Головна Історія Інтелігенція і влада ЯК ВІДБУВАЛАСЯ ВЗАЄМОДІЯ МІЖ НАЙВИЩИМИ ПАРТІЙНИМИ ФУНКЦІОНЕРАМИ ТА УКРАЇНСЬКОЮ РАДЯНСЬКОЮ ІСТОРІОГРАФІЄЮ
joomla
ЯК ВІДБУВАЛАСЯ ВЗАЄМОДІЯ МІЖ НАЙВИЩИМИ ПАРТІЙНИМИ ФУНКЦІОНЕРАМИ ТА УКРАЇНСЬКОЮ РАДЯНСЬКОЮ ІСТОРІОГРАФІЄЮ
Історія - Інтелігенція і влада

В. П. Яремчук

Ключові слова: радянська Україна, українська радянська істо­ріографія, українські історики, кремлівські ідеологи.

Ключевые слова: советская Украина, украинская советская историография, украинские историки, кремлевские идеологи.

Key words: Soviet Ukraine, Ukrainian soviet historiography, Ukrai­nian historians, Kremlin ideologists.

На сьогоднішній день опубліковано десятки ґрунтовних праць з ділянки соціальної історії радянської історіографії, у тому числі й присвячених її «українському» сегменту, завдяки яким з’ясовано історію підпорядкування історичної науки в Ра­дянському Союзі запитам більшовицького режиму та долі окре­мих учених[1]. Аксіоматичною стала теза про тісну взаємодію між владою на історичною наукою в СРСР і про те, що радянські іс­торики — це завжди науковці у політичному контексті. Запрова­дження в науковий обіг досить значного конкретного історіогра­фічного матеріалу про функціонування української радянської історіографії дає підстави для теоретичних рефлексій про цей феномен. Мета, яку ставлю у цій статті — артикулювати та оха­рактеризувати головні способи (модуси) взаємодії між владою та історичною наукою в радянській Україні. Це питання важливе

З огляду на все ще відкриту проблему про сутність українсько­го радянського історіописання. Сучасні дослідники по-різному відповідають як на питання про те, який фактор вирішальним чином впливав на зміст праць українських радянських істори­ків: політика і політичні міркування чи все-таки наукові про­позиції істориків, так і на питання про співвідношення ролей істориків та ідеологів союзного центру та республіки у творенні українського радянського історичного наративу. Зазначу, що під українською радянською історіографією розумію процес розви­тку історичної науки в радянській Україні у період 1930-1980-х років, коли історіописання в республіці власне й визначалось тісною взаємодією між політикою та історією.

В історії української радянської історіографії можна виокре­мити кілька способів взаємодії між владою та наукою. Значна частина текстів читаються як віддзеркалення останніх рішень вищих партійних функціонерів, тобто тут історія виступає ін­струментом політики і не більше. Можна навести безліч при­кладів, коли радянська історіографія чинила, як зауважив колись добре обізнаний з реаліями праці вченого-історика в умовах сталінського режиму Олександр Оглоблин, відповідно до українського прислів’я: «Скачи, враже, як пан каже» [б, с. 170], а історики перетворювались в умовах тотального по­літичного нагляду, за висловлюванням того ж таки О. Огло - блина, на «історіографічних роботів» [б, с. 23]. Такий підхід зі зрозумілих причин простежується передусім в текстах пред - ставників «історико-партійної науки», які в Україні займалися переважно історією комуністичної партії республіки («бойового загону КПРС»), та істориків, що вивчали історію сучасності (в радянській термінології — новітнього часу). Якщо намага­тися пов’язати інструменталістське бачення радянської історі­ографії з ширшим дослідницьким простором, то воно корелю - ється з поглядами представників «школи тоталітаризму», яка презентує дещо «старомодний», але все ще впливовий напря­мок досліджень історії Радянського Союзу.

Можна розглядати українське радянське історіописання і як таке, яке не тільки потерпало від політичного втручання, але й саме поважно впливало на вироблення ідеологічного су­проводу політичних рішень в царині політики пам’яті. Існує достатньо фактологічних підтверджень активної участі радян­ських істориків, включаючи й істориків радянської України, в прийнятті ідеологічних аргументів для державних рішень. Од­ним із найбільш відомих з таких є, напевне, робота цілої гру­пи українських вчених та їхніх московських колег над укла­данням «Тез про возз’єднання України з Росією», «схвалених» ЦК КПРС і опублікованих на початку 1954 р. [1, с. 256-257]. Не є секретом і участь українських гуманітаріїв, в тім числі й істориків, у підготовці книги П. Шелеста «Україна наша Ра­дянська» (К., 1970), яка вважалася на зламі 1960-1970-х рр. вираженням офіційної позиції щодо тлумачення українського минулого [2, с. 90-92]. Такий кут зору на «кооперацію» між владою та наукою в українській радянській історіографії ко­герентний з ідеями представників т. зв. ревізіоністської шко­ли, що виступає з критикою «догматизму» істориків, які роз­глядають радянську суспільно-політичну систему в категоріях незмінного тоталітаризму і диктату Кремля щодо суспільства Радянського Союзу.

Близьким до зазначеного вище є такий модус, як формуван­ня істориками проблемного поля для використання його полі­тиками, тобто коли саме люди влади наповнювали історичний матеріал, який «постачався» для них істориками, вигідними для них трактуваннями. У випадку історичної науки УРСР слід згадати яскравий приклад саме такої поведінки вчених, як залучення співробітників Інституту археології АН УРСР у 1970-ті — на початку 1980-х рр. до проекту обґрунтування т. зв. 1500-річного ювілею столиці радянської України. Тоді українські археологи віднайшли на Старокиївській горі дока­зи існування там поселення останньої чверті V ст., а україн­ські партійні ідеологи наповнили це відкриття ідеологізованим змістом, що мав доводити високу цивілізованість братерських східнослов’янських народів вже в сиву давнину і викрити «ні­кчемність домислів буржуазних, маоістських та інших фаль­сифікаторів історії, які намагаються принизити роль і рівень культури східних слов’ян, їх значення в розвитку світової ци­вілізації» [7, арк. 8].

Можна говорити також про радянську, й українську радян­ську зокрема, історіографію в тих її сегментах, які не були пов’язані безпосередньо з кон’юнктурою сучасного їм політич­ного процесу, як про автономну, хоча й політизовану науку, яка зазнавала тиску політики та партійних функціонерів, про­те порівняно успішно боронила свою «територію», зберігаючи значною мірою академічний характер. На мою думку, вельми успішною в цьому сенсі була діяльність кола дослідників ран - ньомодерної історії України з наголосом на джерелознавстві, що гуртувалися навколо професора Миколи Ковальського у Дніпропетровському університеті, яку в сучасній історіографії окреслюють як школу М. Ковальського й історія активності якої в часи найбільш несприятливі для такого роду українознавчих гуманітарних досліджень ще чекає на серйозні спеціальні сту­дії. Принагідно слід відзначити, що в українській історичній науці 1930-1980-х рр. прикладів історії, відносно вільної від політики, вдається відшукати значно менше, ніж в російській радянській історичній науці. Причин для такої ситуації було декілька, проте визначальним тут був вищий рівень ідеологіч­ного контролю над творчістю українських вчених, яких тесту­вали не лише на предмет узгодження їхніх текстів з загальним курсом Кремля, але насамперед стежили за дотриманням у них актуальних гасел національної політики[2].

Проте, за можливості різних моделей взаємин між владою та вченими, одна річ у мене не викликає сумнівів: найважли­віші (чи, іншими словами, рамкові) офіційні твердження про українську історію (як, звичайно, й про те, що називалося «іс­торією СРСР» чи про історію будь якої іншої етнічної чи іншої спільності Радянського Союзу), які здобували вираження в офі­ційній політиці пам’яті та в працях істориків, встановлювали­ся людьми влади, а не інтелектуалами. Переконливим доказом для такої тези бачу факт відсутності у «наукових» історичних текстах синтетичного характеру доби 1930 — середини 1980-х рр. (узагальненнях, підручниках, енциклопедіях) хоча б однієї інтерпретації, яка би суперечила рамковим історичним уявлен­ням того часу, коли були в обігу такі праці. А такі праці за­вжди виходили великими накладами, тобто були розраховани­ми на масового читача і завжди писалися провідними вченими (що надавало їм «презумпцію авторитетності» [8, с. 13]), себто були стрижневими для пропагування радянського історичного наративу у публічному просторі. Зазначене, а також добре відо­мий факт постійного безпосереднього контролю відповідальних ідеологічних функціонерів над написанням історичних синте­зів вченими-істориками в радянській Україні зайвий раз під­тверджує висловлювану вже в літературі думку про те, що при­значення узагальнень в радянській гуманітаристиці полягало у тому, щоб закріплювати «правильну» ідеологічну лінію, утвер­джувати офіційне бачення історичних подій, витворювати один загальний і тотальний образ історії [8; 9, с. 359-360].

Таким чином, українським радянським історикам, які, як і в будь-якій іншій союзній республіці, були відповідальними за «правильне» вивчення і написання текстів з історії їхньої республіки, фактично відводилася роль «чорноробів ерудиції» (якщо використати знану метафору Марка Блока), які підби­рали ретроспективну аргументацію для постулатів, які виголо­шувалися найвищим партійними функціонерами, та викону­вали роль посередників між творцями ідеологічних гасел та аудиторією споживачів історичної інформації. Поза тим, вони могли дозволити собі фрондувати, але в колі таких проблем та тем, розробка яких не загрожувала радянським рамковим істо­ричним уявленням, і така фронда завжди відбувалася з відома Кремля. Приміром, в роки німецько-радянської війни задля за­гравання з національними почуттями українців заохочувалася героїзація Данила Галицького чи Петра Сагайдачного, але ніх­ то не ставив під сумнів провідну вже на той час ідею офіційної політики пам’яті про вікові історичні зв’язки між українським та російським народами, а також керівну роль росіян в історії українського та інших неросійських етносів СРСР [1, с. 59-61, 75 та ін.]. В добу початків брежнєвсько-сусловського режиму, який не відразу наважився на реалізацію нівеляційного курсу в національній політиці, та водночас керівництва республікою козакофіла та провідника поміркованої лінії в національній сфері Петра Шелеста існувала можливість вивчати ідеологічно нейтральне козацтво, наголошувати, не порушуючи існуючого канону, в основі своїй російськоцентричного, на певній полі­тичній та культурній самобутності українського народу [10].

Важливою обставиною, що впливала на взаємини між вла­дою та наукою в українській радянській історіографії, було те, що рамкові ідеї політики пам’яті в Україні починаючи з 1930-х рр. творились завжди Кремлем (певна річ, що тут ідеть­ся не тільки про радянську політичну верхівку, але й про пред­ставників радянського інтелектуального істеблішменту, насам­перед про провідних московських та ленінградських істориків, які також взаємодіяли з кремлівськими ідеологами) і ніколи українською республіканською партійною та науковою елітою. На такий висновок наштовхує відсутність якихось самостійних рішень республіканського політичного керівництва чи запрова­джених в дозволений обіг ініціатив інтелектуалів республіки в царині ставлення до минулого, які б знаходилися поза контек­стом політики пам’яті союзного керівництва. Поза тим, звичай­но, що Москва інколи могла з тактичних міркувань дозволити найвищим посадовцям та провідним вченим і діячам культури УРСР нібито самостійну гру на полі національної історичної спадщини. Однак, по-перше, це робилося тільки тоді, коли така поведінка не суперечила стратегічним проектам Кремля, зокрема, й проекту побудови спільної радянської ідентичності та його історіографічної підпори — великого наративу спіль­ної історії народів СРСР. По-друге, «московські бояри» завжди контролювали процес залучення українців до вироблення офі­ційного бачення їхнього минулого, вдаючись, в разі необхіднос­ті, до показово жорстких методів дисциплінування, як це ста­лося під час ідеологічних кампаній післявоєнних (цькування науковців Інституту історії України АН УРСР, які були авто­рами опублікованих під час війни цілком лояльних та адекват­них ідеологічній ситуації тих років узагальнень з українського минулого) та 1972-1973 рр. (тоді на цапа-відбувала було при­значено керівника республіки П. Шелеста, який дозволив собі невинні репліки про її (республіки) історичну специфіку, які в умовах посилення репресивних методів національної політики в радянській Україні початку 1970-х рр. тягнули ледь не на ідеологічний кримінал).

Таким чином, взаємодія поміж кремлівським режимом, його українською адміністрацією та українськими істориками набу­вала різних форм. Проте в іграх політиків та істориків з минулим зажди, навіть у відносно сприятливі для плекання українського патріотизму періоди радянської історії 1930 — середини 1980-х рр., провідні історичні ідеї та межі дозволених вольностей для українських істориків формулювались саме московськими іде­ологами, а не їхніми київськими колегами чи представниками українського радянського історіографічного бомонду.

Джерела та література

1. Єкельчик С. Імперія пам’яті: Російсько-українські стосунки в ра­дянській історичній уяві/ С. Єкельчик. — К.: Критика, 2008. — 303 с.

2. Яремчук В. Минуле України в історичній науці УРСР післясталін - ської доби/ В. Яремчук. — Острог : Вид-во Національного універ­ситету «Острозька академія», 2009. — 526 с.

3. Портнов А. Історії істориків: Обличчя й образи української історіо­графії XX століття/ А. Портнов. — К.: Критика, 2011. — 237 с.

4. Юсов С. Історик Володимир Голобуцький (1903-1993): Життя, на­укова і педагогічна діяльність/ С. Юсов. — К.: Інститут історії України НАН України, 2011. — 336 с.

5. Оглоблин О. Академічна свобода й історична наука в СРСР/ О. Огло - блин// Український історик. — 1997. — № 1/№ 4. — С. 165-175.

6. Оглоблин О. Думки про сучасну українську совєтську історіогра­фію/ О. Оглоблин. — Нью-Йорк: ООЧСУ, 1963. — 87 с.

7. Центральний державний архів громадських об’єднань України. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 1679. — 104 арк.

8. Грабович Г. Літературне історіописання та його контексти/ Г. Гра - бович// Критика. — 2001. — Ч. 12. — С. 11-15.

9. Калакура Я. Українська історіографія/ Я. Калакура. — К.: Гене - за, 2004. — 497 с.

10. Яремчук В. П. Історична наука в УРСР у «добу Шелеста»/ В. П. Яремчук // Український історичний журнал. — 2008. — № 3. — С. 149-162.


Яремчук В. П. Как осуществлялось взаимодействие между высшими партийными функционерами и украинской советской историографией.

В статье показаны основные формы взаимодействия между вла­стью и исторической наукой в советской Украине периода 1930­1980-х гг. Сделан вывод, что главные акценты видения украински­ми историками прошлого определялись кремлевскими идеологами, а не высшими партийными функционерами или ведущими истори­ками республики.

Yaremchuk V. P. How interaction between the Ukrainian Soviet historiography and highest party functionaries was realized.

The main ways of interaction between the authorities and the historical science in the Soviet Ukraine in 1930s-1980s have been presented in the article. It has been concluded that the determining emphases in the Ukrainian historians’ views of the past were defined by the Kremlin ideologists and not by the highest party functionaries or leading official historians of the republic.

Похожие статьи