Головна Історія Інтелігенція і влада ВИТОКИ ІДЕОЛОГІЇ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ (в контексті історії українсько-російських відносин)
joomla
ВИТОКИ ІДЕОЛОГІЇ НАРОДНОГО РУХУ УКРАЇНИ (в контексті історії українсько-російських відносин)
Історія - Інтелігенція і влада

О. В. Мардаренко

Одеський національний політехнічний університет

Коли талановиті, освічені українці включалися до російської імперської культури, вони виявлялися безповоротно втраченими для України. М. Драгоманов свого часу так пояснював небезпеку цього явища у своїй статті “Втрачена епоха”: “Освічені українці, як прави­ло, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони по­винні усвідомити, що кожна людина, яка від’їжджає з України, ко­жна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, ко­жне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповорот­ною” [1].

Політика залучення Росією на свій бік еліти українського народу задля остаточного придушення їх опору та повного перетворення на етнічних росіян мала значне ідеологічне підґрунтя. І, як відомо, біля її витоків, на жаль так сталося, стояли українці зі світоглядом мало­росів — політичних росіян українського походження.

Щоразу в історії перемогу у визвольних змаганнях отримували ті народи, коли цю боротьбу підтримувала просвічена еліта з націона­льно-державним світоглядом. Так здобула незалежність Україна: супроти комуністичної тоталітарної системи вперше постала органі­зована політична сила — Народний Рух України, — об’єднана спіль­ною метою.

Коли ми аналізуємо програму НРУ, говоримо про ідеологію партії, повстають запитання: в якому поколінні з’явились ці погляди? хто був прабатьками цих ідей? чи є постійна основа цих поглядів у часі? чи мають ці ідеї ціну для нашого покоління і чи є можливість, що вони будуть дороговказами українцям та прислужать нашому поко­лінню?

Народний Рух України згідно з партійною Програмою сповідує ідеологію національної демократії: “... це синтезуюча ідеологія, яка поєднує вартості консерватизму, лібералізму, соціальної демократії й ставить собі за мету реалізацію цих вартостей у національній демократичній державі європейського типу. Рух є продовжувачем тради­цій української національної демократії, започаткованої як політич­на течія Іваном Франком. Гасло Народного Руху України: “Держав­ність, демократія, реформи!” В цьому зосереджені основні цінності ідеології Руху. Національна, демократична, правова, соціальна дер­жава є основною цінністю в нашій ідеології” [2].

Коли говорять про сучасні політичні партії, то їх поділяють не тільки на праві — ліві, ліберальні — консервативні, а насамперед мають на увазі, що є партії ідеологічні, які мають власну систему цін­ностей і тому є впізнаваними, і є партії олігархічні, лобістські, бай­дужі до ідеології або партії — вивіски, яких просто не впізнають. Народний Рух України є партія ідеологічна з часів її заснування В’я - чеславом Чорноволом. Юрій Ключковський, один з ідеологів Руху, так характеризує світогляд колишнього лідера і ідеологію НРУ: “В’я - чеслав Чорновіл був суспільно-політичним діячем, наскрізь просяк­нутим ідеологією. Це була людина — особистість з усталеним систе­мним світоглядом, яка активно використовувала цей світогляд для здійснення своєї функції ідейного провідника. Особливість В’ячесла - ва Чорновола полягала в тому, що він формував світогляд та ідеоло­гію тих, хто був навколо нього. Саме тому ми можемо з повною відпо­відальністю сказати, що ідеологія Народного Руху України сформо­вана В’ячеславом Чорноволом”. [3] Світогляд самого Чорновола сфо­рмувався на ідеях провідних діячів національно-демократичного руху XIX століття.

Український національний рух зміцнів протягом XIX ст. завдя­ки діяльності Кирило-Мефодіївського братства, активними діячами якого були геніальний виразник народного духу Тарас Шевченко, історик Микола Костомаров та їхні соратники. Як повідомляє Д. Чижевський, виробленню та укріпленню світогляду братчиків, їх вірі в майбутнє України чимало сприяли і поетичні твори. Поезія Ше­вченка справила на братчиків та й узагалі на читачів того часу вели­чезне враження: “Це було щось цілком нове, велетенське, великори - се — не лише змістом, але й формою... Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями” [4]. Аналізуючи українську літе­ратуру національного відродження, Д. Чижевський торкається ра­дикалізму у творчості Т. Г. Шевченка і наголошує на тому, що “...пред­ставники поміркованих поглядів навмисне “забували” про соціаль­ний та політичний радикалізм Шевченка...”. [5] Для нас цікаво, в яких напрямках цей радикалізм проявлявся? Відповідь на це запи­тання знаходимо в дослідженні Ярослава Розумного, професора Ма - нітобського університету, яке стосується ролі Російської імперії в українській історії. У науковій праці “Москаль і москальство в Шев - ченковій поезії” він наголошує: “Референції до чужинця в Шевчен - ковій творчості, його щоденнику й листуванні дуже часті. А їх хара­ктер випливає з особистого, національного або загальноісторичного досвіду й поглядів Шевченка на роль чужинця в історії українського народу. Це був основний критерій, яким Шевченко як поет і як лю­дина керувався. І з цієї позиції він картав не лише чужинця, а й сво­го за його свідому чи несвідому співдію з чужинцем у поневолюванні своєї батьківщини.”. [6] Шевченків час — це час монархічного дес­потичного володіння над націями й одночасно — це епоха націона­льного самоусвідомлення, самоутвердження й національного проте­сту. Розумний у поезії Т. Шевченка аналізує Шевченкове бачення “москаля”, що був “реалізатором ідеї імперії і москальства.” На ос­нові нових матеріалів дослідником виявлено свідоме прикривання поведінки і вчинків “москаля” на Шевченковій землі й запропоно­вані причини цього маскування: “Протягом цілої радянської епохи поведінка москаля в українській історії тенденційно приховувалася безіменним “солдатом” або зненавидженим у соціалізмі “дворяни­ном.” Професор Розумний аргументовано, з документальних джерел, виявляє та викриває фальсифікацію творців більшовицької імперії, наголошуючи, що “для творців нової імперії — Радянського Союзу, який зводився на підвалинах російського етносу та формувався на його основі, було необхідним заховати заплямований вигляд моска­ля та відвернути увагу від небезпеки москальства. Треба було ство­рити нове, навіть ідеалізоване, обличчя імперії — гуманної, прогре­сивної й культурної, а її будівничих оголосити народом іншим від попереднього — братнім і найстаршим у слов’янській сім’ї. Було не­обхідно піднести історичний і політичний профіль того народу не як займанця, а як творця. Запустити коріння тієї імперії якнайглибше у слов’янську старовину, створити уявлення сили й визначити про­відну й цементуючу ролю тієї сили та вкласти це в гімн “непорушно­го” Союзу, який “навічно” зв’язала “Великая Русь”. Від українців треба було забрати Шевченка і приєднати його до цього творення, від­повідно прокоментувавши і скорегувавши його творчість. А зокрема ті місця історії України, до яких втручалася Росія” [7].

Надзвичайні поетичні властивості і зміст поезії Шевченка викли­кали світоглядні зміни як у його сучасників, так і у наступних поко­лінь провідників українського руху. З виступів та публіцистики В’я - чеслава Чорновола добре відомо його захоплення поезією Шевченка, її змістом і внутрішньою філософією. Стаття Чорновола у газеті “Час/ Time” від 23 лютого 1995 р. №14 називається “Голос народу, “що вго­ру йде, хоч був запертий в льох”. Чорновіл підсвідомо, як знавець, уживає алегорії Шевченкової поезії, а допитливий читач знайде по­яснення у вже згадуваного Я. Розумного: “У “Великому льосі” — це три душі, три ворони і три лірники навколо трьох тем — народжен­ня, смерті й воскресіння [України], яке мало статися через самопі­знання, самоусвідомлення й самоочищення народу від свідомого й несвідомого гріха — зради своєї батьківщини. Три невинні душі ві­дображають у цій містерії несвідомий гріх трьох стадій політичної думки в Україні XVII-XVIII ст. Пріся — це символ епохи Б. Хмель­ницького — народження і формування Гетьманської України. Дів - чина-підліток відображає суспільство, яке не підтримало планів ге­тьмана І. Мазепи, та Немовля — це віддзеркалення суспільства часів Катерини II, себто переможеного суспільства”.

У розвитку й становленні національної свідомості та в кристалі­зації політичної концепції українського національного руху важли­вим етапом наприкінці XIX ст. була полеміка, що спалахнула між М. Драгомановим і Б. Грінченком, письменником, педагогом, відо­мим завдяки його словникові української мови. Це була, як пише Павло Сохань в книзі “ Б. Д. Грінченко — M. П. Драгоманов: діалоги про українську національну справу”, полеміка між двома, безпереч­но, провідними діячами національно-культурного відродження того часу, що уособлювали фактично погляди двох поколінь. М. Драгома­нов закінчив Київський університет 1863 р., а Б. Грінченко тільки народився. Отже вона певним чином знаменувала перехід українсь­кого національного руху з одного стану в інший — від так званого старогромадівського українофільства до більш організованої і полі­тично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за націо­нально-культурну і державну незалежність України.

Професор Аркадій Жуковський у праці “Національне питання в полеміці між М. Драгомановим і Б. Грінченком” відмічав захоплен­ня ідеями Драгоманова і Гринченка лідера Народного Руху В. Чер- новола: “Для колишнього публіциста-дисидента, видатного політич­ного діяча незалежної України В. Чорновола “Листи з України Над­дніпрянської” є найважливішим “програмним документом націо­нальної думки 1890-х рр.”.

Ідеї національного відродження в працях Михайла Драгоманова, Бориса Грінченка, Івана Франка допомогли колишньому лідеру Руху у виборі своєї життєвої позиції, підбиваючи його до праці в напрямі служіння Україні, якій він дав клятву служити з студентських ча­сів: “Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимир - ську гірку і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну”. В основі невтомного творчого і громадсько-політичного життя ліде­ра Руху було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів. У сотнях статей, заяв, листів його перо весь час служило боротьбі про­ти політичної тиранії імпер-комун-соціалістичної опозиції, проти вузьких кланових інтересів та непросвіти. У своїй автобіографії Чо - рновіл признавався:”Ще під час навчання в університеті в мене сфо­рмувалися антиімперські, антикомуністичні переконання”.

Для публіциста-дисидента, видатного політичного діяча незалеж­ної України Чорновола ідеї творчості М. Драгоманова, Б. Грінченка, І. Франка та інших видатних мислителів постали найважливішим, не­вичерпним джерелом національної думки з питання “української спра­ви”, ідеологічним підґрунттям програмних документів НРУ. Про інте­рес до особистості Б. Грінченка ми дізнаємося не тільки з автобіографії

В. Чорновола: “Був активним учасником руху шістдесятників. Займа­вся літературознавчою працею, готував до захисту кандидатську ди­сертацію, присвячену творчості майже забороненого тоді Бориса Грін­ченка”. Друг В. Чорновола Михайло Косів згадує про студентські роки: “Ми познайомилися у січні 1960 р., під час Різдвяних свят. Він тоді був студентом факультету журналістики Київського університету і працював над дипломною роботою про Бориса Грінченка. ... В’ячеслав завжди був натхненний особливою впевненістю, що Україна буде са­мостійною. .Він був упевнений, що створення незалежної Українсь­кої Держави — історична закономірність”.

В’ячеслав Чорновіл надзвичайно багато зробив для національно - культурного, політичного і соціального пробудження зденаціоналі­зованого українства останньої чверті XX століття. Продовжуючи справу своїх попередників, фундаторів ідей українського відроджен­ня, на думку Леся Танюка, і ми з ним погоджуємось, він “без перебі­льшення став першим в сучасній Україні, хто всебічно, як публіцист, структурований практикою філософ дисиденства, людина вершин­ної суспільно-демократичної думки XX століття” обґрунтував і від­стоював об’єктивну необхідність незалежного політичного, націона­льно-культурного і соціального відродження України” [8].

Ідейний послідовник Драгоманова Іван Франко мав таку думку про нього: “Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади” [9]. Пу­бліцистика В. Чорновола відповідає практичним потребам живих лю­дей та служить джерелом для глибоких роздумів сучасної духовної еліти. Слово було його зброєю, історичні факти в його підпільному журналі “Український вісник”, в заснованої ним газеті “Час/Time” завжди подаються через особистісне сприйняття, авторитет науко­вої істини і моральність засобів її утвердження. Лесь Танюк у перед­мові до збірки статей Чорновола пише: “Читаємо його, читаємо ува­жно, з олівцем, — і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо. І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди пря­мувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити” [10].

М. Драгоманов був одним з перших серед українських вчених і культурних діячів, що розгорнув широку, всебічну роботу по озна­йомленню зарубіжної громадськості з історичною долею і культурою України. В болгарський період еміграції він і написав свої останні й фактично узагальнюючі праці з української національної справи, зо­крема: “Чудацькі думки про українську національну справу” та “Ли­сти на Наддніпрянську Україну” як відповідь на “Листи” Б. Грінче - нка, вміщені у цьому виданні. В. Чорновіл написав у травні 1966 р. і опублікував один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики, документальне дослідження “Правосуддя чи рецидив терору?”, а в 1967 р. — документальну збірку “Портрети двадцяти “злочинців” (“Лихо з розуму”), які ознайомили західне су­спільство з матеріалами про політичні репресії в Україні.

Публіцистика В. Чорновола, як і листування М. Драгоманова з Б. Грінченком, можна вважати класичною публіцистикою з питань розуміння і поєднання національного, інтернаціонального (космопо­літичного за термінологією Драгоманова) й соціального в суспільно­му розвитку взагалі, і, зокрема, проблем історичного шляху націо­нального і культурного самовизначення України та її народу.

Національну незалежність народу Драгоманов завжди вважав одним з головних факторів його духовного розвитку і загального про­гресу, хоча його звинувачували у автономізмі. Сам він у полеміці з Грінченком відповів так: “Вони мене лають, між іншим, обрусите­лем і об’єднителем. Про моє обрусительство говорити не буду, а про моє об’єдинительство скажу...Я ж справді завше хотів побачити об’є - динення освічених, добрих і чесних людей в нашій країні й по сусід­ніх сторонах і народах коло праці для волі, освіти й добробиту...” [11].

Про незалежницькі погляди Драгоманова повідомляє професор Павло Сохань: “В одному з листів від 21 березня 188Q р. з Женеви в Софію до своєї дочки Ліди та її чоловіка Івана Шишманова М. Драго­манов, говорячи про історичну долю болгар і українців наголошував, що “для правильного розвитку народів, їм треба мати державну не­залежність!”. Для вірного розуміння ролі М. Драгоманова в історії українського національно-визвольного руху цікаві думки залишив ще один з його послідовників О. Я. Шульгін. У своїх спогадах він писав: “Драгоманова обвинувачують, що він був федераліст, не розу­міючи того, що для реального політика другої половини 1Q віку це був максимум вимог; треба пригадати диспропорцію між всесильною імперією та кволим українським рухом, в якому поза кількома видат­ними діячами панувала аморфна маса селян і зросійщені дощенту міста... Зрозуміло, що він прагнув свободи в імперії; це була перед­умова поширення української національної ідеї в масах”.

Блискуче про М. Драгоманова висловився ідейний послідовник Драгоманова, український письменник і вчений Іван Франко у про­мові з нагоди 30-річчя діяльності М. Драгоманова: “Драгоманов для нас є чимсь більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника. Через усіх тих 30 літ, а бодай від тоді, коли ми самі стали до прилюдної роботи, голос єго був для нас заохо - тою, осторогою, вказівкою куди йти, голосом сумління — що роби­ти, а чого не робити. Коли ж уряд російський в р. 1876 заборонив зовсім українську літературу в Росії, Драгоманов один однісінькій підняв против сеі заборони голос в з’ізді вчених і писателів цілого світа в Парижі, показавши на французькій мові, чим є украінске письменство, які плоди видало доси, яку важну прислугу воно му­сить сповняти для піднесеня просвіти великого руско-украінського народу і яку величезну шкоду для розвою просвіти в самій Россіі ро­бить той дикий наказ” [12].

Яскрава стаття Симона Петлюри “Драгоманов про українське пи­тання” є оглядом-коментарем праці Михайла Драгоманова “Чудацькі думки про українську національну справу” з приводу видання її в Україні у 1913 р. В статті висвітлюються думки щодо значення ідей цієї праці на національно-політичне формування свідомості україн­ців у контексті українсько-російських відносин: “Нема сумніву, що праці Драгоманова, коли стануть надбанням рідної йому спільноти, будуть мати великий вплив на розвиток її політичного самоусвідом­лення і будуть сприяти встановленню нормальних взаємин між росі­янами і українцями, бо питання цих взаємин широко і багатобічно висвітлив Драгоманов у згаданих працях... Визнаючи величезне зна­чення російської літератури, Драгоманов висловлює думку, що і укра­їнська література, щоб бути цікавою, мусить іти таким самим шля­хом, тобто висвітлювати по-своєму ті життєві питання, що хвилю­ють тепер культурні народи. Розгортаючи далі цю думку, Драгома­нов робить висновок: “Українське письменство доти не стане на міцні, свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західньої Європи, а не через Петербург і Москву” [15, с. 33]. Загальний висновок Драгоманова — це конечність оновлення українства через нав’язування безпосеред­ніх зносин з європейською наукою, літературою і політикою [16, с. 56], але на даній стадії найближчий до цього шлях таки пролягає “через Москву і Петербург”.

Особливо цікавий для нас є розділ “Чудацьких думок”, присвяче­ний історичному висвітленню зросійщення на Україні. Переконаний, що зросійщення не є системою і що в ньому не винні прогресивні кола російської суспільности, Драгоманов присвячує окремий розділ своєї книжки виясненню питання про “доконечність” для українців спі­льної боротьби з політико-адміністративною централізацією в Росії і як союзника називає ліберальні шари російської суспільності, зок - рема земства: “На жаль, Драгоманов не досить розгорнув і обґрунту­вав свої думки в цьому розділі, а пізніше уже ближча до нас сучас­ність довела і помилковість деяких з них. Надаючи перебільшеного значення російському лібералізмові, Драгоманов помилився, покла - даючися на нього” [13].

Після смерті Драгоманова українська політична думка пішла в дечому далі, зміцніла, розвинулася, але багато з того, що він гово­рив, залишилося і до наших днів повним глибокого значення і не втра­тило своєї ваги і впливу на продовжувачів української справи. З Дра­гоманова вийшов і Грушевський, і Симон Петлюра... Його іменем і його ідеями були перейняті й активні діячі 80-х років XIX ст. (Іван Франко...та інші). Проте були й інші полемічні оцінки і погляди на роль Драгоманова, наприклад Б. Грінченка. Отже, наприкінці XIX й на початку XX ст. панувала концепція Драгоманова, його ідеї на­дихали провідних діячів національної революції 1917-1920 рр. Піс­ля поразки Української держави, під впливом націоналізму нових поколінь — на Західній Україні під польським, румунським та чехо­словацьким пануванням і в еміграції — надихаючою стає концепція Грінченка.

Борис Грінченко — видатний культурно-освітній діяч, письмен­ник і публіцист — безперечно, був найяскравішим представником молодого покоління борців за українську національну справу, які наприкінці XIX — на початку XX ст. вийшли на історичну арену як нова сила, сповнена гарячого бажання активізувати придушений ро­сійським царизмом український національно-визвольний рух. Про­голосивши себе свідомим, національно-активним українством, про­довжувачами патріотичної справи Т. Г. Шевченка, вони влітку 1891 р. створили таємне товариство “Братство тарасівців”, яке об’­єднувало студентів і викладачів переважно харківських і київських вузів та інших культурно-освітніх діячів. Вони більш рішуче, ніж М. Драгоманов ставили питання про необхідність активних дій у бо­ротьбі за повну культурно-національну автономію українців як окре­мої нації. Вказуючи на прірву, яка існує на Україні між інтелігенці­єю й народом, Грінченко вважає головним завданням письменника подолати цю прірву. Але українська інтелігенція інертна, вона зви­кла слугувати владі й допомагає їй русифікувати українське насе­лення. Грінченко суворо критикує тих, хто пише російською мовою, і вимагає вживати українську мову не лише в красному письменстві, але й у творах з історії, лінгвістики, навіть з точних наук. Повсяк­денна культурно-освітня робота по українізації народу була необхід­на для консолідації всього населення України, подолання роз’єдна­ності між селянською більшістю та інтелігенцією, щоб, за словами Б. Грінченка, “виробилася з української нації одна національно са­мосвідома освічена громада”; тобто, досягнуто об’єднання всіх укра­їнців як тих, що під Росією, так і тих, що в Галичині та Буковині. Пропагуючи ці ідеї, тарасівці особливо активно виступали проти по - московлення України. Це фактично було їхнє головне кредо, яке рі­шуче пропагував і відстоював Б. Грінченко в своїй полеміці з М. Дра - гомановим у “Листах з України Наддніпрянської”.

Але, велика світова сила щодо імені Драгоманова змушує бага­тьох провідних діячів української справи вчитуватись у слова цього вченого-енциклопедиста: “Для чистої справи треба чистих засобів, любов до власного народу ніколи не служила перепоною для пова­жання інших народів, у будь-яких скрутних обставинах життя лю­дині треба триматись високих переконань”.

Виступаючи на мітингу з нагоди 80-ї річниці проголошення са­мостійності Української Народної Республіки на Софійському май­дані в Києві, В. Черновіл одним з уроків незалежної держави назвав “ідеологічний урок”. На початку століття, говорив промовник, мод­но було бавитися у соціалістичні ідеї. Але Іван Франко ще в 1901 р. у статті “Що таке поступ” зміг передбачити, що буде, коли вдасться побудувати марксистсько-енгельсівську державу: “Він казав, що це буде велика народна тюрма, що неволя, вигнана у двері, залізе через вікна й усядеться так, що її потім ніхто не зможе виштовхнути. Це буде тиранія, якій позаздрять найбільші царі й монархи. Так воно і сталося”.

Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до про­блеми вирішення українського питання, ідеал державного і суспіль­ного устрою пройшли тривалий еволюційний шлях: “Почавши з по­пуляризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Дра - гоманова, мислитель поступово переходить на ліберально-демокра­тичні позиції, позначені чітко вираженим національним спрямуван­ням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політич­ної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться “ноза межею можливого” [14].

Отже, маємо зробити невні висновки. Духовними джерелами сві­тогляду В. Чорновола є ідейна снадщина нровідних вітчизняних ми­слителів XIX-XX ст. T. Шевченка, М. Драгоманова, Б. Грінченка,

І. Франка та інших діячів національного відродження, яка ностала нідґрунтям для формування нередового світогляду у середовищі ру - хівців і увійшла в сконцентрованому вигляді до нрограми Чорново- ловського НРУ.

Ідеї, що закладені в творчості цих діячів щодо української націо­нальної снрави, є надзвичайно актуальними і для сьогодення. Знач­на кількість висловлених мудрих думок відіграє і тенер неабияку роль у вирішенні багатьох нроблем національно-культурних та дер­жавотворчих нроцесів.

Необхідно нам’ятати: щоразу в історії остаточна загибель держав­ності будь-якого з народів відбувалася в той момент, коли від бороть­би за неї відмовлялася зденаціоналізована еліта (керівна, духовна, нросвітянська) цих народів, залучаючись до служби чужинцям й аси - мілюючись.

Література

1. Субтельний О. Україна: історія. — K., 1992. — С. 254.

2. Програма Народного Руху Укpаïни//www. nru. org/ua

3. ^ючковський Ю. Роль В’ячеслава Чорновола у формуванні ідеології Руху. Народний Рух України: Місце в історії та нолітиці. Матеріали VI Всеукраїнської конференції 16-17 вересня 2005 р., м. Одеса. — Оде­са: Астронринт, 2005. — С. 6S-71.

4. Чижевський Д. І. Історія української літератури. — K: Видавничий центр “Академія”, 2003. — 56S с. (Альма-матер).

5. Чижевський Д. І. Вказана нраця.

6. Розумний Я. Москаль і московство в шевченковій ноезії // Сучасність.

— 2001. — № 9.

7. Розумний Я. Вказана нраця.

S. Чорновіл В’ячеслав. Пульс української незалежності: ^лонка редакто­ра / Встун. ст. та ніслямова Леся Танюка. — K.: Либідь, 2000. — С. 7-14.

9. Франко И. Речь но новоду 30-летия деятельности... М. П. Драгоманов 1S41 — 1S95. Єго юбилей, смерть, автобіографія і снис творів. — Львів, 1S96. — С. 26-36.

10. Чорновіл В’ячеслав. Пульс Української незалежності: ^лонка редакто - ра/Встун. ст. та ніслямова Леся Танюка. — K.: Либідь, 2000. — С. 14.

11. Подається за окремим львівським виданням 1892р., Http://www. wu - wien. ac. at/groups/ukraine/dragomanov_dumki. htm

12. Франко И. Речь по поводу 30-летия деятельности.... М. П. Драгоманов 1841-1895. Єго юбилей, смерть, автобіографія і спис творів. — Львів, 1896. — С. 26-36.

13. Петлюра Симон. Драгоманов про українське питання (М. Драгоманов. “Чудацькі думки про українську національну справу”). — К.: Видавни­че Товариство “Криниця”, 1913.

14. Салтовський О. І. Концепції української державності в історії вітчизня­ної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). — К.: Пара - пан, 2002. — 396 с.

Похожие статьи