Головна Історія Інтелігенція і влада ПІДГОТОВКА КАДРІВ ЗАЛІЗНИЧНИКІВ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ — ПОЧАТОК XX ст.)
joomla
ПІДГОТОВКА КАДРІВ ЗАЛІЗНИЧНИКІВ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ — ПОЧАТОК XX ст.)
Історія - Інтелігенція і влада

С. С. Богатчук

Історія розвитку залізничного транспорту в Україні в кінці XIX — на початку XX ст. свідчить про необхідність кваліфіко­ваної підготовки його кадрів, що мало стати загальнодержав­ним завданням.

Характеризуючи стан наукової розробки проблеми, слід відзначити, що історія формування кадрів залізничників да­ного періоду в історіографії висвітлена далеко нерівномірно. Одними з перших дослідників історії України другої половини

ХІХ ст. були Лавров Ю. П. [1], Лугова О. І. [2], Лось Ф. Е. [3], Белінський Е. Ф. [4], які висвітлювали стан розвитку проми­словості, зокрема, залізничного будівництва, після скасуван­ня кріпосного права та необхідність покращення підготовки кадрів залізничників.

Інтерес до історії підготовки спеціалістів для залізниць Ук­раїни другої половини ХІХ ст. — початку XX ст. відроджується у 80-90-х рр. XX ст. Зокрема, у 1991 р. відбувся захист канди­датської дисертації Е. Луценко “Развитие среднего специаль­ного образования на Украине во второй половине ХІХ ст.” [5]. Розвитку освіти на Україні у другій половині ХІХ ст. присвя­чені праці Степанович Е. П., Пузанова М. Ф., Терещенко Г. І., Кізченко В. І., в яких розкриваються питання кваліфікованої підготовки залізничних кадрів [6-8].

Мета дослідження обумовлена актуальністю обраної теми і полягає у висвітленні проблеми формування кадрів для заліз­ниць України в другій половині ХІХ — початку XX ст.

Важливість даного дослідження полягає у необхідності застосування системного підходу щодо вивчення історії фор­мування технічних кадрів для залізниць України даного періоду.

Реформа 1861 р. та швидкий розвиток капіталістичних від­носин у промисловості й сільському господарстві сприяли ви­никненню в Україні великої кількості вільної робочої сили. Вона складалася із найбіднішої частини селянства, що була змушена найматися на поденні роботи до поміщиків або, шука­ючи роботу, йти з села. За підрахунками Лаврова Ю. П., у 80-х рр. XIX ст. з Воронезької, Курської, Орловської, Київської, Волинської, Подільської, Харківської і Чернігівської губерній щороку виходило на заробітки 1 423 854 чоловік [9]. В 1889 р. лише з Київської губернії пішло на заробітки 34 380 чоловік, 17 730 з них (51,6 %) працевлаштувалися на польові роботи, а 16 750 (48,4 %) — у промисловість, на залізниці та інші ви­робництва [10]. Тільки у 1891 р. на заробітки з села вийшло: з Київської губернії — 191,5 тис. чол., Полтавської — 173 тис. чол., Харківської — 164,2 тис. чол., Чернігівської — 134,2 тис. чол., Подільської — 108 тис. чол., а всього — 771,2 тис. чол. [11]. Велика маса селян, що не отримала землі, почала працю­вати на фабрично-заводських підприємствах, у цукровій про­мисловості, кам’яновугільній і металургійній промисловості Донбасу.

Будівництво залізниць розпочалося в другій половині

XIX ст. і поглинуло близько 600 тис. робітників, які раніше працювали в сільському господарстві [12]. На їх будівництво наймалися поодинокі, групами, цілими селами. Вони працю­вали на спорудженні Києво-Балтської, Лозово-Севастополь­ської залізниць та інших. На окремих будівельних ділянках Лозово-Севастопольської залізниці було зайнято до 5 тис. робітників із селян, яких підрядчики наймали за контракта­ми строком на один рік, враховуючи сезонність сільськогоспо­дарських робіт [13].

Залізничне будівництво в Російській імперії вимагало ве­ликої кількості робочої сили, адже найбільша частина його будівельних процесів виконувалася вручну. Залізничний транспорт з його глибоким поділом праці, відносно високим технічним рівнем породив значну професійну розмежованість залізничників і виникнення таких спеціальностей, які знахо­дилися на межі між робітниками і службовцями.

Більше третини усього персоналу залізниць складали кваліфіковані кадрові робітники залізничних майстерень і депо. Наприкінці XIX — на початку XX ст. поповнення кад­рів залізничників значною мірою відбувалося за рахунок їх сі­мей. На деякі залізничні вузли (Козятин, Жмеринка) наймали стрілочниками, ремонтниками, вугільниками, кондукторами виключно мешканців навколишніх сіл, які були менш вимог­ливими щодо умов праці та її оплати [14].

На залізниці йшли працювати колишні солдати. В 1890 р. на Південно-Західній, Катерининській, Курсько-Харківсько - Миколаївській, Фастівській залізницях їх працювало 4,4 тис. чоловік (із загальної кількості 15,6 тис.) [15].

Інтенсивне залізничне будівництво потребувало кваліфіко­ваної робочої сили, що примусило уряд звернути увагу на під­готовку спеціалістів у цій галузі. Саме тому виникає потреба у навчальних закладах, які готували б висококваліфіковані залізничні кадри. До 1870-х рр. країна не мала технічних учи­лищ, які б спеціально готували кадри робітників для залізни­ць. В 1869 р. під керівництвом головного інспектора залізни­ць Дельвіга була створена комісія для розгляду питання про підвищення технічного і професійного рівня залізничників. Вона розробила ряд пропозицій, зокрема, про набір і підготов­ку кваліфікованих техніків і машиністів з числа досвідчених фабрично-заводських робітників, обізнаних з технікою.

Для надання вищої технічної освіти 28 липня 1864 р. було засновано Інститут інженерів шляхів сполучення у Петербурзі, який готував інженерів-спеціалістів залізничного транспорту, куди приймали переважно дітей дворян. Із стін цього інституту вийшла велика плеяда вчених-інженерів, що піднімали заліз­ничну справу в Україні, таких як Ю. В. Ломоносов, Г. Д. Ду - белір, О. П. Бородін та інші [16].

Одночасно виникає питання щодо утворення та фінансування технічних залізничних училищ. В 1870 р. Міністерство шляхів сполучення спільно з Міністерством фінансів прийняло угоду про відраховування з валового прибутку залізниць 15 карбо­ванців з версти експлуатованих доріг на розвиток технічних учбових закладів [17].

Незважаючи на певні фінансові труднощі, в 70-х рр. XIX ст. в Росії починають відкриватися технічні залізничні учили­ща. Вони лише частково задовольняли потреби залізниць у кваліфікованих робітниках, спочатку надаючи перевагу підготовці машиністів паровозів, їх помічників та шляхових майстрів.

З 1870 р. першим в Україні почало працювати Харківсь­ке технічне училище, до якого приймали осіб віком від 13 до

19 років. Крім загальноосвітніх, викладались обов’язкові тех­нічні дисципліни: будова локомотива та догляд за ним; загаль­ні відомості щодо будівництва залізниць та телеграфної служ­би. Училище готувало спеціалістів для служби тяги та ремонту шляхів. У ньому навчалося 100 учнів.

З будівництвом Києво-Одеської залізниці (1870-1871рр.) такі технічні училища було відкрито у Києві, Одесі. Програма навчання передбачала готувати кваліфікованих робітників різ­них спеціальностей для обслуговування залізниці [18].

В 1873 р. на ст. Ольвіопіль Херсонської губернії було відкри­то залізничне училище для підготовки майстрів залізничного шляху [19]. З 1874 р. на його базі почало працювати технічне залізничне училище, випускники якого після трьохрічного тео­ретичного курсу повинні були два роки працювати на залізниці і лише тоді отримували свідоцтво про освіту [20].

В училищах навчались діти із різних соціальних верств і груп. Так, у 1877 р. у Харківському, Одеському й Ольвіопіль - ському технічних залізничних училищах 238 учнів за соціаль­ним станом поділялися: 103 — із дворян, духовенства й купців, із міщан — 97 учнів, із селян — 14, із колишніх солдат — 8. Інші 16 учнів — діти іноземців [21].

В 1878 р. Міністерство шляхів сполучення скликало з’їзд представників залізничних товариств та викладачів, на якому розглядалися найважливіші питання й проблеми учбових за­кладів та було затверджено нормативи кількості учбових годин, розподілу навчальних предметів. У серпні 1879 р. ці програми було затверджено міністром та вводилися в усіх залізничних училищах Росії [22].

В Україні продовжували відкриватися нові залізничні учи­лища, оскільки попит на кваліфікованих робітників не задо­вольнявся існуючими закладами. Так, у 1878 р. таке учили­ще почало працювати в Кременчуку Полтавської губернії [23]. В 1881 р. почало підготовку та перепідготовку технічного пер­соналу для залізниць Донецьке технічне залізничне училище у Луганську Катеринославської губернії [24].

У Міністерстві шляхів сполучення продовжувалася робо­та по дальшому удосконаленню технічної освіти. З 1881 до 1886 рр. у Міністерстві розглядався проект “Положення про технічні залізничні училища”, який згодом було затверджено Державною Радою. З 1887 р. всі училища Росії почали пра­цювати згідно з новим положенням, за яким на утримання кожного технічного закладу на території України щорічно виділялось 13 200 карбованців. До технічних залізничних училищ, згідно з цим положенням, приймали лише громадян Російської імперії віком від 14 до 17 років. Обов’язковою умо­вою щодо зарахування до учбового закладу було закінчення міського училища або гімназії. Вступники складали іспити з математики та російської мови. Термін навчання в таких учи­лищах тривав п’ять років. Після закінчення курсу трирічного навчання учні технічного залізничного училища одержували свідоцтва і направлялися на дворічну практику, під час якої набували відповідну спеціалізацію. Так, у 1901р. з 179 прак­тикантів залізничних училищ на чотирьох залізницях Украї­ни (Південно-Західній, Курсько-Харківсько-Севастопольсь - кій, Катерининській та Харківсько-Миколаївській) по службі тяги спеціалізувалося 124 чоловіки (70 %), по службі ремонту шляхів і споруд — 23 (12 %) та 32 чоловіки (18 %) — по ін­ших залізничних службах [25].

З 1890 р. в м. Конотопі Курсько-Київської залізниці почало працювати технічне училище, рівень викладання в якому був досить високим. Викладати спеціальні технічні предмети мали право тільки спеціалісти з вищою технічною освітою. Про це свідчить відсоток успішності, що досягав 95 %, на відміну від інших училищ, де він тримався на рівні 30-50 % [26].

В 1896 р за клопотанням правління товариства Лозово-Се­вастопольської залізниці для підвищення рівня кваліфікації кадрів було відкрито залізничне училище в Севастополі. Його випускники отримували спеціальність залізничних техніків- будівельників [27].

Таким чином, за період з 1870 до 1896 рр. в Україні було відкрито 9 технічних залізничних училищ, тоді як у Росії їх налічувалося 33 [28]. Кількість учнів постійно збільшувалася.

Якщо в 1888 р. в усіх училищах України навчалося 1 443 учні, то вже в 1898 р. — 2 825 учнів [29].

Сприятливим фактором для збільшення кількості учнів у технічних училищах було відкриття в кінці 90-х років XIX ст. гуртожитків, адже більшість батьків не могли утримувати своїх дітей на приватних квартирах через матеріальну скруту. Таким чином залізничні товариства йшли назустріч бажаючим вчитися.

І все ж, відкриття технічних залізничних училищ не давало можливості забезпечити залізниці висококваліфікованими кад­рами сповна.

Вищу інженерну освіту, як уже зазначалося, надавав Петер­бурзький інститут інженерів шляхів сполучення. Один з його випускників О. Є. Бетулінський працював в управлінні Київсь­кого округу шляхів сполучення. З 1877 р., обіймаючи спочатку посаду головного інженера та заступника управляючого Києво- Харківсько-Азовської залізниці, він домігся покращання стану залізничних ліній та зменшення витрат на її експлуатацію. На будівництві Курсько-Харківсько-Азовської (1866-1870) та Лозо­во-Севастопольської (1872-1874) залізниць працював випускник цього вузу О. Ф. Стемпинський, докладаючи всіх зусиль для покращання стану справ на цій залізничній мережі [30].

Високі темпи розвитку промисловості на півдні Росії в другій половині XIX ст. та поширення залізничного будівниц­тва виявили необхідність утворення вищих технічних учбових закладів в Україні. 14 березня 1897 р. цар видав наказ про від­криття у Києві політехнічного інституту. До вступних іспитів допускалися ті, хто мав атестат про закінчення гімназій та ін­ших середніх учбових закладів.

На інженерно-будівельному і механічному відділеннях ін­ституту з перших років його існування працювали видатний фахівець у галузі паровозобудування професор Ю. В. Ломоно­сов та Г. Д. Дубелір — визначний фахівець у галузі шляхового будівництва і теорії електротранспорту.

Термін навчання в Київському політехнічному інституті складав 4 роки. У підготовці висококваліфікованих інженерів велику роль відігравала робота науково-технічних гуртків та великої бібліотеки з питань будівництва та експлуатації залізничних мереж, де студенти розширювали свої знання, знайомилися з тогочасними досягненнями у промисловості. Першим утворився інженерний гурток (січень 1902 р.), у ро­боті якого взяли участь професори Г. Д. Дубелір, Є. О. Патон та інші. Під керівництвом професора О. О. Радціга почав пра­цювати механічний гурток. На засіданнях цих гуртків заслу­ховували і обговорювали доповіді професорів і студентів про досягнення науки і техніки [31]. Протягом року для студентів організовувалися екскурсії на залізниці. В 1902 р. професор Ю. В. Ломоносов організував проходження практики студента­ми на Східно-Китайській залізниці.

За соціальним походженням студентство було неоднорідним. За підрахунками Степанович Є. П., найбільше студентів було із дворян, як і в інших вищих навчальних закладах (у 1898 р. —

47,7 % усієї кількості студентів, у 1913 р. — 36,2 %). Вихідців з міщан навчалося в 1898 р. 34,6 %, а в 1913 р. — 27,0 %. Найменше було студентів з козацьких сімей — відповідно 1,2 та 2,8 % [32].

Для найбідніших студентів, матеріально-побутові умови яких були важкими (висока оплата за навчання — 100 крб щорічно, непомірна плата за квартиру, харчування), членом комісії з питань вищих технічних закладів Д. І. Менделєє­вим було внесено пункт про право ради інституту звільняти від оплати за навчання близько половини студентів, які цього потребували. Це положення було використано першим ректо­ром Київського політехнічного інституту В. Л. Кирпичовим у 1903 р., який утворив в інституті товариство допомоги студен­там. Викладачі та професори щорічно допомагали грошима ма­лозабезпеченим студентам. Приміром, у 1903 р. ця допомога складала 5 112 крб, у 1911 р. — вже 6 245 крб [33].

На початок XX ст. Київський політехнічний інститут був єдиним вищим учбовим закладом в Україні, який готував спе­ціалістів для шляхів сполучення. За період з 1903 по 1912 рр. інститут випустив 549 інженерів-механіків [34]. Незважаючи на збільшення кількості спеціалістів, яких готував цей інсти­тут, у транспорті їх не вистачало, що негативно відбивалося на діяльності і дальшому розвитку цієї галузі народного гос­подарства.

Одночасно з технічними училищами та вищими учбовими закладами відкривалися спеціальні школи-училища для під­готовки нижчого обслуговуючого персоналу залізниць. 12 сер­пня 1876 р. наказом управляючого Києво-Балтської залізни­ці прийнято рішення про відкриття шкіл для дітей нижчих службовців у Києві, Козятині. Навчання в цих школах прово­дилося безкоштовно, лише за книги учні платили по 25 коп. У Києві було відкрито школу на зразок двокласного міського училища. Якщо в 1884 р. у ній навчалося 108 учнів, то вже в 1902-1903 н. р. — 398 хлопчиків та дівчаток, які здобували спеціальну початкову освіту. Такого ж типу школа відкрилася у Здолбунові, в якій за 1877-1890 рр. кількість дітей збільши­лася з 60 до 190 [35].

В 1890 р. у Жмеринці, а в 1898 р у Фастові Товариство Пів­денно-Західних залізниць відкрило двокласні залізничні учили­ща. За програмою цих навчальних закладів учні вивчали Закон Божий, математику, літературу як у початковій школі. Подібні училища відкривалися на ст. Ківерці (1899), на ст. Корсунь (1898), на ст. Вапнярка Південно-Західних залізниць. Ці учи­лища утворювалися спеціально для дітей службовців за кошти залізниці [36].

До 1900 р. на Південно-Західних залізницях було відкрито 31 училище, де діставали освіту діти службовців. Малолітніх навчали основам грамоти, арифметики, а молодь готували до роботи на залізничному транспорті. Подібні училища заснову­валися в Катеринославі, Полтаві, Кременчуку, Попасній та ін­ших містах [37].

До 1902 р. на Південно-Західних залізницях також практи­кувалися набори слухачів на вечірні курси без екзаменів. Про­тягом двох років слухачі вивчали історію, російську літера­туру, комерційну справу, географію, бухгалтерський облік на залізниці, залізничне право, математику, статистику, механіку та інші предмети, з яких по закінченню складали іспити [38].

Одночасно машиністів та їх помічників готували при за­лізничних майстернях. Щоб стати паровозним машиністом або його помічником, робітники складали спеціальні іспити. Водночас на залізницях утворювалися технічні бібліотеки, які надавали можливість робітникам слідкувати за новими тех­нічними досягненнями в залізничній справі. Користування та­кою бібліотекою для службовців залізниці було безкоштовним [39].

Таким чином, на початок XX ст. для підготовки та пере­підготовки кадрів залізниць в Україні існувала досить велика кількість навчальних закладів, починаючи від Київського полі­технічного інституту, технічних залізничних училищ та шкіл і закінчуючи вечірніми курсами підготовки при залізничних майстернях.

Джерела та література

1. Лавров Ю. П. Склад робітників металургійної промисловості Ук­раїни наприкінці XIX — на початку XX ст. //Український істо­ричний журнал. — 1965. — № 7. — С. 43-53.

2. Лугова О. І. Про становище України в період капіталізму // Ук­раїнський історичний журнал. — 1967. — № 3. — С. 15-25.

3. Лось Ф. Е. Формирование рабочего класса на Украине. — К.,1955. — 245 с.

4. Бєлінський Е. Ф. З історії формування залізничного пролетаріату на Україні в другій половині XIX ст. В кн.: З історії соціально - економічного розвитку та класової боротьби на Україні XVI - по­чатку XX ст. — К., 1960. — С. 46-65.

5. Луценко Е. М. Развитие среднего специального образования на Украине во второй половине XIX ст. Автореферат дис.... канд. ист. наук. — К. 1991. — 16 с.

6. Степанович Е. П. Высшая специальная школа на Украине (конец XIX — начало XX в.). — К., 1991. — 100 с.

7. Пузанов М. Ф., Терещенко Г. И. Очерки истории профессиональ­но-технического образования в Украинской ССР. — К., 1980. — 215 с.

8. Кізченко В. І. Культурно-освітній рівень робітничого класу напе­редодні революції 1905-1907 рр. — К.,1972. — 136 с.

9. Лавров Ю. П. Вказана праця. — С. 44.

10. Лугова О. І. Вказана праця. — С. 25.

11. Лось Ф. Е. Вказана праця. — С. 44.

12. Бєлінський Е. Ф. Вказана праця. — С. 44.

13. Рабочее движение в России в XIX в. Сборник документов и мате­риалов. Под ред. А. М. Панкратовой. — М., 1963. — С. 416.

14. Железнодорожное дело. — 1890. — № 4. — С. 353.

15. ЦДІА України. — Ф. 442. Опис 596. Спр. 50. Арк. 17.

16. Создатели новой техники в Украинской ССР. — К., 1991. — С. 153-164.

17. Краткий исторический очерк учебных заведений ведомства Путей Сообщения. — СПб, 1900. — С. 32.

18. Пузанов М. Ф., Терещенко Г. И. Вказана праця. — С. 17-18.

19. ЦДІА України. — Ф. 707. Опис 225. Спр. 196. Арк. 13.

20. Вестник Юго-Западных железных дорог. — 1906. — № 25. — С. 213.

21. Министерство Путей Сообщения. — 1878. — Т. 1. — Кн. 2. — С. 108.

22. Труды организационного комитета съезда русских деятелей по техническому и профессиональному образованию в России. — 5 секция. Средние и низшие технические училища Министерства Путей Сообщения. — СПб, 1890. — С. 9.

23. ЦДІА України. — Ф. 730. Опис 1. Спр. 205. Арк. 12-16.

24. История рабочих Донбасса. В 2-х т. — Т. 1. — К., 1981. — С. 130.

25. Кізченко В. І. Вказана праця. — С. 52.

26. ЦДІА України. — Ф. 707. Опис 227. Спр. 14. Арк. 355.

27. Краткий исторический очерк учебных заведений ведомства Путей сообщения. — СПб, 1900. — С. 49.

28. Веселое А. Н. Профессионально-техническое образование в СССР. Очерки по истории среднего и низшего профтехобразования. — М., 1961. — С. 35.

29. Луценко Е. М. Вказана праця. — С. 15.

30. Кізченко В. І. 3азначена праця. — С. 108.

31. Київський політехнічний інститут. Нарис історії (Г. Ф. Беляков, Є. С. Василенко та ін.). — К., 1995. — С. 16-25.

32. Степанович Е. П. 3азначена праця. — С. 59.

33. Там само. — С. 62.

34. Лейкина-Свирская В. Р. Интеллигенция в России во второй поло­вине XIX века. — М., 1971. — С. 13.

35. Вестник Юго-Западных железных дорог. — 1903. — № 40. — С. 10.

36. ЦДІА України. — Ф. 707. Опис 221. Спр. 97. Арк. 2-7; Спр. 60. Арк. 1-5; Опис 221. Спр. 97. Арк. 1-14.

37. Вестник Екатерининской железной дороги. — 1914. — № 341. — С. 10.

38. Вестник Юго-3ападных железных дорог. — 1903. — № 33. — С. 14.

39. Там само. — 1906. — № 25. — С. 108.

Анотації

Богатчук C. C. Подготовка кадров железнодорожников в Ук­раине (вторая половина XIX — начало XX вв.).

В статье на основе архивных и научных источников исследова­ны особенности формирования кадров железнодорожных рабочих и служащих, которые состояли в том, что вначале на строительство железных дорог приходили малоземельные крестьяне с целью за­работать деньги для уплаты налогов помещикам. В последующем профессия железнодорожников стала семейной. Создание сети спе­циальных технических учебных заведений стало необходимостью для повышения их квалификации.

Bogatchuk S. S. Railway stuff training in Ukraine (late19th — early 20th centuries).

The peculiarities of forming the stuff of the railway workers and clerks, the creation of the network of special technical education es­tablishments, professional and sociopolitical activity of the railway workers have been determined in the article. Then railway profession has become family profession. The dynamics of the growth of rail­ways, their financing both from the side of the joint-stock companiens and the state has been presented.

Похожие статьи