Головна Історія Інтелігенція і влада РОЗВИТОК СЕРЕДНЬОЇ ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ В XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ. В ОДЕСІ
joomla
РОЗВИТОК СЕРЕДНЬОЇ ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ В XIX — НА ПОЧАТКУ XX СТ. В ОДЕСІ
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Мельник

Ключові слова: система середньої жіночої освіти, інститут­ське виховання, жіноче училище.

Ключевые слова: система среднего женского образования, ин­ститутское воспитание, женское училище.

Key words: system of secondary female education, institute educa­tion, female college.

Кризовий стан сучасної освіти в Україні має багато спільно­го із проблемами розвитку освіти XIX — поч. XX ст. Це — від­сутність коштів, необхідність підготовки спеціалістів з різних галузей за короткий термін, залучення громадськості до розвит­ку школи, приватний характер багатьох освітніх закладів.

Актуальність дослідження визначається необхідністю все­бічного аналізу та наукового узагальнення історичного досвіду розвитку системи середньої жіночої освіти в Одесі.

Мета дослідження — виявити характер та особливості розви­тку системи середньої жіночої освіти в Одесі наприкінці XIX — на початку XX ст.

Активна розробка теми в дореволюційний час цікава скоріше джерелознавчим, ніж історіографічним аспектом, тому що ство­рені в ті роки численні дослідження мали яскраво виражений публіцистичний характер. Такими є роботи Е. О. Лихачової [1],

Н. Е. Зінченко [2], С. Г. Сватікова [3], К. Р. Шохоль [4], Пес - ковського тощо. В наш час найбліьш відомі роботи О. В. Шни - рової [5], Н. Л. Пушкаревої [6].

В Одесі, як і в інших містах російської імперії, існувало три основних типи середніх жіночих навчальних закладів. Першу групу складали жіночі заклади закритого типу (привілейова­ні): інститути Шляхетних дівчат, що наслідували французь­кий зразок (Сен-Сірський інститут). Початок середньої жіночої освіти в Росії покладено указом Катерини II «Про виховання шляхетних дівиць у Петербурзі при Воскресенському монас­тирі» від 5 травня 1764 р. 13 січня 1765 р. вийшов указ Кате­рини II про організацію міщанського відділення при «воспита­тельном обществе дворянских девиц» на тих самих підставах.

Смольний інститут слугував прототипом для жіночих «вихов­них» закладів, що розповсюджувалися в Росії завдяки під­тримці імператриці Марії Федорівни. Разом з тим, як вважали сучасники, «інститутське виховання» не сприяло тому, щоб до­помогти жінці відмежуватися від «віковічного тяжіючого над нею неповноліття» [7, с. 65]. Термін навчання в Смольному інституті тривав дев’ять років. «Ізоляція смолянок — частина продуманої системи. Інституток свідомо відділяли від домаш­ньої атмосфери. Традиція ця належала І. І. Бецькому, який прагнув «відгородити учениць від «спотвореного» середовища їх батьків, створивши «ідеальних людей» освітньої моделі», — писав Ю. М. Лотман [8, с. 78].

Наприкінці 40-х — початку 50-х років ХІХ ст. кількість бажаючих вступити до цих інститутів більш ніж у 8 разів пере­вищувала число вільних вакансій, тому стали з’являтися при­ватні пансіони для дівчат. Однак навчальний процес у приват­них закладах не завжди досягав належного рівня державних установ.

Другу групу складали гімназії відкритого типу (безстанові), як відомства імп. Марії Федорівни, так і Міністерства народної освіти.

Починаючи з 1858 р., в Російській імперії почала форму­ватися система середньої жіночої освіти відкритого типу. Ініціатором створення «училищ для приходящих девиц» став Н. А. Вишнеградський, професор педагогіки Педагогічно­го інституту (Петербург), інспектор Павловського жіночого ін­ституту. За його проектом 19 квітня 1858 р. відкрилося перше в Російській імперії Маріїнське училище, підлегле відомству імператриці Марії Федорівни (Петербург). 27 червня 1859 р. функції завідування училищами відкритого типу розділені по­між МНП і головною радою відомства імператриці Марії. До міністерства відійшли училища, засновані на рахунки пожертв приватних осіб та громадськості; у розпорядженні ж головної ради залишилися лише навчальні заклади, що одержували матеріальні засоби від відомства імператриці Марії Федорівни [7, с. 68]. Таким чином, урядовий апарат загалом використову­вав ініціативу і матеріальні засоби громадськості для відкриття середніх жіночих навчальних закладів, фактично поставивши цей процес під контроль МНП. Надалі уряд не раз використо­вував суспільну ініціативу у вирішенні різних проблем, у тому числі й питання освіти громадян.

Організація нових навчальних закладів ґрунтувалася на за­тверджених 26 лютого 1859 р. «Правилах внутрішнього розпо­рядку училищ для приходящих дівчат». До січня 1860 р. в Ро­сійській імперії було 16 жіночих середніх навчальних закладів нового типу, які 10 листопада 1862 р. офіційно перейменовані в гімназії [7, с. 68-69]. Це полегшило процес вироблення на­вчальних програм, методики викладання й освітніх задач.

У цьому випадку Російська імперія йшла шляхом Німеччи­ни, де ще з часів реформації жінка одержувала освіту переваж­но у відкритих навчальних закладах. У цих питаннях Німеччи­на була протилежністю Франції, де жінка вчилася переважно в закритих навчальних закладах, з домінантою монастирського елементу. Отже, починаючи з закритих навчальних закладів для жінок, в свій час запозичених у французької системи осві­ти кінця XVIII ст., формується система гімназій, яка більше відповідає характеру буржуазних реформ у Російській імперії середини XIX ст.

Так, з організацією системи середньої освіти відкритого типу система жіночої освіти в Росії перебудовувалася на «німецький зразок», паралельно зберігалася система навчальних закладів і закритого типу, в яких проводилась поступова реформа на­вчальних програм, що зближувало ці заклади. У Росії, як і в Німеччині, в основу нової організації жіночої освіти покладена ідея «кожна людина має право на освіту... тому, перш ніж пе­реслідувати у вихованні будь-які спеціальні цілі, слід звернути увагу на загальноосвітні завдання виховання, щоб зробити лю­дину людиною незалежно від статі та достатку» [7, с. 68].

Взірцем для системи середньої освіти жінок стали державні та Маріїнські жіночі гімназії, тому що в навчальному плані вони мали великі можливості для самовдосконалення, незва­жаючи на недоліки у своїй організації через її незавершеність. Основним недоліком була відверта орієнтація на підготовку вчителів для початкових шкіл, а не на логічний розвиток всіх ступенів жіночої освіти; від початкової до вищої. Для логіч­ної досконалості жіночі гімназії в навчальному процесі пови­нні спиратися на жінок-педагогів з вищою університетською освітою.

Збільшення кількості жіночих гімназій призводить до зміни характеру інших жіночих загальноосвітніх закладів: удоскона­люються навчальні плани і методика викладання, нагальною стає потреба в жінках-педагогах, що дає поштовх до відкрит­тя додаткових педагогічних класів та курсів у складі наявних гімназій.

У затвердженому 9 січня 1862 р. Статуті училищ говорило­ся, що, окрім семикласного загального курсу, при училищах «можуть бути влаштовані педагогічні курси, в яких би дівиці, що закінчили загальний курс та вбачають своє призначення у педагогічної діяльності, мали б змогу отримувати спеціальну педагогічну освіту» [1, т. 1, с. 173]. У Маріїнській гімназії в 1862 р. з 75 випускниць 62 заявили про бажання відвідувати педагогічні класи. Н. А. Вишнеградським представлено проект педагогічних курсів, у якому визнавалася необхідність вищого наукового і спеціального педагогічного закладу для жінок [1, т. 1, с. 177]. У 1863 р. при відомстві імператриці Марії з до­зволу імператора засновано «Педагогічні курси Петербурзьких жіночих гімназій», що призначені для дівчат, які отримали се­редню освіту і бажають присвятити себе педагогічній діяльнос­ті [6, с. 34]. Ці курси з трирічним терміном навчання давали слухачкам спеціальну педагогічну підготовку і були першою спробою на шляху створення вищого жіночого педагогічного навчального закладу.

Крім того, до чинної системи жіночих гімназій входили пе­дагогічні класи (7-8-й), що підвищували рівень випускниць і скеровували їх на педагогічну діяльність. Особи, що закінчили такі класи і здали випускні іспити, одержували право викла­дання і звання домашньої. Посвідчення про закінчення додат­кових педагогічних класів мало європейське визнання і дозво­ляло випускницям гімназій вступати в університети Німеччини, Франції, Швейцарії. Спочатку приймали за наявності атестату про закінчення жіночої гімназії з додатковим 8-им класом, що давав право працювати домашньою вчителькою. Робилися, що­правда, і послаблення — приймали іноді з атестатом за 7 гімна­зичних класів. Потім у деякі університети стали брати тільки золотих медалісток. Пізніше вимагали подавати посвідчення про складання латинської мови за VIII клас чоловічої гімназії [11, с. 11-14]. При цьому студентка повинна була кожен раз отримувати у ректора дозвіл на продовження занять у наступ­ному семестрі. Саме гімназії відкрили жінці шлях до науки; по­легшили можливість педагогічної діяльності. Сотні тисяч жінок пройшли через гімназії і десятки тисяч з них одержали середню освіту. В історичній записці, присвяченій двадцятип’ятиріччю Петербурзької жіночої гімназії, наводяться такі дані: 19 тисяч дівчат пройшли через середні учбові заклади Петербурга, і ти­сячі з них закінчили повний курс [9, с. 54].

24 травня 1870 р. затверджено нове положення про жіно­чі гімназії і прогімназії Міністерства народної просвіти. Жі­ночі гімназії та прогімназії залишилися відкритими навчаль­ним закладами, до яких приймались представниці всіх верств та утримувались коштом місцевого населення. Курс навчання збільшувався з шести до семи років, посилювався практичний характер навчання (арифметика (рахівництво), гігієна та інші предмети, необхідні для домогосподарок). Також додається восьмий — додатковий «педагогічний» клас, після закінчення якого складались іспити на звання домашньої наставниці чи вчительки. Таким чином, поступово змінювався сам характер викладацької роботи: посилювалась педагогічна спрямованість жіночої освіти, що призводило до збільшення попиту на серед­ню жіночу освіту та чисельність гімназій.

Успішний розвиток системи середніх жіночих навчальних закладів базувався на тому, що уряд використовував ініціати­ву громадськості. Саме розвиток середньої жіночої освіти стає передумовою зміни ставлення уряду до жінок. Вже постановою від 14 січня 1871 р. жінки допущені до педагогічної, медичної діяльності, до служби на телеграфах [10, с. 225-226].

Третю групу складали станові навчальні заклади: духовні училища та міщанські училища.

Враховуючи те, що освітні процеси охоплювали і систему за­критих навчальних закладів для жінок, зміни відбуваються і в навчальних програмах в жіночих інститутах та духовних учи­лищах. У них під впливом процесу розвитку жіночих гімназій поступово змінювався характер викладання. Організовувалися жіночі духовні училища з новими програмами та характером викладання матеріалу, що поступово призвели до зміни харак­теру навчання в училищах при жіночих монастирях. Хоч в духовних училищах і панував культ аскетизму й ідеологічного диктату, їх вихованки внесли свій доробок у розвиток серед­ньої освіти в Росії. Жіночі єпархіальні училища мали особливе призначення і особливу організацію. Вони створені в середині XIX ст. для дочок православного духівництва, але не були ста­новими навчальними закладами. За плату, визначену місце­вим духівництвом, там могли навчатися дівчата з інших станів суспільства. Училища знаходилися у розпорядженні Святішо­го Синоду під керівництвом єпархіальних архієреїв і підпо­рядковувались місцевому духівництву. З предметів навчання обов’язковими в жіночих єпархіальних училищах вважалися: Закон Божий: історія Старого і Нового Заповіту, Великий Ка­техізис, пояснення богослужіння; церковна, всесвітня і росій­ська історія; російська мова, російська словесність і практичне ознайомлення зі слов’янською мовою; арифметика і загальні основи геометрії; географія загальна і російська; цивільна істо­рія — загальна і російська; загальні основи фізики; педагогіка; каліграфія; церковний спів. Необов’язковими вважалися музи­ка, малювання і новітні мови. Духівництво ставило головною метою виховати дівчат і підготувати зі своїх дочок добрих і гідних дружин священиків. Виходячи з того, що багато дівиць після закінчення курсу ставали сільськими вчительками, у 1886 р. за розпорядженням Синоду в старших класах рекомен­довано знайомити вихованок із прийомами створення співочого хору і керування ним [13, с. 750-760].

Окремим, можна сказати четвертим, типом навчальних за­кладів в Одесі були національні середні жіночі навчальні за­клади: єврейські, німецькі, болгарські, «слов’янські» («розсад­ник слов’янських дівчат») та інші приватні навчальні заклади, що часто не відповідали рівню програм середніх навчальних закладів МНП.

До п’ятого типу навчальних закладів, експериментального, можна зарахувати навчальний заклад для жінок, що базувався на програмах середніх чоловічих навчальних закладів. Це від­криття О. С. Трачевським та його дружиною у 1881 році «Нової школи» для дівчат, орієнтованої на подальше продовження на­вчання на університетській лаві, тобто за програмою чоловічих гімназій [14, с. 489-493].

Розвиток системи середньої жіночої освіти в Одесі проходив швидкими темпами. Після відкриття Маріїнської гімназії, по­ступового реформування системи духовних училищ та інших приватних закладів середньої жіночої освіти збільшилася кіль­кість випускниць, що вважали за необхідне продовжити освіту з метою подальшого працевлаштування у навчальних закладах середньої освіти. Наявність педагогічних класів (7-8) у гімназі­ях дозволяла кращим випускницям скласти іспити державним комісіям на звання домашньої наставниці чи домашньої вчи­тельки, хоч подальше навчання у вищих навчальних закладах російської імперії було неможливим.

Варто враховувати, що кількість випускниць Маріїнської жіночої гімназії, що була відкрита в 1867 р. зросла зі 160 ви­пускниць у 1869, до 327 — у 1870, 356 — у 1871, 580 — у 1881 р. [15, с. 28-29]. Необхідно зазначити, що неухильний розвиток міста: збільшення промислового потенціалу, кількос­ті банківських, внутрішньо - та зовнішньоторговельних фірм, мережі навчальних закладів — вимагав значної кількості під­готовлених фахівців.

У 1890 р. із загальної чисельності 73 — міських вчительок стаж понад 15 років мали 13 осіб, 10-15 років — 17 осіб, 5-10 років — 25 осіб, а решта 18 осіб — працювали менш ніж 5 ро­ків, що показує, за свідченням А. Бориневича, «наскільки пе­дагогічна діяльність жінок не була випадковістю» [16, с. 110].

У 1891 р. в Одесі функціонував 271 навчальний заклад, де навчалось 20 097 осіб. З них 12 584 — особи чоловічої статі і 7 513 — жіночої. У 90-х роках XIX ст. в Одесі існували середні жіночі навчальні заклади, навчальні заклади 2-го та 3-го роз­ряду та інші. З середніх навчальних закладів вирізнявся Інсти­тут шляхетних дівчат із 7-річним курсом навчання відомства імп. Марії Федорівни, перетворений у 1828 році з жіночого бла­городного інституту та реформований у 1893 році. У 1891 році в ньому навчалось 224 особи [17, с. 119-120].

До навчальних закладів 1-го розряду належала Маріїнська жіноча гімназія, що була заснована у 1868 році та утримува­лась міськими коштами. У 1891 році в ній навчалась 461 осо­ба. При гімназії було товариство піклування про «недостатніх учениць» з капіталом у 3 200 руб. За рахунок місцевих коштів утримувалась і друга міська жіноча гімназія, перетворена з прогімназії, що була відкрита у 1879 році. У 1890 році в ній навчалось 375 осіб. До середніх навчальних закладів належало 9 приватних (власних), з яких три: г. Куракіної-Текелі, г. Ві - динськой, г. Бракенгмейер — мали права гімназій МНП та на­вчали близько 900 осіб. Шість інших приватних гімназій 1-го розряду щорічно приймали 596 дівчат [17, с. 121].

До навчальних закладів 2-го розряду належало міське ді­воче училище, засноване у 1817 році відомством імп. Марії Федорівни, яке стає у 1833 році міським училищем з набором у 1890 році у 270 осіб. До навчальних закладів 2-го розря­ду належали і три приватних навчальних заклади з щорічної кількість учениць у 200 осіб. Також існували жіночі учили­ща, розподілені за національним та релігійним принципом: грецьке жіноче училище у 234 особи, лютеранське (німецьке) жіноче училище у 119 осіб, римо-католицьке училище у 224 особи, «розсадник слов’янських дівчат» у 16 осіб, спеціальні єврейські школи 36 «хедер», у яких навчалось 1 264 дівчини [163, с. 111].

Якщо в 1894 р. в Одесі було тільки чотири жіночі гімназії з правами першого розряду, то у 1909 р. — 12, а в 1915 р. — 23 [18, с. 3-4].

Таким чином, можна зробити висновки щодо швидкого роз­витку середньої жіночої освіти в м. Одесі наприкінці XIX ст. та нагальності розбудови вищих навчальних закладів для ви­рішення питань освіти населення. Це, справді, розуміли пред­ставники як наукової громадськості міста, так і урядовці; вже у 1895 році попечитель Одеського навчального округу X. П. Соль - ський порушив клопотання про відкриття в Одесі «інституту ви­щої жіночої освіти», мотивуючі це тим, що «кількість жінок, які закінчили повний восьмирічний курс в жіночих гімназіях Одеського навчальної округи, досягла 600 осіб, серед яких бага­то хто бажає дістати подальшу наукову освіту і відправляється в закордонні вищі школи» [19, Арк. 1]. Таким чином, розвиток системи середньої освіти в Одесі логічно підготував процес ста­новлення вищих жіночих навчальних закладів.

Джерела та література

1. Лихачева Е. О. Материалы для истории женского образования в России / Лихачева Е. О. СПб.: тип. Стасюлевича, 1899-1901. [Кн. 1-4] — СПб., 1890-1895. [Кн. 1] (1086-1796) 1890. — 296 с.; [Кн. 2] (1796-1828) 1893. — 308 с.; [Кн. 3] (1828-1856) 1895. — 271 с.; [Кн. 4] (1856-1880). — СПб., 1901. — 271 с.

2. Зинченко Н. Женское образование в России. Исторический очерк/ Зинченко Н. — СПб., 1901. — 46 с.

3. Сватиков С. Русские студентки (1860-1915) // Путь студенчества: Сб. статей. — М., 1916. — С. 24-35.

4. Шохоль К. Р. К вопросу о развитии высшего женского образова­ния / Шохоль К. Р. // Журнал Министерства народного просвеще­ния. — 1913. — № 3. — С. 1-36.

5. Шнырова О. В. Проблема женского образования в российской обще­ственной мысли 60-х годов XIX века/ Шнырова О. В. // Женщины в отечественной науке и образовании. — Иваново: Б. и., 1997. — С. 36-39.

6. Пушкарева Н. Л. Первые российские женщины-ученые // Женщины в отечественной науке и образовании. — Иваново, 1997. — С. 2-13.

7. Песковский М. Л. Университетская наука для русских женщин / Песковский М. Л.// Русская мысль. — 1886. — № 11. — С. 59-78; № 12. — С. 31-46.

8. Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре: Быт и традиции русско­го дворянства (XVIII — начало XIX века) / Лотман Ю. М. — [2-е изд., доп.]. — СПб.: Искусство, 2002. — 413 с.

9. Двадцатипятилетие С.-Петербургских женских гимназий. Крат­кая историческая записка // Женское образование. — 1883. — № 5. — С. 35-55.

10. Сборник действующих постановлений и распоряжений по женским гимназиям и прогимназиям Министерства народного просвещения с последовавшими с 1870 года изменениями и дополнениями / [со­ставил М. Родевич]. — СПб.: Тип. МНП, 1884. — 268 с.

11. Марголин Д. Справочник по высшему образованию. Ч. II: Руко­водство для поступающих во все высшие учебные заведения за границей/ Марголин Д. Пг. — Киев, 1915. — С. 11-14.

12. Полное собрание законов Российской империи — Собр. 3. — Том. XXXI, 1911. — Отд.1. — СПб. : Гос. тип. 1914. — № 36226. — 1309 с.

13. Ромашков Д. И. О задачах духовного просвещения в отношении к запросам современного русского общества / Ромашков Д. И. // Чтение в Обществе любителей духовного просвещения. — 1911. — Кн. 11. — С. 750-763.

14. И. К. «Новая школа» в Одессе (Корреспонденция из Одессы) 12 октя­бря / И. К. // Женское образование. — 1881. № 8. — С. 489-493.

15. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. : в 89 т. / под ред. Н. А. Тройницкого. — СПб.: Изд. Центр. Стат. Комитета МВД, 1904. — Т. 8. — 281 с.

16. Волкова I. В. До питання історії жіночої освіти в Одесі у 90-ті роки XIX ст. / Волкова I. В., Блохіна Л. Л. // Жіночий рух в Україні: історія і сучасність: міжнародна науково-методична конференція, Одеса, жовтень 1994 р. : тези доповідей. — К. : Інститут систем­них досліджень освіти України, 1994. — С. 110-111.

17. Історія Одеси / [кол. авт.; голов. ред. В. Н. Станко]. — Одеса: Друк, 2002. — 560 с.

18. Справочник на 1915 г. об учебных заведениях Одесского учебного округа и служащих в них. — Одесса: Управление учеб. округа, 1915. — 457 с.

19. Ф. 334. — Оп. 3 (І ч.). — Спр.7528. Лазурський В. Ф. Історія Одеських вищих жіночих курсів (1921 р.).

Анотації

Мельник О. В. Развитие среднего женского образования в XIX — в начале XX вв. в Одессе.

В статье представлены исследования, необходимые для всесто­роннего анализа и научного обобщения исторического опыта раз­вития системы среднего женского образования в Одессе в конце XIX — начале XX вв.

Melnik O. V. Development of secondary female education in the late 19th — early 20th centuries in Odessa.

The article presents research that is necessary for comprehensive analysis and scientific generalization of historical experience of devel­opment of the system of secondary female education in Odessa in the late 19th — early 20th

В. А. Савченко УКРАЇНСЬКА СКЛАДОВА МАХНОВСЬКОГО РУХУ

Ключові слова: анархізм, українська державність, самооргані­зація, самоврядна держава, махновський рух.

Ключевые слова: анархизм, украинская государственность, са­моорганизация, самоуправляющееся государство, махновское дви­жение.

Key words: anarchism, Ukrainian statehood, self organization, self-governing state, Makhno movement.

Історіографи подій громадянської війни «правого» — ан­тикомуністичного, комуністичного, українського націонал - патріотичного спрямування, історики-державники довгий час відмовляли махновському руху в політичному житті, намага­ючись зобразити його примітивним бандитизмом, напівкримі - нальним інтернаціональним бунтарством, спрямованим не на суспільну творчість, а на безглузду руйнацію та терор. Зневаж-


17. Історія Одеси / [кол. авт.; голов. ред. В. Н. Станко]. — Одеса: Друк, 2002. — 560 с.

18. Справочник на 1915 г. об учебных заведениях Одесского учебного округа и служащих в них. — Одесса: Управление учеб. округа,

1915. — 457 с.

19. Ф. 334. — Оп. 3 (І ч.). — Спр.7528. Лазурський В. Ф. Історія Одеських вищих жіночих курсів (1921 р.).

Анотації

Мельник О. В. Развитие среднего женского образования в XIX — в начале XX вв. в Одессе.

В статье представлены исследования, необходимые для всесто­роннего анализа и научного обобщения исторического опыта раз­вития системы среднего женского образования в Одессе в конце XIX — начале XX вв.

Melnik O. V. Development of secondary female education in the late 19th — early 20th centuries in Odessa.

The article presents research that is necessary for comprehensive analysis and scientific generalization of historical experience of devel­opment of the system of secondary female education in Odessa in the late 19th — early 20th