Головна Історія Інтелігенція і влада ОСВІТЯНСЬКЕ «ВІДРОДЖЕННЯ» В ЗОНІ РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941-1944 РР.)
joomla
ОСВІТЯНСЬКЕ «ВІДРОДЖЕННЯ» В ЗОНІ РУМУНСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941-1944 РР.)
Історія - Інтелігенція і влада

Г. X. Кязимова

Ключові слова: освіта, «Трансністрія», окупація.

Ключевые слова: образование, ««Транснистрия», оккупация.

Key words: Education, ««Transnistria» okkupatsiya.

Одним з пріоритетних напрямків сучасних історичних до­сліджень все далі стає німецько-румунська окупація України. Як відомо, у радянській історіографії, присвяченій «новому порядку», що встановили загарбники, йшлося лише про опір окупантам, жахливі умови життя громадянського населення, а стосунків іншого характеру взагалі ніби і не існувало.

Разом з тим на окупованій території залишалися мільйони радянських людей різних політичних поглядів, різних соціаль­них верств, різного ставлення до радянської влади, окупація тривала декілька років — нові і різні стосунки мали виникати і виникали, але офіційна наука про це мовчала.

Звільнившись від пропагандистських стереотипів та отри­мавши доступ до закритих у радянські часи архівів, дослідни­ки приходять до суттєвої переоцінки та перегляду усталених в історіографії проблем.

На нинішньому етапі розвитку історичної науки все біль­ше проступають тенденції до формування поліконцептуалізму у вивченні історії Другої світової війни. Головну увага вче­них все більше привертає до себе людина, людський вимір. Принципово нові погляди висловлюються у вивченні питань функціонування окупаційного режиму у румунській зоні оку­пації «Трансністрія». Нові підходи у розкритті вказаної про­блеми започаткували роботи М. Михайлуци, В. Щетнікова, А. Жуковського, В. Стецькевича, І. Нікульча, у яких на мате­ріалах широкого кола першоджерел аналізуються соціально- економічні, релігійні відносини населення з німецькою та румунською владою, висвітлюються проблеми культурно - освітянського життя [1].

Зона «Трансністрія» — південно-західні землі України (Одеська, частина Миколаївської та Вінницької областей), а та­кож лівобережні райони Молдавії, тобто землі між Дніпром і

Південним Бугом — була зоною інтересів водночас Румунії та Німеччини. «Ми з цих областей ніколи вже не підемо» — на­голошував Гітлер. Румунія отримала мандат лише на тимчасо­ве керівництво та використання економічного потенціалу цієї території. У той же час і вона розраховувала залишитися тут назавжди.

Мета даної статті — розкрити освітянську політику нової влади у зоні окупації «Трансністрія».

Напередодні війни германське керівництво серйозно обгово­рювало питання про ставлення до окупованих народів східних територій. Погляди суттєво різнилися: Гітлер, як відомо, прого­лошував, що «визволені від більшовизму слов’яни, як і усі інші народи, не потребують ніякої освіти та культури. Ця лінія для нас абсолютно зрозуміла. Німецька влада може планувати роз­виток освіти українців тільки через десять років: а зараз санк­ціонується відкриття тільки початкових та професійних шкіл, професійних курсів, тобто найнеобхідніших для рейху навчаль­них закладів». Але іншу позицію мав рейхсміністр, керівник управління східними територіями А. Розенберг. Метою нашої політики, — наголошувалось в одному з розпоряджень початко­вого періоду окупації України, — є залучення українського на­селення до добровільного співробітництва, а це вимагає припус­тимого ставлення до їхньої культури. Він підкреслював, що було б краще співпрацювати з 40 млн. українців, замість того, щоб до кожного селянина приставити по солдатові [2, с. 512-513].

Ставлення до місцевого населення румунської окупаційної влади в зоні «Трансністрія» щодо розвитку освіти із самого по­чатку складалася дещо по-іншому — румуни не були нациста­ми і сповідали православну віру. Але при цьому вони теж чітко сформулювали свою мету: «Ми прийшли назавжди. Ми — на­щадки даків та римлян і завжди жили на території від Карпат до Дунаю і зараз закликаємо росіян, які залишилися в окупа­ції, до єдиної співпраці, яка зараз можлива — до співпраці на ґрунті культури».

Зайнявши нові землі, румуни відразу обґрунтовують свою позицію. «Я не схильний до втрати того, що вже здобув», — заявляв маршал І. Антонеску. «Трансністрія» мусить стати ру­мунською областю, ми її зробимо румунською» — підтримував маршала директор відділу культури «Трансністрії». «Ми маємо створити життєвий простір для румун. Вибір такий: ми вас чи ви нас. Але ми не імперіалісти. Ми прийшли врятувати вашу країну від смертельної небезпеки. Якщо росіяни скинуть з себе більшовизм, то отримають право на нове життя, якщо ні — доля їх не пожаліє» [3].

Головна політична мета нової влади була боротьба з біль­шовицькою ідеологією, привернення населення на свій бік. У цій ситуації далеко не останню роль мала відіграти освітян­ська політика. «Маршал Антонеску, — як наголошувалося у статті «Завойовники чи визволителі?» — надіслав для управ­ління «Трансністрією» не поліцейського чи жандарма, хоча на це можна було чекати у воєнний час, а університетського професора, вченого, відомого не лише своїми здібностями, але й добротою, благородством характеру, — професора Алекся - ну» [4]. Ця риторика співіснувала з іншими положеннями, якими були насичені накази військової влади, офіційні пові­домлення, особливо першого періоду окупації, такими як «бу­дуть розстріляні, будуть покарані, забороняється, карається смертю» тощо.

Майже з перших днів окупації на території «Трансністрії», і перш за все в Одесі, румуни починають культурне і освітянське «відродження» земель між Дністром і Південним Бугом.

Ще під час наступу на Одесу у серпні 1941 року маршал Антонеску проголошує свої майбутні кроки в управлінні гу­бернаторством — планувалося з 1 жовтня відкрити всі шко­ли з учителями з місцевих кадрів, мовою викладання мала бути російська, німецька чи румунська — за вибором насе­лення, із середніх шкіл мали відкритися тільки початкові, ремісничі та комерційні. Однак лише після ретельної пере­вірки готовності навчальних закладів до роботи, яку провели у листопаді, в місті почали працювати 50 шкіл. Відновлення шкільної вправи наштовхнулося на безліч проблем, і перш за все на нестачу підручників (бо за наказом муніципалітету радянські підручники вилучалися). Міський голова Г. Пинтя повідомляв, що в Румунії вже надруковано велику партію під­ручників з арифметики, географії, румунської граматики та Закону Божого [5].

Проблемою була також нестача викладачів. Головна причи­на цього полягала у занадто низькому рівні заробітньої платні працівникам освіти — 200-300 марок на місяць не робили пра­цю привабливою (якщо порівняти з цінами на міському ринку «Привоз», де один кілограм гречки коштував 18 марок, рису — 25 марок) [6, арк. 177]. Більш того, діти, батьки яких були на фронті, сприймали таких вчителів як зрадників. Окрім цього, умови тяжкого воєнного часу, коли головним було здобути хоч шматок хліба, не налаштовували на дбайливе навчання, хоча румуни ретельно стежили за функціонуванням закладів освіти, вимагали від шкіл чітких планів роботи, постійно направляли у різні райони своїх інспекторів, справа начальної освіти про­сувалася досить повільно.

Що стосується середньої освіти — вона не була обов’язковою, крім того, за це доводилося платити (хоча близько 40 відсотків учнів звільнялися від плати). До вступу у ліцей складалися іс­пити, найбільшим попитом користувалися ремісничі училища, де здобувалася професія, яка давала би можливість прогодува­ти себе та родину.

В цілому у 1941-1942 рр. в Одесі діяло 55 шкіл та 11 ліцеїв. Загальна кількість учнів складала 18 тисяч осіб [7, арк. 12-15].

Безумовно, якщо порівняти з радянським часом, коли в міс­ті працювало 1415 шкіл, де навчалися 266 486 дітей та викла­дали 419 педагогів, це було замало. Більш того, незважаючи на прагнення керівництва тримати освітянське питання під контролем, лише декілька шкіл могли похвалитися високим рівнем викладання та відвідування учнями занять. Від шко­ли, окрім причин, які перелічені вище, відвертала примітив­ність дидактичного обладнання, але особливо — заідеологізо­ваність навчання та його румунізація. Так, на початку 1943 року в Одесі пройшли чергові збори культурно-освітянського товариства румун, учасники яких чітко заявили: носіями єв­ропейської культури тут є ми! Діяльність цих «носіїв» супро­воджували вимоги знищити російської школи та поширити ру­мунські. Прагнучи скоріше реалізувати ці наміри, керівництво губернаторства поспішно видало румунсько-російський буквар «Абегедар» [8, с. 425].

Восени 1943 року, коли починається широкий наступ Ра­дянської армії на територію України, румуни починають термі­ново вивозити цінне обладнання університету, інших навчаль­них закладів.

Наскільки можна вважати румунів носіями та рятувальни­ками культури у зоні окупації Трансністрія, свідчили розграбо­вані навчальні заклади, музеї та бібліотеки.

Таким чином, можна стверджувати, що пропагандистська риторика румунської влади відносно відродження освіти була, по-перше, матеріально не забезпеченою, по-друге, освіта пере­слідувала досить прагматичні цілі — підготовки переважно ре­місників і, по-третє, як попередня комуністична освіта, була спрямована на ті ж самі ідеологічні цілі, але з румунською спрямованістю.

Джерела та література

1. Михайлуца М. Православна церква на півдні України: період Другої світової війни (1939-1945 рр.) — Одеса: ВМВ, 2008; Жу­ковський А. Українські землі під румунською окупацією в часи Другої світової війни: Північна Буковина, частина Бессарабії і Трансністрія (1941-1944 рр.) 1987; Щетніков В. До проблеми ви­вчення історії Одеського національного університету в роки Ве­ликої Вітчизняної війни. Архів. Документ. Історія. Сучасність: Збірка наукових статей та матеріалів. Праці Державного Архіву Одеської області. — Т. IV/ Архів Одеської області і Державного комітету архівів України. — Одеса: Друк, 2001.

2. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. — С. 512-513.

3. Одесская газета. — 1942. — 20 сент.

4. Там само. — 1941. — 30 нояб.

5. Там само. — 13 дек.

6. ДАОО. — Ф. Р. — Оп. 1. — Спр. 1а.

7. Там само. — Ф. Р — 2242. — Оп.2. — Спр.41.

8. Україна у Другій світовій війні: погляд з XXI століття: Історичні нариси. Кн. перша. — К.: Наукова думка, 2010.

Анотації

Кязимова Г. X. Образовательное «возрождение» в зоне румын­ской оккупации (1941—1944 гг.).

В статье анализируется теория и практика румынских властей в области образования. Подчеркивается прикладной характер об­разования и его румынизация.

Kyazimova G. H. Educational «renaissance» in the zone of the Romanian occupation (1941—1944).

The article аnalyzes the theory and practice of the Romanian au­thorities in the field of education. The applied nature of education and its Rumanization are emphasized.


Похожие статьи