Головна Історія Інтелігенція і влада ДО ПИТАННЯ ПРО ОСТАТОЧНУ ЛІКВІДАЦІЮ МЕНШОВИКІВ В УКРАЇНІ У 1920-1924 РР
joomla
ДО ПИТАННЯ ПРО ОСТАТОЧНУ ЛІКВІДАЦІЮ МЕНШОВИКІВ В УКРАЇНІ У 1920-1924 РР
Історія - Інтелігенція і влада

Р. І. Вєтров

Питання про час остаточної ліквідації більшовиками мен­шовиків на початку 20-х років XX століття в Україні є важ­ливим як в науково-теоретичному, так і історико-політичному значенні. Актуальність питання посилюється ще й тим, що в різні історичні епохи дослідники вказували різні причини лік­відації меншовиків.

Так, радянська історіографія зображувала ліквідацію мен­шовиків цілком “закономірним явищем” внаслідок так званої “дрібнобуржуазної природи” цієї партії, яка проводила в період революції і громадянської війни “антирадянську, опортуністич­ну, контрреволюційну” політику, внаслідок чого зазнала “бан­крутства”, отримала повний “крах” і назавжди зникла безслід­но з політичної арени [1].

Сучасна українська історіографія наполягає на тому, що ме­ншовики в Україні були насправді штучно і примусово ліквідо­вані більшовиками, які застосовували відносно них тільки ре­пресивні методи боротьби, заради встановлення однопартійної тоталітарної системи влади. Це докладно зображується в ціка­вих і змістовних монографічних роботах К. Кокіна і О. Мовчан [2], О. Бриндака [3], В. Ченцова [4] та інших дослідників. Але деякі аспекти цієї проблеми, зокрема питання про час, коли більшовики перейшли від політики ідейно-політичної дискре­дитації і посилення репресій до політики повної і остаточної ліквідації меншовиків, вимагають, на наш погляд, своєї пода­льшої розробки [5]. Тому в роботі зроблена спроба по-новому вирішити це актуальне питання.

Треба відзначити, що на початку 1920 р. становище меншо­вицьких організацій в Україні, яка була звільнена від денікін - щини, було дуже і дуже важким, суперечливим. Відомо, що денікінщина стала головною, смертельною загрозою як для за - гальноросійської соціалістичної революції, так і для суто укра­їнської національної революції. Тому всі дійсно прогресивні і революційні сили і партії — більшовики, боротьбісти, борбісти, укапісти, бундівці, махновці — всі, хоч кожна сила переслідува­ла свої інтереси, відчайдушно боролися проти білогвардійців.

А меншовики України майже повністю дискредитували себе активним співробітництвом з денікінцями. В цю добу ме­ншовики, зберігаючи формально єдність в парторганізаціях, фактично розкололись на дві частини: на так званих лівих та правих. Якщо ліві меншовики виступили проти денікінщини і закликали за збереження радянської влади, то праві меншови­ки Харкова, Києва, Катеринославу і, особливо Одеси, з радістю зустрічали білих, активно співробітничали з ними, входили до міських білих управ, створювали військові загони на допомо­гу білим, збирали гроші, провіант для денікінців тощо. При цьому праві меншовики плекали марну надію, що їм вдасться “демократизувати денікінщину” [6].

Не випадково, що Головний комітет меншовиків України восени 1919 р. рішуче засудив “співробітництво з режимом Де- нікіна, яке проводять тепер меншовики Харкова і Катеринос­лава, несумісне з належністю до партії” [7]. Так само засуджу­валися за підтримку білих і праві меншовики Києва [8].

Навіть ЦК партії меншовиків також вказував, що: “До ЦК надходять свідоцтва про те, що на окупованій денікінцями ча­стині України деякі члени партії проводять опортуністичну політику, явно побудовану на пристосуванні до денікінського режиму в фантастичних цілях його демократизації” [9]. ЦК партії меншовиків цілком підтримав рішення Головного комі­тету України щодо засудження діяльності правих меншовиків Харкова, Катеринослава і, частково, Києва за підтримку дені­кінців, а Одеську організацію правих меншовиків “за особливі заслуги” в справі співробітництва з денікінцями навіть “розпу­стити і створити замість неї нову парторганізацію” [10].

Зрозуміло, що після розгрому денікінщини і встановлення на початку 1920 р. в третій і остаточний раз Радянської влади в Україні, більшовики відразу ж розв’язали нову кампанію та­врування меншовиків за їхню “активну допомогу денікінцям”. Отже, в боротьбі за ліквідацію меншовиків, головного конкурен­та більшовиків в робітничому русі, Компартія діяла дуже рете­льно, “творчо” використовуючи безпомилковий метод “батога і пряника”, проводячи “гнучку” тактику поєднання “дій НК” з “ідейно-виховною роботою”.

Зрозуміло, що більшовики України в своєму ставленні ста - совно меншовиків керувалися вказівками В. Леніна, який в січні 1921 р. писав: “... Теперішній момент вимагає... найне - щаднішої боротьби з ними і наймаксимальнішої недовіри до них (як до найнебезпечніших фактичних посібників білогвар­дійщини)” [11].

Ось чому КП(б)У, як і вся партія більшовиків, різко посили­ла відносно меншовиків не тільки ідейно-політичну боротьбу, намагаючись повністю дискредитувати їх, але застосовувала також проти них жорстокі каральні, репресивні заходи з боку НК. Не випадково, що IV конференція КП(б)У, яка відбулась у березні 1920 р., підкреслила, що “... з партіями меншовиків та есерів необхідна найрішучіша боротьба, аж до їх повного придушення” [12].

Спочатку більшовики намагалися ідейно-політично дискре­дитувати меншовиків. З цією метою вони вже в березні 1920 р. швидко провели гучний відомий судовий процес проти київ­ських меншовиків, намагаючись морально-політично засудити київських правих меншовиків за їх співробітництво з денікін - цями [13]. Більшовики намагалися надати процесу не тільки всеукраїнського, але й загальноросійського значення. Не ви­падково, що один з підсудних — лідер київських меншовиків, член ЦК партії Г. Кучин-Оранський у виступі на суді казав: “Цілком зрозумілий політичний зміст вигаданого процесу. Тут йде боротьба проти впливу соціал-демократів на робітничий клас” [14].

Хоча київський процес здійснив певний вплив на деяку час­тину робітників краю, але він не досяг бажаного більшовиками результату: партія меншовиків не була ліквідована, а, навпа­ки, ще більш активно продовжила свою діяльність.

Тому більшовики застосували проти меншовиків жорстокі каральні заходи. Так, в березні 1920 р. ВУНК провела масові арешти серед меншовиків республіки [15].

В середині серпня 1920 р. ВУНК заарештувала всіх делега­тів Всеукраїнської конференції РСДРП(м) в Харкові, а потім правих меншовиків засудили і кинули до в’язниць, а інших примусово вислали до Грузії, де при владі були меншовики [16].

На початку березня 1921 р. організації меншовиків в Україні зазнали дуже сильного, майже тотального удару з боку ВУНК. У всіх містах були заарештовані і кинуті до в’язниць сотні мен­шовиків. Згідно з даними, наведеними самими меншовиками, в березні 1921 р. було заарештовано 1400 осіб, в тому числі у Катеринославі — 200 осіб, Харкові — 100, Одесі — 80, Киє­ві — 75, Кременчуці — 36, Донбасі — 350 меншовиків [17]. Але в зв’язку з рішучим протестом з боку робітників, більшість меншовиків незабаром була звільнена.

Друга хвиля масових арештів меншовиків прокотилася вже на початку 1922 р. Зрозуміло, що арешти скорочували чисель­ність меншовиків, посилювали внутріпартійну кризу, розкол на правих та лівих, а останні почали настійливо виступати за припинення політичної діяльності і навіть за саморозпуск ор­ганізацій.

Ось чому не випадково, що саме у зв’язку з безупинними репресіями меншовики примушені були на таємній Жовтне­вій всепартійній нараді 1922 р. прийняти рішення про перехід до цілком нелегальної, підпільної діяльності, що породжувало ілюзію про їх повну відсутність. Головою обраного на нараді російського Бюро ЦК партії меншовиків став Г. Кучин-Оран- ський [18].

Разом з тим треба підкреслити, що остаточне ліквідування меншовиків більшовики бачили не тільки в посиленні репресій. КП(б)У проводила відносно них більш гнучку тактику. Більшо­вики вирішували двоєдине завдання, діяли у двох основних напрямках: по-перше, вони посилювали репресії проти правих, а, по-друге, підтримували лівих і залучали їх на свій бік.

Навесні 1923 р. сталися дві важливі події, які спонукали бі­льшовиків перейти від політики посилення репресій щодо мен­шовиків до нової політики — повної і остаточної ліквідації і знищення меншовиків в Україні.

По-перше. В 1923 році дещо активізувалася діяльність мен­шовиків в Україні, що було пов’язано з хвилюванням серед ро­бітників щодо скрутного економічного становища. Напередодні 1-го Травня Головний комітет меншовиків України поширив серед робітників листівку ЦК партії з критикою внутрішньої політики Компартії. Сталися виступи меншовиків на робітни­чих зборах у Донбасі, Одесі, Харкові, Києві [19]. Все це дуже занепокоїло більшовиків. У відповідь ДПУ України провело каральну операцію з арешту меншовиків у великих містах — Києві, Харкові, Одесі, а також у Донбасі [20].

По-друге. Всередині самих меншовиків остаточно сформу­валися ліві течії та групи, які при “допомозі” і під пильним контролем з боку НК-ДПУ почали виступати із заявами про припинення політичної діяльності і ліквідацію своїх парторга - нізацій.

Першими 23 травня 1923 р. заявили про ліквідацію своєї ор­ганізації меншовики Катеринослава. В “Заяві 18 меншовиків”, 15 з яких були робітниками з дореволюційним партстажем, го­ворилось про вихід їх із партії і самоліквідацію місцевої орга­нізації [21]. Факти свідчать, що ця заява стала своєрідним сиг­налом для всіх меншовиків України. Слідом за ними в червні заявили про ліквідацію своїх організацій меншовики Кривого Рогу і Кам’янського, в серпні — Олександрівська, Бердянська, Бахмачу, у вересні — Донбасу [22].

Враховуючи ці процеси та події, які почались тепер у мен­шовиків, ЦК РКП(б) вже 4 червня 1923 року розіслав під гри­фом “цілком таємно” за підписом секретаря ЦК В. Молотова циркуляр до всіх губкомів та обкомів під назвою “Про заходи боротьби з меншовизмом”. В документі вказувалося: “якщо ра­ніше, у 1918 — 1920 рр. меншовизм стояв на платформі напів - визнання Радянської влади, то після завершення громадянсь­кої війни і з початком НЕПу йшла невпинна еволюція вправо, яка і перевернула меншовиків в партію капіталістичної рестав­рації”. Звідси і випливало принципово нове завдання: “вирвати з корінням меншовизм в робітничому класі, остаточно дезорга­нізувати і розбити партію меншовиків, ліквідувати можливість відродження її в майбутньому” [23].

В документі також підкреслювалося, що “сьогодні остаточ­но завершено повний розгром всіх буржуазних партій, партії правих есерів, до лав більшовиків увійшли всі національні компартії — залишається тільки одна партія меншовиків, яку треба тепер остаточно знищити” [24]. Разом з тим вказувалось, що треба добре бачити принципову різницю між так званими лівими меншовиками, яких треба залучати на свій бік, та пра­вими, яких треба знищувати [25]. При цьому всіх комуніс­тів зобов’язували у вирішенні цих питань мати тісні зв’язки з ДПУ [26].

В зв’язку з цим треба підкреслити, що саме з літа 1923 р. більшовики розгорнули принципово новий етап боротьби з ме­ншовизмом — етап їх остаточної ліквідації і знищення.

Виконуючи ці настанови, ЦК КП(б)У доповнював їх і кон­кретизував згідно з місцевими особливостями і неодноразо­во приймав сам подібні рішення. Так, вже 19 липня 1923 р. було прийнято інструктивний лист ЦК КП(б)У за підписом секретаря Е. Квірінга під назвою “Про заходи боротьби з меншовиками”, в якому, розвиваючи і доповнюючи лист ЦК РКП(б), говорилося, що “у всій подальшій роботі по боротьбі з партією меншовиків необхідно максимально використову­вати момент її внутрішнього розкладу, який проявляється у відході рядової частини партії, що особливо треба підтриму­вати і використовувати у боротьбі проти іншої частини пар­тії — інтелігенції” [27].

23 вересня 1923 р. був посланий під грифом “цілком таємно” до Харківського, Катеринославського, Одеського та Київського губкомів і т. Балицькому (Голова ДПУ України) за підписом секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебідя інструктивний лист, в якому говорилося, що “робота, яка тепер продовжується із самолік­відації меншовицьких організацій в Україні, безсумнівно є явищем позитивним, яке повинно нами всіляко заохочуватися. Але при цьому потрібно проявляти максимум уважності і по­літичної витримки”, не підштовхувати меншовиків, не прояв­ляти квапливості, а заохочувати всіляко вихід меншовиків із партії, друкувати їх об’яви, виступи тощо, щоб “процес само­розпуску був природним, масовим і суворо самохітним” [28].

Разом з тим в листі підкреслювалося, що потрібно “вести спостереження ДПУ, особливо за інтелігенцією меншовиків, а не робітниками, але не припускати втручання ДПУ в сам хід справ меншовиків”. При цьому говорилось, що після виходу Катеринославських меншовиків із партії “для нас в Україні важливо провести розвал і ліквідацію меншовицьких організа­цій в Одесі та найбільш міцної політично, але слабкої чисель­ністю, Київської” [29].

Незабаром в жовтні 1923 р. заявили про свою “самолікві­дацію” меншовики Києва, Одеси, Харкова та інших великих міст. Тоді ж, в жовтні, на республіканській нараді меншовиків було створено Всеукраїнське бюро з ліквідації меншовицьких організацій з п’яти добре відомих в краї лідерів соціал-демок­ратії: В. Галузіна, М. Колчинського (Укроргбюро), М. Массар - ського (Харків), В. Мосякова (Донбас) і А. Снегірьова (Катери­нослав) [30].

В листопаді Всеукраїнське бюро опублікувало “Декларацію колишніх членів РСДРП (меншовиків) в Україні”, в якій ви­знавалось, що російський меншовизм збанкрутував: “Уроки ро­сійської революції, а також становище боротьби світового про­летаріату проти буржуазії безперечно свідчать про історичну правоту лінії РКП(б) і III Інтернаціоналу”. Тому в документі говорилось про необхідність розпустити всі меншовицькі орга­нізації в Україні і вступити до лав більшовиків [31]. В грудні 1923 — січні 1924 р. відбулися губернські з’їзди меншовиків, на яких були одностайно прийняті рішення про припинення політичної діяльності і саморозпуск всіх меншовицьких орга­нізацій в Україні [32].

Враховуючи процес “самоліквідації” меншовиків, який роз­почався в Україні, ЦК РКП(б) в січні 1924 р. виділив навіть 5 тис. золотих рублів ЦК КП(б)У для проведення “Всеукраїнсь­кого з’їзду колишніх меншовиків”, який, на думку більшови­ків, повинен був мати показове значення для всіх меншовиків Радянського Союзу [33].

Заключним актом політичної драми з ліквідації меншовиць­ких організацій був так званий “Всеукраїнський з’їзд колишніх меншовиків”, який відбувся 1-3 лютого 1924 року в Харкові. “45 посланців від Київської, Харківської, Катеринославської, Одеської губерній, а також Донбасу представляли біля 700 ко­лишніх меншовиків з партстажем від 10 до 25 років”, в тому числі від Катеринослава — 165 осіб, Донбасу -147, Одеси — 98, Києва — 90 осіб [34].

В зв’язку з цим треба відзначити, що цифра 700 осіб, це була лише одна, але менша частина меншовиків, які об’єдна­лися в так звані “ліквідаторські групи”. Тому друга, майже вдвічі більша частина меншовиків, які не були прийняті до цих груп самими меншовиками, тепер просто залишали лави партії і припиняли будь-яку партійно-політичну діяльність взагалі.

В доповіді, з якою виступив М. Массарський (Харків), у виступах інших делегатів говорилося, що “рух за ліквідацію партії меншовиків виник повністю самостійно, без якого-не - будь тиску зверху”. В рішенні з’їзду вказувалося, що “як не важко ліквідовувати партію, але треба поховати те, що давно вже вмерло саме” і “гробарем всього меншовизму став пролета­ріат, який пішов за більшовиками”. Тому “РСДРП на Україні розвалилася не тільки ідейно, а і фізично”. З’їзд постановив “розпустити всі організації меншовиків в Україні, ліквідувати Головний комітет України”, а колишнім членам РСДРП всту­пати до Компартії [35].

В Одесі 17 лютого 1924 р. група колишніх меншовиків у складі 26 осіб на чолі з М. Патлажаном заявила, що “викону­ючи постанови Всеукраїнського з’їзду колишніх меншовиків, який відбувся у Харкові, вони припиняють свою діяльність, виходять із складу партії меншовиків і подають колективну заяву з проханням до вступу у КП(б)У” [36]. Виконуючи рі­шення “Всеукраїнського з’їзду колишніх меншовиків”, припи­нили також діяльність і остаточно самоліквідувалися майже всі організації РСДРП в Україні.

Малочисельні залишки колишньої партії РСДРП в Украї­ні, які налічували майже кілька десятків чоловік, котрі були незгодні з рішенням з’їзду, вперто продовжували антирадян - ську діяльність. Так, 16 лютого 1924 р. від імені Одеського комітету РСДРП група правих меншовиків оголосила як відгук на рішення Всеукраїнського з’їзду колишніх меншовиків, що “там, у Харкові”, “розігрався новий фарс з переодяганням”, що “іуди — лжеліквідатори продають славетну соціал-демок­ратію”, і “під диктовку чекістських суфлерів кажуть, що ме­ншовизм вмер”. “Ні, — говорилося в заяві, — меншовизм є, він діє і буде діяти, але в глибокому підпіллі” [37]. Подібні виступи правих меншовиків відбулися у Києві, Катеринославі та Харкові. Так, наприклад, в Катеринославі місцевий комітет правого осередку меншовиків видав листівку, в якій зазначало­ся, що “інсценування з’їзду колишніх меншовиків” — “це аре­на ганебної комуністичної провокації”, які діють “воскреслими найгіршими методами царської охранки”. Тому тих меншови­ків, які виступили за ліквідацію партії, вони кваліфікували “як зрадників”, які “зовсім нічого спільного не мають не тіль­ки з соціал-демократією та робітничим класом, але й в цілому з революцією”. При цьому вони стверджували, що “Бюро коли­шніх меншовиків є досить допоміжним органом ДПУ” [38].

Такі нелегальні організації правих меншовиків були лікві­довані органами ДПУ. Так, в липні 1924 р. в Києві, Одесі, Хар­кові, Полтаві, Катеринославі були затримані ті, хто намагався продовжувати політичну діяльність у глибокому підпіллі [39]. Разом з тим деяка частина правих меншовиків, яка не ско­рилася більшовикам, виїжджала за кордон, де продовжувала антирадянську діяльність. Так, Одеський губком КП(б)У повід­омляв, що “за останній час за кордон виїхало 7 меншовиків, яким не чинили ніяких перешкод” [40]. Одиниці меншовиків виїхали таємно за кордон і з інших губерній.

Так у 1924 р. з політичної арени остаточно зник меншовизм. Тепер КП(б)У повністю контролювала весь робітничий клас, всіх трудящих України.

Джерела та література:

1. Непролетарские партии России. Урок истории. — М., 1984. — 566 с.; Рубан Н. В. Октябрьская революция и крах меньшевиз­ма. — М., 1968. — 399 с.

2. Кокін С. А., Мовчан О. М. Ліквідація більшовиками право есе­рівської і меншовицької опозиції в Україні в 1920-1924 рр. — К.,

1994. — 58 с.

3. Бриндак О. Б. Ліквідація більшовиками політичної опозиції та встановлення однопартійної системи в Україні в 20-і роки ХХ ст. — Одеса, 1998. — 183 с.

4.Ченцов В. В. Політичні репресії в радянській Україні в 20-і роки. — Тернопіль. — 2000. — 395 с.

5. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Політичні партії України в першій чверті ХХ ст. (1900-1925 рр.). — Дніпропетровськ-Дніпродзер - жинськ, 2001р. — 245 с.

6. Там само. — С. 164-167.

7. Там само. — С. 167.

8. Там само. — С. 166-167.

9. Сборник резолюций и тезисов ЦК РСДРП и партийных совеща­ний. — Харьков. — 1920. — С. 62.

10. Там само. — С. 64.

11. Ленін В. I. ПЗТ. Т. 45. — С. 46.

12. Коммунистическая партия Украины в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК. Т. 1. — Киев. 1976. — С. 90.

13. Партия меньшевиков и деникинщина. Процесс Киевских меньше­виков. 21-23 марта 1920 г. — М., 1923. — С. 6-14.

14. Там само. — С. 6, 116.

15. Малицкий А. Чека и ГПУ. — Харьков, 1923. — 68 с.

16. На защите революции: Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комиссии. 1917-1922 / Сб-к документов и материалов. На защи­те революции: Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комис­сии. 1917-1922 /Сб-к документов и материалов. — Киев, 1971. — 267с — Киев, 1971. — С. 251.

17. Российский Государственный Архив социально-политической ис­тории (РГАСПИ). Ф. 275, ОП. 1, Спр. 197; 2) Ф. 17, Оп. 60, Спр. 294.

18. Политические партии России. Конец ХІХ — первая треть ХХ века. Документальное наследие. Меньшевики в 1922-1924 гг. Кн. 4-я. — М.: РОССПЭП. 2004. — С. 25, 136.

19. Там само. — С. 61, 429.

20. На защите революции: Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комиссии. 1917-1922 /Сб-к документов и материалов. — Киев, 1971. — С. 12.

21.3везда (Екатеринослав). — 1923, 23 мая.

22. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Зазнач. праця. — С. 204.

23. Центральний Державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України). — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1642. — Арк. 1-2.

24. Там само. — Арк. 3.

25. Там само. — Арк. 5.

26. Там само. — Арк. 10.

27. Там само. — Арк. 10-11.

28. Там само. — Арк. 8.

29. Там само. — Арк. 8-9.

30. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Зазнач. праця. — С. 204.

31. Там само.

32. Там само.

33. Политические партии России. Конец ХІХ — первая треть ХХ века. Документальное наследие. Меньшевики в 1922-1924 гг. Кн. 4-я. — М.: РОССПЭП. 2004. — С. 660.

34. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Зазнач. праця. — С. 206.

35. Там само. — С. 206-207.

36. Державний архів Одеської області (ДАОО). — Ф. 39. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 2.

37. Там само. — Арк. 76-77.

38. Державний архів Дніпропетровської області (ДАДО). — Ф. 66. — Оп. 1. — Спр. 230. — Арк. 121.

39. Вєтров Р. І., Донченко С. П. Зазнач. праця. — С. 208.

40. Российский Государственный Архив социально-политической исто­рии (РГАСПИ). — Ф. 17. — Оп. 60. — Спр. 294. — Арк. 80.


Ветров Р. И. К вопросу об окончательной ликвидации меньше­виков в Украине в 1920 — 1924 гг.

В статье сделан анализ истории ликвидации большевиками меньшевиков в Украине в 1920-1924 годах. При этом впервые вы­двигается два основных этапа: первый — с начала 1920 г., когда большевики проводили политику идейно-политической дискреди­тации меньшевиков, сочетаемую с репрессиями, и второй этап — с лета 1923 г. — этап окончательной ликвидации и уничтожения меньшевиков в Украине.

Vetrov R. I. To the question of the final liquidation of Mensheviks in Ukraine in 1920 — 1924.

In the article the history of Mensheviks liquidation by Bolsheviks in Ukraine in 1920-1924 is under analysis. For the first time two main stages of these events were marked out. The first stage began in the 1920-s when Bolsheviks were carrying out their ideological and discriminative policy combined with repressions against Mensheviks. The second stage which took place in summer 1923 was the stage of the final liquidation of Mensheviks in Ukraine.

Похожие статьи