Головна Історія Інтелігенція і влада РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ 20-Х РОКІВ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ В УКРАЇНІ
joomla
РАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ 20-Х РОКІВ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ В УКРАЇНІ
Історія - Інтелігенція і влада

С. В. Зборець

Вивчення актуальної, але ще досі малодослідженої історико-по - літичної проблеми про ліквідацію багатопартійності в Україні в 1920 — 1925 рр. під кутом оновленої методології є одним з важли­вих напрямків сучасних історичних досліджень. Досвід українсь­кої багатопартійності початку XX ст. був і залишається важливою складовою сучасних наукових досліджень. Сьогодні, фахівці пере­важно порівнюють сучасну наукову літературу і радянську літера­туру 50 — 80 рр. та майже зовсім не розглядають українську істо­ріографію 20-х років. Цьому і присвячена дана стаття. Оскільки нині виникла нагальна потреба ще раз переглянути праці безпосе­редніх учасників подій 20-х років, з’ясувати, як вони показували причини і хід “самоліквідації” та сходження з політичної арени українських націонал-комуністичних та соціалістичних партій. Це завдання тим більш актуальне, якщо враховувати ту обставину, що на протязі багатьох десятиліть історія ліквідації політичних пар­тій України у радянській історіографії була, з одного боку, най­менш дослідженою, а з іншого, найбільш викривленою [6, 12].

Політична система України в 1917 — 1920 рр. мала в собі озна­ки багатопартійності, оскільки тоді діяло понад 20 політичних пар­тій та організацій. Однак всі партії, крім КП(б)У, з початку 20-х років реальної влади не мали, а остання була фактично правлячою партією. Але з 1920 по 1925 рр. КП(б)У різними шляхами поглину­ла усі інші політичні партії і залишилась єдиною партією в респуб­ліці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя. Іс­торіографія політичних партій України та проблема їхньої лікві­дації бере початок з 20-х років, коли по свіжих слідах бурхливих подій 1917 — 1921 років підводилися підсумки, писалися спогади, збиралися документи, поповнювався фактаж. Першими дослідни­ками стали видатні лідери націонал-визвольного руху — М. Гру­шевський, В. Винниченко, П. Христюк та інші [4]. Так був створе­ний перший напрямок в історії політичних партій України.

Другий напрямок в історіографії з історії політичних партій України заснували українські радянські історики, які були в цих партіях і створили роботи, в котрих багато уваги приділялось істо­рії ліквідації політичних партій України. Це — роботи О. Гермай - зе, М. Равич-Черкаського, М. Яворського та інших [3; 8; 10; 11]. Останній, до речі, автор ряду курсів історії України, які без затрим­ки виходили у світ з початку 20-х років до 1929 р.

Незаперечним є творчий вклад кожного з них у створення уза­гальнюючої картини історичного шляху українських партій, хоча їхні твори були різними за обсягом, глибиною дослідження історич­ного процесу, своєрідним авторським трактуванням історії діяль­ності та ліквідації українських політичних партій, привабливістю викладу, за методологічними орієнтирами. В цей період в деяких роботах українські партії вже починали кваліфікувати як “буржу­азно-націоналістичні”. Безумовно, ці автори допускали хиби і по­милки, певні прогалини і тенденційність у викладі матеріалу. Але не це було визначальним в оцінці доробку даних істориків. З точ­ки зору історіографії в умовах сучасного плюралізму думок, як нам здається, значний інтерес становить саме концепція кожного тако­го історика.

До них, безумовно, по праву належить М. Яворський — автор ряду курсів історії України різного цільового призначення [10]. Його доробок у цьому аспекті викликає значний інтерес і має вагоме значення, враховуючи історичну обстановку створення й розповсю­дження, використання відповідних праць. Твори М. Яворського з історії революції та громадянської війни, місце і ролі в них полі­тичних партій, у другій половині 20-х років відігравали непересіч­ну роль у справі національного відродження українського народу як один із засобів утвердження національної свідомості.

В 20-х роках М. Яворський підготував курс короткої історії України, який витримав шість видань і став у зазначений період практично єдиним посібником з історії України. Водночас учений працював над іншими, більш широкими і узагальнюючими курса­ми з історії України, політичні зміни в країні впливали і на його світогляд. Історики старшого покоління небезплідно обвинувачу­вали М. Яворського в догматизмі та декларативності деяких поло­жень, у недостатній повазі до доробку своїх попередників, у занадто великому соціологізуванні та недооцінці використання історичних джерел, фактичного матеріалу. Десятки років висловлювалися думки про особистість М. Яворського та оцінки його діяльності обмежено негативного ідеологічного, тенденційного спрямування. Сучасні до­слідники лише за часів незалежності вперше спробували спросту­вати та узагальнити дослідження творчого шляху видатного істо­рика, активного громадського діяча, палкого прихильника україн­ського відродження 20-х років XX ст.

На початку 20-х років XX століття Україна являла собою арену діяльності значної кількості дрібнобуржуазних організацій. Най­більш численною і впливовою серед українських націонал-комуні - стичних партій в 1919 — 1920 рр. була партія боротьбистів. В 1920 році, коли КП(б)У остаточно укріпилась при владі, більшо­вики розгорнули швидку діяльність по усуненню від самостійної політичної діяльності інших партій. В боротьбі з якими Радянсь­кій владі “недостатньо тільки фізичних засобів, необхідно одночас­но вести певну політичну роботу”, наполягав більшовицький істо­рик М. Попов [7, 116].

Радянський історик М. Волін пригадує, що 1919 рік був роком остаточного розпаду так званих “дрібнобуржуазних” партій і рішу­чого зближення яскравих революційних елементів з КП(б)У [1, 121]. Боротьбисти на початку 1919 р. роблять кроки вперед на шляху зближення з пролетаріатом, але, на погляд М. Воліна, боротьбисти ще не віджили “усіх своїх старих забобонів боротьби”, хоч за остан­ній час співпраці ближче підійшли до пролетаріату [1, 120].

На початку березня 1919 р. відбувся Ш з’їзд КП(б)У в Харкові, де 180 делегатів висунули 53 парторганізації, які, на погляд М. Во - ліна, представляли майже всю Україну [1, 113]. Прийнята резолю­ція не допускала залучення представників дрібнобуржуазних пар­тій в уряд. Таким чином з’їзд показав своє невміння використати розпад дрібнобуржуазних партій. Автор вказує, що ця помилка бі­льшовиків була виправлена лише внаслідок введення до складу уряду представників боротьбистів, з наполягання ЦК РКП(б) [1, 115].

М. Яворський, який найбільш докладно описує діяльність партій України в 20-х роках, пригадує, що “весною 1919 р. вперше увійш­ли до складу Ради народних Комісарів України три представника від боротьбистів, між іншим Панченко й Литвиненко, згодом, на місце Панченка, Наркомом освіти став Шумський, а ще пізніше — Гринько” [11, 68]. Більшовики в Україні намагалися уникнути си­туації, “коли з одного боку росли суперечності поміж російською реакцією та вкраїнським правим самостійництвом, то з другого, ліві вкраїнські партії, що стали властиво причиною пануючої на Вкраїні реакції, переживали розвал”, саме таку оцінку очевидця надає М. Яворський [11, 53]. Він вірно вказує, що розвал Директорії був одночасно розвалом всіх дрібнобуржуазних партій на Україні. Бо­ротьбисти “під проводом Шумського, Гринька, Блакитного, Полоза боролися з Директорією і переходили на програми більшовиків” [10, 138-139]. Разом із тим населення, що одужало від попередньо­го ворожого настрою до Радянського Уряду, і, дожидаючи його, під керівництвом комуністів і боротьбистів піднімає партизанську вій­ну проти Денікіна, що прямував на Москву [11, 70-71].

На погляд М. Яворського, боротьбистам лишалось тільки дві дороги: іти разом або з білогвардійщиною, або з більшовиками, тре­тього виходу не було [11, 69]. Боротьбисти, що нерозривно зв’язува­ли принцип диктатури пролетаріату із самостійництвом, 6 серпня

1919 р. на своєму з’їзді в Києві об’єдналися з лівою групою украї­нських незалежних, та разом з ними організували сильну числом Українську Комуністичну партію — боротьбистів. 28 серпня ЦК УКП боротьбистів вносить меморандум про прийняття його до Ко­мінтерну, визнаючи себе за єдиного й виключного представника пролетаріату і незаможного селянства на Вкраїні [11, 70]. На початку

1920 р. в лавах боротьбистів знов назрівав поворот у бік злиття з КП(б)У. І знову, на погляд М. Яворського, УКП боротьбистів опини­лась на роздоріжжі: або злитися з більшовиками, або перейти до табору її озброєних ворогів. Ґрунту для дальшого існування окре­мо між двома таборами вона вже не мала. Відносини між КП(б)У та УКП(б) були вже занадто загострені. Відповідь Виконкому Ко­мінтерну на меморандум УКП(б), що домагався визнання УКП(б) за комуністичну організацію України, неоднозначно говорила, що двох комуністичних організацій на Вкраїні бути не може. Ця аль­тернатива і прискорила поворот УКП(б) наліво, що відбувся ще на­прикінці зими; отже скликана до Києва УКП(б) (3 березня 1920 р.) могла рішитися тільки на злиття з КП(б)У [11, 72].

В цей час, 16 березня 1920 р., відбувалася IV конференція КП(б)У в Харкові, яка почалася урочистим об’єднанням з КП(б)У членів УКП(б). Одночасно відбулася конференція УКП(б), яка також ухва­лила злиття з КП(б)У в одну партію. Тепер на Вкраїні повинна була існувати одна комуністична партія, що являла б собою єдиний пролетарський фронт, підводить підсумок М. Яворський. Саме ця конференція більшовиків була об’єднанням під прапором КП(б)У тих революційних сил України, які вийшли переможцями з тяжкої боротьби і звільнилися від решти міщанської ідеології націоналіз­му [11, 73].

Цікавим є ставлення самих боротьбистів до більшовиків. Так, Лубенський комітет УКП(б) в своїй брошурі 1920 р. видання пи­сав: “...маючи одну програму з комуністами-більшовиками, ми, ко - муністи-боротьбисти, тактику більшовиків вважаємо шкідливою для розвитку революції на Україні. Але свої змагання з більшовиками боротьбисти ведуть тільки агітацією як словами, так і на папері. Комуністи-боротьбисти добре знають, що комуністичних сил на Україні занадто мало, й ніколи не допустять, щоб одні комуністи повстали озброєно проти других комуністів. Така озброєна бороть­ба тільки знищить комуністичні сили на Україні й дасть змогу контрреволюції прогнати радянську владу з України. Навпаки, бо­ротьбисти усі свої сили віддають на підтримування радянської влади й охоче йдуть працювати у всі радянські установи, де і захищають інтереси українського пролетаріату” [9, 11-12].

М. Равич-Черкаський висвітлює історію УКП (боротьбистів) як паралельну процесові виникнення комуністичної партії більшови­ків України. Автор доводив, що ще на початку 1919 року ліві укра­їнські есери підіймали питання про злиття з комуністами-більшо - виками в цілому ряді партійних організацій [8, 112]. Через низку розколів, які відбувалися внаслідок полівіння, боротьбисти, не знай­шовши визнання III Інтернаціоналу, самоліквідувалися, влившись до КП(б)У. В цілому, процес сходу з політичної арени України всіх “небільшовицьких” партій характеризувався як позитивне явище, котре сприяло “звільненню українських мас від шкідливої ідеоло­гії” [8, 112].

Такий відомий політичний діяч, потім історик, як Ю. Гермайзе обґрунтував своє бачення принципів “революційного марксизму” на українському ґрунті, на прикладі “керівника стихійного руху класової боротьби” — Революційної Української партії [3, 142]. Автор ставить питання, які ж саме об’єктивні наслідки діяльності

РУП позначилися на масових революційних рухах на Україні? РУП намагалася стати керівником стихійного руху класової боротьби, формулювала домагання сільськогосподарського пролетаріату під час цієї боротьби — “Ми самі всім Українським народом будемо правити собою” [3, 365]. Ввести український пролетаріат в загаль­ну пролетарську родину всього світу, щоб і український пролетарі­ат вніс власну частку в загальносвітову пролетарську роботу звіль­нення трудящих. В цьому і тільки в цьому бачить О. Гермайзе справжню пролетарську національну задачу [3, 387-388].

Питання так званої “комунізації” українських політичних пар­тій в Україні в 1919 — 1920 рр. піднімали в своїх роботах М. Ра - вич-Черкаський [8] і М. Яворський [10; 11], які стояли на позиції “двох коренів” формування КП(б)У. Автори розглядали вихідців із лівих українських політичних партій складовою частиною україн­ського “кореня”, визнаючи їх “за єдиного й виключного представ­ника пролетаріату і незаможного селянства на Вкраїні” [11, 70]. Вони вірно вказують, що “ліві” з УСДРП, УКП, боротьбисти і т. д. надавали КП(б)У національного колориту та були запорукою успі­шного здійснення політичного керівництва радянською Україною. М. Яворський дуже впевнено стверджує, що з “вливанням” в КП(б)У “нової бойової сили”, що до цього часу перебувала в УКП боротьбис­тів, скінчився довголітній паралелізм революційного руху на Вкраї­ні. Наступив синтез двох рівнобіжних дотепер революційних напрям­ків [11, 73]. Подібна і теорія Шумського, який проголошував, що він правий ще з 1910 р., в тому що боротьбизм — один із духовних батьків КП(б)У. Подібна і теорія О. Гермайзе, який вважав одним з коренів КП(б)У — Революційну Українську Партію, яка “заклала початок утворенню українського пролетаріату” [3, 387]. Теорію “дво - корінності” КП(б)У активно пропагували не тільки колишні ідеоло­ги УСДРП і УКП М. Яворський, А. Річицький в своїх працях та виступах, а й навіть деякі радянські політичні діячі того часу, які в противагу попереднім теоріям вказували, що хід історії КП(б)У є процесом поступового завоювання більшовиками України “відста­лих верств” пролетаріату й непролетарських трудящих мас [1,195].

Дослідники тих років вірно вказують, що від падіння гетьман­щини до падіння денікінщини — йшов подальший розпад дрібно­буржуазних партій. Праві йдуть шляхом прямої контрреволюції, інші йдуть вліво, все ближче підходячи до комуністичної партії [І, ІІ9]. Ще в травні І9І9 р. з частини лівих російських есерів утворилась партія українських есерів — борбистів, які весь час сво­го існування співпрацювали з радянською владою, згадує М. Волін [1, 121].

Підтвердження цього факту знаходимо і в роботі М. Яворсько - го. Дійсно, російські есери на своєму всеукраїнському з’їзді в Одесі ІЗ травня 1919 р. прийняли назву “Українська Партія лівих есе­рів” і енергійно розпочали пропаганду серед селян [11, 55]. В сере­дині червня борьбисти остаточно “відкололися від активістів” [11, 7G] і почали наполегливо “дошукуватися” злиття з КП(б)У, працю­ючи поруч з її членами [1G, 139] настільки плідно, що в грудні 1919 р. борьбист Качинський, разом з боротьбистом Гринько, ввійшли до складу “Всеукраїнського Військ. Рев. Комітету” [11, 7G-71]. Це було зроблено з метою зміцнення зв’язків нової влади з українським селянством. 16 липня 192G р. ліві борьбисти зливаються з КП(б)У і тим самим, на роздум М. Яворського, “підтверджують, що дрібно­буржуазна ідеологія в Україні ліквідується в тяжкій боротьбі за диктатуру пролетаріату” [11, 76].

Боротьба за пролетаріат була жорстокою. Саме через цю бороть­бу М. Яворський розкриває стосунки між більшовиками та іншими партіями. Ставлення автора до більшовицької партії та інших опо­зиційних партій, членом однієї з останніх він був сам, змінюється разом із його політичними поглядами. Меншовики, бундівці та українські соціал-демократи давно вже працювали серед робітни­ків в напрямі установчих зборів і на всеукраїнському професійно­му з’їзді в середині 1919 року прийняли резолюцію, де говорилося, що “стан речей на Вкраїні не лишає ніякого місця для ілюзій в дусі більшовизму і робочі повинні рішуче порвати з цим напрямком” [11, 56]. Під такими забралами декілька “покрученим” виявився шлях УСДРП [1, 12G]. Саме про них дуже виразно казав М. Попов, один із перших радянських дослідників партій України, що діяли в роки революції та громадянської війни: “українські соціал-демок­рати — це ті самі меншовики, помножені на український націона­лізм” [7, 114]. Важливе місце в тогочасній літературі посіла книга М. Воліна “Історія КП(б)У в стислому нарисі”. В ній автор визна­чив класову й соціальну базу УСДРП, зауважував, що панівною іде­єю українських партій була “ідея національної єдності, ідея єдино­го національного фронту” [1, 28]. УСДРП розкололася формально ще взимку 1917 р. на дві групи, й на п’ятому конгресі УСДРП були самі тільки автономісти. Конгрес цей відбувся 10 травня 1918 р. Ліві незалежні (Харківська течія) давно вже — від грудня 1917 р. — працювали разом із більшовиками, а праві незалежні (Київська течія) стояли на роздоріжжі між радянською платформою та само - стійництвом [11, 53]. Ліві елементи УСДРП проголошують себе принциповими прибічниками радянської влади, але після деяких вагань вступають на шлях боротьби з Радами (травень 1919 р.). Але основне ядро знову йде вліво й перейменовується в УКП [1, 120]. Саме УКП буде останньою націонал-комуністичною партією в Укра­їні, яка проіснує найдовше і з перемогою над якою більшовики лік­відують багатопартійність остаточно.

М. Яворський докладно розглядає історію УКП. Він принизливо каже, що на 1920 р. “кволіла” ще одна окрема група “комуністів”, що “не погоджувалася ще й тепер із КП(б)У і яка ще недавно, вес­ною 1919 р., керувала отаманськими повстаннями проти більшови­ків”. Але вона, — на розсуд автора, — ні серед пролетаріату, ані серед селянських незаможників не мала вже ніякого впливу; хоч пориває зв’язок з петлюрівщиною й стає на радянську платформу та признає диктатуру пролетаріату, але “вдягла його в націоналістич­ну сорочку” і на конференції 20 серпня 1919 р. вирішила боротися з Денікіним та петлюрівщиною [11, 73]. Це були праві незалежни­ки, що 20 січня 1920 року після розвалу білогвардійщини та отаман­щини “протрезвіли, але не зовсім”, і організували окрему “Україн­ську комуністичну партію”(УКП), навіяну націоналістичним само - стійництвом [11, 74]. Ця партія, що “виросла” з головної й найліві - шої групи в українських есдеків-самостійників, “ниділа” на Украї­ні до весни 1925 року [10, 139]. На прикладі історії діяльності та розвалу УКП, викладеній в різні роки М. Яворським, можна прослі­дити, як змінювались політичні погляди автора в ставленні до цієї, та й до інших дрібнобуржуазних націоналістичних партій. А інак­ше й бути не могло, бо автор власне стає засновником марксистсь­кого напрямку в історичній науці і пише тепер в угоду державній партії.

М. Попов каже, що “укаписти” вийшли з колишніх петлюрівців і лише називають себе комуністами, так стверджували більшовиць­кі історики того часу, і в боротьбі з УКП недостатньо лише фізич­них засобів, треба їх поєднувати з політичною роботою [7, 116]. За­пропонована спільна робота надала очікуваних наслідків. У січні

1925 року УКП офіційно розпустилася, а ліва фракція партії розпу­стилася в березні ц. р., такі хронологічні вежі надає М. Галаган [2, 26-38]. “Розвал” УКП ще раз підтвердив ліквідацію дрібнобур­жуазної, націоналістичної ідеології, каже М. Яворський [11, 74-76].

В цілому, більшість праць мала виразно публіцистичний харак­тер, а їх висновки переважно були відбиттям політичних уподобань авторів. Цінним, з точки зору історіографії, в роботах 20-х рр. є те, що вони репрезентують унікальні свідчення очевидців, розкривають пе­ред наступними дослідниками хід та засоби ліквідації опозиційних партій. Роботи стали першим кроком у вивченні історії політичних партій та становленні української радянської історіографії.

Сучасний український історик А. Павко вірно вказує, що радян­ські вчені бездоказово робили висновки про буржуазно-націоналіс­тичний характер діяльності українських партій, про повне доміну­вання у вітчизняному визвольному русі партії більшовиків і т. д. Це сталося, на думку А. Павка, в результаті того, що в радянській історичній науці відбувалися процеси монополізації марксиського методу пізнання історичної істини ліквідації “непролетарських” партій [5,113].

Разом з тим не слід однозначно оцінювати творчий доробок українських істориків попередньої доби. Українською історіогра­фією під час її становлення було накопичено значний документаль­ний матеріал, написані оригінальні праці з історії політичних пар­тій України. Основним надбанням праць слід вважати подання в них вихідних даних для вивчення фактичного матеріалу з пробле­ми ліквідації багатопартійності в Україні. Окрім того, недоцільно цілком беззастережно користуватися висновками та аналітичними викладками цих праць, саме через їх суб’єктивність.

Отже, ретельне комплексне вивчення питання становлення, дія­льності та ліквідації українських й національних партійно-полі­тичних структур на початку XX ст., в роботах безпосередніх учас­ників тих подій, без сумніву, має як науково-пізнавальне, так і прак­тично-політичне значення.


1. Волин М. История КП(б)У в сжатом очерке. — X.: Пролетарий, 1930. — 197 с.

2. Галаган М. Ліквідація У. К. П. // Нова Україна. — 1925. — №4. — С. 26-38.

3. Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні: В 2 т. — Т. 1. Революційна Українська Партія (РУП). — К.: Книгоспілка, 1926.

— 388 с.

4. Грушевський М. Вибрані твори / Зібр. М. Галій. — Нью-Йорк: Укр. координ. центр Америки, 1960. — 263 с.; Винниченко В. Відродження нації: історія української революції.: В 3-х т. — К.: Політвидав Украї­ни, 1990. — Т. 1. — 348 с. Т. 2. — 328 с. Т. 3. — 542 с.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917 — 1920 рр.: В 4-х т. — Відень-Прага, 1921 — 1922. — Т. 4. — 193 с.

5. Павко А. Теоретико-методологічні засади дослідження діяльності полі­тичних партій та організацій в Україні напр. XIX — на поч. XX ст. // УІЖ. — №4. — 2001. — С. 112-125.

6. Павко А. Повчальний досвід вітчизняної історії: політичні партії і орга­нізації у громадському житті України модерної доби. — К., 2002. — 552 с.

7. Попов М. Мелкобуржуазные антисоветские партии (шесть лекций). — М., 1924. — 120 с.

8. Равич-Черкаский М. История Коммунистической партии Украины. — К., 1923. — 247 с.

9. Хто такі комуністи — боротьбисти. — Лубні: Радянська друкарня, 1920. — 12 с.

10. Яворський М. Коротка історія України. — X., 1928. — 144 с.

11. Яворський М. Революція на Вкраїні в її головних етапах. — К.: Держа­вне видавництво України, 1923. — 81 с.