Головна Історія Інтелігенція і влада УКРАЇНІЗАЦІЯ І РОЗВИТОК ОСВІТНЬОЇ СИСТЕМИ в 1920-1930-х роках
joomla
УКРАЇНІЗАЦІЯ І РОЗВИТОК ОСВІТНЬОЇ СИСТЕМИ в 1920-1930-х роках
Історія - Інтелігенція і влада

С. А. Цвілюк

Українізація — унікальний політичний і національно-культур­ний процес, що залишив помітний слід в історії нашого народу, пе­редусім 20-30-х рр. минулого століття. Як різновид політики “ко - ренізації”, проголошеної у квітні 1923 року ХІІ-м з’їздом РКП(б) з метою зміцнення радянської влади в національних республіках, українізація передбачала залучення українців до комуністичної партії, надання їм посад у партійному та державному апаратах, ово­лодіння управлінськими структурами мовою і традиціями україн­ського народу, “необхідних для соціалістичного будівництва”. Особ­ливо позначилися українізаційні процеси на розвитку національ­ної освіти й науки, що стало основним підґрунтям для національ­ного й культурного відродження, виховання кадрів національної інтелігенції, формування самосвідомості українського народу.

Виключна роль у здійсненні українізації відводилась школі. Це й зрозуміло: йшлося про виховання молодого покоління радянсь­кого суспільства, яке було б віддане інтересам і політиці нового режиму. Школа розглядалася більшовицькою владою як один із найголовніших ідеологічних інститутів. Тому всі заходи з вихо­вання й освіти як дітей і юнацтва, так і дорослого населення суворо “узгоджувалися з основними завданнями соціалістичної революції” і “радянізації” школи [1, с. 12].

Першими заходами в процесі розвитку шкільної системи стали постанови Раднаркому УСРР від 21 вересня 1920 р. “Про введення української мови в школах і радянських установах” та від 21 жов­тня 1920 р. “Про введення української мови в усіх навчально-ви­ховних закладах з неукраїнською мовою навчання”. У цих доку­ментах перед Наркомосвіти ставилося завдання про обов’язкове вивчення української мови в усіх учбово-виховних закладах з ук­раїнською та неукраїнською мовою викладання [2, с. 561-562]. Слідом за цим було розпочато кампанію по ліквідації неписьмен­ності, зокрема, в 1923 році створено добровільне товариство “Геть неписьменність”, яке очолив голова ВУЦВК Г. Петровський.

Цими рішеннями радвлада закріпила загальний принцип обо­в’язковості навчання. Розпочався “всенародний похід за всеобуч” (“всеобуч” — скорочення від російського “всеобщее обучение”), спо­руджувалися швидкими темпами сотні нових шкіл, реорганізову­валися діючі, випускалися масовими накладами підручники.

Спільними зусиллями громадськості та держави наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. у справі ліквідації неписьменності вда­лося досягнути вагомих результатів. Так, вже в 1927-1928 навчаль­ному році навчанням було охоплено понад 65% дітей шкільного віку, і далі цей процес набував все більших масштабів. А на кінець 1932 року в Україні налічувалося лише 15% неписьменних віком до 50 років, замість 72% на початку XX століття. У цілому ж упродовж 30-х рр. неписьменність в Україні була ліквідована майже повністю.

Про успіхи у розвитку освітньої сфери переконливо свідчить статистика. За даними наркомату освіти, на 1 січня 1930 року в Україні нараховувалося 20 764 школи, в яких навчалося понад 2 млн. 700 тис. учнів, у тому числі 2 819 семирічок з 1 млн. 63 046 учня­ми. Щодо мови навчання початкові 4-річні школи розподілялися так: з українською мовою — 14 430 шкіл і в них 1 млн. 325 957 учнів, російською — 291 школа з числом учнів — 22 436, польською мовою — 302 школи з числом учнів — 16 249. Решта початкових шкіл і учнів у них припадали на інші національні меншини. У трудових школах другого ступеня розподіл навчальних закладів і учнів за національною ознакою був таким: 1 732 українські семи­річки з 128 824 учнями, 267 російських із 78 906 учнями, 178 єврейських із 44 820 учнями і 23 польські школи з 4 998 учнями.

Слід зазначити, що безпосередньо процес формування українсь­кої шкільної освіти розпочався за доби Української національно - визвольної революції та нетривалої діяльності національних урядів УНР та гетьманської Української Держави. Ідея національної шко­ли, що зародилася серед українського учительства та інших прогре­сивних кіл зросійщеної, колоніально залежної України ще в сере­дині XIX ст., перетворилася на одне з основних питань уже на пер­ших етапах революції. Переведення освітньої галузі на українську мову викладання, введення українознавства та здійснення інших заходів мало кардинально вплинути на культурно-освітній розви­ток українського народу. Відомий діяч української народної осві­ти, письменник і педагог Спиридон Черкасенко, виступаючи з цього приводу зі статтею у професійному освітянському журналі, підкрес­лював: “Одним із перших і може найголовніших завдань нового часу стало практичне переведення в життя здавна укоханої мрії — відродження української школи, як тепер звикли говорити — ук­раїнізації народної освіти” [3, с. 67].

Вже тоді розгорнулася напружена боротьба за впровадження в шкільну систему вистражданої ідеї української освіти в Україні. Вона тривала і за доби Української Народної Республіки, і гетьма­нату Павла Скоропадського, і Директорії УНР з Володимиром Вин - ниченком та Симоном Петлюрою на чолі.

Малий строк діяльності цих урядів, брак коштів, і що найголов­ніше: умови жорстокого політичного та військового протистояння різних сил за часів громадянської війни не дали можливості відно­вити загублені національні традиції та створити міцну основу для повномасштабного відродження української мови, культури, осві­ти. Все ж уряд УНР за чотири місяці своєї влади (з кінця листопа­да 1917 р. до кінця квітня 1918 р.) зумів створити і налагодити діяльність міністерства освіти (міністр В. Прокопович), яке присту­пило до українізації міських і сільських шкіл, виробило для них нові навчальні плани тощо.

Масштабніших успіхів у освітянській справі досягла Українсь­ка Держава гетьмана Павла Скоропадського. За досить короткий період гетьманської влади (з 29 квітня по 14 грудня 1918 р.) було відкрито понад 150 гімназій з українською мовою викладання, а також українські університети в Києві та Кам’янець-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві. Планувалося заснува­ти українські університети в Харкові, Катеринославі й Одесі. В листопаді 1918 року наказом гетьмана засновано Всеукраїнську Академію наук (ВУАН) та ряд національних установ загальнодер­жавного значення, про які мріяло багато поколінь української пат­ріотичної інтелігенції. Політика ж українізації шкільництва 20-х років, що проводилась радянською владою, об’єктивно стала логіч­ним продовженням національно-освітнього руху в Україні.

Проголошення новим режимом курсу на українізацію було сприйнято представниками патріотично настроєної національної інтелігенції та педагогічної громадськості з великим ентузіазмом. І діти, і їхні батьки з прихильністю й зацікавленістю ставились до українізаційних процесів. Навчання рідною мовою сприяло різко­му зростанню національної освіти, чисельно виросла українська інтелігенція — носій національної самосвідомості.

Значно вагоміші здобутки щодо українізації освіти мала сільська школа. Зрусифіковані міста ж, промислові центри сприйняли ук­раїнізацію в основному негативно, вважаючи її насильницькою ак­цією, як посягання на “велікій і могучій”.

Запровадження в навчальний процес української мови було по­в’язане з чималими труднощами і недоліками, викликаними недо­статньою забезпеченістю українськими підручниками та іншою літе­ратурою, браком коштів на перепідготовку вчителів-предметників тощо.

Долаючи опір українізації з боку русофілів, у тому числі знач­ної частини партійних функціонерів, та й навіть серед членів ЦК КП(б)У, які повинні були проводити політику українізації. Микола Скрипник переконливо і цілком справедливо доводив без­підставність їх претензій. “Російська мова, — зазначав він, — в жодному відношенні не є пригніченою у нас на Україні. До рево­люції була тільки російська мова пануючою на Україні. Нині ж українська мова робить лише перші кроки, щоби здобути собі на­лежне місце в обслуговуванні української людності”.

Поступово ситуація змінювалася на краще завдяки здійсненню послідовної, наполегливої українізаційної політики наркомату освіти

І, насамперед, його керівника М. Скрипника. “Рушійною силою ук­раїнізації системи освіти, — наголошує канадський дослідник ук­раїнської історії Орест Субтельний, — був Микола Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933 рік. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929 році понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою. 97% українських дітей навчалися рідною мовою” [4, с. 478].

Процес, пов’язаний з відродженням української мови і культу­ри в 20-і рр., поширився далеко за межі власне України. Адже на території Союзу тоді проживало понад 80 мільйонів українців. Вони були розселені на Далекому Сході, Кубані, в Сибіру, Поволжі, Казах­стані, Мурманську, Ленінграді, Москві, тобто на величезних просто­рах від Балтики до Приамур’я. І скрізь спостерігався потужний потяг до власної національної душі. У деяких регіонах Росії — у Воронезькій області, на Кубані, в Сибіру — українізованими стали цілі райони, де навчання в школах, діловодство в органах влади велося, в основному, українською мовою, видавалися українські га­зети, існувало українське радіомовлення.

Паралельно з українізацією великого значення надавалося за­доволенню культурно-національних потреб населення нацменшин. За підсумками перепису населення 1926 року, в Україні їх прожи­вало близько 6 млн. чоловік, тобто — п’ята частина населення рес­публіки. В постанові ЦК КП(б)У “Про заходи дострокового прове­дення повної українізації радянського апарату”, ухваленому в жовтні 1925 року, наголошувалося: “.Правила, що встановлені для украї­нізації, застосовуються і щодо переходу на мови національних мен­шин”.

Процес розвитку багатонаціональної освіти в Україні, кількість навчальних закладів і дітей, які в них навчалися, зростав з кожним роком. Так, в 1930 р. вже працювало 786 єврейських, 628 німець­ких і 381 польська школи [5, 60]. Діяли також татарські, вірменські, асирійські, шведські школи.

Звертають на себе увагу порівняльні дані про охоплення шкільним навчанням дітей різних етнічних груп, котрі мешкали на території республіки. Скажімо, на початку 1925-1926 навчаль­ного року школу відвідували 58,1% єврейських дітей, 53,4% дітей росіян і лише 45,5% — українців [6, 50].

Цю характерну для української нації ситуацію відобразили і дані перепису населення 1926 року: письменність серед представ­ників різних національностей в Україні мала такий вигляд:


Німці 79,4% євреї 78,8% греки 71,4%

 

Росіяни 63,7% поляки 52,4% українці 48,9%

 



Відповідно, кількість неписьменних українців була найбільшою у порівнянні з представниками інших національностей, котрі насе­ляли республіку. В 1920 році на одну тисячу чоловік населення у віці від 18 до 39 років неписьменних нараховувалось:

подпись: росіян 333 чол. українців 555 чол.Євреїв 153 чол. німців 164 чол. поляків 250 чол

Ці фактичні дані — переконливе свідчення пригнобленого коло­ніального становища української нації в Російській імперії, резуль­тат антиукраїнської політики, яку проводила царська Росія щодо українського народу, боячись розвитку його освіти й культури, його національної самосвідомості.


Література:

1. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і мате­ріали: У 2 ч. — К.: Вища школа, 1997. — Ч. II.

2. Там само. — Ч. I.

3. Вільна Українська школа. — 1918. — № 2.

4. Субтельний Орест. Україна: Історія. — К.: Либідь, 1993.

5. Глинский А. В. Национальные меньшинства на Украине. — X. — К., 1931.

6. Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине: По мате­риалам Центральной комиссии национальных меньшинств при ВУЦИК.

— X., 1927.