Головна Історія Інтелігенція і влада КОНФЕСІЙНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРАТУ ЩОДО КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ ХУІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ ст
joomla
КОНФЕСІЙНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ЦАРАТУ ЩОДО КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ ХУІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ ст
Історія - Інтелігенція і влада

Т. В. Тхоржевська

Надзвичайно складна, великою мірою політизована кон­фесійна ситуація в сучасній Україні неодноразово привертала увагу дослідників — культурологів, політологів, релігієзнав - ців. Зрозумілим є те, що своїм корінням міжконфесійний роз­брат у сьогоденні сягає історичної давнини; до цього ми вже зверталися [1].

Предметом даної роботи є лише один з аспектів означеної загальної проблеми — конфесійна політика російського уряду щодо католиків Правобережної України наприкінці XVIII — на початку XIX століття, тобто безпосередньо після загарбання ім­перією цих територій внаслідок розділів Речі Посполитої.

Надзвичайно болісно вдарила по Україні трагічна для всього слов’янського світу боротьба російської і польської ідей. Супе­рництво за володіння Україною, яке тривало півтора століття, загострило в російській ідеї дух месіанізму, що ґрунтувався на традиціях деспотизму. Завдання об’єднання різних політичних і культурних спільнот розв’язувалося Російською державою на основі архаїчної самолегітимізації, ідеологічним підґрунтям якої виступала ідея “третього Риму”. Щодо польської політич­ної доктрини, то тут інший різновид месіанської ідеї живився психологією “сторожевої фортеці” і мав виразний антиукраїн­ський присмак. Віра в особливу місію польського народу ужи­валася із впевненістю у праві зневажати “інородців”, “обділе­них милістю творця” [2].

Метою даної роботи є спроба визначити, яким чином Росій­ський уряд здійснював “об’єднання різних політичних і культу­рних спільнот” в частині конфесійній. Для досягнення означе­ної мети необхідно по-перше, розглянути конфесійну політику Російської імперії стосовно інославних віросповідань взагалі й стосовно католицької церкви в межах усієї імперії зокрема; по­друге, розглянути конфесійну політику, відображену у зако­нодавчих документах царського уряду безпосередньо стосовно Правобережної України.

Конфесійна ситуація наприкінці XVIII — на початку XIX ст.

В означеному регіоні привертала увагу вже науковців XIX ст. Зокрема, її досить детально (з проімперських позицій) висвіт­лив М. Костомаров [3]; побіжно торкались М. Драгоманов та В. Антонович [4]. На початку XX ст. в контексті релігійної історії українських земель до означеної проблеми звертався В. Липинський [5]. Досліджуючи політичну, соціально-еко­номічну історію та селянські рухи на Правобережній Україні, конфесійну ситуацію характеризували З. Когут, А. Зінченко, Д. Пойда [6]. Безпосередньо церковним питанням присвятили роботи Е. Вінтер, О. Крижанівський, С. Плохий [7].

Ще у 1769 р. в Росії було прийнято “Регламент, данный санкт-петербургской римско-католической церкви” [8], який визначав стосунки католицької церкви та російського уряду. Попереднього узгодження з папською курією, як це вимагалось за церковним правом, при цьому не відбулося. Відповідно до “Регламенту”, католицька церква, як і православна, була під­корена державній юрисдикції Російської імперії, а не Папі, що докорінно протирічило головним засадам католицизму. Варто також підкреслити, що протягом останній чверті XVIII ст. Ка­терина II всіляко підтримувала заборонений папою Клементом XIV орден єзуїтів (у 1774 р. він в Росії отримав підтвердження про збереження прав і майна) [9].

Таким чином, ще до розділів Речі Посполитої католицька церква на території Росії опинилась підкореною царату. Стосо­вно католицького представництва російський уряд добре вико­ристовував традиційне імперське “розділяй і володарюй”, під­тримуючи антагонізм між єзуїтами та папськими легатами.

Ці тенденції в політиці царату продовжувались протягом усього періоду. Так, 25 листопада 1801 р. існуючий департа­мент у справах католиків було перетворено на духовну колегію у справах римо-католицької церкви. Духовну колегію очолю­вав митрополит, якому “допомагали” дві духовні особи, одна з них у сані єпископа. Ці два помічника обирались колегією та затверджувались імператором [10]. Російська імперія, таким чином, спромоглася залучити католицьку церкву до держав­ного апарату. Отже, на початку XIX ст. було створено добре законодавче забезпечення для політики, яку можна умовно ви­значити як “конфесійну асиміляцію”, у тому числі й на Право­бережній Україні.

В контексті цієї політики російський уряд після розділів Польщі передусім звернувся до уніатів з пропозицією поверну­тися до православ’я. На цей заклик відповіла значна частина населення Правобережжя, у тому числі й частина духовенства греко-католицького обряду. До весни 1795 р. кількість уніа­тів у цьому регіоні зменшилась більш як на мільйон чоловік [11] (як саме це відбувалося — предмет окремого дослідження). Внаслідок цього, стан уніатської митрополії виявився досить непевним. Коли останній її митрополит поїхав до Петербур­гу висловлювати протест з приводу розпуску митрополії, його було заарештовано [12].

Російський уряд та Синод пильно стежили за тим, щоб ві­рні католицької церкви не могли отримувати ніяких вказівок з Риму. Так, в одному з Указів, наданих Сенату, зазначалося: “Подтверждаем прежние указы наши о непринимании ника­ких булл папских, .повелевая отсылать оные в наш Сенат, который, рассмотря содержание их и особливо не находится ли в них чего-либо несходственного с гражданскими законами Всероссийской империи, с правами самодержавной власти, от Бога нам данной, обязан будет мнение свое нам представлять и ожидать позволения или запрещения нашего на обнародова­ние подобных булл.” [13]. На обмеження стосунків з папською курією спрямоване й таке: “.чтоб все монашеские ордены Ри­мской веры. не дерзали навлекать на себя зависимость от ка­кой-либо духовной власти, вне империи нашей пребывающей, высылать им доходы или части оных или же иметь к ним ка­кое-либо отношение под опасением мирского суда за преступле­ние в неисполнение указов верховной власти” [14]. Продовжен­ням цього була й заборона в’їзду в межі імперії “духовенства из чужих пределов ” [15].

Характерною рисою імперської політики щодо всіх “іно - славних” конфесій була заборона навернення до своєї віри пра­вославних підданих Російської імперії. Це, звичайно, торкну­лось і католиків обох обрядів. Іменний Указ, наданий Сенату “О препоручении в духовное управление католическому епис­копу римских католических монастырей и церквей, как в при­соединенных от Польши провинциях, так и во всех городах на­ходящихся, а униатскому архиепископу монастырей и церквей в одних только новоприобретенных провинциях, о бытии приних духовным консисториям, о содержании их, о подаче жалоб на решения их и о необнародовании папских булл и повелений без высочайшего соизволения” зазначається: дабы католи - цкие и униатские епископы, канонники, приходские попы и всякого звания их духовные отнюдь не дерзали ни под каким видом, ни тайно, ни явно преклонять и обращать православных нашего Греческого исповедания в другой закон.” [16]. З вра­хуванням того, що велика кількість православних були щойно навернуті греко-католики, це досить яскраво підкреслює “кон­фесійну асиміляцію”.

Поряд з названими заходами щодо католицьких церков, важливим завданням Російського уряду була, звичайно, під­тримка православної церкви в регіоні. Передусім ця підтримка здійснювалась за допомогою економічних заходів. Наприкінці

XVII ст. були секуляризовані церковні володіння католицько­го й верхівки греко-католицького духовенства з 18,6 тис. ревіз - ських душ. Православному кліру були передані маєтки уніат­ського духівництва з 1,4 тис. кріпаків [17]. У квітні 1793 р. на Правобережжі було створено православну єпархію, а у квітні наступного року проголошено там православ’я державною ре­лігією [18].

Важливим напрямком російської політики “конфесійної асиміляції” було будівництво нових православних церков. Показовим в цьому плані є Указ Синоду “Об учреждении Со­борных церквей в некоторых городах на денежном окладе; об ассигновании суммы на жалование Священно и церковнослу­жителям оных церквей и о перемене названий Епархий для единообразных по званию тех Губерний, в коих кафедры их состоят”. Відповідно до цього документу, після вивчення ситуа­ції Синодом виявилося, що “Соборные церкви существуют. по Епархиям, Киевской — 10., в Брацлавской — 2.”; при цьому з погляду імперської політики, навіть цим церковним осеред­кам бракує священно - та церковнослужителів. Висновки Сино­ду продовжують ту ж саму політику: “.прилично же учредить оные еще в прочих. городах.”. Зазначається також, що необ­хідно покращити матеріальне забезпечення православного ду­ховенства, “.наипаче в таких местах империи., где Священс­тво другого исповедания превосходные имеет выгоды.”. Синод пропонує: “Быть на денежном положении Соборными церква­ми с произвождением суммы, в городах Епархий Киевской: Бо - гуславе, Звенигороде, Черкассах, Умани, Липовце, Махновке, Радомышле, Чигирине, Сквире и Пятигорах..., Брацлавской, в Губернском Каменце-Подольском; уездных Проскурове, Уши­це, Могилеве, Ольгополе, Виннице, Брацлаве, Гайсине, Лити - не, Староконстантинове, Кременце, Дубно; „.и Житомирской Епархии в городах Остроге, Новграде, Волынске, Заславе, Ров­не, Житомире, Овруче, Ковне, Луцке и Владимире.” [19].

Таким чином, можна констатувати, що російський уряд, не дивлячись на офіційні заяви царату щодо того, що він “никогда не соизволит употреблять права самодержавия в предосужде - ние римско-католическому обоих обрядов закону в землях, по силе сего договора в ее подданство поступивших”, насправді проводив досить послідовну політику “конфесійної асиміля­ції”. Безпосередньо це здійснювалось за рахунок: 1) економіч­ного сприяння православній церкві на відміну від католицьких “обох обрядів”; 2) фактичної заборони не тільки підкорення папській курії, а й взагалі спілкування з нею, що протирічить головним засадам католицизму; 3) заборони навертати право­славних (при тому, що навернення у православ’я тільки віта­лось); 4) будівництва значної кількості нових церковних спо­руд для православної церкви.

Джерела та література:

1. Тхоржевська Т. В. Католицька церква в Україні: від влади до опо­зиції // Інтелігенція і влада. Серія “Історія”. — Вип. І. — Одеса: Астропринт, 2003; Тхоржевська Т. В. Конфесійне протистояння під час Хмельниччини // Інтелігенція і влада. Серія “Історія”. — Вип. 3. — Одесса: Астропринт, 2004.

2. Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. — К.: ІПіЕНД, 2002. — С. 70.

3. Костомаров Н. Старый спор. Последние годы Речи Посполитой. — М.: Смядынь, 1994. — 763 с.

4. Антонович В. Б. Моя исповедь // Вибрані історичні та публіцис­тичні праці. — К.: Либідь, 1995. — С. 78-90; Драгоманов М. П. “Переднє слово” // Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 276-326; Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Б. Грінчен - ко — М. Драгоманов. Діалоги про українську національну спра­ву. — К.: НАН України, 1994. — С. 149-273.

5. Липинський В. Релігія і церква в історії України // Політологічні читання. — 1994. — № 1. — С. 216-265.

6. Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквіда­ція Гетьманщини 1760 — 1830. — К.: Основи, 1996. — 318 с. — С. 20-33; Зінченко А. Л. 3 історії селянського руху Правобережної України у XVIII — першій половині XIX ст. // УІЖ. — 1991. — № 1. — С. 36-46. — С. 36-37; Пойда Д. П. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период. — Днепро­петровск, 1960. — 488 с.

7. Винтер Э. Папство и царизм. — М.: Прогресс, 1964. — 532 с.; Кри - жанівський О. П. Церква у соціально-економічному розвитку Пра­вобережної України XVIII — перша половина XIX ст. — К.: Вища школа, 1991. — 127 с.; Плохий С. Н. Папство и Украина. — К.: Вища школа, 1989. — 223 с.

8. Регламент, данный санкт-петербургской римско-католической цер­кви // Законодательство Екатерины II. — Т I. — М.: Юридическая литература, 2000. — С. 997-1006.

9. Винтер Э. — Вказ. праця. — С. 151-161.

10. ПС3РИ. — Собрание 2. — Т. XXVI. — № 20053. — С. 823-829.

11. Крижанівський О. — Вказ. праця. — С. 76.

12. Винтер Э. — Вказ. праця. — С. 191.

13.Об учреждении в городе Могилеве архиепископства римско-като­лического исповедания и о разных распоряжениях относительно устройства римской церкви в России // 3аконодательство Екате­рины II. — Т. I. — С. 1012-1014.

14. Там само.

15. Там само.

16.3аконодательство Екатерины II. — Т. I. — С. 1007.

17.3інченко А. Л. — Вказ. праця. — С. 37.

18. Крижанівський О. — Вказ. праця. — С. 16.

19. ПС3РИ. — Собрание I. — Т. XXV. — № 19070. — С. 750-754.

Похожие статьи