Головна Історія Інтелігенція і влада РОЗБУДОВА ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ УКРАЇНИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
joomla
РОЗБУДОВА ПРОФСПІЛКОВОГО РУХУ УКРАЇНИ В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Історія - Інтелігенція і влада

K. В. Женгал

Проголошення Україною незалежності значно вплинуло на трансформацію національного профспілкового руху. В умовах становлення демократії та ринкової економіки особливо важ­ливого значення набула роль професійних спілок як захисника прав і свобод громадян у галузі трудових відносин. Створення потужних, впливових профспілок, здатних ефективно відстою­вати інтереси працівників, є невід’ємним атрибутом цивілізо­ваної держави.

Нові умови профспілкового руху, що настали з руйнацією радянської суспільної системи, виникненням політичного плю­ралізму і переходом економіки до ринку виявили непридатність для них існуючої профспілкової теорії і обумовили постановку в науковій літературі питання про переосмислення місця і ролі профспілок в суспільстві. Перед дослідниками постала пробле­ма врахувати попередній досвід профспілкового будівництва як в межах СРСР, так і за кордоном, та розробити нову концепцію профспілкового руху, яка б визначала необхідність відновлен­ня захисної функції профспілок в ринкових умовах у повному обсязі, посилення їх соціальної ролі у захисті найманих пра­цівників і ґрунтувалася на засадах розуміння профспілок як особливої групи інтересів громадянського суспільства.

Першою спробою аналізувати появу профспілкового руху на національному рівні стала робота А. Русначенка “Пробуджен­ня. Робітничий рух на Україні 1989-1993 рр.”, де викладені передумови створення професійних об’єднань України та їх перших представників [1].

Низку статей профспілковій тематиці присвятила Г. Добро - вольська [2]. Авторка приділяє увагу не тільки становленню профспілкового руху України як такого, а й окремим питанням у дослідженні даної проблематики: відношення профспілок до проблем реформування власності, проблеми кадрового забезпе­чення, правова база діяльності тощо.

Питанням профспілкового будівництва у світі та Україні присвятив ряд робіт Г. Осовий, аналізуючи перспективи роз­витку профспілок [3]. Окремі аспекти профспілкового руху роз­глядаються у публікаціях В. Жукова, В. Кулика, Л. Ровчак, О. Стояна [4].

Однак варто зазначити, що на сьогодні проблема ролі та місця профспілок, їх участі у соціально-економічному та сус­пільно-політичному житті держави, попри певну кількість літератури, залишається малодослідженою. Відсутні моногра­фічні праці, що висвітлюють діяльність профспілкового руху України комплексно. З огляду на це метою даної статті є до­слідження історії розвитку профспілкового руху України доби незалежності у комплексі окремих питань.

За радянських часів профспілки, які штучно вмонтовували­ся в командно-адміністративну систему і не були незалежни­ми, лише частково виконували свою основну функцію — за­хист прав та інтересів працівників. їхня робота зводилася в основному до розподілу частки матеріальних благ, яку держава виділяла в їхнє розпорядження. Тобто традицій і досвіду праці в умовах плюралізму думок, профспілкових структур та робо­тодавців тогочасні профспілки не мали.

Перебудова в профспілках наприкінці 1980 років почалась під впливом страйкового робітничого руху на Донбасі. Про­фесійні спілки разом з усім суспільством пройшли надзвичай­но складний та насичений подіями етап свого розвитку. Перед профспілками постало нове серйозне завдання: знайти своє ре­альне місце у новій суспільній системі, яке б базувалося на принципах багатопартійності та політичному плюралізмі.

Проголошення незалежності України, заборона Комуніс­тичної партії, яка мала конституційне право партійного керів­ництва профспілками, демократизація суспільства відкривали дорогу самостійній діяльності профспілок, підвищенню їх ролі серед працівників.

В процесі розпаду СРСР Всесоюзна Центральна Рада Про­фесійних Спілок (ВЦРПС) набула національного змісту та трансформувалася в національне профспілкове об’єднання. 6 жовтня 1990 р. на XV з’їзді профспілок було започатковано Федерацію незалежних профспілок України (ФНПУ). Утворене на базі Укрпрофради об’єднання проголосило свою незалеж­ність від державних органів, будь-яких політичних партій і рухів й відмежувалося від ВЦРПС і міжнародного комуністич­ного профцентру — Всесвітньої Федерації профспілок. У при­йнятій з’їздом Декларації про утворення ФНПУ був визначе­ний принцип добровільності галузевих профспілок колишньої Укрпрофради і ВЦРПС щодо входження до профоб’єднання. На цьому етапі до ФНПУ увійшло 34 галузевих профспілки і всі обласні міжгалузеві профоб’єднання [5].

У 1992 на II позачерговому з’їзді ФНПУ була переймено­вана на Федерацію профспілок України (ФПУ), вперше було прийнято Статут і Програму ФПУ, якою визначалася роль і місце профспілок у побудові нового суспільства та їх взаємовід­носини з владою, роботодавцями, політичними партіями, руха­ми, об’єднаннями громадян. В основу цих взаємовідносин було покладено політику соціального партнерства і противаг — за­лежно від обставин, аж до вимоги відставки уряду. Нині ФПУ є наймасовішою та представницькою профорганізацією України, яка налічувала станом на 2006 р. 41 Всеукраїнську галузеву профспілку і 26 міжспілкових регіональних профоб’єднань, 140 000 профспілкових організацій, що об’єднують 20 млн гро­мадян України [6].

Демократизація суспільних відносин у країні сприяла ут­воренню інших профспілок: шляхом поділу існуючих, на базі страйкових комітетів і організаційно оформлених цен­трів робітничого руху. За підтримки опозиційних партій та рухів у 1990-1991 рр. були утворені нові профспілки та їх об’єднання, які називалися “незалежними”, “вільними”, “солі­дарними” [7].

Передісторія виникнення Всеукраїнського об’єднання солі­дарності трудівників відноситься до загальносоюзного шах­тарського страйку у липні 1989-1991 рр. Страйк охопив 9 областей України. Після кількох днів страйків на місцях у середині квітня гірники вирушили до Києва, сподіваючись підняти на виступ трудівників усієї республіки. 16 квітня 1991 р. у столиці було утворено республіканський страйко­вий комітет. Парламентська комісія Верховної Ради УРСР і уряд республіки були змушені підписати із страйкуючими нову угоду. Для координації дій страйкомів по всій Україні у травні 1991 р. у шахтарському місті Павлограді (на Дніпро­петровщині) зібралася конференція представників робітничих і страйкових комітетів, громадських і політичних організа­цій з 13 областей республіки. Вона прийняла проект стату­ту Всеукраїнського об’єднання страйкових комітетів (ВОСК). Республіканський з’їзд ВОСК у червні 1991 р. зібрав у Києві 225 делегатів з 19 областей. Результатом з’їзду стало утво­рення Всеукраїнського об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Потреба переходу від страйків та мітингів до повся­кденної роботи змушувала змінювати практику та структуру профспілок [8].

14 березня 1992 р. відбувся черговий, II з‘їзд ВОСТ. Ним було задекларовано, що ВОСТ є профспілковим об’єднанням, проголошено напрям на створення персоніфікованої системи соціального страхування, розпочато процес виходу на міжна­родний рівень [9].

Поступово в об’єднанні виникають непорозуміння, внаслі­док яких стався розкол у 1995 р. Утворилось ще одне профоб’єднання — Всеукраїнське профспілкове вільне об’єднання солідарних трудівників (ВП ВОСТ) [10].

Спільною рисою ВОСТ і ВП ВОСТ є те, що структура цих профоб’єднань ґрунтується на регіональних об’єднаннях пер­винних організацій на місцях, що дозволяє їм ефективно діяти в регіонах.

Національна конфедерація профспілок України як один із типів профоб’єднань України утворилася на Установчій конфе­ренції 28 жовтня 1991 р. Конференція ухвалила Декларацію та Статут НКПУ, в яких сформульовано основні засади і мету но­вого профспілкового об’єднання, структура якого ґрунтується на засадах конфедеративності та демократизму. Під час ство­рення Конфедерації до неї увійшли: Солідарні профспілки Ук­раїни, Незалежна профспілка журналістів України, Федерація профспілок України “Солідарність”, Об’єднання профспілок України “Громада” тощо [11].

Однак внаслідок внутрішніх суперечностей у такому складі НКПУ проіснувала лише до 1997 р. Внаслідок розколу виникло два профоб’єднання — Національна конфедерація профспілок і Національна конфедерація праці України, а також два профспілкові центри Солідарних профспілок [12].

Одною з головних проблем, що об’єднувала українські профспілки у 1990-х — на початку 2000-х рр. та ставала перешкодою в розгалуженні профспілкової структури, була проблема кадрів. Передусім це було пов’язано з тим, що на цей період профспілки не мали фахівців, здатних працюва­ти за умов соціально-економічної трансформації та ринко­вої економіки. Крім того, фактично було знищено систему підготовки та перепідготовки, підвищення кваліфікації кад­рів. Аналіз кадрового складу українських профспілок вказує на те, що за означений період відбулося значне старіння їх представників.

З метою відродження системи профспілкового навчання у 1993 р. було створено Академію праці і соціальних відносин (АПСВ), яка готує спеціалістів для профспілкових органів.

З 1995 р. почав діяти факультет підвищення кваліфікації, де щорічно проходили підготовку та перепідготовку профспілкові працівники різних рівнів [13].

Сьогодні в Україні існує поділ професійних спілок за таки­ми ознаками: виробнича, галузева, регіональна (територіаль­на), національна. Дещо іншу класифікацію профспілкових об’єднань дає Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” (1999 р.), яким визначається, що органі­заційними ланками профспілки є первинна, місцева, обласна, регіональна та республіканська профспілкова організація [14].

За даними офіційного Урядового веб-порталу органів ви­конавчої влади України, станом на 1 січня 2005 р. Міністерс­твом юстиції України було зареєстровано 106 всеукраїнських профспілок та профспілкових об‘єднань. Тодішній міністр юстиції О. Лавринович зазначав, що більшість всеукраїнсь­ких профспілок та їх об’єднань, зареєстрованих в країні протягом років незалежності, закомульовані в порівняно об­меженій кількості сфер. Переважно це транспортна галузь, паливно-енергетичний, агропромисловий комплекси та сфера підприємництва. Зокрема, 8 професійних спілок об‘єднують працівників транспортної галузі, 8 — паливно-енергетично­го комплексу, 7 — підприємців малого та середнього бізнесу, 5 — авіаційної галузі, 5 — водного господарства, 4 — маши­нобудування, 3 — агропромислового комплексу. В Україні та­кож зареєстровано 12 об‘єднань професійних спілок — кон­гресів, ліг, федерацій тощо. Однак вже протягом 2004 р. в Україні були створені професійні спілки, які долучили до всеукраїнського профспілкового руху досі незадіяні сфери народного господарства та життєдіяльності українців. Зокре­ма, 2004 р. була створена профспілка працівників харчової, переробної промисловості та суміжних галузей, працівників органів державної статистики, працівників Пенсійного фонду України, працівників соціальної сфери та професійна спілка працюючих за кордоном [15].

Активізується залучення до сучасного профспілкового руху молоді. Враховуючи те, що кожен четвертий член профспіл­ки — це молодь віком до 30 років, яка є найактивнішою і найперспективнішою складовою суспільства, ФПУ визнала молодіжну політику пріоритетним напрямом своєї діяльності. Найчисельнішими за кількістю молоді є профспілка освіти та науки України (804 тис. осіб), агропромислового комплексу України (554 тис осіб), охорони здоров’я (361 тис.), металургії (14 тис.) та вугільної промисловості (153 тис.) [16].

Як суспільне явище профспілки на сьогодні являють собою різноманітну і складну систему відносин і зв’язків та виступа­ють наймасовішою громадською організацією. Профспілковий рух в Україні сьогодні перебуває на складному етапі становлен­ня в системі нових соціально-економічних, політичних відно­син. За роки незалежності держави в ньому відбулися суттєві зміни, спрямовані на утвердження профспілок у суспільно - політичному житті; удосконалювалися організаційна структу­ра і принципи побудови профспілок; вирішувалася проблема підготовки кадрів для розбудови широкої мережі представниц­тва профоб’єдань; відпрацьовувався механізм взаємовідносин і взаємодії традиційних і новоутворених профспілок. Аналізу­ючи стан і тенденції профспілкового руху, кількість, динамі­ку його розбудови, галузеву та територіальну розгалуженість профспілкових структур, можна зазначити, що профспілки все ще знаходяться на стадії становлення.

Джерела та література

1. Русначенко А. Побудження. Робітничий рух на Україні 1989­1993 рр. — К., 1995. — 230 с.

2. Добровольська Г. О. Відстоювання профспілками прав та інтере­сів працівників при реформуванні власності за умов незалежності України (1991-2002) // Вісник Академії праці та соціальних від­носин. — 2007. — № 2. — С. 103-109; Особливості діяльності профспілок за умов утвердження незалежності України // Вісник Академії праці та соціальних відносин. — 2006. — № 1. — С. 37­41; Проблеми кадрового забезпечення діяльності українських профспілок (1997-2002) // Вісник Академії праці та соціальних відносин. — 2007. — № 3. — С. 112-115; Професійні спілки Ук­раїни за умов утвердження незалежності держави: історіографіч­ний огляд // Вісник Академії праці та соціальних відносин. — 2006. — № 4. — С. 147-161.

3. Осовий Г. В. Майбутнє профспілок залежить не тільки від їх во­левиявлення // Вісник Академії праці та соціальних відносин. — 2006. — № 1. — С. 5-17; Профспілковий рух в Україні: нова со­ціальна роль, пошук оптимальної моделі організаційних структур // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 8. — С. 17-23; Тенденції розвитку профспілкового руху в Україні на сучасному етапі // Віс­ник Академії праці та соціальних відносин. — 2002. — № 5. — С. 8-18.

4. Жуков В. І. Наймані працівники та їхні професійні спілки як суб’єкти соціального партнерства. (З історії розвитку профспілко­вого руху в Україні з часів перебудови) // Профспілки України.

2001. — № 4. — С. 35-41; Кулик В. Профспілковий рух країни: проблеми та перспективи // Нова політика. — 1996. — № 6. — С. 15-24; Ровчак Л. В. Становлення профспілкової молодіжної політики // Вісник Академії праці та соціальних відносин.— 2004. — № 4. — С. 34-44; Стоян О. Профспілковий рух в умовах утвердження незалежності України // Профспілки України. —

2002. — № 5. — С. 10-17.

Б. Кулик В. Профспілковий рух країни: проблеми та перспективи II Нова політика. — 199б. — № б. — С. 17-18.

6. Осовий Г. В. Майбутнє профспілок залежить не тільки від їх во - левиявленняЦ Вісник Академії праці та соціальних відносин. — 200б. — № 1. — С. 5-17.

7. Жуков В. I. Наймані працівники та їхні професійні спілки як суб’єкти соціального партнерства. (З історії розвитку профспілко­вого руху в Україні з часів перебудови) II Профспілки України.

2001. — № 4. — С. 35-41.

8. Там само. — С. 35-41.

9. Русначенко А. Побудження. Робітничий рух на Україні 1989­1993 рр. — К., 1995. — С. 150-1б5.

10. Там само — С. 150-1б5.

11. Кулик В. Профспілковий рух країни: проблеми та перспективи II Нова політика. — 199б. — № б. — С. 19-20.

12. Там само. — С. 19-20.

13. Добровольська Г. O. Проблеми кадрового забезпечення діяльності українських профспілок (1997-2002)ЦВісник Академії праці та соціальних відносин. — 2007. — № 3. — C. 112-113.

14. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяль­ності”. К.: “Профінформ” ФПУ, 1999. — 28 с.

15. Www. kmu. gov. ua

16. Ровчак Л. В. Становлення профспілкової молодіжної політики II Вісник Академії праці та соціальних відносин. — 2004. — № 4. — С. 34-44.

Анотація

Женгал K. В. Становление нрофсоюзного движения Украины в годы независимости.

В статье проанализировано изменение структуры, роли и задач профсоюзов после получения Украиной независимости.

Zhengal K. V. Formation of trade-union movement of Ukraine during period of independence.

The article deals with the change of structure, a role and problems of trade unions after declaration of independence.


Похожие статьи