Головна Історія Інтелігенція і влада ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД ЕТНОПОЛІТИКИ УРСР (1920-1930-ті рр.)
joomla
ЕВОЛЮЦІЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗАСАД ЕТНОПОЛІТИКИ УРСР (1920-1930-ті рр.)
Історія - Інтелігенція і влада

К. В. Мануілова

Ключові слова: коренізація, українізація, національна політика.

Ключевые слова: коренизация, украинизация, национальная

Политика.

Key words: korenization, ukrainization, national policy.

У наш час, коли українське суспільство розбудовує суверен­ну та демократичну державу, відбуваються процеси відроджен­ня національної культури та громадянської свідомості нації. За цих умов зростає необхідність переосмислення історичного минулого, що покладає на історичну науку чималу відповідаль­ність. Головним завданням історії є дослідження переломних періодів.

Одним із таких переломних та суперечливих періодів в укра­їнській історії є 20-ті роки XX ст., коли відбувались складні процеси утвердження радянської влади, подолання господар­ської руїни, залучення на свій бік українського села, налаго­дження державно-адміністративного апарату. Комуністична партія була змушена відступити від гасел інтернаціоналізму — світогляду, в якому класові інтереси пролетаріату були вищи­ми за національними і вдатись до лібералізаційних кроків: у сфері економіки — шляхом упровадження нової економічної політики, у національно-культурній сфері — через кореніза - ційні заходи, які на терені України набули форм українізації.

Політиці українізації 1920-1930-х рр. в УРСР, як і полі­тиці радянської влади щодо національних меншин загалом, присвячено значну кількість наукових праць. Інститут історії України НАН України видав науково-довідниковий бібліогра­фічний покажчик «Політика українізації в радянській Україні (1920-1930-ті рр.)», у якому зібрано джерела і літературу, при­свячену дослідженню політики коренізації УРСР [1].

В останні роки здійснено чималий внесок у досліджен­ня політики коренізації 20-30-х рр. XX ст. Серед числен­них праць з означеної проблематики варто виділити ґрун­товні розвідки Г. Васильчука, Я. Верменича, В. Даниленка, С. Кульчицького [2].

Однак актуальною науковою проблемою залишається з’ясу­вання сутнісних і теоретичних аспектів політики коренізації та визначення її місця в комуністичній доктрині. Спираючись на комплексний аналіз історичних джерел та опублікованих но­вітніх наукових досліджень, у статті ставимо за мету дослідити еволюцію становлення та трансформації теоретичних засад по­літики коренізації 1920-х рр.

У роки громадянської війни проявлялось нігілістичне ставлення більшовицьких лідерів (М. Бухарін, Е. Квірінг, Ю. П’ятаков, Є. Бош та ін.) до національних прагнень рані­ше пригноблюваних народів. Так, голова Раднаркому України X. Раковський на III Всеукраїнському з’їзді (березень 1919 р.) висловлювався проти української мови, зазначаючи у своєму виступі: «Якби ми оголосили українську мову державною, то це означало б віддати владу поміщикам і налаштованій антире - волюційно дрібнобуржуазній інтелігенції, яка залишалася тут із Петлюрою, а тепер прагне бути робітничо-селянською» [3, с. 48].

Більшовицька концепція державного будівництва на ґрун­ті диктатури пролетаріату виходила за межі національно - державного будівництва, оскільки її метою було затвердження всесвітнього комуністичного ладу, який мав домінувати над на­ціональними інтересами і державними кордонами.

Події наступних місяців показали більшовикам помилко­вість їх поглядів щодо вирішення національних проблем: як слушно зазначив В. Даниленко, декларований курс РКП(б) на першочергове вирішення назрілих соціальних проблем мав бути доповнений практичними кроками, спрямованими на пом’якшення міжнаціональних відносин, посилення уваги до національного питання [4, с. 395].

Урахувавши допущені у 1919 р. помилки, керівництво РКП(б) розробило нову тактику вирішення національних про­блем. Її сутність полягала в завоюванні прихильності пригно­блених народів через задоволення їх вимог щодо використан­ня у суспільному житті рідної мови. На думку більшовиків, якщо в державних установах використовуватиметься мова на­ціональних меншин, вони не почуватимуться пригнобленими, навіть якщо не матимуть власної державності. Ці міркування стали впроваджуватись у життя.

Коренізація стала вимушеним тактичним відступом від те­орії марксизму, необхідним для збереження територіальної цілісності радянської країни. За її допомогою влада прагнула забезпечити собі «перепочинок» для перегрупування сил за ра­хунок зменшення відцентрових політичних процесів, а також більш ґрунтовно підготувати перехід багатонаціональної краї­ни до соціалізму. Теоретичні розробки щодо побудови соціаліз­му в соціально недозрілій (у тлумаченні В. Леніна — відсталій) країні на практиці підтвердилися тим, що економічно нерівно­мірна, неоднорідна в соціальному та культурному відношенні країна була надзвичайно складною в керуванні.

Завдяки НЕПу більшовики планували «довести» країну до такого рівня розвитку виробничих сил, який би дозволив безболісно запровадити в країні соціалізм. Вони схрестили ідею модернізації з комуністичною теорією, а створена ними «радянська виробничо-владна конструкція мала унікальний мобілізаційний потенціал» [5, с. 140]. З теоретичної точки зору, подолання соціально-економічної і культурної відста­лості постімперських територій було основою узгодження ленінського плану соціалістичного будівництва з марксист­ською теорією.

Задля забезпечення прискореного розвитку суспільства партійним керівництвом країни були розроблені соціально- економічні, політичні й культурні заходи. Цій же меті була підпорядкована й політика коренізації, яка мала на меті забез­печити популяризацію соціально-економічних заходів уряду в середовищі різних етносів країни, а з часом — і запровадження цих заходів їхніми представниками.

Процес проникнення більшовицької ідеології в національ­не середовище отримав назву «радянізація національних мен­шин». Із часом політика коренізації мала забезпечити цілко­виту підтримку радянської влади з боку всіх народів СРСР. На думку більшовиків, коренізація була лише інструментом для запровадження в життя соціально-економічних програм. Од­нак теоретичні міркування більшовицьких лідерів зазнали значних змін під впливом реального життя. Історія запро­вадження коренізації в УРСР засвідчує, що захід, який роз­глядався як допоміжний, у місцевих умовах перетворився на самодостатню програму, що посіла власне місце в історії роз­витку республіки в 1923-1933 рр. Коренізація стала частиною цілісної системи соціально-економічних, суспільно-політичних і культурних перетворень, засобом перебудови основ існування суспільства.

В історичній перспективі коренізація мала вигляд хвилепо­дібного процесу, який то посилювався, то втрачав свою акту­альність відповідно до гостроти соціально-економічних і полі­тичних проблем. Коренізація запроваджувалася непослідовно, адже весь час залежала від політичної кон’юнктури.

При проголошенні (це видно з матеріалів XII з’їзду ВКП(б)) концепція коренізації мала виразні соціально-економічні і суспільно-політичні акценти, але з часом (після зламу 1929­1930 рр.) звелася до адміністративної і культурницької роботи. Вирішальну роль у формуванні сутнісних ознак коренізації ві­діграла та обставина, що більшовикам врешті вдалося очолити український рух. Причому на його чолі стала бюрократична верства, яка використала коренізацію як знаряддя кадрової по­літики. Суспільство, загалом, виявилося неспроможним розви­вати ідею ані теоретично, ані практично.

Політика коренізації була спрямована на утвердження ра­дянської влади й комуністичної ідеології в національних респу­бліках силами підготовлених національних кадрів. При цьому вона мала внутрішню і зовнішню мету. Мотиви внутрішньопо­літичного характеру можна звести до таких положень:

1) зберегти СРСР від дії відцентрованих тенденцій й сприяти входженню УРСР до СРСР;

2) піднести престиж «радянської демократії»;

3) коренізація була спробою опанувати національно-визволь­ний рух і спрямувати його в комуністичне русло для радяніза - ції освіти, науки, культури й виховання «нової» радянської людини;

4) на початку 1920-х рр. КП(б)У залишалася чужою в Укра­їні, адже її переважну більшість складали росіяни. Щоб збе­регти владу, необхідно було надати партії та уряду більше рис національного характеру;

5) у зарубіжній історіографії для визначення цієї політики інколи вживається термін «обманна українізація». Мається на увазі, що вона з самого початку була лише прикриттям росій­ського шовінізму [6, с. 110].

Зовнішня мета запровадження цієї політики полягала в тому, що:

1) коренізація мусила продемонструвати українській гро­мадськості в Польщі, Румунії та Чехословаччині, що лише в СРСР справедливо вирішується національне питання;

2) новий політичний курс більшовиків був викликаний кра­хом сподівань про всесвітню революцію у зв’язку зі стабіліза­цією капіталістичної системи;

3) більшовики перенесли свою увагу на колоніальні країни Центральної Європи, Азії та Африки, яким потрібно було по­казати «правильне» вирішення національних проблем.

Унаслідок дії багатьох факторів концепція коренізації на­була ситуативного характеру і на різних етапах свого запро­вадження виявлялася по-різному. При цьому суттєво змінюва­лися вага складових, їх співвідношення, а також впливовість провідників коренізації. Тут доречно навести визначені дослід­ницею Л. Якубовою складові цієї політики:

- засіб політичного миротворення (Е. Квірінг);

- компроміс ідеологій, який дозволив більшовикам на пер­шому етапі значно послабити табір політичних опонентів за рахунок національно-демократичних сил;

- засіб і форма онаціоналення більшовизму;

- засіб і шлях соціалістичного будівництва на певному ет­нічному ґрунті (концепції М. Скрипника і О. Шумського);

- знаряддя політичної боротьби (И. Сталін);

- мета етнокультурного розвитку українства (М. Грушев - ський);

- шлях національно-культурного відродження;

- метод гармонізації міжнаціональних стосунків у СРСР [5, с. 142-143].

Підкреслимо, що на часі визначальною стала тенденція до вихолощення сенсу політики коренізації, її формалізації та спрощення.

Більшовики розуміли коренізацію одночасно і як метод вті­лення ідеологічної утилізації національних республік в єдину комуністичну державу, і як один із шляхів усунення від влади політичних опонентів. Зрозумівши, що в Україні надзвичай­но сильними є позиції місцевого націоналізму, і повну її ін­корпорацію Радянській Росії найближчим часом не вдасться здійснити, більшовики перейшли до іншої тактики. Шляхом запровадження української мови в радянські установи, школи, культуру, інші галузі суспільно-політичного життя вони на­магалися максимально надати радянський зміст національній реформі в Україні.

Деякі з істориків, зокрема В. Орлянський, зауважували, що висхідним пунктом політики коренізації в Україні стало визна­чення необхідності створення національних адміністративно- територіальних одиниць згідно з постановою ВУЦВК від 1.08.1923 р. Водночас зауважимо, що в самому документі не йшлося про можливість утворення національними меншинами власних територіальних формувань, а лише визначався поря­док запровадження мов етнічних меншин у практику повсяк­денності наявних радянських органів. Постанова не лише не ініціювала створення національних рад і районів, але й робила його зайвим: згідно з нею застосування мов етнічних меншин досить детально регламентувалося і мало спричинити корені - зацію кадрів виконкомів усіх рівнів. Тому справжні причини створення національних адміністративно-територіальних оди­ниць криються в іншому.

Оформлення Радянського Союзу відбувалося на тлі гострої політичної суперечки прихильників ідей автономізму та феде­ралізму. Відомо також, що всі радянські республіки, зокрема й УРСР, створені за етнічною ознакою, домоглися права на існу­вання завдяки амбітності своїх урядів. На X, XI та XII з’їздах РКП(б) розгорнулися баталії навколо принципів утворення СРСР. У зв’язку з цим ідея створення окремих адміністративно - територіальних одиниць для етнічних меншин після прого­лошення політики коренізації є нонсенсом. На практиці від­бувалася подальша централізація адміністративної системи і формування унітарної держави на тлі відмови численним ет­носам у праві створення власних територіальних одиниць у межах союзної держави. Досить складно пов’язати ці процеси з бажанням створення безлічі дрібних адміністративних фор­мувань національного характеру, що, фактично, призводило до подальшого дроблення СРСР.

Створення СРСР зумовило ліквідацію останніх залишків на­ціональної автономії і, як наслідок, засвідчило кризу в націо­нальній політиці більшовиків. У дослідженнях В. Даниленка і

Я. Верменич зазначається: «Прикривши факт створення СРСР ідеологічною ширмою інтернаціоналізму, інтернаціонально­го характеру російської пролетарської революції й інтересами майбутньої світової революції, більшовики були змушені вида­ти і «відкупну» народам Росії — проголосити політику так зва­ної коренізації» [7, с. 145]. Компромісом у відносинах із наці­ональними окраїнами став перехід до політики коренізації. На основі доповіді И. Сталіна «Національні моменти в партійному і державному будівництві», виголошеної на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р., було прийнято резолюцію, що стала правовою основою нової національної політики більшовиків — кореніза­ції. У резолюції надавались рекомендації членам партії: «До­могтись того, щоб органи національних республік і областей складалися переважно з людей місцевих, які знають мову, по­бут і звичаї відповідних народів; були видані спеціальні зако­ни, які забезпечують вживання рідної мови в усіх державних органах і установах, що обслуговують місцеве інонаціональне населення і національні меншості» [8, с. 30-32]. Згідно з ре­золюцією, на законодавчому рівні необхідно було переслідува­ти всіх порушників національних прав і, особливо, прав на­ціональних меншин. Також на з’їзді доручили ЦК перекласти марксистську літературу рідною мовою нацменшин, утворити при ЦК національних компартій інструкторські групи з місце­вих працівників і розвивати масову партійну літературу рідною мовою цих народів [8, с. 32].

Протягом 1920-х років СРСР загалом сформувався як унітарно-децентралізована держава. На нашу думку, хоча центральне державне керівництво доклало безліч зусиль для перетворення країни на унітарну державу, досягнення цієї мети унеможливила багатонаціональність СРСР і зокрема УРСР. Неймовірна строкатість етнічного складу країни визна­чала внутрішню суперечливість і складність адміністративно - територіального структурування країни.

Створення національних адміністративно-територіальних утворень відбувалося під гаслами національного відродження. Це мало б стати важливою складовою політизації етносу. Од­нак більшовицький уряд СРСР уміло деполітизував націона­лістичні рухи в республіці та припинив їх критичне зростання вже на початку 1930-х рр.

У більшості праць з історії коренізації, написаних після 1991 р., дослідники говорять про сплеск національної свідо­мості, освіти, культури етнічних меншин, усього українського народу в 1920-х рр., який згодом змила «спланована центром хвиля русифікації» в 1930-х рр. [9, с. 133]. Лише останнім часом почали з’являтись роботи з більш критичним аналізом як причин запровадження коренізаційних процесів, так і їх наслідків (Л. Якубова, С. Кульчицький, В. Даниленко та ін.).

На нашу думку, «сплеск національної свідомості» спосте­рігався переважно в урядових виступах та публікаціях і був швидше удаваним, аніж реальним. Українці і національні мен­шини насторожено спостерігали за битвами більшовицького ке­рівництва з вигаданим ворогом «буржуазним націоналізмом». Рівень політичної мобілізації більшості населення УРСР про­тягом 1920-1930-х рр. був украй низьким. Громади розгубле­но дивилися на низку проектів уряду, який згори привносив складові удаваного соціально-економічного і культурного про­гресу. У цьому процесі від громад нічого не залежало, жодна з урядових програм не була усвідомлена громадами, виношена в надрах власної етнічної свідомості [5, с. 148].

Радянська національна політика була покликана культи­вувати національні цінності задля їх синтезу з радянськими цінностями та боротьби з етнічним націоналізмом. Результати довготривалого впливу більшовицької етнополітики були зна­чущими для національно-державної історії СРСР і для етноге­незу більшості народів. Перспективи національного розвитку зводилися більшовицькою теорією з національного питання до злиття націй на етапі переходу до комунізму у всесвітньому масштабі.

Однак уже наприкінці 1920-х рр. внутрішньополітична си­туація в СРСР кардинально змінилася. Це було пов’язано зі знищенням И. Сталіним опозиції, одноосібним захопленням влади, проголошенням курсу на здійснення модернізації кра­їни. Вже не потребуючи підтримки місцевих комуністів, ра­дянська влада розпочала поступове згортання політики коре - нізації.

Таким чином, більшовицька національна політика залежала від конкретних історичних обставин та зазнала трансформацій відповідно до завдань партії. Коли більшовикам необхідно було встановити і зміцнити свою владу, вони запровадили політи­ку коренізації, яка мала дуже обмежений і пропагандистський характер. Її метою було не сприяння розвиткові національних мов, як це декларувалось в офіційних документах, а перш за все пристосування до місцевих умов (тобто укорінення), заво­ювання прихильності серед неросійського населення. Корені­зація зводилась лише до дерусифікації суспільно-державного життя. Перетворившись на потужну політичну силу в країні, більшовики відмовились від тимчасових поступок націоналам і взяли курс на встановлення тоталітарної держави радянського зразку.

Джерела та література

1. Політика українізації в радянській Україні (1920-1930-ті рр.) : наук.-допоміж. бібліограф. покажчик. — К. : Інститут історії України НАН України, 2003. — 219 с.

2. Васильчук Г. М. Радянська Україна 20-30-х рр. XX ст. / Г. М. Ва - сильчук. — Запоріжжя : Запоріз. нац. ун-т, 2008. — 314 с.; Вер - менич Я. «Українізація» 20-х — 30-х рр. XX ст. : зміст та основні напрямки / Верменич Я., Даниленко В. // Україна XX ст. : Куль­тура, ідеологія, політика : зб. статей. — К, 2003. — Вип. 7. — 128 с.; Політична історія України : XX ст. у 6 т. / редкол. :

І. Ф. Курбас та ін. — К. : Ґенеза, 2002-2003. — Т. 3. Утвердження радянського ладу в Україні (1921-1938 рр.) / С. В. Кульчицький, Ю. І. Шаповал, та ін. — К. : Ґенеза, 2003. — 448 с.

3. Національні моменти в партійному і радянському будівництві (доклад т. Сталіна і промова Раковського, Скрипника, Гринька на XII з’їзді РКП). — X. : Шлях освіти, 1923. — 68 с.

4. Даниленко В. М. Радянський варіант «українізації» /

В. М. Даниленко, П. М. Бондарчук // Четвертий міжнар. конгрес україністів. (Одеса, 26-29 серп. 1999 р.) ; Міжнар. асоціація укра­їністів НАН України / відп. ред. : С. Кульчицький, В. Данилен­ко. — Одеса — К. — Львів, 1999. — С. 394-399.

5. Якубова Л. Теоретичні аспекти дослідження історії етнічних мен­шин УРСР / Л. Якубова // Проблеми історії України : факти, судження, пошуки. — К., 2006. — № 15. — С. 132-154.

6. Долженков О. О. Принципи етнополітики в Україні : 1990-х через призму 20-х років / О. О. Долженков // Етнонаціональний розви­ток в Україні та стан етнічності в діаспорі : сутність, реалії і кон­фліктності, проблеми та пріоритети на порозі XXI ст. : матеріали п’ятої міжнар. наук.-практ. конф., 22-23 трав. 1997 р. — К. — Чернівці, 1997. — С. 107-110.

7. Даниленко В. Троянський кінь «українізації» / В. Даниленко, Я. Верменич // Віче. — 1997. — № 5. — С. 145-151.

8. Національні процеси в Україні : історія і сучасність. Докумен­ти і матеріали : довідник : у 2-х ч. / [за ред. В. Ф. Панібудьлас - ки]. — К. : Вища школа, 1997. — Ч. 2. — 704 с.

9. Павленко В. В. Українсько-болгарські взаємини. 1918-1939 pp. /

В. В. Павленко. — К., 1995. — 225 с.

Анотації

Мануйлова Е. В. Эволюция теоретических принципов полити­ки коренизации УССР.

В статье проанализирована эволюция становления и трансфор­мация теоретических принципов политики коренизации 1920-х гг.

Manuilova К. V. The evolution of the theoretical principles of the policy of korenization of Ukrainian SSR.

In this article the evolution of the formation and the transforma­tion of the theoretical principles of the policy of korenization of 1920­th are analised.

Похожие статьи