивний діяч», докорінно суперечили радянській ідеології [9, с. 218]. Зі слів Дмитра Мануільського, Іван Крип’якевич «пла­зує на колінах перед польською шляхтою» і є «живим зразком лженауковців, які намагаються поставити історію українсько­го народу на службу українському буржуазному націоналізму» [9, с. 221]. Професора Мирона Кордуба звинувачували в тому, що він не хоче визнавати Михайла Грушевського націоналіс­том, а Західну Україну відсталим закутком Російської імперії [9, с. 217]. Не витримавши цькувань, професор Мирон Кордуба невдовзі помер, а Івана Крип’якевича було відправлено в Київ на «почесне заслання».

Однією з характерних тенденцій в галузі науки і освіти регіону в повоєнний час була дегуманітарізація освіти. Перш за все, така політика була спрямована на обмеження впливу старої інтелігенції. Пріоритетним завданням стала підготовка інженерно-технічних працівників та службовців [4, с. 98]. Та­ким чином, відбувалося зменшення престижу розумової праці, бо інтелігенція стає номенклатурною категорією службовців, а радянський чиновник сталінського періоду — це людина, яка виконує розпорядження, а не думає над їх доцільністю.

Будь-яке тоталітарне суспільство прагне до уніфікації і то­тального контролю над представниками творчих професій. В Радянському Союзі для цього були вигадані різноманітні спілки. Так, в 1934 р. було створено Спілку радянських пись­менників. Ця організація працювала за принципом «батога та пряника». Тут добровільно-примусово об’єднувалися всі пись­менники Радянського Союзу в одну спілку і ті твори, які не вписувалися в рамки соціалістичного реалізму, забороняли, а їх авторів піддавали критиці аж до виключення зі спілки, що було рівнозначно ізоляції. А з іншого боку, слухняних вико­навців «вказівок з гори» нагороджували Сталінськими премія­ми і ставили за взірець літературної творчості. В повоєнний час ця організація розповсюдила свій вплив і на Західну Україну. Таким чином, західноукраїнські письменники, до війни прак­тично вільні у виборі тем, опинилися під жорстоким ідеологіч­ним пресингом і не мали права виходити за рамки соцреалізму. В галузі літератури саме ця організація проводила боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом».

Одними з перших потрапили під нищівний шквал критики львівські літератори П. С. Карманський та М. І. Рудницький. 17 листопада 1947 р. на засіданні Спілки письменників Радян­ської України (проходило без їх присутності) їм було винесено такий вирок: «1. Виключити зі спілки письменників Карман - ського П. С. як буржуазного націоналіста та апологета гітле - ризму (Прийнято одноголосно); 2. Виключити зі Спілки пись­менників Рудницького М. І. як буржуазного націоналіста, що не роззброївся і продовжує стояти на ворожій антирадянській платформі (Прийнято одноголосно)» [9, с. 229]. А виключення зі спілки письменників автоматично призводило до заборони за­йматися письменницькою діяльністю. З такого становища було декілька виходів: або піти в підпілля, але за станом здоров’я ці літератори не могли цього зробити, або податися на іншу роботу, але вони були письменниками за покликанням, або покаятися в своїх «минулих гріхах», незважаючи на почуття власної гідності. Саме останнє змушені були зробити П. С. Кар­манський та М. І. Рудницький. Отже, в умовах тоталітаризму будь-яка творча професія була творчою лише до тієї межі, поки не перетиналась з інтересами тоталітарної держави.

Подібна ситуація була і в Спілці радянських композиторів України. Відомо, що в Західній Україні до складу Спілки вхо­дило 16 композиторів. Серед недоліків їх роботи було визнано: недостатню ідейність їх творів; погано організовану роботу з творчою молоддю; слабку музично-лекційну роботу [6, с. 87]. В той самий час композитори України мали і деякі досягнення. Так, за 1952 р. було випущено 67 видань і два з них були твор­чим доробком композиторів Західної України [6, с. 88].

Разом з тим тоталітарний режим всіляко використовував переваги «слухняної» інтелігенції для впровадження своєї по­літики. Так, для проведення агітаційної роботи, спрямованої на розклад та дискредитацію керівників українського підпіл­ля, в Бобрський район Львівської області в січні 1945 р. було спрямовано академіка Михайла Возняка та кореспондента газети «Радянська Україна» письменника Ярослава Галана, в Перемишлянський район — письменників Максима Риль­ського, Остапа Вишню та голову Спілки радянських пись­менників Львівської області Петра Козланюка [11, с. 211]. У Чернівецькій області на вересень 1947 р. створено 14 про­пагандистських груп у складі 70 осіб, які провели 640 докла­дів та бесід, на яких було присутніми 43 тисячі осіб [12, арк. 360]. Для посилення масово-політичної роботи в Тернопіль­ській області на 24 вересня 1947 р. було запропоновано залу­чити до агітколективів кращу частину інтелігенції, колгосп­ного та сільського активу [12, арк. 268]. Проти такої уїдливої агітації та пропаганди почало виступати місцеве населення за підтримки націоналістичного підпілля. Так, 3 серпня 1947 р. в с. Торчиновичі Старо-Самбірського району Дрогобицької об­ласті був знищений комплект кінопересувки та спалено фільм «Виборзька сторона». Під час перегляду фільму «Битва за нашу радянську Україну» в с. Бабино Самбірського району Дрогобицької області клуб було обстріляно, а машину закида­но гранатами [13, арк. 174]. Таким чином, в досить складних умовах опинилась західноукраїнська радянська інтелігенція. В одній з чисельних доповідних записок ЦК КП(б)У влучно сказано про ці умови: «Нас — інтелігенцію — поділяють на «ми» і «ви», нам [влада] мало довіряє, а це прикро. Україн­ські націоналісти нас ненавидять, а тут нас проголошують на­ціоналістами» [9, с. 218].

Трагедія західноукраїнської повоєнної інтелігенції полягала в тому, що одна частина, переважно старше покоління, яке фізично не могло чинити активного опору радянській владі, змушена була або погодитися на умови нової влади, або їхати у заслання. А інша частина — молода національно свідома інте­лігенція змушена була йти в підпілля і там в умовах збройного конфлікту продовжувати свою діяльність. Такий стан справ, безумовно, негативно впливав на фізичне здоров’я цієї частини інтелігенції, але натомість вони отримували право вільної твор­чості. Саме в періодичних виданнях та публіцистичних творах українського підпілля відбивалася справжня, не прихована, трагедія місцевого населення, піддавалась гострій і небезпід­ставній критиці радянська дійсність, звучали сміливі закли­ки до створення власної незалежної держави та багато іншого. В цьому напрямку працювали Дмитро Маївський, Петро Фе­дун, Мирослав Прокоп, Йосип Позичанюк, Всеволод Богдан, Михайло Дяченко та інші.

Загалом, можна погодитись з думкою сучасної дослідниці Т. Марусяк про те що, у повоєнний час відбувалося зіткнення двох підходів до гуманітарного розвитку регіону: державно - ідеологічного та національно-особистісного. Якщо першого підходу дотримувалась інтелігенція і частина суспільства, орі­єнтованого на комуністичну ідеологію та радянський лад, то представниками національно-особистісного підходу була на­ціонально свідома інтелігенція та представники українського визвольного руху. А отже, боротьба з владою була також орі­єнтована на збереження власної національно-культурної іден­тичності [7].

Окремо слід виділити вчителів, які за своїм становищем зазнавали найбільших утисків як з боку влади, так і україн­ського підпілля. Політика радянської влади в галузі шкільної освіти сприймалася місцевим населенням досить неоднозначно. Як зазначає С. Д. Сворак, система шкільної освіти краю де­термінувалася цілою гамою факторів. По-перше, нестійкі тра­диції радянської школи, привнесені в край у 1939-1941 рр., хоча і порушили політичні засади полонізації школи, за пері­од німецької окупації втратили будь-яке значення. По-друге, становлення освітньої системи проходило в умовах, заподіяних війною руйнувань та значної нестачі вчительських кадрів. По-третє, воно розпочалося до закінчення Другої світової війни і продовжувалось в умовах братовбивчої війни, кінець якій на­став аж на початку 1950-х рр. По-четверте, у збройному проти­стоянні саме на вчительство, з огляду на його роль і функції у суспільно-політичному житті, особливу ставку робили як ор­гани радянської влади, так і сили українського підпілля [10, с. 31].

Радянська влада сприймала школу як інструмент вихован­ня майбутніх слухняних радянських громадян. Тому з віднов­ленням радянської влади розпочинається інтенсивний процес відновлення старих і створення нових шкіл. Особливо робився акцент на збільшенні в регіоні шкіл з російською мовою викла­дання. Тому впродовж 1945-1947 рр. мережа російськомовних шкіл на Львівщині зросла з 13 до 48. Протягом 1946-1952 рр. в Чернівецькій області кількість російських шкіл збільшилася з 18 до 26 [4, с. 75]. При цьому якщо серед українських шкіл тільки 7 % були середніми, то серед російськомовних їх част­ка складала більше 37 %. Тобто радянська влада намагалася охопити своїм впливом найбільш вразливу категорію дітей, яка найкраще піддається впливу різноманітних ідей.

Велику проблему становили вчительські кадри, які зде­більшого приїздили зі східних регіонів СРСР і опинялися під тиском оунівців, які досить прискіпливо ставилися до радян­ського виховання. В одному зі своїх звернень українські по­встанці закликали батьків спростовувати при кожній нагоді радянську шкільну пропаганду, виховувати у дітей негативне ставлення до заідеологізованості шкільного процесу. В той са­мий час українські повстанці визнавали, що обмежені у за­собах справжнього українського виховання і навчання, тому закликали навчання в більшовицькій школі засвоювати, а ви­ховання і пропаганду — відкидати [2, арк. 276].

Взагалі, образ повоєнного радянського вчителя, який приїз­див на Західну Україну, був далеким від традиційного уявлен­ня місцевого населення про вчителя. Традиційно, в сільський місцевості західноукраїнського регіону вчитель був шанова­ною особою, до якої звертались місцеві мешканці за порадами. Це завжди були найкращі представники сільської інтелігенції. Радянський же вчитель уособлював собою насамперед владу, він здебільшого не знав мову та звичаї місцевого населення, налаштований радянською пропагандою проти «українсько - німецьких націоналістів», в основному, так і сприймав міс­цевих мешканців. Разом з тим непоодинокими були випадки, коли матеріально-побутове становище приїжджих вчителів було вкрай незадовільним. Так, 1945 р. приїжджих з Києва до Закарпаття вчителів було розмішено в монастирі по 20-30 осіб в одній кімнаті. В селі Онок Севлюжського округу Закарпаття вчителі, які приїхали з Радянської України, не отримували протягом двох місяців продуктів харчування [15, арк. 7]. В Ту - чинському, Ракітнянському та Острожському районах Рівнен­ської області у IV кварталі 1944 р. сільським вчителям зовсім не видали хліб, мотивуючи це тим, що вони мають підсобні господарства [5, арк. 42]. І таких випадків було багато. Отже, матеріальне становище приїжджих вчителів у багатьох ви­падках не відповідало покладеним на них владою обов’язкам. Тому українські підпільники нерідко розповсюджували через вчителів свою літературу, залучали їх до підпільної діяльності тощо.

Таким чином, повоєнна західноукраїнська інтелігенція від­чувала на собі тиск як радянської влади, так і українського підпілля. Стратегія виживання в таких умовах передбачала або пристосування до існуючого стану справ, або не прийняття радянських реалій і перехід до підпілля чи еміграція. Обидва ці варіанти були небезпечними, адже інтелігенція, яка під­тримувала радянську владу, наражалась на небезпеку з боку українського підпілля. А перехід до підпілля та зв’язки з укра­їнськими націоналістами тягли за собою ув’язнення або заслан­ня. Крім того, політика радянської влади по формуванню по­воєнної інтелігенції, яка повинна була бути не національною, а інтернаціональною та радянською, теж об’єктивно посилювала опір владі з боку інтелігенції та інших прошарків населення.

Джерела та література

1. Волкогонов Д. О. Тріумф і трагедія. Політичний портрет И. В. Ста­ліна: У 2 кн. Кн. 2 / Д. О. Волкогонов. — К.: Політвидав України, 1990. — 671 с.

2. Галузевий державний архів СБУ, ф.13. Фонд друкованих видань, спр. 376, т. 12.

3. Герегова С. В. Розвиток вищої освіти в західному регіоні Укра­їни (друга половина 40-х — перша половина 50-х рр. XX ст.)/ С. В. Герегова, Т. В. Марусяк // Український історичний жур­нал. — 1997. — № 3. — С. 101-108

4. Гулай В. В. Етносоціальні процеси в західних областях України (друга половина 40-х-50-ті роки XX ст.) : дис. ... канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України», № 15-1114 від 9.04.03р. / Василь Васильович Гулай. — Львів, 2002. — 194 с.

5. Державний архів Рівненської області, ф. Р-204. Виконком Рівнен­ської обласної ради депутатів трудящих, оп.4, спр.8а.

6. Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали: [Упорядники: Тамара Галайчук, Олександр Луцький, Юрій Слив­ка, Людмила Батрак-Плодиста, Богдан Микитів]. — Т. 1. 1939­1951. — К.: Наукова думка, 1995. — 750 с.

7. Марусик Т. В. Західноукраїнська гуманітарна інтелігенція: реалії життя та діяльності (40-50-ті рр. XX ст.): Монографія / Т. В. Ма­русик. — Чернівці: Рута, 2002. — 463 с.

8. Попп Р. П. Інтелігенція Львова в 1944-1953 роках (історико - соціологічний аспект): Автореф. дис. ... канд. іст. наук: спец. 07.00.01. «Історія України» [Електронний ресурс] / Руслана Пе­трівна Попп. — Львів, 2003. — Режим доступу до ресурсу: http:// disser. com. ua/content/23454.html.

9. Рубльов О. С. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції 20-50-ті рр. XX ст. / О. С. Рубльов, Ю. А. Череднеченко. — К. : Наукова думка, 1994. — 350 с.

10. Сворак С. Д. Освіта на західноукраїнських землях у повоєнний час / С. Д. Сворак // Український історичний журнал. — 1997. — № 2. — С. 28-42

11. Сергійчук В. І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944-1953 рр.: Нові документи і матеріали / В. І. Сергійчук. — К.: Дніпро, 1998. — 944с.

12. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГОУ), ф. 1. Центральний Комітет Компартії України, оп. 23, спр. 4788, т. 1.

13. ЦДАГОУ, ф. 1. Центральний Комітет Компартії України, оп. 23, спр. 4788, т. 2

14. ЦДАГОУ, ф. 1. Центральний Комітет Компартії України, оп. 23, спр. 5007

15. ЦДАГОУ, ф. 1. Центральний Комітет Компартії України, оп. 75, спр. 28.

Аннотацїі

Шляхтич Р. П. Повседневность западно-украинской интелли­генции послевоенного времени в условиях борьбы советской вла­сти с украинским освободительным движением.

В послевоенное время западно-украинская интеллигенция ока­залась в условиях прессинга со стороны возвращающейся совет­ской власти и представителей националистического подполья. Эта статья о стратегии выживания западно-украинской интеллигенции в условиях послевоенного кризиса.

Shlyahtich R. P. Daily routine of the intelligentsia of Western Ukraine in the post war period under the conditions of struggle of Soviet power with the Ukrainian liberation movement.

In the post-war period intelligentsia of Western Ukraine appeared in the conditions of pressure from the side of returning Soviet power and representatives of the nationalistic resistance. This article deals with the strategy of survival of intelligentsia of Western Ukraine in the conditions of post-war crisis.


Похожие статьи