Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПИТАННЯ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ ІСТОРИЧНИХ НАУКОВО - ОСВІТНІХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ США ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст
joomla
ДО ПИТАННЯ ПРО ДІЯЛЬНІСТЬ ІСТОРИЧНИХ НАУКОВО - ОСВІТНІХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ США ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст
Історія - Інтелігенція і влада

M. В. Цинова

Українська людність поза межами України впродовж XX ст. фіксувала свій зв’язок з національно-культурною українською спадщиною, який у тому числі забезпечував спадковість науко­вої та освітньої традиції в еміграції. Пріоритетне завдання вче - них-емігрантів довгий час полягало у створенні альтернативної наукової продукції та поширенні національно-державницьких ідей, які були заборонені на батьківщині [1].

У США існує добре розвинена система українських науко­вих, громадських, релігійних (УКЦ має чотири дієцезії, два коледжі, п’ять вищих навчальних закладів, 20 початкових шкіл), культурно-освітніх, молодіжних, жіночих та інших ор­ганізацій, кожна з яких може стати предметом окремого до­слідження.

В даній роботі ми ставимо за мету розглянути діяльність де­кількох науково-освітніх організацій, створених представника­ми української діаспори США (Український Науковий Інститут Гарвардського Університету — УНІГУ та Українська науково - дослідна програма — УНДП) або за ініціативою представників української діаспори (“Комісія для розслідування подій 1932­

1933 років в Україні”).

Впродовж XX ст. науковці українських діаспор у різних країнах вивчали Україну в різних вимірах. На початку 1990-х років розпочався зворотний процес — вивчення науковцями Української держави різних аспектів життя діаспор в різних країнах, що відбилося у виданні таких робіт, як “Зарубіжні українці” [2], Енциклопедія Української діаспори [3] та інші. Безпосередньо питанням наукового доробку вчених діаспори присвячено роботи О. Яся [4], А. Жуковського [5], В. Шенде - ровського [6].

Відомо, що українська діаспора, у тому числі у США, фор­мувалася внаслідок чотирьох хвиль еміграції. Безпосередньо до Сполучених Штатів Америки українці почали прибувати під час “другої хвилі” (1920-1930 рр.), яка отримала назву полі­тичної еміграції. На відміну від першої, селянської хвилі, яка концентрувалась переважно у Канаді, друга хвиля складалася з представників міського населення — як робітників, так і пред­ставників інтелігенції. В українській діаспорі США були ство­рені динамічні структури, які охоплювали все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна ук­раїнська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Ве­лику роль тут відіграли національні церкви — Українська пра­вославна й Українська греко-католицька. Під час третьої хвилі (1947-1953 роки) до США приїхали біля 180 тисяч українців. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розвитку українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі, ос­кільки їх об’єднувала відданість ідеї незалежності України [7].

Хоча США належать до держав, де асиміляційні процеси відбуваються найбільш інтенсивно, 123,5 тис. чоловік спіл­куються українською мовою в сім’ях. Найбільша кількість українців, які володіють українською мовою, живе у штаті Нью-Йорк — понад 52 тис. чоловік. У штаті Пенсільванія ук­раїнською мовою володіє 49,5 тис., у Нью-Джерсі — 33 тис., в Іллінойсі — 20 тис., в Огайо — 19 тис., у Мічигані — 18 тис., у Каліфорнії — 11 тис., у Коннектикуті — 10 тис., в Індіані —

2 тис., у Вісконсії — 2 тис.

Демографічні дані свідчать, що мовою предків розмовляє приблизно п’ята частина українського населення. За виснов­ками деяких американських дослідників, громадяни США ук­раїнського походження, які володіють українською мовою, ма­ють ряд демографічних особливостей: вони переважно старшого покоління, їх соціально-економічний статус наближається до середнього рівня США, вони пізніше вступають до шлюбу, ніж американці.

Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою “рідні школи”.

Це суботні або вечірні школи, що утримуються різними ук­раїнськими церквами та організаціями. Для учнів середньої школи ті ж самі установи у великих містах пропонують про­грами, які називаються “курси українознавства”.

Загалом українська діаспора США сформувалася як урбані - зована і освічена національна меншина з цілою низкою освіт­ніх, наукових, суспільно-громадських організацій.

Зокрема у 1948 р. бізнесменом та меценатом з Тернопілля Володимиром Джусом була створена культурно-просвітниць­ка установа “Український Інститут Америки”. У 1950 р. була заснована науково-видавнича організація “Українська вільна академія наук” (УВАН). Надзвичайно важливим є те, що при УВАН діє Бібліотека ім. В. Міяковського і Архів ім. Д. Анто­новича [8].

Ще з довоєнних років діє Український Конгресовий Комітет Америки (заснований у 1940 р., включає до свого складу 70 різного напряму організацій), при якому діє автономно Шкіль­на Рада, яка керує суботніми школами українознавства, ви­дає підручники, розробляє навчальні програми, готує вчителів. Працею Українського Конгресового Комітету у Вашингтоні 1964 р. було споруджено пам’ятник Т. Шевченку [9].

Важливу роль у діяльності української діаспори США відіг­рають також Наукове товариство ім. Шевченка, засноване у 1950 р.; Українське історичне товариство; Товариство українсь­ких інженерів Америки; Українське лікарське товариство Пів­нічної Америки; Товариство українсько-американських адво­катів тощо, а також низка фундацій та громадських товариств.

Таким чином, на початку означеного періоду функціонували установи, які мали давні науково-організаційні традиції (На­укове товариство ім. Шевченка, Українська вільна академія наук, Український вільний університет. Як зазначає О. В. Ясь, вони відновили свою діяльність або були засновані вченими найстаршої генерації наприкінці 1940-х рр. [10].

Серед науково-освітніх організацій 1960-1980-х рр. важли­ве місце займає Український Науковий Інститут Гарвардського університету (УНІГУ). Він був створений 1973 р. в Кембриджі (Массачусеттс) як додаток до заснованих у 1968 р. кафедр ук­раїнської мови, літератури та історії України в Гарвардському університеті, а також Українознавчого Семінару при Гарвард­ській університетській бібліотеці, яка має найбагатшу у захід­ному світі університетську збірку україніки.

Директором інституту у 1973-1990 роках був видатний вчений-історик Омелян Пріцак, а заступником і директором у подальші роки — відомий історик-візантолог Ігор Шевчен­ко. Саме ці два потужні вчені були ініціаторами-засновниками англомовного наукового журналу “Гарвардські українознавчі студії”, а Омелян Пріцак ініціював створення Міжнародної Асоціації Україністів (МАУ). Значення цієї наукової і культу­рологічної організації для українців світу важко оцінити.

Цікавим є наступний історичний факт: у 1957 р. Союз Ук­раїнських Студентських Товариств Америки запропонував заснувати кафедру українознавства при Гарвардському Уні­верситеті. До тисячоліття хрещення Руси-України 1984 року провідники УНІГУ вирішили здійснити видання “Гарвардської Бібліотеки Давнього Українського Письменства” у кількості 150 томів. З 1987 р. опубліковано понад десять солідних то­мів. До реалізації проекту був залучений Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Редакційну колегію складали найавторитетніші вчені світу, в тому числі України. Кожне видання здійснювалось мовою оригіналу та в перекладі на ан­глійську та українську мови. Було видано, зокрема,”Історію русів”, “Слово о полку Ігоревім”, “Києво-Печерський пате­рик”, твори Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського, Павла Русина, Григорія Сковороди, Захарія Копистянського, Петра Могили.

Важливим напрямком діяльності УНІГУ було також до­слідження творчого доробку видатних українських науковців. Так, у 1985 р. заходами Українського наукового інституту Гар­вардського університету видано спеціальний випуск “Harvard Ukrainian Studies”, присвячений виключно В. Липинському, в якому було вміщено праці Л. Біласа, Я. Пеленського, Є. Пизю - ра, О. Пріцака та інших учених.

Директор інституту Омелян Пріцак ще одним напрямком діяльності установи визначав необхідність вивчення загаль­них тенденцій розвитку української історіографії, у тому числі поза межами України, підготовку систематичних нарисів з іс­торіографії як одну з передумов цілісної та всеосяжної реконс­трукції історії України [11].

Ще одним важливим проектом серед науково-освітніх ор­ганізацій була Українська науково-дослідна програма (УНДП) при Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн. Програма була започаткована у 1984 р. з ініціативи професора Дмитра Штогрина за підтримки доктора Богдана Рубчака і професора Ралфа Фішера. Головним завданням Програми була організа­ція щорічних конференцій з української проблематики на базі Іллінойського університету в межах Літньої лабораторії Цент­ру дослідів Росії, Східної Європи та Євразії [12].

Важливою рисою конференцій є їх проблематика. Вони зо­середжувалися на давніх і актуальних питаннях українського політичного, культурного й економічного життя в Україні й у діаспорі; досліджували надбання української культури. Почи­наючи з 1989 р. конференції стали спільним форумом України та української діаспори.

Дмитро Штогрин прибув до Іллінойського університе­ту в Урбана-Шампейні ще у 1960 р. і займався розбудовою слов’янської секції книгозбірні університету. За час його ад­міністрування слов’янська і східноєвропейська секція зросла з десяти тисяч до близько 800 тисяч монографій та періодичних видань, а україніка збільшилася до 70 тисяч томів і є однією з трьох найбільших збірок поза межами України. Для розвитку й поширення української добірки подружжя Штогринів офор­мили окремий “Вічний фонд” їхнього імені [13].

Важливим науково-освітнім проектом української діаспори США (разом з Канадською діаспорою) було вивчення Голодомо­ру в Україні 1932-1933 рр.

До 50-х роковин трагедії українського народу Конгрес США створює “Комісію для розслідування подій 1932-1933 років в Україні”, яка зобов’язує науковців Гарварду дослідити цю про­блему і подати Конгресові свої висновки. Виконавчим дирек­тором цієї комісії призначили Джеймса Мейса. У 1984 році він розпочав роботу над проектом “Усна історія очевидців про Голодомор в Україні”. Розуміючи, що такий метод історичного дослідження не є досконалим, Джеймс Мейс та інші учасники проекту відзначали, що “усна історія є... словесними мемуара­ми людей, які зазвичай не залишають мемуарів” [14].

За роки своєї праці Джеймс Мейс зібрав три томи свідчень очевидців голодомору в Україні, які були видані 1990 року у

Вашингтоні. Касети зберігаються в Національному архіві США та в архіві Всеукраїнського товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса. Вчений дійшов висновку, що голод на Україні був зазда­легідь спланований і є геноцидом проти українців.

Таким чином, можна стверджувати, що науково-освітні ор­ганізації української діаспори США впродовж другої половини XX ст. зробили чималий внесок до української гуманітарної на­уки. Він полягав передусім у вивченні тих аспектів української історії та культури, які перебували поза межами дослідження офіційною історіографією в СРСР та Радянській Україні. Крім того, важливими є зібрані колекції монографій та періодики, проведення конференцій з актуальних проблем української гуманітарної науки. Проте необхідно наголосити на тому, що проблема діяльності науково-освітніх установ української діас­пори США потребує подальшого дослідження.

Джерела та література

1. Ясь О. В. Державницька традиція в українській зарубіжній іс­торичній науці 1945-1991 рр.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук: спец. 07.00.06 “Історіографія, джере­лознавство та спеціальні історичні дисципліни”. — К., 2000. — 20 с.

2. Зарубіжні Українці / [С. Ю. Лазебник, Л. О. Лещенко, Ю. І. Ма­кар та ін.]. — К.: Україна, 1991. — 226 с.

3. Енциклопедія Української діаспори. — Київ — Нью-Йорк — Чи­каго — Мельбурн, 1995 — Т. 3.

4. Ясь О. В. — Вказана праця. — С. 9.

5. Жуковський А. Нарис історії Наукового товариства ім. Т. Шевчен­ка в Європі. — Львів—Париж, 2000. — 176 с.

6. Шендеровський В. Славні постаті української науки //У майбут­нє — в імя України. Матеріали ІІІ Всеукраїнського форуму ук­раїнців. — Київ, 2001. — С. 160-169.

7. Зарубіжні Українці. — Вказана праця. — С. 22.

8. Ключковська І., Гумницька Н. Українська діаспора в об’єктиві сучасності — національно-політичний та духовно-культурний фе­номен (перша — третя хвилі еміграції) [Електронний ресурс] / Міжнародний інститут освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету “Львівська політехніка”. — Режим до­ступу до журн.: ЬИр://тіок. икЛоБІ;. сот/і^ех. рЬр? ор^оп=сот_ content&task=view&id=70&Itemid=100

9. Там само.

10. Ясь О. В. — Вказана праця. — С. 12.

11. Там само.

12. Розумний Я. Чвертьсторіччя конференцій з української пробле­матики в Іллінойському університеті //Всесвіт. — Київ, 2007. — № 1-2. — С. 193-198.

13. Абліцов В. Галактика “Україна”. Українська діаспора: видатні постаті. — Київ, 2007. — С. 31.

14. День і вічність Джеймса Мейса / За заг. ред. Л. Івшиної. — К., 2005. — С. 18.

Анотації

Циновая М. В. Деятельность научно-образовательных органи­заций украинской диаспоры США второй половины XX века.

В статье рассмотрены некоторые направления деятельности на­учно-образовательных организаций украинской диаспоры США во второй половине XX века. В частности рассмотрена деятельность Украинского Научного Института Гарвардского университета, Ук­раинской научно-исследовательской программы, “Комиссии для расследования событий 1932-1933 годов в Украине”.

Tsinova M. V. Activity of scientific and educational organizations of the Ukrainian diaspora in the USAin the second half of the 20th century.

The article deals with some trends of activity of scientific and educational organizations of the Ukrainian diaspora in the USAin the second half of the 20th century, particularly activity of Ukrainian Scientific Institute of Harvard University, Ukrainian scientific re­search program, “Committee for investigation of events in 1932-33 in Ukraine”.

Похожие статьи