Головна Історія Інтелігенція і влада СТАВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ РОСІЙСЬКИХ МЕНШОВИКІВ ТА ЕСЕРІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ П. СКОРОПАДСЬКОГО (квітень — грудень 1918 р.)
joomla
СТАВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ РОСІЙСЬКИХ МЕНШОВИКІВ ТА ЕСЕРІВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ П. СКОРОПАДСЬКОГО (квітень — грудень 1918 р.)
Історія - Інтелігенція і влада

Г. О. Лебедева

Історія російських соціалістичних партій, які діяли в Україні під час національно-демократичної революції та громадянської вій­ни є дуже цікавою та глибоко повчальною для сучасної Українсь­кої держави, її народу і, перш за все, молодого покоління, яке тільки обирає для себе політичні шляхи, світогляд на своє майбутнє життя.

Відомий радянський дослідник К. В. Гусєв створив узагальню­ючу працю про партію есерів [5]. Монографія Р. Вєтрова [1] була єдиною працею з історії меншовизму в Україні, де багатий фактич­ний матеріал поєднано з теоретичними висновками. На початку 90-х років з’являються цікаві роботи Р. І. Вєтрова [2], В. Ф. Солда - тенко [13], О. Реєнта [12], Ю. Павленко, Ю. Храмова [9] та інших. Закордонні дослідники також проводили роботу по систематизації та вивченню діяльності політичних партій меншовиків та есерів. Цікавою є робота С. Волина “Меньшевики на Украине (1917­

1920 рр.)”, написана на замовлення Міжуніверситетського проекту ще у 1962 р., але видана у Бенсоні (Вермон) тільки у 1990 р. [4]. У 1990 р. було видано збірку статей і спогадів меншовикив Б. Ніко - лаєвського, С. Воліна, Г. Аронсона [7].

Разом із тим слід підкреслити, що всі перелічені вище роботи не розкривають повністю питання про взаємовідносини російських соціалістичних партій з українською національною владою та ін­шими партіями України. Дану статтю написано з метою детально розглянути взаємовідносини українських і російських політичних сил, зробити узагальнюючі висновки та визначити вплив російсь­кої інтелігенції на перебіг подій в Україні в період гетьманату.

Відразу після перевороту П. Скоропадського російські соціаліс­тичні партії виступили проти нового гетьманського уряду, який своєю діяльністю перекреслював усі революційні здобутки та спи­рався на німецьких окупантів.

Так 10-го травня 1918 р. ЦК партії меншовиків прийняв спеціа - льну резолюцію “Про державний переворот на Україні”, в котрій вказувалося, що це є реакційний переворот, який був здійснений “німецьким імперіалізмом в сільці з російською контрреволюцією за ради придушення всіх завоювань демократії” і який різко “по­силює розчленування Росії” і перетворює Україну на німецьку ко­лонію”. Тому в постанові говорилося про необхідність рішучої бо­ротьби з гетьманщиною [10, № 6-7, с. 14].

Невдовзі до перевороту у квітні 1918 р. в Києві відбулася зага­льноукраїнська партійна конференція меншовиків України. На конференції здебільшого були прибічники правого крила “револю­ційних оборонців”. Вони й складали більшість у Загальноукраїнсь­кому головному комітеті РСДРП, який було обрано на цій конфере­нції (М. С. Балабанов, П. А. Гарві-Бронштейн, І. С. Біск та інші) [7, с. 14].

16-18 травня 1918 р. у Києві відбувся розгорнутий пленум За­гальноукраїнського комітету меншовиків, на якому були представ­ники Києва, Харкова й Катеринослава. На пленумі було прийнято резолюцію, яка взяла курс на боротьбу проти реставрації старого ладу за встановлення та утвердження народовладдя в центрі і на місцях, та скликання з цією метою Українських установчих зборів [9, 1918, 9 червня]. Загальна постанова, яка була прийнята в цей час партією в Україні, була постановою на повалення гетьманської вла­ди. [1,с. 54].

Як бачимо російські меншовицькі організації в Україні розгор­нули активну агітаційну роботу проти існуючого уряду, чим завда­вали небезпеки для влади Скоропадського. Хоча вони й не увійшли до переліку найбільш небезпечних, але також зазнавали репресій з боку гетьманської влади та німецьких окупантів. У лавах самої партії відбулося хитке розмежування позицій: праві меншовики виступають проти гетьманського перевороту та німецької окупації, але ведуть більш помірковану лінію на пошуки компромісу з вла­дою, а ліві меншовики виступають за активну боротьбу проти існую­чого в Україні ладу.

Організації Бунду в Україні відразу висловилися проти геть­манської влади. У резолюції, прийнятій на партійній нараді Бунду 12-го травня 1918 р. “Про політичне положення та задачі соціал - демократії” говорилося, що “переворот є нападками внутрішньої та інтернаціональної реакції на соціальні та політичні завоювання трудящих мас. Переворот має ціллю відновити монархію в формі гетьманату та підкорити Україну, а потім і Росію інтересам австро - німецького імперіалізму” [15, Арк. 1]. Тому представники Бунду ні в якому разі не визнавали нової влади.

Ще більш смілив тактику висували ліві російські есери на Украї­ні, які, як і вся партія лівих есерів-інтернаціоналістів, не визнавали Брестського миру, закликали до рішучої боротьби з “контрреволю­ційним режимом гетьманату і німецьким імперіалізмом”, за від­родження радянської влади, як влади самих трудящих. Вони та­кож продовжували співробітництво з більшовиками [2, с. 64].

Але якщо ліві російські соціалісти більш схилялися до радянсь­кої влади, виступали за збройну боротьбу з гетьманатом, проти спів­робітництва гетьманського уряду з білогвардійцями, то праві росій­ські есери, особливо Києва і Південно-Західного регіону, засуджую­чи на словах германський імперіалізм на справі проводили політи­ку співробітництва з гетьманською владою. Праві меншовики та есери Києва, Харкова, Одеси висловлювали своє бажання до компро­місу та домовленостей із гетьманською владою. Тактика рішучого протесту відкидалася, щоб цим не погіршити ситуації: “Що-небудь зберегти від загального потопу” [11, с. 90].

Особливу увагу партії меншовиків та есерів приділяли роботі в професійних спілках. Вони складали політичний осередок руху “уповноважених фабрик та заводів”. Принципи, які лягли в основу професійного руху на найближчий час, були вироблені на Першій загальноукраїнській конференції професійних спілок, яка пройш­ла в Києві 21-27 травня 1918 р. Конференція утворила загально­український центр професійних спілок — так званий Уцентроп - роф з 25 членів, серед яких меншовики мали абсолютну більшість [4, с. 55].

Під керівництвом Уцентропрофу профспілки України протягом наступних місяців провели велику організаційну роботу, утворив­ши цілу низку крайових виробничих об’єднань. їхня політична дія­льність складалася, головним чином, з боротьби за саме існування легальних спілок та проти переслідувань, яких спілки зазнавали. Багато доповідачів на конференції наполягали на підкоренні україн­ських професійних спілок загальноросійським центрам [6, с. 54].

Гасло возз’єднання України з Росією проводиться і в резолюціях цієї конференції, наприклад, у резолюції про тактику профспілок [8, 1918, 18 червня].

Щодо уряду гетьмана профспілки проводили опозиційну лі­нію. Уцентропроф надав урядові декілька меморандумів, протес­туючи проти насильства над спілками та попереджаючи, що ці заходи можуть призвести до стихійного вибуху [6, с. 54]. Проф­спілки запобігали загостренню окремих економічних конфліктів та захист професійних інтересів робітників намагалися здійсни­ти, по можливості, шляхом переговорів із промисловцями й пред­ставниками органів влади, включаючи й представників окупацій­ної влади.

Вплив російських соціалістичних партій на робітничий клас, їхня діяльність у профспілках надавали можливість створення єдиного інтернаціонального фронту, про який говорив П. Христюк [14, с. 87]. Але, хоча російські меншовики та есери теж, як й українські соціа­лістичні партії, відразу висловилися проти гетьманату, вони не були прилучені до УНС. Це пояснювалося розходженням російських соціалістичних партій по ряду питань з українськими, а найголов­ніше — російські соціалісти не хотіли й чути про незалежну Украї­ну: меншовики виступали за “єдину та неподільну”, а есери — за федерацію. Отже, бачимо, що не відбулося примирення українських і російських соціалістичних партій. Зазначимо також, що прилу­чення до УНС російських соціалістів було б на користь справі боро­тьби проти гетьманщини.

Ще раз підкреслимо, що російські соціалістичні партії в Україні взагалі владу гетьмана П. Скоропадського визнали за режим від­критої реакції і головним своїм завданням проголосили боротьбу з гетьманщиною. Узагалі в цей період в лавах меншовиків та есе­рів відбувається різке полівіння. Так, якщо праві соціалістичні партії припускали можливість компромісу та порозуміння з владою шля­хом роботи в земствах та інших органах, то ліві меншовики та есери беруть курс на збройну боротьбу. Але через обмеженість соці­альної бази це рішення мало лише пропагандистське значення. Власних сил на здійснення своєї програми есери та меншовики не мали, а з-поміж можливих союзників найближчими до них були більшовики. Тому можна сказати, що політичне примирення цих партій, що сталося наприкінці 1918 p., в Україні мало свої причи­ни — курс на збройну боротьбу з гетьманщиною.

Література:

1. Ветров Р. И. Победа Октябрьской революции и банкротство меньшеви­ков на Украине. — Харьков., 1983. — 145 с.

2. Ветров Р. І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900­1925 рр.). — Дніпродзержинськ, 1997.

3. Винниченко В. Відродження нації. Історія української революції. — Ч. III.

— К.-Відень, 1920.

4. Волин С. Меньшевики на Украине (1917-1921) / Ред. Ю. Фельштинс - кий. — Benson, Vermont: Chalidze Pablications, 1990.

5. Гусев К. В. Партия эсеров: от мелкобуржуазного революционизма к контр­революции. — М., 1975.

6. Колесников В. Профессиональное движение и контрреволюция. Очерк из истории профессионального движения на Украине. — Харьков.,1923

7. Меньшевики после Октябрьской революции / Сборник статей и воспо­минаний Б. Николаевского, С. Волина, Г. Аронсона. (Ред. Ю. Фельштин - ский). — Benson, Vermont: Chalidze Pablications, 1990.

8. Новая заря. — 1918.

9. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. (істо - рико-генетичний аналіз). — К., 1995.

10. Партийные известия (ЦК Меньшевиков). — П.-М., 1918.

11. Рафес М. Два года революции на Украине. Эволюция и раскол “Бунда”.

— М., 1920.

12. Реент О. П. Більшовики і українська революція 1917-1920 рр.: спроба вивчення характеру і діалектики соціальних процесів. — К., 1994.

13. Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920). — К., 1999.

14. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917­1920 рр. — Т. 3. — Відень-Прага, 1922.

15. ЦДАГО У. — Ф. 41. — Оп. 1. — Спр. 15.


Похожие статьи